Левченко - Естетичне сприйняття природи в структурі екологічної свідомості людини - страница 1

Страницы:
1 

УДК 111.852:159.212

Левченко В.В.

ЕСТЕТИЧНЕ СПРИЙНЯТТЯ ПРИРОДИ В СТРУКТУРІ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ

Автор розглядає проблему формування екологічної свідомості засобами естетики, а щоб існувати в світі, ми повинні змінити себе.

Розглядаючи формування екологічної свідомості людини, не можна не торкнутись питань взаємодії людини і природи, відношення людини до природи, і впливу природи на людину. Визнання в наші часи екологічної кризи як глобальної призвело до осмислення її причин і пошуків можливих шляхів її подолання, що здійснюється представниками різних природничих та гуманітарних наук (Д. Меддоуз, Т. Холл, Л. Уайт та ін.). Духовно-історична основа екологічної кризи полягає у невідповідності мети та ціннісних форм раціональності (В. Хесле). Тому уявлення про екологічну свідомість пов'язують зі світоглядною функцією, сутність якої - оптимізація відношень в системі «природа - суспільство», зміною традиційної ієрархії цінностей. На перший план виступає людина, що творить, а не людина, яка споживає. І в цьому поступі на перший план, як актуальнішою проблемою висувається естетичне сприйняття природи в екологічній свідомості людини.

Теоретичний аналіз проблеми дає можливості зробити перегляд соціокультурних настанов, цінностей, відношень до природи призводить до екологізації естетичної свідомості, а естетичну діяльність стали розуміти як засіб регуляції відношень між людиною і природою. Природа усвідомлюється як естетична цінність, як необхідна складова процесу становлення духовного світу людини, її естетичних почуттів. Саме вона спонукає розвитку емпатії, метафоричності мислення, збагаченню «сенсорного фонду» сприйняття і взагалі творчого потенціалу особистості. Цінності виникають там, де розрив між «природою» та «свободою», «культурою» та «природою», «природою» та «особистістю», «розумом» та «почуттям», «свідомими» та «безсвідомими» началами стають загрозливими. Сприйняття природи як естетичної цінності є необхідною умовою екологічного виховання, оскільки естетичне переживання трансформує екологічні знання в екологічні переконання.

Цікавими є духовно-світоглядні аспекти взаємодії людини й природи: чим складнішим стає життя людини у світі, тим частіше вона звертається до природи, намагаючись знайти в ній гармонію та красу. «Краса, - говорив Ф. Міллер, - це, з одного боку, «предмет для нас», а з іншого, «стан нашого суб'єкта». Вона є форма, бо ми її споглядаємо, але водночас вона є життя, бо ми її відчуваємо» [7, 371]. Дійсно, потреби людини в її естетичних стосунках з природою належать до категорії духовних, що означає повернення до її витоків та знаменує рух людини до самої себе, до самосвідомості. Тому відповідає її духовному зросту, вдосконаленню й розумінню себе, своєї сутності і сенсу буття. Завдяки цьому реалізується потреба в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні загальнолюдських естетичних та етичних цінносте, усвідомлення єдності себе та Всесвіту, становлення естетичного критерію цілісності.

В оточенні природи люди сповнюються відчуття свободи, душевного спокою, відчувають естетичну насолоду, що невід'ємно від пізнання, освоєння та перетворення світу. У світоглядному розумінні осягнення краси природи, з погляду платонівського бачення краси, можна зауважити, що відбувається перехід від чуттєвої конкретики, яка фіксувала естетичні форми природи, від безмежного поля їх споглядання, переживань, вражень, хвилювань до чогось, що перебуває поза їх межами і що виявляє присутність у людині здатності відчувати окриленість. Цей особливий стан окриленості відкриває людині прозору, чисту красу - красу саму по собі, і повертає людину до якоїсь естетичної точки поза межами світу, де вона здатна жити в іншому ритмі. У сфері естетичних станів людини відбувається трансцендентний прорив [15, 219-220]. І це означає, що ідея прекрасного вказує на здатність людини спрямувати свої духовні зусилля до так званої божественної краси, а місцем відштовхування для трансцендентного злету душі виступає сама природна краса.

Сприйняття - саме той початковий етап спілкування з красою дійсності. Від його повноти, яскравості та глибини залежать естетичні переживання . але для цього людина повинна мати здатність відділяти в явищах дійсності процеси, властивості, якості, що пробуджують естетичні почуття. Адже тільки так можливе повноцінне засвоєння естетичного явища, його змісту, форми. Це вимагає, з одного боку, здібності тонкого відрізнення форми, кольору, відтінків звуку та інших особливостей емоційно-почуттєвої сфери. З іншого, особливого стану, який є умовою готовності до естетичного сприйняття. У звичайних сприйняттях такому стану завжди передує подія. Але відчуття краси, так як і добра, не потребує спеціальних подій світу. Це стан, подібний «природному сяйву» (Декарт), дія «свобідної сили» (Кант), і в цьому сенсі є свобідною свідомістю. Саме в такому стані людина і робить прорив до себе, здатна себе побачити. Тому, за виразом М. Мамардашвілі, передусім пізнати ті враження, які говорять нам про щось скритне у нас, чому ми так хвилюємось, через що так переживаємо, адже, що хвилює одного, то не хвилює іншого [6]. Автор називає це «знаменням» - враження, що містить в собі «скритну істину про дійсність і про нас самих», Дійсно: «Пізнай самого себе, і ти побачиш Бога». Розвиток культури сприйняття є початком естетичного відношення до світу.

В роботі з екологічною інформацією необхідно враховувати не тільки логічні, але й емоційно-чуттєві психологічні механізми сприйняття. Емоції супроводжують всі прояви людини, присутні в кожному психічному процесі. Тому пізнавальні та емоційно-мотиваційні появи єдині. За словами С. Л. Рубінштейна, «емоційні моменти почуття, які виражаються в суб'єктивній формі переживання, відношення людини до оточення, включаються у кожний інтелектуальний процес та своєрідно його забарвлюють» [9, 347]. Емоції втілюються у вищих психічних функціях, уявленнях та образах, в абстрактно-логічних формах мислення, але при цьому не заміщуються логічним змістом, навпаки, ускладнюються та набувають смислу власного відношення. «Емоція, - як підкреслює В.К. Вілюнас, - може навіть перевищувати за своїм значенням компонент інтелекту» [1, 6]. Отже, якщо в процесі мислення предмети та явища віддзеркалюються у вигляді образів, понять, то в емоційному пізнанні дійсності об'єкти виступають у вигляді емоційних переживань.

Висловлювання про естетичне переживання беруть свій початок від Піфагора. Його слова звучать так: «Життя - що ті ігри: хто приходить на них як атлет, хто -погендлювати, а найкращі приходять як глядачі» [13, 292]. Можна здогадуватися, що глядачами автор величав тих, хто займає естетичну позицію. Саме цей текст започатковує історію поняття естетичних переживань.

Таким чином, мета публікації полягає у розкритті сутності механізмів психологічної настроєності людини на естетичне сприйняття природи в екологічній свідомості.

Основними завданнями публікації є аналіз тенденцій, що спрямовуються через сприйняття оточуючого світу, та які сприяють створенню умов формування екологічної свідомості психолого-естетичними засобами.

Виклад основного матеріалу дослідження спирається на обґрунтування особливостей сприйняття художніх творів взагалі, та погляди на те, що естетичні переживання різняться між собою. Та якщо минуле сторіччя було періодом крайніх між собою теорій (гедоністичні та когнітивні теорії; теорія активної природи естетичних переживань і теорія споглядання), то в сучасності намагаються узгодити протилежності.

У книзі «Переживання, твір, вартість» Р. Інгарден висловлює думку, що естетичне переживання, розвиваючись у часі, проходить низку етапів різного характеру. Початок переживання - «вступна емоція, що має характер схвильованості. Другий етап переживання настає, коли ми всю свою свідомість звертаємо на об'єкт, що викликав її, це спричиняє гальмування звичайного перебігу свідомості; її поле звужується, зацікавлення зосереджується на поміченій якості. На цьому етапі естетичні переживання можуть згаснути, але можуть тривати й далі; якщо воно триває, то суб'єкт уже має перед собою об'єкт, що його сам сформував, і спілкується з ним, реагуючи схвильованість на те, що сам зробив. Отже, на ранніх етапах переживання має чуттєвий і динамічний характер, а на кінцевому етапі втрачає його на користь споглядання.

Згідно з іншою концепцією В. Татаркевича, естетичні переживання (пасивного та активного характеру) наділені як інтелектуальним чинником, так і суто емоційним: воно охоплює як стани споглядання та втихомирення, так і стани загостреної чуттєвості. Взагалі ці теорії відповідають механізмам психологічної настроєності людини при сприйнятті. Адже отримати успіх «ззовні» неможливо, якщо екологічна самосвідомість конкретної людини не буде налаштована сприйняти цінності, нові екологічні орієнтири, відношення тощо. Ці механізми мають свої правила, не терплять тиску і потребує від свідомості проходження певних стадій роботи з новим: мимовільного, а потім осмисленого заперечення нових ідей, уваги та зацікавленості до них з використанням їх у практиці, порівняння та наближення «психологічного поглажування» і, в кінець, прийняття, або відмовлення. Бо, раціональне та емоційне складають органічне ціле [11, 22].

Тому, необхідні сфери існування, які включають в себе людину як суб'єкта, які будуються самим суб'єктом, він бере участь в їх побудові, так, щоб в кожному разі відчував своє мислення та існування. Для цього людина повинна визначитись в просторі, зробити його осмисленим, гідним. Недаремно у відомому вислові: головне побудувати дім, посадити дерево - головні умови розвитку нового життя. Пустий простір, як результат неосвіченості, бездіяльності та інфантилізму неодмінно породжує зло. Природа людського зла якраз і полягає в тому, що людина здатна до самознищення. Той, хто не витримує в собі людину, потім не терпить і людство в цілому. Заповнити цю порожнечу можливо за допомогою думки, вчинку, дії. Але і тут важлива деяка схильність, створення особливого стану, в якому у людини виникає бажання зробити цей вчинок, відчути переживання.

Цей духовний стан не витримує суєти, це стан «мовчання», з глибини якого, за виразом М. Волошина, «народжується слово, що несе в собі всю повноту думки волі, почуття і все тріпотіння життя...У всіх речах та явищах світу полонено те божественне слово, яке їх викликало до буття» [2, 25]. Тому, саме слово - є тим «розп'яттям» між тілом людини та її духом.

З точки зору онтологічного підходу свідомість за своєю психологічною структурою співпадає з психічним станом, оскільки вона теж є системна (функціонально-структурна) єдність переживання та поведінки людини. Отже, становлення свідомості виявляється як така зміна психіки, коли її процеси сприйняття, переживання та поведінки функціонально об'єднуються (інтегруються) в психічні стани, а останні перетворюються в структурні компоненти свідомості (Панов В. І).

Почуття прекрасного налаштовує на добро, саме тому естетичне виховання тісно пов'язане з моральним розвитком особистості. І. Кант, розмірковуючи про красу природи, знаходить спорідненість краси природи з моральністю: «...є підстави припускати, що у того, кого безпосередньо цікавить краса природи, присутні в крайньому разі задатки морального доброго напряму думок» [3, 315]. Діалектика добра і зла паралельна діалектиці прекрасного та потворного. Це ярко виявляється як поляризація на благу природу, сад, та зло, жах, що в релігії, міфології пов'язується з мотивами раю та пекла.

Видатний російський дослідник Д. Лихачов відзначає, що сад символізував багатство й розмаїтість Універсуму, садові лабіринти означали блукання людини; руїни - тлінність існування; фонтани - вічність життя; гроти були знаками єднання з природою, а квіти символізували різні чесноти. Уявлення про сад як про сакральний Центр Універсуму й одночасно його моделі сходять до Біблійного райського саду - Едему. Тож сад уявлявся як модель Космосу, а природа - як Універсум, Всесвіт.

Ідея «Саду» зустрічається в різних культурах. Одна з найвидатніших та відомих - «Сад каменів» храму Реандзи - зриме втілення естетики дзэн, буддійського віровчення, що протягом сторіч визначає більшість особливостей японської культури. У наші дні «Сад каменів» - визначна пам'ятка Кіото, улюблений туристичний об'єкт. Йому віддав данину ледве чи не кожний, хто писав про Японію. Д. Гранін, автор одного з найправдивіших творів про цю країну, навіть назвав свій здобуток «Сад каменів». Звична символіка відбита й у найменуванні книги тележурналіста В. Цветова «П'ятнадцятий камінь Реандзи». Дзен подібно морю. Поглиблене споглядання краси природи в навчанні «дзен» допомагає досягти сатори (результату) - стану «пробудження», миттєвого інтуїтивного усвідомленнясвого органічного зв'язку з навколишнім світом. Саме в дзен-буддийських монастирях стали культивувати невеликі храмові сади, обстановка яких налаштовувала на філософські міркування та психотренінгові медитації в ім'я досягнення результату [12, 171]. Залишається лише довіритися внутрішньому слуху і вступити в мовчазний діалог із «Садом каміння», який кожному говорить лише про те, що людина хоче і може почути. В естетиці дзен-буддизму утверджується принципова рівність творчої активності, що творить і сприймає.

Таким чином, естетичне сприйняття природи націлене на загальний розвиток людини як в естетичному плані, так і в духовному, моральному та інтелектуальному.

Разом з тим, коли ми маємо справу з мистецтвом, ми маємо справу зі сприйняттям особливого роду - враженнями, що пов'язується з проблемою символу. Темою мистецтва природні об'єкти стають коли перетворюються в долю людини. Людина бачить себе у пейзажі стільки ж, скільки в своєму портреті. В пейзажах і. Айвазовського долю людини репрезентує символ катастрофи корабля, але поруч завжди присутній інший образ - промінь світла, як символ надії, шляху до спасіння. Історично склалось так, що найбільш поширеним стає пейзаж. Який лірично зігрітий почуттями людини: сумний або радісний, світлий, романтичний, або той, що визиває хвилювання, неспокій. Представники такого «ліричного» напрямку в живописі - О. Саврасов, І. Левітан, М. Нестеров, Куінджи, вносили своє особливе бачення, душу, дар. Але спільним було розуміння задач пейзажного живопису, яке Левітан пояснював Шаляпіну так: «Протокольна правда нікому не потрібна. Важлива ваша пісня, в якій ви співаєте лісну або садову стежку». Дійсно, твір мистецтва, проникнутий єдиним і глибоким почуттям художника тому й визиває у нас відповідні почуття та думки.

Вважається, що у творчому процесі здатність побачити, створити образ у своїй душі не менш значуща, ніж сама діяльність зі створення витворів мистецтва. Ця думка присутня і в теорії символістів, які також вважають, що художній твір існує не тільки як кінцева точка поглиблення творчої особи творця, але обов'язково повинен бути поштовхом для життєдіяльності тих, хто сприймає, хто здійснює духовне сходження. Подібне відношення висловлював і М. Бахтін, відзначаючи, якщо головне для художника - це «продукт творчості», що відокремився від нього, тобто художній твір, то для глядача, слухача, читача головний продукт - це він сам, його особа. За виразом Л. Фейербаха, відчуттям опановує не звук як такий, а тільки звук повний змісту, сенсу й відчуття.

Причина різного сприйняття природи розкривається через прояснення його принципів, з одного боку - відверте сприйняття речей як предметів та емоційне сприйняття їх явищ. Тобто, ми бачимо або щось незмінне, або сприймаємо це як змінне, що виникає знов. Естетичні емоції відіграють важливу роль базового спрямування, в процесі якого відчуття «випадають в кристали якогось прозріння та розуміння».

З давніх часів вважалось, що краса здатна глибоко впливати на людину та його оточення. Недаремно В. Соловйов розгляд проблем естетики починає зі статті «Краса в природі». Приймаючи тезу про об'єктивність прекрасного, В. Соловйов відкидає думку про перевагу природної краси над створеною художником. Автор визначає красу як преображения матерії через втілення в неї іншого, «поверхматеріального начала», тобто краса є втілена ідея, те, що само по собі заслуговує існування. Такими ідеями є добро, істина та краса. Та лише естетична форма дозволяє відрізнити красу від добра та істини. Тож, для того щоб реалізуватися добро та істина повинні стати творчою силою в суб'єкті, яка перетворює, а не просто відбиває. Це можливо тільки в мистецтві, тобто через красу та за допомогою краси. Сама природа позбавлена етичного начала, мистецтво має одухотворити природу. Мова йде перш за все про перетворення фізичного життя в духовне.

Філософи-космісти послідовно проводять думку про нерозривний взаємозв'язок людини й космосу, домірності природного й людського буття. «Людина й природа, - зауважує П. Флоренський, - взаємно подібні й внутрішньо єдині» [14,193].

Російська поезія початку XX ст. також пронизана екологічними інтуїціями, прозріннями. Поетична творчість І. Анненського, Б. Пастернака, М. Цветаєвої, інших авторів повертає світ людської культури до джерел свого природного буття, прагне до проникнення в глибинний зміст людської й космічної природи. Органічне сполученняжиттєвого процесу людини із природною гармонією Людини як мікрокосму, як частини Космічної світобудови - центральна ідея «екологічної поезії» століття, що йде.

Найбільш видатні художники - Пушкін, Гоголь, Толстой, Пастернак, Тютчев ніколи не поривали зв'язок з природою. Саме в особливостях естетичного сприйняття бере свій початок натхнення художника. Він надає естетичного сенсу природі, адже природа для мистецтва є естетичною цінністю. Але природа, виступаючи критерієм прекрасного, не в змозі свою естетичну цінність виявити. За неї це робить мистецтво. Воно навіть прикрашає, змінює природу та підвищує її естетичну цінність. Побачивши в перетворюваному світі свою власну суть, людина і стосовно ще не освоєних у праці природних предметів і явищ, застосовує людську міру, помічаючи в них те, що відповідає її життєвому досвіду, її уявленням про красу. Саме таким чином долається відчуженість, позаположність природних об'єктів.

Будь-яке мистецтво завжди відсилає до природи, але завжди до різної, вже одухотвореної, яка має своє обличчя. Ствердження єдності природи й людини -те, на чому ґрунтується пантеїстична філософія, - виявляється органічно близьким поезії. Справжній поет бачить світ не бездушним, а живим і натхненним. На такому баченні будується поетичне, художнє освоєння світу, і воно ж відповідає поняттям філософів-пантеїстів. «Все в мені, і я у всьому», - говорив в одному з віршів Ф. Тютчев. Пантеїзм в поезії стилістично виявляється в особливому характері образності, де слова й образи вступають один з одним у складну взаємодію, утворюючи не просто ряд метафор, а метафоричне ціле.

Відношення людини та природи щільно переплітається з оцінкою та осмисленням життя та смерті. Така антиномічність існує і в художньо-естетичному просторі, але в ситуації знецінення життя окремого індивіда, коли акт смерті з сакрального переходить у ранг звичайного явища, вона виглядає у формі бінарних опозицій художніх образів, що висловлюють зміну відносин людини й природи, культури й трансцендентних начал, як от: «локальне - глобальне», «природне - штучне». Мистецтво найчастіше метафорізує природу через образи, які пов'язані з темою життя та смерті - як головних визначень природи (жива - нежива природа). Адже і для людини немає нічого більш природного, ніж життя та смерть.

Тому, естетична цінність життя та смерті є критерієм відношень та взірцем в конкретній культурі. Найближча природа людської істоти - своє тіло, через яке людина і зустрічає оточуючу її природу. Отже тіло - найперший естетичний об'єкт і вимір естетичної цінності. Французький письменник і філософ Прудон підкреслював, що людина завжди відшукує себе в творах мистецтва. її ціль завжди він сам, її особистість. Тому в кожній метафорі присутні природні образи, що можна пояснити зв'язком між станом души та станом природи. Саме належність такого зв'язку наділяють образи природи естетичною цінністю для нашого духовного стану.

Тому, природа це джерело, основа для виникнення, формування та розвитку людини, його чуттєвості, свідомості та самосвідомості, а також для розвитку культури, науки та мистецтва. Але саме в мистецтві відбувається взаємопроникнення природного та культурного, що надає естетичної цінності природі. Сама культура укорінена в природі. Краса в природі, її зміст і критерії є спочатку суспільними, людськими і за своїм походженням, і по суті. Дійсно, в будь-якій культурі дуже важливе місце займають цінності «роду», «рідної землі», Батьківщини. Виховане культурою відчуття людиною краси природи є його універсальна властивість, в основі якої закладено родове прагнення до гармонії та доцільності.

Архетипне ставлення до природи в менталітеті української культури визначається концепцією софійності та пов'язане зі знаково-символічним ладом буття, адже в українському менталітеті природа і материнське родинне начало, і дзеркало людської душі. Вона резонує на людські драми (твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Гоголя, Лесі Українки) й визначає ідею загального для природи та людини символічного світу, що проявляється в українському менталітеті. Яскравим виразом цієї обставини, як доводив О. Потебня, є народна творчість, зокрема пісенний фольклор України. Єдиний для природи та людинисимволічний світ будується в ньому за парадигмою жіночого начала буття, порівняннями природи з жінкою чи дівчиною-нареченою [4, 9].

Взаємовідношення в системі «людина - природа» репрезентує принцип природовідповідності (житии «со-образно» природі), та орієнтує на загальнолюдські цінності, розвиток особистості: її культури, гуманістичних якостей. Краса, добро, істина в чотирьох провідних сферах діяльності: в природі, рукотворному світі, людстві та власне у собі - це ті цінності, на які спрямоване й екологічне виховання. Тому його не можна розглядати у відриві від цілісного соціального виховання. Оцінювання суспільством будь-якої ситуації завжди висвітлює «зріз» домінуючих цінностей у суспільстві, навколо яких обертаються цінності «нижчого рангу». Саме ці домінуючі цінності роблять значний вплив на екологічну свідомість людини.

Людина, яка протиставлена природі, сприймає її як об'єкт. У взаємодії з природою домінує прагматизм, а наслідок - серйозні порушення балансу у відносинах між людиною і природою. Силою, яка може підтримувати цей баланс, запобігати його порушенням, є екологічна культура особистості, Б. Лихачов розглядає її як системоутворюючий фактор, який сприяє формуванню в людині інтелігентності та цивілізованості, при цьому головна задача - це встановлення свідомості та відчуття себе частиною природи, формування потреби взаємодії з природою та її збереження.

Психологічна ж роль і сутність етичної теми у становленні людини відзначається в роботі С. Рубинштейна «Людина і світ». «Призначення природи не тільки в тому, щоб бути об'єктом практичної діяльності, але й виступати як об'єкт споглядання, причому сама людина - теж частина природи в цій формі свого існування». [10, 111].

Висновок заключено в змісті того, що людина відчужена від природи, від життя Всесвіту, від гри її стихійних сил, не здатна співвіднести себе з ними, не здатна перед лицем цих сил знайти своє місце й затвердити своє людське достоїнство - це «маленька людина». Та в умовах формування ж екологічної свідомості треба враховувати, що відношення людини до естетичного сенсу природи подвійне: по-перше - це почуттєве милування, що відповідає настанові на перетворювання природи, по-друге, піднесено-духовне, яке відповідає настанові на перетворення людини. Адже, ми настільки радикально змінили наше середовище, що тепер для того, щоб існувати в ньому, ми повинні змінити себе.

Отже, потрібна зміна світогляду людей, його повернення до загальнолюдських цінностей, наприклад, відчуття пошани будь-якого життя, до вміння ставити над усе не приватні, а спільні інтереси щодо переоцінки традиційних споживчих ідеалів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений / В.К. Вилюнас. - М. :Изд-во МГУ, 1976.-143 с.

2. Волошин М.А.. Иверни [избр. стихотворения], № 9-10. - Москва : Книгоиздательство «Творчество», 1918. [Факсимильное издание] - Симферополь.: СОНАТ, 2006. - 30 с.

3. Кант И. [Соч. В 6 т.] - М.: Правда, 1966.-Т. 5, - С. 315.

4. Кримський С, Софійні символи буття / С. Кримський // Наукові записки. Національний університет «Києво-Могилянська Академія», Т. 20. [Філософія та релігієзнавство]. - K. : Видавничій дім «KM Академія», 2002. - С 6-10.

5. Крымский С. Философия как путь человечности и надежды / С. Крымский. - Киев : Курс. 2000. -308 с.

6. Мамардашвили М.К. Эстетика мышления / M.K. Мамардашвили. - М. : Московская школа политических исследований, 2000, - 205 с.

7. Миллер Ф. Письма об эстетическом воспитании / Ф. Миллер. - М. : Политиздат, 1950. - Т. 4. -С. 371.

8. Новейший философский словарь: [3-е изд., исправл.]. - Мн. : Книжный Дом, 2003. - 1280 с.

9. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологи / С. Л. Рубинштейн. - М. : Политиздат, 1946,- 704 с.

10. Рубинштейн С. Человек и мир / С.Л. Рубинштейн // Вопросы философии, 1967, №8, - С. 134.

11. Скребец В.О. Екологічна психологія: [Навч. посібник] / В.О. Скребец. - К.: МАУП, 1998.- 144 с.

12. Таранов П. 500 шагов к мудрости / П. Таранов : 2 т.]. - Д.: Сталкер, 1996. [Т. 2]. - С. 432.

13. Татаркевич В.   Історія   шести   понять:   Мистецтво.   Прекрасне.   Форма. Творчість. Відтворництво. Естет. Переживання / В. Татаркевич [Пер. з пол. В, Корнієнка]. - K. : «Юніверс», 2001. - 368 с

14. Флоренский П. Оправдание космоса / П.. Флоренский. - СПб.: Питер, 1994. - 364 с.

15. Эстетика природы. - М.: Искусство, 1994. - 324 с.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Левченко - Естетичне сприйняття природи в структурі екологічної свідомості людини