М Г Кітов - Філософські розмисли соловйова про шляхи побудови всесвітньої християнської теократичної монархії - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 1: 37                                                     М. Г. Кітов

Доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри філософії Національного університету харчових технологій

 

 

Філософські розмисли В. Соловйова про шляхи побудови всесвітньої християнської теократичної монархії

 

«Одиночество есть жребий всех выдающихся умов» (Артур Шопенгауер)

 

Кітов Микола Григорович Китов Николай Григорьевич Kitov Nikolay Grigorovich

 

 

V. Solovyov's Philosophical thoughts about the ways of creation of the World Christian theocratic monarchy.

 

Проаналізовано філософські розмисли В. Соловйова про шляхи побудови Всесвітньої християнської теократичної монархії, які, як для представника руської національної філософії, не типові, а тому й оригінальні.

Ключові слова: всеєдність, православ'я, католицизм, протестантизм, російське самодержавство, теократична християнська монархія.

 

Видатні особистості завжди приваблювали увагу дослідників. До таких безумовно відноситься B.C. Соловйов. Тому закономірно, що його творчість всебічно і глибоко проаналізована в працях В. Акулініна, В. Асмуса, П. Гайденко, Г. Гараєвої, В. Зеньковського, В. Кантора, А. Лосева, М. Лоського, О. Тихолаза, Є. Трубецького, Н. Уткіної, К. Фараджева, С. Франка, І. Фролова, С. Хоружого та інших. Для українського читача Вол. Соловйов цікавий ще й тому, що в його родовідній є українські корені. Мати філософа - українка, а двоюрідним прадідом по материнській лінії був славетний Г. С. Сковорода. Це спонукає українських дослідників до аналізу проблеми: чи не вплинув на творчість російського мислителя, а якщо і вплинув, то якою мірою, менталітет його української родовідної. Автор ставить за мету проаналізувати філософські розмисли В. Соловйова про шляхи побудови

Великої Росії, які, як для представника руської національної філософії, не типові, а тому й оригінальні.

Але спершу декілька розмірковувань стосовно феномена і терміну «ментальність». Наукові терміни, які позначають певні явища дійсності, виникають тоді, коли в суспільстві виникає потреба їх позначати чіткими термінами і оперувати ним. Але це не значить, що вказані явища дійсності не існували раніше. Це стосується також феномена і поняття ментальності, які історично давно вже стали об'єктом філософського аналізу. Цим феноменом свого часу цікавився ще Платон, пізніше - Лейбніц тощо. Багатий матеріал, з проблеми ментальності напрацьовується на рубежі ХІХ-ХХ століть. В тім широкого поширення термін «ментальність» набуває лише у XX ст. - добу постмодерну. Для цього є певні об'єктивні обставини. Перший, поняття «ментальність» слугує засобом етнічно-національного виокремлення і характеристики певних соціальних груп. Для цього у минулому існували інші терміни (національність, народність, нація, націоналізм), які, певною мірою, вичерпали свій зміст, адже включали в себе певну ідеологічну спрямованість, що закономірно приводило дослідників до необхідності визнання зверхності одного народу по відношенню до іншого. Другий, доба постмодерну - це час соціальних змін і активних демографічних процесів, період формування нової соціальної спільноти - політичної нації, де немає місця політико-ідеологічному обґрунтуванню національно-етнічних особливостей, які, незважаючи на всі соціальні зміни, все ж таки продовжують зберігатися. Саме за допомогою терміну «ментальність» можна пояснити етнічно-світоглядні особливості народів та їх представників, які входять в новітню спільноту - політичну націю. Це поняття дозволяє простежувати механізми самозбереження етносів навіть в умовах високої соціальної активності і кардинальних соціальних змін. Через відсутність чітко визначеного терміну «ментальність» у наукових розробках з національно-етнічної проблематики раніше вживались словосполучення «національний характер», «національні особливості»,  «риси національного характеру» тощо, які повністю невідтворювали етнічну складову нації. Отже, поняття «ментальність» породжене соціально-політичною та духовною реальністю XX ст. і відображає зміни, які відбуваються у положенні представника певного етносу в структурі нової соціальної спільноти - політичної нації, а також способи відтворення цього положення у людській свідомості. Тому поняття «ментальність» характерне саме для філософії постмодерну. Третій, членування історії розвитку будь-якого народу досить плідне з позицій синергетичного підходу, який обґрунтовує, що самоорганізація складної системи є результатом проявлення активності на основі тих сигналів, які поступають із самих складових частин системи. Ці специфічні ознаки, які не притаманні окремим складовим частинам, а притаманні лише складній системі синергетики називають надорганізмом.

Етнос і політична нація є найбільш зорганізованими природними і соціальними системами. Але, якщо надорганізмом етносу виступає ментальність, то надорганізмом політичної нації виступає патріотизм. У тих же народів, які за походженням є консортивною спільнотою, надорганізмом для них виступає патріотизм впродовж всього часу їх формування.

Етносу, який проходить всі етапи свого розвитку і доходить до переростання в націю, немає ніякої потреби формувати надорганізм засобами ідеології та міфології. Така потреба об'єктивно виникає в процесі розвитку конгломерату представників різних етносів (консорції) у націю. Саме так відбувалося в процесі історичного розвитку сучасної російської політичної нації, яка у своїх витоках була консортивним об'єднанням. Без формування єдиного духовного надорганізму асиміляція інородців у лоно руськості за таких умов, а отже і формування російської політичної нації, була б неможлива. Отже, ментальність - це архетипічна ознака, яка характеризує людську спільноту з боку етнічних характеристик. Вказаний термін плідно працює для характеристики етнічних складових політичної нації (російської, американської тощо), а також для характеристики окремих етносів. Поняття «ментальність» тісно співвідноситься з поняттям «патріотизм», але неспівпадає. Вказані поняття широко використовуються для характеристики політичної нації. Якщо поняття «ментальність» відображає її етнічну складову, то поняття «патріотизм» - соціально-політичну. Ментальність - це «...специфічний спосіб сприйняття... і розуміння... етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин» [5, с. 26], - підкреслює О. Рудакевич. її роль у розвої народу незаперечна, адже «...саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації!» [там само].

Феномен ментальності народу суттєво впливає на його історичну долю. Теоретично будь-який народ має альтернативні шляхи розвитку в кожному моменті свого існування. Але в який спосіб його історична доля може реалізуватися як альтернативна, це питання не стільки історичне, скільки філософське і пояснюється воно через феномен ментальності.

Отже, хоча на державотворчий процес будь-якої країни впливають різні чинники, він буде приречений, коли не опиратиметься на найбільш глибинну підвалину державотворення - ментальність народу, адже ментальність - це специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого єства та зовнішніх обставин існування. У розвитку етносу її роль досить значна, адже саме ментальність, долаючи історичні епохи, зберігає його генетичний і архетипічний код. Ментальні риси народу завжди є природними й споконвічними. Від них слід відрізняти набуті риси і комплекси, які формуються в умовах не автентичного буття, зокрема - політичного поневолення, або навпаки - імперського панування. Цей короткий екскурс, надіюсь, допоможе глибше розібратися у задекларованій темі.

Основні ментальні риси закріплюються з молоком матері - в дитинстві. На формування духовно світу хлопчика Володі, окрім матері, великий вплив мав його дідусь - священик, глибоко віруюча людина. Вже у семирічному віці Володя починає читати про житія святих. Мрійлива, вразлива, віруюча дитина рано починає писати вірші, але у тринадцять років переживає релігійну кризу. Його кумирами стають матеріаліст Л. Бюхнер, нігіліст Д. І. Писарєв, а серед соціальних ідей - соціалізм і навіть комунізм. Кризу булопереборено у 1871 p., коли він уже навчався у Московському університеті (1869-1873). Після ломки світоглядних орієнтацій він заявляє, що раціональна філософія - це темнота, «смерть при житті». Проте вона має і позитивні наслідки, адже зумовлює розуміння людиною того, що лише «бог є все». Захистивши у 1880 р. у Петербурзькому університеті докторську дисертацію «Критика абстрактних основ» він займається викладацькою роботою. Проте, після прочитання публічної лекції (березень 1881 р.) у котрій закликав царя Олександра III не карати на смерть вбивць його батька Олександра II і простити їх в ім'я вищої правди, Правди Божої, яка говорить - «не вбий», сам подає заяву про звільнення з викладацької роботи і до якої більше не повертається. Ведучи безладний спосіб життя, не маючи постійного житла, завжди виснажений, «...своїм духовним виглядом він, -пише Є. М. Трубецький, - нагадував той створений бродячою Руссю тип старця, котрий шукає вишнього Єрусалиму, а тому проводить життя в ходінні по всіх неосяжних просторах землі, шанує і відвідує всі святині, але не зупиняється надовго в жодній з тутешніх обителей» [цит. за: 4; с. 120]. Воістину В. Соловйов чиста, богочестива і свята душа, як пише прелат римсько-католицької церкви Штросмайер.

Основною справою його життя стало створення ним системи християнської філософії. Глибока віра у містичну єдність усіх християнських церков закарбувалася у його свідомості симпатією до католицької церкви. Зокрема у книзі «Росія і Вселенська церква» (1889 р.) він пише про те, що саме римсько-католицька церква, на відміну від православ'я, спромоглася створити всесвітню, наддержавну організацію [див.: 6; с. 269-270]. Симпатія до католицизму не випадкова. На переконання В. Соловйова він мав зв'язок з потойбічним світом. Цей зв'язок давався у віщих снах. Приміром, йому наснилося, що він їде по Москві у кареті. Зупиняється перед будинком і у вестибюлі зустрічає католицького прелата у якого, не задумуючись, просить благословення. Останній вагається, але аргументи прохача про чисто зовнішнє розділення церков і збереження містичної єдності усувають нерішучістьпрелата, і він дає благословення. Віщий сон збувся рівно через рік, коли Вол. Соловйов був присутній на коронації Олександра III. Тут же був присутній і прелат, котрий дав благословення. Бачене у сні до дрібниць збіглося з реальним. Такі сни він бачив часто. Саме вони і наштовхували його на думку про містичну єдність церков.

У творчості філософа можна виділити чотири періоди. В перший період він займається, головним чином, християнським ученням. У творах цього періоду («Читання про Боголюдство», «Релігійні основи життя») він прагне довести, що становлення Софії (мудрості бога у світі) можливе через пізнання бога і його відношення до світу, тобто через християнську теософію. В другий період він обґрунтовує тезу про те, що перетворення людства можливе через теократію, тобто через державу, засновану на християнських ідеях. Основні праці цього періоду - «Історія і майбутнє теократії», «Росія і Вселенська Церква», «Національне питання в Росії». В третьому періоді він пише книги «Виправдання добра», «Сенс любові» в яких розкриває містичне мистецтво, за допомогою якого можна створити нове життя, співвідносне божій істині. В останніх працях, особливо у праці «Три розмови», він проголошує, що немає ніяких надій досягти ідеалів добра у цьому земному житті, адже вони перебувають поза його межами.

Головна ідея філософії В. Соловйова - ідея духовної тілесності. З неї виводяться інші, зокрема ідея Всеєдності і Боголюдства, ідея перетворення тіла і духу, ідея церкви як тіла Христового. В теоретичній філософії ця проблема оформлюється як намагання перебороти дуалізм матерії і духу, витлумачити їх взаємопроникнення і повну тотожність. В етиці - утвердження абсолютної, єдиної для всіх моралі. В політиці - проголошення рівних прав всіх народів і народностей світу. В релігії - злиття церков.

На думку В. Соловйова, людство може духовно відродитися лише тоді, коли буде істинне християнство, коли воно буде подане у безумовній, розумній формі. Саме створення християнської філософії стало основною справою життя філософа. Він її створює, прагнучи перебороти недолікиемпіризму і раціоналізму. Критичний раціоналізм Е. Канта у розв'язанні вказаної дилеми його не задовольняє, як не задовольняє і абсолютний раціоналізм Г. В. Гегеля, який ставить перед собою непосильне завдання -вивести все багатство дійсного з нічого. Вол. Соловйов правильно підкреслює, що ні кантівське, ні гегелівське розуміння пізнання не спроможне розв'язати дилему, поставлену емпіризмом і раціоналізмом, адже пізнання у них не поєднує суб'єкт з об'єктом, а роз'єднує. Єднання суб'єкта і об'єкта пізнання можливе при доповненні раціонального пізнавального процесу (у Вол. Соловйова - видів пізнання) внутрішнім пізнанням. Саме за такого єднання ми отримуємо містичне, абсолютне знання. Воно є результатом третього виду пізнання, котрий він називає вірою. По суті йдеться про інтелектуальну інтуїцію, за допомогою якої можливе безпосереднє осягнення сутності. Отже, істинне знання є результатом триєдиного пізнання: емпіричного, раціонального, містичного. Саме на цих началах можлива побудова філософії, що поєднує повноту споглядання Сходу з логічною досконалістю Західної форми.

В. Соловйов, як і його попередники, не відмовляє Росії у месіанстві, але витлумачує її дещо інакше. Особливе покликання Росії, на його думку, полягає не у соціальному перевороті, а у створенні передумов для релігійного об'єднання Сходу і Заходу. «Не для легких і простих справ створив Бог велику і могутню Росію. І як не важка справа об'єднання церков, це не перешкоджає їй стати нашим життєвим завданням і всесвітньо-історичним покликанням» [7; с. 39], - переконаний він. Тому «...об'єднання церков, є перша справа для Росії при виконанні її історичного покликання» [там само; с. 41]. Якщо для Росії об'єднання церков є вищим покликанням і обов'язком, то для слов'янства ця справа є пекучою потребою, пекучою необхідністю без вирішення якої воно не може існувати як єдине ціле, адже розділене між двома ворогуючими церквами [див.: там само; с. 42]. Отже, вирішення проблеми єднання церков одночасно є і вирішенням проблеми єднання слов'ян, адже поза церковною єдністю не існує іншої позитивноїоснови для їх об'єднання, не існує іншого прапору під яким би можна було б зібрати всі слов'янські народи на противагу національним суперечкам і міжусобицям [див.: там само; с. 46].

Причиною всіх негараздів у суспільствах є роз'єднання церков. «Я переконався, - пише В. Соловйов, - що наше негативне відношення до Західної церкви хибне в своїх теоретичних основах і вельми шкідливе в своїх практичних наслідках. Тим самим об'єднання церков явилося мені як настійне теократичне завдання, як справа найбільш бажана Богу і сама необхідна для добра народів» [8; с. 135].

Тому необхідною умовою «всеєдності» має стати єдність церков, а саме - синтез православ'я, католицизму і протестантизму. Такий синтез приведе до створення єдиної вселенської церкви, яка в поєднанні (злитті) з єдиною державою утворить істинне суспільство - теократичну християнську монархію. Таке суспільство утвориться на добровільному підпорядкуванні держави духовному верховенству церкви. Це буде «вільна теократія». Прообраз і першооснову церковної єдності В. Соловйов бачив у Ватикані. Історична ж місія Росії полягає в посередництві між людством і вищим божественним світом, в церковному примиренні Сходу і Заходу, в єднанні руського Царя з римським Первосвящеником. У результаті такого об'єднання церкви і самодержавства Росія стане всесвітньою християнською монархією. Таке єднання можливе через міцну російську політичну владу.

Як же він обґрунтовує цю ідею?

В істинному житті Вселенської церкви одночасно представлені три члени соціального буття: духовний авторитет Вселенського Первосвященика (непогрішного глави священства); світська влада національного государя; абсолютна релігійна єдність, яка існує через пророків, котрі вільно ставляться Духом Божим для просвітлення народів та їх правителів [див.: 10; с. 201]. Гармонійна діяльність всіх трьох факторів є першою умовою істинного прогресу. Другий член соціального буття Вселенської церкви - світська влада. Тому Росія має поставити це друге начало як вселенський принцип. «Руська

Імперія, об'єднана в своєму абсолютизмі, є лише загроза боротьби і безкінечних війн. Руська Імперія, котра бажає служити Вселенській Церкві і справі суспільної організації, взяти їх під своє прикриття, внесе в сімейство народів мир і благословення» [там само; с. 205], - підкреслює В. Соловйов. Тобто, історичною долею судилося «...Росії дати Вселенській Церкві політичну владу, необхідну їй для спасіння і відродження Європи і всього світу» [9; с. 272]. Таким чином, місія Росії - поєднати людей не через їх духовну спільність, як дітей Божих, не через єдність у дусі, як заповідав Ісус, а через державницьку, зовнішню об'єднавчу силу.

В. Соловйов «створив» грандіозну систему всесвітньої теократії, але яка не мала жодного шансу на реалізацію. Завдяки сформованій ним теорії всеєдності він прагнув «...відшукати таку результуючу світового процесу, яка б без насильства і крові розв'язала європейські, а, отже, і світові (що очевидно для євроцентриста Соловйова) проблеми» [3; с. 127], - підкреслює В. К. Кантор. Його ідея про створення всесвітньої християнської теократії була по суті ліберально-європейською концепцією спасіння руської імперії, [див.: там само; с. 129].

Погляди В. Соловйова різко розходилися з ортодоксальним православ'ям, а тому його піддають відкритому шельмуванню. Особливо негативно сприймала руська духовна еліта погляди філософа на національне життя в Росії, яке, на його думку, знаходиться у пригніченому стані і потребує корінного зцілення. Така увага В. Соловйова до національного питання визначалася насамперед тим, що його розв'язання було однією із підвалин створення всесвітньої християнської монархії, якою, на думку філософа, має стати Росія.

Національне питання в Росії, стверджує філософ, є не питання існування руських, а є питання гідного існування, існування без національного егоїзму. Чи виконає Росія свій обов'язок, тобто жити без національного егоїзму, ніхто не знає. Одне ми тільки знаємо: Росія не виконає свій обов'язок, якщо вона не відречеться від національного егоїзму,якщо вона не відмовиться від права сили і не повірить у силу права, якщо вона не заблагає щиро і твердо духовної свободи та істини - вона ніколи не може мати тривалого успіху ні в яких справах своїх, ні зовнішніх, ні внутрішніх. «Покаятися в своїх гріхах і задовольнити вимоги справедливості, відмовитися від національного егоїзму, відмовившись від політики русифікації і визнати без застережень релігійну свободу, - ось єдиний засіб для Росії приготувати себе до одкровення і реалізації своєї дійсної національної ідеї, яка - цього не слід забувати - не є абстрактна ідея або сліпий фатум, а перш за все моральнісний обов'язок» [10; с. 194-195], -зауважує В. С. Соловйов. Таке застереження великого філософа було не безпідставним, адже руський народ, зокрема в іпостасі «...значної частини своєї інтелігенції, хоча і не може вважатися формально божевільним, проте, одержимий хибними ідеями, котрі граничать з манією величі і манією ворожості до нього всіх і кожного. Байдужий до своєї дійсної користі і до дійсної шкоди, він уявляє неіснуючі небезпеки і обґрунтовує на них самі безглузді припущення. Йому уявляється що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчю і всіляко проти нього замишляють лихе» [цит. за: 2; с. 252], - констатує В. Соловйов. Досить відверта і щира оцінка філософом психології тогочасної руської інтелігенції була сприйнята досить прохолодно і не мала ніякої підтримки у російському суспільстві. «Характерно, що Вол. Соловйов у своїй боротьбі з цією національною самозакоханістю не мав жодного послідовника. Всі, на кого він мав у других відношеннях вплив, - і Булгаков, і Бердяев, і Блок, - звернули на вигідну доріжку самозакоханості. Бердяева це прямо згубило» [11; с. 99], -пише С. Л. Франк у листі до Г. П. Федотова. Закид С. Л. Франка цілком справедливий. Тим більше, що боротьба з національною самозакоханістю була однією з ключових підвалин побудованої Вол. Соловйовим ідеї всеєдності, яку він називає «руською ідеєю». Тому навряд чи коректною є критика Арсенія Гулиги вихідців із Росії, які інакше, ніж він сам, розуміють зміст «руської ідеї». «Обурливо, що деякі вихідці із нашої країни, котрі фігурують на Заході вякості її знавців, змальовують "руську ідею" як прагнення до міжнародного деспотизму і гегемонії. Нібито не читали вони ні Соловйова, ні Бердяева. У першого і другого є книги під назвою "Руська ідея", в яких недвозначно стверджується прямо протилежне тому, що пишуть за кордоном наші бувші співвітчизники» [1; с. 6], - зауважує він.

«Руську ідею» В. Соловйов розумів як нове бачення християнської ідеї спасіння. На його думку індивідуальне спасіння суперечить християнству і воно неможливе. Тому спасатися потрібно не окремими справами, а «загальною справою» об'єднаного людства. Історичну місії по об'єднанню (соборуванню) людства для загальної справи мають виконати руські. У цьому полягає їхнє національне призначення. А так як спасіння стосується всіх народів, то руським не потрібно діяти проти інших націй. Разом з ними і для них - в такому спільному діянні, на думку філософа, полягає доказ того, що ця ідея є істинною. Можна погодитися із висновком А. Гулиги, який пише: «Руська ідея - це всесвітня соборність, об'єднання націй, котрі спільно відстоюють своє існування. Ради цієї ідеї жив Володимир Соловйов» [там само]. Але слід також бачити й те, що не лише у суспільній свідомості руської інтелігенції, а насамперед у практичних діях політиків Росії сьогодні панує дещо відмінне, аніж у В. Соловйова, бачення змісту «руської ідеї» (всесвітньої соборності), яке характеризується відвертим гегемонізмом по відношенню до інших народів.

Однією з найхарактерніших ознак руської національної філософії є месіанізм. Ним просякнута більшість філософських роздумів руських мислителів про майбутнє Росії, про її особливу роль у світовій історії. При обґрунтуванні особливої ролі Росії досить широко використовується ідея соборності. Терміни «соборність», «соборування» є досить поширеними в руській національній філософії. Його використовує багато руських філософів. Зокрема, П. Флоренський так витлумачує зміст цього терміну: «Живучи, ми соборуємося самі із собою - і в просторі і в часі, як цілісний організм, збираємося докупи із окремих взаємно виключаючих, - по законутотожності, - елементів, частин, клітин, душевних станів та ін. Подібно ми збираємося в сім'ю, в рід, в народ і т.д., соборуючись до людства і включаючи в єдність людства увесь світ» [цит. за: 1].

Таке тлумачення терміну «соборування» є досить абстрактним і не викликає заперечень. Але ця абстрактність має певні недоліки, адже зміст цього терміну (саме через його абстрактність) різними мислителями може витлумачуватися неоднаково. Цим поняттям можна позначити і «загальну справу» М. Ф. Федорова і «абсолютно цілісну єдність» в якій все іманентне всьому М. О. Лоського, і «руську ідею» у витлумаченні В. С. Соловйова та інших філософів. Тобто, воно носить універсальний, загальний характер. А як уже підкреслювалося раніше, витлумачення змісту загальних понять завжди носило, носить і буде носити корпоративний, клановий, класовий, партійний характер. Тому і зміст термінів «соборність», «соборування» у представників руської національної філософії різний. У реконструкціях B.C. Соловйова про побудову всесвітньої християнської монархії руські виступають носіями державницького політичного начала. Саме ця сфера діяльності, яку вносять руські у світовий процес єднання, процес загального «соборування» людей в рід, народ і світову єдність людства і виступає головним змістом терміну «соборність» у його працях.

Підводячи підсумки, зроблю наступні висновки. Перший, росіяни не сприйняли шляхів возвеличення Росії, які запропонував В. С. Соловйов. Він явно не вписувався зі своєю ментальністю в пронизану імперськими ідеями духовну атмосферу тогочасної Росії. Тому не випадково видатного руського філософа піддають цькуванню, називаючи у пресі непристойними словами. Другий, руська національна філософія початку XX ст. досить різнобарвна, але історичну ініціативу перехоплює матеріалістична філософія. До неї тяжіють М. О. Бердяев, С. М. Булгаков, С. Л. Франк та інші, які пізніше виступлять з різкою критикою філософії марксизму. Але це тема наступного дослідження.

 

 

Література:

1.   Гулыга Арсений. Русская идея // Советская культура, 1989, 8 апреля.

2.   Жаба СП. Русские мыслители о России и человечестве. Антология русской общественной мысли. - YMCA-PRESS. Париж. - 283 с.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М Г Кітов - Олег перший рекетир русі або як київ став матір'ю містам руським

М Г Кітов - Про деякі загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії

М Г Кітов - Расові аспекти змісту руської ідеї

М Г Кітов - Філософія як духовний чинник

М Г Кітов - Сутність основного питання філософії