Автор неизвестен - Форми захисту трудових прав працівників та місце вних права на страйк - страница 1

Страницы:
1 

ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ТА МІСЦЕ В

НИХ ПРАВА НА СТРАЙК

Для будь-якої сучасної цивілізованої держави, яка здійснює свою розбудову у дусі демократичних та гуманістичних цінностей першочерговим завданням є гарантування та забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Україна у цьому випадку не є виключенням і підтвердженням тому положення статті 1 Конституції України, де записано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, та статті 3, у якій проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]. Одним із таких фундаментальних прав людини та громадянина є право на працю. Воно виступає одним із центральних у групі соціально-економічних прав і полягає у можливості кожного вільно обирати собі вид зайнятості та заробляти цим на життя. Держава ж у свою чергу має створити усі необхідні умови для повного здійснення громадянами права на працю, на засадах свободи вибору та рівності (рівноправності). Однак не достатньо просто закріпити право на труд у відповідних нормативно-правових документах, слід також забезпечити йому необхідний захист, адже права, які не підкріплені можливістю вжиття певних захисних заходів, в разі їх порушення, є нічим іншим як звичайними деклараціями і не мають особливої цінності для суспільства. А сподіватися на те, що відповідні права, зокрема трудові, просто не будуть порушуватись не може собі дозволити жодна держава, навіть з високим рівнем правової культури та правосвідомості серед її населення. Спостереження за станом сфери трудових відносин за останні роки свідчать про певне погіршення рівня захисту трудових прав населення: людей безпідставно звільняють з роботи, затримують заробітну платню, порушується порядок оформленнятрудових відносин, не дотримується право працівників на відпочинок тощо, особливо частими ці та інші порушення є на приватних підприємствах. Така ситуація вказує про необхідність вжиття ряду невідкладних організаційно-правових заходів, з метою виправлення положення та зміцнення режиму законності у сфері трудових відносин. Зокрема слід вдосконалити форми та засоби захисту трудових прав працівників, при цьому особливу увагу слід приділити такому загальновизнаному європейському інститут захисту трудових прав як страйк.

Актуальність окресленої проблеми обумовлює значний науковий інтерес до неї, так різним аспектам захисту трудових прав у своїх дослідженнях приділяли такі автори як: В. В. Жернаков, В. С. Венедіктов, В. В. Лазор, Г. І. Чанишева, Т. Маркіна, Н. Б. Болотіна, А. Р. Мацюк, Н. М. Хуторян, П. Д. Пилипенко, Л. П. Грузінова, В. Г. Короткін та ін.. Проте, не зважаючи на зусилля цих та інших правників, слід констатувати, що рівень наукової розробки проблематики захисту трудових прав все ще не достатній і залишає великий простір для здійснення відповідних досліджень.

Метою даної статті є: дослідити форми захисту трудових прав працівників та визначити страйку в них. Задля цього планується уточнити поняття «форми захисту трудових прав», виділити категорії (групи) форм захисту, визначити сутність права на страйк.

В першу чергу слід визначитися із тлумаченням поняття «форми». Форма (від лат. «forma» - зовнішність, устрій) є однією із центральних категорій філософії, яка відображає внутрішній зв'язок і спосіб організації, взаємодії елементів і процесів явища як між собою, так і з зовнішніми умовами [2, c.482, с.772]. Слід зазначити, що форми як об'єкт мислення перебувала у центрі уваги ще давньогрецьких філософів. Так Платон (427-347 до н.е.) вважав, що форма - це «прообраз», ідеал речі, існуючий незалежно від матеріального буття останньої. Аристотель (384-322 до н.е.) розумів «форму» як внутрішню мету речі. В межах класичної німецької філософії форма, якправило, трактувалася як початок, що привноситься в матеріальний світ ментальним зусиллям [3, с.631].

Отже, враховуючи вище викладене, можемо з упевненістю стверджувати, що ведучи мову про форми захисту слід розуміти зовнішнє вираження реалізації захисту, обумовлене особливостями його організації.

Далі слід визначитися із тим, що собою являє поняття захисту трудових прав, зокрема в чому його відмінності від таких схожих на нього явищ як охорона та відповідальність.

З усіх трьох категорій - охорона, захист, відповідальність - найширшою є перша. На цьому, доречи, у свій час наголошував радянський дослідник Б. К. Бегічев, який аналізуючи трудову правосуб'єктність громадян відзначив, що, що правоохоронна діяльність держави пов язана із застосуванням як засобів відповідальності за скоєне правопорушення, так і засобів захисту, які не є засобами відповідальності [4, с.222].

Отже, охорона являє собою систему усіх існуючих у державі заходів, способів методів забезпечення та підтримки нормального процесу здійснення (реалізації) суб'єктами своїх трудових права та законних інтересів. У свою чергу захист теж є системою заходів та способів, проте спрямованих на протидію вчиненому правопорушенню та відновлення порушених трудових прав та інтересів. Тобто відмінність охорони та захисту полягає у тому, що охорона - це постійно існуючий стан суспільних відносин, спрямований на забезпечення їх адекватного існування та розвитку. Він діє постійно, не залежно від того вчиняються протиправні дії, чи ні. В той час як захист спрацьовує лише у випадку безпосереднього порушення трудових прав працівника чи в разі реальної загрози його вчинення. Крім того на відміну від охорони, яка має загальний характер, захист завжди індивідуалізований - він завжди застосовується у конкретному випадку та по відношенню до конкретних осіб. Так І.М. Сирота пише, що захист суб'єктивних прав є ніщо інше, як сукупність встановлених законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку з порушенням цих прав, та спрямованих на поновлення або захистзаконних інтересів громадян [5, с.214]. Схожу думку з приводу розуміння захисту прав висловлювала й І. А. Вєтухова як, розуміє захист прав як примусовий спосіб здійснення суб'єктивного права, який застосовується у встановленому законом порядку компетентними органами або самою уповноваженою особою з метою поновлення порушеного права[6, с.15]. Слід також відзначити точку зору висловлену Т. О. Нестєровою, яка слушно зауважувала, що поняття захисту трудових прав набагато вужче поняття охорони, яка включає і попередження, недопущення порушень, та ефективне відновлення порушених прав, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди, захист передбачає, перш за все, відновлення порушеного права [7, с.59].

Що ж стосується відмінності захисту права від правової відповідальності, то тут погоджуючись із Ю. Г. Басіним зазначимо наступне: відповідальність звернена до правопорушника, а захист - до уповноваженого; захист права нараховує більшу кількість способів, ніж відповідальність; відповідальність настає тільки в разі наявності суб'єктивної підстави, якою є вини правопорушника, а захист навпаки - за умови наявності об'єктивного факту порушення прав та законних інтересів [8, с.33;9, с.3]. Також хочемо відзначити, що з нашої точки зору відповідальність лід розглядати як один із можливих етапів діяльності із захисту трудових прав. Адже настання відповідальності не можливе без реалізації захисного механізму, натомість захист не завжди приводить до настання юридичної відповідальності.

Враховуючи вищевикладене можемо зробити висновок про те, що захист трудових прав - це особливий, обумовлений специфікою трудових відносин, вид діяльності, який полягає у здійсненні у кожному конкретному випадку порушення трудових прав протидії йому та відновленні порушених прав і законних інтересів.

У юридичній літературі найчастіше зустрічаються наступні підходи до розуміння форм захисту: як регламентований правом комплекс особливих процедур, які здійснюються правозастосувальними органами та самоюуповноваженою особою в межах правозахисного процесу, і спрямованих на поновлення порушеного (оспорюваного) права [10, с.17]; як комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб' єктивних прав і законних інтересів [11, с.6]; або як встановлений законом порядок примусового здійснення права, то, що іноді називають правозастосувальною реалізацією юридичних норм. [12, с.26]

Тож спираючись на вищевикладене вважаємо, що під формою захисту трудових прав слід розуміти специфічний вид діяльності, що реалізується державно-владними компетентними суб'єктами (органи та посадові особи) та (або) працівниками чи іншими особами уповноваженими представляти їх інтереси, і полягає у вжитті (застосуванні) визначених законодавством засобів (способів, заходів, методів), спрямованих на попередження можливого порушення трудових прав і законних інтересів працівників, припинення вже вчинюваних правопорушень, а також відновлення стану трудових прав, що існував до скоєння протиправних дій, та відшкодування шкоди, заподіяної незаконною поведінкою.

Щодо класифікації форм захисту прав, зокрема трудових, то у юридичній науці немає єдиної точки зору з цього приводу. Так наприклад І. О. Снігірьова вважає, що слід виділяти наступні форми захисту прав: індивідуальна, колективна, державна [13, с.190]. З точки зору Г. П. Ареф'єва суб'єктивні прав можуть захищатися у таких формах: державна, громадська, самозахист, змішану, третейську [14, с.16-18].

Всі наведені наукові точки зору заслуговують на увагу, однак якщо не вдаватися у особливості кожної з них і поглянути на них у загальному сенсі, то форми захисту прав можна розмежувати на дві найбільш загальні форми: юрисдикційну та неюрисдикційну. Це у повній мірі стосується і захисту трудових прав і законних інтересів.

В межах форм захисту прийнято виділяти засоби (способи) захисту працівниками своїх трудових прав та законних інтересів, які являють собою певну  сукупність   спеціальних  дій  в  межах  форми,   спрямованих напопередження порушення, припинення порушення та відновлення порушених прав. Зокрема до таких засобів належать звернення із позовом до суду, звернення до відповідних державних органів та інспекцій, страйк тощо.

Особливе місце у системі засобів захисту трудових прав працівників займає право на страйк. Дане право є конституційним і закріплене у статті 44 Конституції України, де записано, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Заборона страйку можлива лише на підставі закону [15]. Сутність даного права полягає у тому, що працівники підприємства, установи, організації з метою вирішення спору можуть добровільно тимчасово припинити свою роботу.

Вважаємо, що страйк слід віднести до неюрисдикційної форми захисту трудових прав, оскільки організація та проведення страйку здійснюється працівниками самостійно або через представницькі органи, тобто без звернення до повноважних державних органів чи інспекцій. В цьому контексті слід привести думку, висловлену В. Венедіктовим про те, що страйк це колективна форма самозахисту працюючих, яка здійснюється виключно у відповідь на порушення роботодавцем їх соціально-економічних або трудових прав та інтересів [16]

Більшість правників, такі як: С. Іванов, Д. Федін, В. Лазор, В. Венедіктов, М. Стадник, А. Голов, А. Слюсар та ін., досліджуючи форми захисту трудових прав працівників справедливо відзначають, що із тих засобів (інструментаріїв), що мають у своєму розпорядженні працівники, страйк є одним із головних.

Проте, визнаючи страйк як один з центральних та найбільш ефективних засобів вирішення конфліктної ситуації, слід враховувати що він є крайнім заходом. Тобто звернення до нього можливе лише у тому разі, якщо усі інших заходи захисту трудових прав виявилися не ефективними (не дієвими) і не призвели до адекватного вирішення конфліктної ситуації. Так статті 17­18 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» чітко закріплюють, що страйк застосовується як крайній засіб

(коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу. Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту) [17]. Зазначений закон досить чітко регламентує порядок організації та проведення страйку, в тому числі встановлює ряд випадків заборони проведення страйку та закріплюючи можливість визнати його незаконним. Наявність законодавчих обмежень щодо здійснення такої форми самозахисту як страйк, на нашу думку, є цілком виправданим. Адже якщо поглянути у глибинну сутність права на страйк, то це узаконена можливість робітників здійснювати колективний тиск на роботодавця, з метою здійснення ним дій необхідних для страйкуючих. До того ж страйк може мати й негативні наслідки. Адже з одного боку працівники застосовуючи таку форму захисту як страйк відстоюють свої соціально-економічні права, а з іншого - реалізація права на страйк супроводжується зупинкою роботи у сфері виробництва, надання послуг тощо, що у свою чергу може мати значні негативні соціально-економічні наслідки як для всієї держави та суспільства, так і окремих регіонів та спільнот, зокрема тих що не мають жодного відношення до конфлікту між робітником та страйкуючими працівниками. Тож, якщо продовжити цей ланцюжок, виходить що працівник реалізуючи своє конституційне право на страйк, можуть опосередковано перешкоджати здійсненню законних прав та інтересів іншими особами, наприклад, вчителі, звертаючись до страйку, відмовляються від виконання свої обов'язків щодо навчання та виховання дітей, відтак ускладнюють можливість здійснення ними   своїх   конституційних   прав   на   освіту,   від   так порушуєтьсяфундаментальний правовий принцип - права особи закінчуються там, де починаються права іншої особи.

Тож, підсумовуючи викладений у даній статті матеріал можемо зробити висновок, що наявність у державі різних форм захисту трудових прав і законних інтересів працівників є запорукою їх нормального існування та розвитку. Право на страйк є однією з найбільш ефективних, проте і найжорсткішою формою відстоювання працівниками своїх прав, тому звертатися до нього слід виважено, за наявності вагомих підстав та, коли усі інші форми, засоби і заходи захисту вже використані, однак не призвели до позитивного результату.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа