Т Є Сусловська - Економічний механізм інтернаціоналізації університетської діяльності - страница 1

Страницы:
1 

ОСВІТА

УДК 339.9:330. Т. Є. Сусловська, аспірант

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У статті досліджено ключові компоненти економічного механізму та форми інтернаціо­налізації університетської діяльності в умовах глобалізації інформаційного простору. Значну увагу приділено оцінці ефективності діяльності міжнародних інститутів регулю­вання освітньої діяльності на наддержавному рівні та інтеграційних процесів в освітній сфері.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: університетська діяльність, інтернаціоналізація, Болонський процес, європейський дослідницький простір, Лісабонська стратегія.

Процес інтернаціоналізації, посилення зв'язків між країнами світу, відбувається об'єктивно, під дією об'єктивних економічних законів, поступово охоплюючи все нові сфери і галузі та набираючи нових масштабів. Поступово залучаючись у про­цес інтернаціоналізації, університети як суб'єкти освітньо-наукової та господарсь­кої діяльності стають самі активними діячами та генераторами цього процесу, при­скорюючи різноманітні зв'язки і відносини між вищими навчальними закладами різних країн. Розширюється коло інтересів, які пов'язують університети і склада­ють основу для співробітництва.

Сучасні тенденції розвитку освіти, ролі вищих навчальних закладів в економіч­ному розвитку країни на інноваційній основі є предметом дослідження багатьох українських та іноземних науковців: Л. Антонюк, О. Білоруса, А. Гальчинського, П. Друкера, О. Грішнової, В. Іноземцева, І. Каленюк, Д. Лук'яненка, В. Новицького, Є. Панченка, Ю. Пахомова, А. Поручника, А. Румянцева, В. Сіденка, А. Філіпенка, А. Чухна та ін. Водночас, проблема розширення традиційних функцій університе­тів, змін їх організаційних форм та видів діяльності ще недостатньо опрацьована в економічній літературі і тому потребує подальшої розробки.

Метою статті є дослідження структури економічного механізму процесу інтер­націоналізації діяльності університетів як провідних суб'єктів освітньо-наукової діяльності в умовах глобалізованого інформаційного простору.

Провідні університети світу активно входять у міжнародне середовище, стаючи суб'єктами не тільки освітньої, але й економічної діяльності. Такі форми співпраці як наукові конференції, симпозіуми, семінари с традиційними і вже давно стали звичними для викладачів і науковців вищих навчальних закладів різних країн. У сучасних умовах форми співробітництва по обміну інформацією між інтелектуаль­ною елітою поглиблюються і розвиваються, стають регулярними. Разом з тим, з'являються нові форми міжнародної діяльності університетів, пов'язані з більш потужними фінансовими потоками. Це не тільки обмін науковою інформацією, це — і спільна наукова та дослідницька діяльність, і торгівля послугами та результа­тами наукової діяльності, й інвестиційна діяльність.

Крім того, співробітництво університетів виходить на новий рівень з точки зору організації. Наукові товариства, що формуються серед учених з різних країн, все більше втрачають національні рамки та набувають рис нової інституційної органі-

© Т. Є. Сусловська, 2008зації. їх називають мережеві університети — вони не мають чітко визначеної тери­торіальної прив'язаності, за структурою схожі до ТНК. Ці мережеві організації збираються на тематичні конференції, конгреси, зустрічі проводять її дорогих готе­лях, фінансуються за рахунок грантів або контрактів. Вже давно відомою є практи­ка «літніх» університетів, які працюють на межі науки, освіти та відпочинку [1, с. 96-97].

Ще з середини XX століття почав формуватися потужний корпус міжнародних організацій регіонального та світового рівня, які опікуються проблемами освіти: здійснюють фінансування дослідницьких проектів, сприяють поширенню освіти, впровадженню єдиних стандартів освіти, в останні роки — уніфікації освітнього простору на регіональному чи світовому рівні.

Сукупність усіх форм міжнародної діяльності університетів представляє собою складну розгалужену систему різних зв'язків, що реалізуються за різними напря­мами, формами та методами інтернаціоналізації університетської діяльності.

Перш за все, необхідно відмітити, що в науковій літературі виділяються внутріш­ній та зовнішній аспекти інтернаціоналізації університетської діяльності:

по-перше, наповнення змісту освітньої та наукової діяльності університетів міжнародними аспектами. Необхідність врахування, дослідження питань міжнарод­ного характеру та передача цієї інформації студентству стає нагальною потребою сучасної освіти. Це, так би мовити, внутрішній аспект інтернаціоналізації універси­тетської діяльності;

по-друге, зовнішній аспект знаходить прояв у виході на міжнародний рівень університетів як суб'єктів освітньої, наукової, господарської діяльності.

На існування цих двох напрямів інтернаціоналізації вказує і відомий українсь­кий дослідник проблем розвитку освіти А. Сбруєва, узагальнюючи дані багатьох різноманітних джерел. Вона називає перший аспект «домашньою» інтернаціоналі­зацією, яка територіально обмежується конкретним вищим навчальним закладом і не потребує перетину кордонів.

Сутнісно він полягає у наданні міжнародного та інтеркультурного виміру змісту освіти, викладанню та науковим дослідженням, які здійснюються в уні­верситетах чи іншому ВНЗ. Метою подібних дій є надання студентам допомоги в розвитку їх інтеркультурних умінь та компетенцій у контексті навчальної про­грами в межах свого університету. Він може мати чимало складових і перед­бачати:

1) Введення у навчальний план «інтернаціональних» дисциплін (міжнародне право, міжнародна торгівля, міжнародний менеджмент тощо).

2) Інтернаціоналізація навчальних планів шляхом осучаснення змісту тради­ційних дисциплін прикладами і темами міжнародних порівнянь.

3) Навчальні плани, що розраховані на студентів-іноземців.

4) Навчальні плани з підготовки національних і зарубіжних громадян до «міжнародних» професій (для відкритого наднаціонального ринку праці чи для ро­боти в міжнародних фірмах і агентствах).

5) Навчальні плани на іноземних мовах, які орієнтовані на між культурну ко­мунікацію і надають молоді мультикультурних знань і навичок.

6) Міждисциплінарні навчальні плани типу регіональних чи тематичних студій, що перекривають в інформаційному аспекті дві країни і більше.

7) Навчальні плани, що виводять на поєднання чи подвійність дипломів і їх ви­знання у кількох країнах.

8) Навчальні плани з «міжнародною» обов'язковою частиною, яку студенти отримують в іншій країні від викладачів зарубіжних закладів вищої освіти [2, с. 180].

В умовах зростаючої глобалізації, посилення загальної взаємозалежності світу нагальною необхідністю стає отримання студентами знань про міжнародне середо­вище. Але це — тільки перший етап інтернаціоналізації діяльності університетів.

Справжня інтернаціоналізація починається тоді, коли університети стають суб'єк­тами діяльності на міжнародному рівні, коли має місце перетин міждержавних ко­рдонів студентами, викладачами, науковими й адміністративними працівниками ВНЗ, коли стають потужними фінансові потоки між суб'єктами освіти різних країн, розвивається торгівля освітніми послугами.

Процес інтернаціоналізації виходить на якісно новий рівень з появою міжнарод­них інституцій та пов'язаних з ними процесів врегулювання на наддержавному рівні проблем освіти. Під егідою цих організацій поглиблюється міжнародне спів­робітництво у сфері освіти в таких напрямах: освітньої політики, поліпшенні управління, організації та фінансуванні освіти. В першу чергу це — такі відомі, як ЮНЕСКО (підрозділ ООН), Міжнародна організація праці (МОП) та ін. У структу­рі ЮНЕСКО працюють такі установи, як Міжнародне бюро освіти (займається по­рівняльно-педагогічними дослідженнями), Міжнародний інститут планування осві­ти (проведення досліджень у галузі підвищення якості освітньої політики, освітнього менеджменту, забезпечення ефективності фінансування та організації освіти), Інститут ЮНЕСКО — в галузі неперервної освіти (проблеми освіти дорос­лих). В Європі також створений такий регіональний інститут, як Європейський центр вищої освіти, метою якого виступає сприяння розвитку і реформуванню ви­щої освіти в країнах Центральної та Східної Європи.

Вже давно різними міжнародними організаціями здійснюється діяльність по створенню інформаційно-статистичної бази освіти на наднаціональному рівні. ЮНЕСКО щорічно видає аналітичні та статистичні матеріали щодо поширення стратегії Освіти для всіх. Широко відоме видання Організації економічного співро­бітництва і розвитку «Education at a Glance», в якому надається ґрунтовна інформа­ція про розвиток освіти не тільки в розвинених країнах — членах ОЕСР, а й здійс­нюється порівняння з іншими країнами світу.

Динамізація міграційних потоків між країнами, і в першу чергу висококваліфі­кованих людських ресурсів, зумовила зростання потреби у вирішенні проблем ви­знання дипломів. Це, в свою чергу, потребує формування єдиних освітніх стандар­тів, уніфікації умов, форм та принципів побудови навчального процесу та загалом освітніх систем. Усі ці чинники зумовили активізацію інтеграційних процесів в освіті. В Європі він розпочався ще в 1980-х роках, а на сучасному етапі оформле­ний у рамках так званого Болонського процесу, що почався з прийняття Болонської декларації у 1999 році європейськими країнами.

Глибинна мета Болонського процесу полягає у спрямуванні міжнародної спів­праці провідних університетів Європи на створення єдиного уніфікованого євро­пейського освітнього простору. Обмін і взаємодія, як це підкреслюється у Болонсь­кій декларації та інших міжнародних освітніх угодах, включає створення можливостей для ознайомлення з навчальними програмами, методичними матеріа­лами, засобами моніторингу і забезпечення якості навчального процесу (чи обмінів ними). Без подібного взаємного інформування годі сподіватися на те, що у рамках Болонського процесу стане масовою практика досить тривалого — один-два-три семестри — навчання студентів-іноземців в університетах, які увійшли у систему освітніх обмінів.

У сучасному суспільному контексті університети виконують три основні функ­ції: освіта, дослідження та інновації (комерціалізація знань). У кожному з цих фун­даментальних напрямів діяльності мають місце процеси інтернаціоналізації, вклю­чення університетів у міжнародне співробітництво та взаємодію (рис. 1):

— науковий (проведення конференцій, симпозіумів, реалізація спільних дослід­ницьких проектів та ін.);

— освітній (обмін студентами, аспірантами, стажерами, викладачами, іноземна практика студентів, навчання іноземних студентів та ін.);

— господарський (створення юридичних осіб за кордоном, експорт-імпорт освіт­ніх послуг та ін.).

Освіта

Напрями інтернаціоналізації університетської діяльності

 

 

 

 

.........................

Освітній:

обмін студентами, аспірантами, стажерами, викладачами; іноземна практика студентів; навчання іноземних студентів; включене навчання (спільні дипломи)

 

Науковий:

— Проведення конференцій, симпозиумів;

— реалізація спільних дослідницьких проектів;

— міжнародна технічна допомога

 

Господарський:

— створення юридичних осіб за кордоном;

— експорт-імпорт освітніх послуг;

— реалізація науково-технічної продукції

Рис. 1. Напрями інтернаціоналізації діяльності університетів

В освітній діяльності, у сфері наукових досліджень та інновацій університети все більше і все активніше залучаються в процеси інтернаціоналізації та інтеграції. Інтернаціоналізація знаходить прояв у зростанні значення та масштабів міжнарод­ної діяльності університетів.

Інтеграція як вищий рівень інтернаціоналізації — це залучення університетів у регіональні процеси формування освітнього простору. Сутнісні ознаки інтеграції як процесу полягають у поступовому знятті бар'єрів на шляху переміщення товарів і послуг, лібералізації торговельних режимів, уніфікації умов торгівлі та виробницт­ва, формуванні єдиного регламентуючого порядку, а в перспективі — створенні єдиного ринку і проведення єдиної керуючої політики в країнах — членах інтегра­ційного об'єднання.

Інтеграційні процеси в освіті також характеризуються цими загальними рисами. До основних передумов інтеграції в освіті слід віднести як суто педагогічні (пов'язані з необхідністю вирішення освітніх проблем — освіти дорослих, негра­мотності в країнах, що розвиваються, освіти жінок та ін.), так і в економічні. Істо­рично проблема інтеграції була викликана необхідністю визнання дипломів спеціа­лістів в інших країнах. Лібералізація режимів в'їзду та виїзду фахівців разом із зростаючою комерціалізацією вищої освіти виносять цю проблему на якісно новий рівень — не просто вирішення процедури визнання дипломів, а створення уніфіко­ваного, стандартизованого освітнього простору.

Європа перша заявила про необхідність та реальні кроки по створенню єдиного європейського освітнього простору. Крім зазначених вище причин його формуван­ня зумовлено також основною ціллю: забезпечення конкурентоспроможності євро­пейської освіти, виведення її на передові позиції в світі. Українські університети певною мірою також залучаються в ці процеси: в рамках Болонського процесу та­кож відбувається їх інтеграція у європейський освітній простір.

Інтеграція в європейський дослідницький простір керується шостою рамковою програмою ЄС з досліджень і розробок. Саме на основі формування мережевих консорціумів шостої рамкової програми ЄС був розпочатий процес створення єди­ного дослідницького простору у 2002 році (European Research Area, ERA).

Лісабонська стратегія спрямована на формування єдиного інноваційного прос­тору в Європі. Прийняття Лісабонської стратегії у 2000 році задекларувало амбі­ційну мету — створити до 2010 року найбільш конкурентоспроможну та динамічну європейську економіку, засновану на знаннях. Пізніше, у 2002 році на Барселонсь­кій зустрічі була визначена більш конкретна мета в досягненні загальної цілі — до­вести середні витрати на НДДКР у країнах ЄС до 3 % ВВП, причому дві третини з них мають припадати на бізнес.

Концепція створення єдиного дослідницького простору спочатку не була орієн­тована на посилення дослідницьких та інноваційних функцій саме університетів. Саме тому в червні 2003 року Академія Європи назвала цей проект негнучким і та­ким, що не забезпечує балансу між вимогами фундаментальних досліджень та за­безпечення потреб економіки і суспільства. З цією метою підкреслювалася необ­хідність зміцнення співпраці між урядом, Європейською Комісією, академічними колами та університетами, а також посилювати інституційний менеджмент [3].

У рамках реалізації цієї стратегії Європейська комісія в лютому 2003 року при­йняла комюніке «Про роль університетів в Європі знань», у якому окреслена провід­на роль університетів у європейській політиці та основні виклики, стоять перед ни­ми в новому суспільному контексті. В результаті був запущений процес широкого обговорення проблеми формування європейського освітнього простору. Наголошу­ється на необхідності посилення саме дослідницьких функцій університетів, оскі­льки прорив в економічному розвитку можливий лише на основі генерування і по­ширення знань.

Цікавою у цьому відношенні є підготовлена у 2006 році під егідою Європейсь­кої комісії доповідь групи Aho, в якій сформульовані нові пропозиції ЄК для уні­верситетів:

— підвищувати частку випускників, які не менше одного семестру проводять за кордоном або на виробництві;

— надавати студентам доступ до національних кредитів і грантів у будь-якій країні ЄС, де б вони побажала навчатися або проводити дослідження;

— узгодити всі європейські ступені та професійні кваліфікації і забезпечити їх повне визнання за межами Європи;

— ввести підготовку з менеджменту інтелектуальної власності, комунікаціям, мережуванню, підприємництву та роботі в команді як частину дослідницької кар'єри;

— проводити адаптацію до нових умов старших поколінь Європи за допомогою спеціальних навчальних курсів;

— надавати кращим студентам доступ до національних студентських грантів та інших пільгових схем з тим, щоб вони мали можливість здобуття повноцінної ви­щої освіти та подальшої наукової кар'єри;

— удосконалювати схеми фінансування університетів, зміщуючи акцент від са­мих досліджень до їх результатів, надаючи університетам більше можливостей у формуванні їх довгострокової фінансової стійкості;

— надавати університетам більше автономії та відповідальності для того, щоб вони могли швидко адаптуватися до нових умов (перегляд навчальних програм, побудова міждисциплінарних зв'язків та ін.);

— надати університетам більше автономії в підборі професорсько-викладацького та дослідницького складу [4].

Вихід університетів на міжнародний рівень завжди здійснюється в конкретній формі: чи то торгівля, чи інвестиції, чи традиційна просвітницька діяльність. Уза­гальнюючи все різноманіття форм інтернаціональної діяльності вищих навчальних закладів, можна виділити наступні форми Інтернаціоналізації університетської діяль­ності:

— традиційна освітня діяльність — обмін студентами (практика, стажування);

— традиційна наукова діяльність (конференції, стажування, публікації);

— міжнародна торгівля (експорт-імпорт освітніх послуг, ноу-хау, патентів, лі­цензій);

— міжнародна інвестиційна діяльність (створення філій, представництв за кор­доном);

— міжнародні фінансові потоки (кошти міжнародних фондів, організацій — гранти, стипендії, кредити).

Реалізація кожної з форм інтернаціоналізації може відбуватися різними метода­ми виходу університетів на міжнародний рівень: це може бути самостійно ініційо­ваний вихід на ринки інших країн, може бути участь у міжнародних проектах та ін. Залежно від цього можна виділити такі методи інтернаціоналізації університетської діяльності:

— інтелектуальна співпраця викладачів та студентів, не пов'язана з регулярни­ми фінансовими потоками;

— вихід університетів на ринки інших країн (експорт-імпорт освітніх послуг, створення філій, представництв);

— участь у спільних проектах (програмах, дослідницьких, освітньо-наукових тощо);

— створення міжнародних інститутів регулювання проблем освітньо-наукової діяльності та формування відповідних міжнародних фінансових фондів, з яких здійснюється фінансування різних проектів та цільових програм.

Диверсифікація джерел фінансування вищої освіти має наслідком розширення функцій університетів по управлінню різними фінансовими потоками та, відповід­но, — розширення їх комерційної, господарської діяльності. Причому діяльності не тільки в межах країни, а значною мірою — міжнародної, зумовленою викликами глобального ринку. Освітні послуги у сфері вищої освіти набувають ваги та неаби­якої економічної цінності в сучасному світі. У 2002 році світовий ринок вищої освіти складав більше 3 % ринку послуг у цілому. Вже виявилися країни-лідери по експорту освітніх послуг, у яких доходи від експорту цих послуг стають провідною статтею експорту. У 2004 році всього у світі навчалося за кордоном близько 2,7 млн студентів, більше 85 % з яких — у країнах ОЕСР. Лідерами по залученню інозем­них студентів та, відповідно, експорту освітніх послуг, виступають: США — 590 тис. (21,6 % світового ринку), Велика Британія — 318 тис. (11,7 %), Німеччина — 259,8 тис. (9,5 %), Франція — 236,5 тис. (8,7 %) [5].

Отримання доходу від експорту освітніх послуг (а саме таким і є залучення іно­земних студентів) стає вагомою статтею бюджетів країн. Наприклад, у 2000 році доходи США від навчання іноземних громадян склали 10,29 млрд дол., що пере­вищує обсяги державного фінансування систем вищої освіти усіх разом країн Ла­тинської Америки [1, с. 93]. Внесок освіти у ВВП Великої Британії оцінюється в 40 млрд ф. ст., і з огляду на це підтримка її в якості експортної галузі вважається стра­тегічним завданням [6]. Це добре розуміють і нові індустріальні країни, які почали активно розвивати свою присутність на світовому ринку освітніх послуг.

Таким чином, поступово залучаючись у процес інтернаціоналізації, університе­ти як суб'єкти освітньо-наукової та господарської діяльності стають самі активни­ми діячами та генераторами цього процесу, прискорюючи різноманітні зв'язки і відносини між вищими навчальними закладами різних країн. З'являються нові фор­ми міжнародної діяльності університетів, пов'язані з більш потужними фінансо­вими потоками. Це не тільки обмін науковою інформацією, це — і спільна наукова та дослідницька діяльність, і торгівля послугами та результатами наукової діяльно­сті, й інвестиційна діяльність.

Співробітництво університетів виходить на новий рівень з точки зору організа­ції: мережеві університети, корпоративні університети, «літні» університети. Вихід університетів на міжнародний рівень здійснюється у формі: традиційної освітньої, наукової діяльності, міжнародної торгівлі, міжнародної інвестиційної діяльності, міжнародних фінансових потоків.

Розвиваються методи виходу університетів на міжнародний рівень: інтелекту­альна співпраця викладачів та студентів, не пов'язана з регулярними фінансовими потоками; вихід університетів на ринки інших країн; участь у спільних проектах; створення міжнародних інститутів регулювання проблем освітньо-наукової діяль­ності та формування відповідних міжнародних фінансових фондів, з яких здійсню­ється фінансування різних проектів та цільових програм.

Динамічно розвивається світовий ринок вищої освіти, вже виявилися країни-лідери по експорту освітніх послуг, у яких доходи від експорту цих послуг стають провідною статтею експорту. Поширюється в міжнародному середовищі транскор­донна освіта: вихід університетів на ринки інших країн через створення своїх пред­ставництв університету в іншій країні або через надання іноземному провайдеру (національному навчальному закладу) виключних прав на здійснення власної освіт­ньої програми за кордоном.

Література

1. К общестрам знания. — Париж: ЮНЕСКО, 2005. — 210 с.

2. Сбруєва А. А. Глобальні та регіональні тенденції розвитку вищої освіти в умовах по­будови суспільства знань: Препринт. — Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2008. — 80 с.

3. Дяченко Л., Давиденко Т., Московкин В. Европейские дебаты о роли университетов в обществе знаний: уроки для стран СНГ // Высшее образование в России. — 2006. — № 12. — С. 3—14.

4. Commission calls for overhaul of university system // CORDIS focus. Luxemburg, 2006. — № 267 (June).

5. Education at a Glance: OECD Indicators. 2007 Edition. Paris: OECD Publications, 2007.

6. Палфрейман Д. Как сохранить мировой класс Оксфордского университета? // Эко­номика образования. — 2008. — № 5(48). — С. 104—106.

Стаття надійшла до редакції 09.12.2008 р.

УДК 378.147 І. О. Крюкова, канд. екон. наук, ст. викладач

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

ЦІННІСТЬ ПРИЙОМУ АЛЕГОРІЇ ЯК МЕТОДИЧНОЇ ІННОВАЦІЇ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

« ... пройшли віки, а людина мало змінилась — так само любить і ненавидить, засмучується і радіє».

М. Юхма [4, 717]

У статті розкрито цінність прийому алегорії у контексті виконання Болонських вимог до навчального процесу. Висвітлено резерви використання алегорії для розбудови відно­син між викладачем та студентом за моделлю суб'єкт-суб'єкт замість застарілої моделі суб'єкт-об'єкт. Ціннісний потенціал алегоричного прийому аргументується цивілізацій-ною інтерпретацією ним економічних процесів, ілюструванням їх суцільної образності, морально-етичного та емоційного аспекту. Наводено приклади алегорій, доречних для роздумів над проблематикою сталого економічного розвитку.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: алегорія, художній образ, казки, афоризми, цивілізаційна суціль­ність знання, студент як суб'єкт пізнання, виховна функція навчання.

Проблеми нашого сьогодення не можна назвати проблемами виключно сучас­ними. Попри тривалий історичний шлях цивілізаційного розвитку, протягом якого людство зазнало багато змін, людина залишається людиною. Тому, напевно, біль­шість наших сучасних негараздів наші пращури сприйняли б з порозумінням. Адже з плином часу трансформується їх поверхнева оболонка — форма вияву. Між тим, сама сутність суперечливість процесів суспільного розвитку — продовжує залиша­тися актуальною.

© І. О. Крюкова, 2008

Страницы:
1 


Похожие статьи

Т Є Сусловська - Економічний механізм інтернаціоналізації університетської діяльності

Т Є Сусловська - Постіндустріальні детермінанти зростання ролі освіти і науки в соціально-економічному розвитку суспільства

Т Є Сусловська - Трансформація ролі та функцій університетів у сучасному глобальному середовищі

Т Є Сусловська - Форми взаємодії університетів і бізнесу в глобальному просторі