О Г Шостак - Архетипи аніми та анімуса у романі н скотта мамадея древня дитина - страница 1

Страницы:
1  2 

Шостак О.Г.

канд. філол. наук, доцент Національний авіаційний університет (м. Київ)

 

АРХЕТИПИ АНІМИ ТА АНІМУСА У РОМАНІ Н.СКОТТА МАМАДЕЯ "ДРЕВНЯ ДИТИНА".

Терміни аніми та анімуса отримали широке розповсюдження у науковому обігу завдяки роботам з аналітичної психології Карла Густава Юнга, хоча саме поняття аніми та анімуса існувало задовго до цього. Аніма з латини перекладається як душа, що зазвичай імплікує неусвідомлену жіночу сторону людської особистості, найчастіше чоловіка. Історія літератури з давніх часів фіксувала персоніфікацію аніми у найрізноманітніших образах від повій до духовного поводиря, земного втілення небесної Софії. У свою чергу анімус на латині означає дух, як правило, мається на увазі, чоловіча сторона жіночої душі. Анімус, зазвичай, представлений принципом Логоса. Ідентифікація з анімусом робить жінку жорстокою і самовпевненою любителькою суперечок. У позитивному сенсі анімус є внутрішнім чоловіком, що поєднує у царині підсвідомого жіноче его з її власним творчим началом. Так само як і аніма, анімус є як особистісним комплексом, так і архітепічним образом й може розглядатися як протилежність анімі.

У працях Юнга та його послідовників виокремлюються чотири стадії розвитку анімуса у жінки. На початковій стадії цей образ виникає у сновидіннях та фантастичних візіях як втілення фізичної сили чоловіка-атлета або розбійника, наступна стадія наділяє жінку ініціативою та здібністю розвивати власну кар'єру. Третя стадія анімуса знаменується «словом», найчастіше персоніфікованим в образах учителя або священнослужителя. На своєму найвищому рівні, подібно до Софії, анімус поєднує свідомий жіночий розум із сферою підсвідомого. В міфології цей образ представлений фігурою посланця богів Гермеса. Зазвичай він з'являється у сновидіннях у образі поводиря.

У свою чергу аніма уособлює принцип Еросу, тому що розвиток аніми у чоловіка залежить від його взаємостосунків із жінками. Як і анімус у жінок, зміст чоловічої аніми залежить від набору архетипічних образів, що віддзеркалюють ту чи іншу культуру, у котрій функціонує кожна конкретна особистість, особливу роль відіграють взаємостосунки тут чоловіка із його матір'ю.

Аналогічно до анімуса існує чотирьохступенева градація аніми. Її архетипічні іпостасі представлені чотирма головними образами, котрі чоловік проектує на жінку. Перший з них представляє людську праматір Єву, котра ототожнює у собі функцію народження. У образа є свої позитивні та негативні аспекти, до перших слід віднести функцію підтримки життя, до других - обмеження розвитку, превалювання фізичного над духовним. Друга іпостась - це Єлена, котра персоніфікується у образі сексуального об'єктаідеалу земної краси. У своїй позитивній формі Єлена є джерелом радості, негативна її іпостась - це особа, що маніпулює своїми чарами, завдаючи іншим шкоди. Третім у цій градації є образ діви Марії. У своєму позитивному аспекті вона є втіленням цільності, незалежності, негативна сторона представлена холодною відчуженістю, котра тримається осторонь мейнстрімів людського життя і вимагає високих досягнень за рахунок пригнічення особистісних відносин. Найвищий ступінь - це Софія, образ незбагненної мудрості, зазвичай представлений фігурою літньої жінки [Юнг 2009; Франц].

Послідовники аналітичної психології вважають, що анімою є внутрішні установки особистості, оскільки аніма складається із тих загальнолюдських властивостей, котрих може бути позбавлена свідомість людини. Безперечно, що юнгіанську концепцію аналізу функціонування чоловічого і жіночого у людській підсвідомості ні в якому разі не можна вважати універсальною, але у даній розвідці ми свідомо обмежуємо себе саме ним, оскільки для вибраного нами матеріалу цей метод представляється найбільш оптимальним. Нами проаналізовано роман визначного представника північноамериканського індіанського ренесансу Н. Скотта Мамадея «Древня дитина», який можна вважати взірцем міфологічно-архетипічного мислення.

Для Н. Скотта Мамадея були надзвичайно співзвучними юнгіанській ідеї про існування колективного підсвідомого, але як представник корінного північноамериканського етносу, він намагався «звузити» цю ідею до «генетичної» пам'яті представників саме індіанських племен. [Woodard 1989, 20]. Хоча у його романі «Древня дитина» Мамадей вкладає в уста свого головного героя ідею про «єдину велику і справжню історію», яка поєднує життя всіх людей [Mamaday 1989, 216], за цю ідею письменник зазнав нищівної критики з боку своїх співплеменників, так само як свого часу було піддано критиці Леслі Мармон Сілко за «розголошення» таємничої історії її народу на сторінках роману «Церемонія».

Як відзначає у своєму дослідженні Вільям Бевіс, «у той час як американці продовжують залишати свої домівки, щоб знайти себе і залишити по собі слід у цьому світі, герой індіанських романів «повертається додому» до свого справжнього «я», і відбувається це саме через повернення на рідну територію, до рідних краєвидів та міфічних теренів» (Bevis 1987, 581-582). Під час цієї подорожі до рідних теренів герой стає дотичним до невидимої аури свого народу, котру можна ототожнити із концепцією юнгіанського колективного підсвідомого. У цій подорожі вивільнюються глибоко приховані архитепічні патерни, такі як аніма та анімус. Яскравим прикладом тому слугує духовна подорож головного героя «Древньої дитини» Лока Сетмана або Сета, як його називали близькі. Слід зауважити, що твір Мамадея не є «реалістичним» романом, письменник прагне продовжити міф про хлопчика-ведмедя, але населивши його сучасними персонажами [Robertson 1998, 32]. Своєрідний сплав літературних жанрів у цьому романі єспробою автора «зітерти» маркаційні лінії між історією і легендою, реальністю і сном, що у свою чергу імплікує, що «ідентичність складається із сплаву і руйнації кордонів, тому людина врешті-решт знаходить себе у тіні власної пам'яті» [Robertson 1998, 33]. Сюзан Роберстон відстоює думку про те, що роман «Древня дитина» не просто ілюструє пошук ідентичності серед північноамериканських індіанців, котрий включає у себе подорож географічними, психічним та міфічними територіями, але також імплікує ідею, що «сама ідентифікація лежить не лише у тіні минулого, але й у сплаві розмитих ідентифікацій» [Robertson 1998, 33].

Людина влаштована таким чином, що саме думка про рідну домівку резонує у ній із загальнолюдськими цінностями такими як любов, безпека, прив'язаність і поетичність. Зазвичай дім асоціюється із образом матері, вона сама є для дитини першою у її житті домівкою, яка зреалізовується в архетипі аніми у чоловіків. Сет ніколи не знав матері, тому що вона померла під час пологів. У дитинстві він намагався безуспішно перенести цей образ на виховательку сиротинця сестру Стеллу Франческу. «Він мріяв про мамин доторк, про її обійми, про кожен прояв її фізичної присутності - її запах, її подих, її піт, блискучу поверхню її спини, стегон і плечей, пружність її грудей і сідниць під його пальцями, кислий смак її шкіри під його язиком. Звук її голосу обгортає його наче музика урочиста і спокійна. Її незрозумілі слова підтримують все його існування. Сон перетворюється в історію, в міф. У ритуалі є місце як для добра, так і для зла, а ще для невимовної близькості. Ніщо не є позаприроднім, оскільки не виникає питання про правильне і неправильне». [Mamaday 1989, 43]. (Тут і далі переклад тексту роману О.Ш) У запропонованому уривку актуалізуються відразу дві іпостасі аніми, спочатку це праматір Єва, що плавно переходить у спокусливий образ Єлени. Декількома рядками нижче читач розуміє, що перед внутрішнім зором Сета постає момент його народження, опис відчуттів та образів у цьому уривку -це відчуття ненародженої дитини.

«Історія зрозуміла і прийнятна, не постає навіть питання про прощання для аудиторії, котра зібралася з важкою зацікавленістю до центру, до алтаря історії. Сама ж історія постає у вигляді сну. Серед відвідувачів він упізнає лише свого батька, який усміхається і пропонує мовчазну підтримку, котру ні з чим не можна сплутати . «Сюди, Локі,» -говорить батько, якась нагальність звучить у його голосі, «Сюди, любий, бачиш сюди,» - говорить його мати. І лише пізніше, у першому досвіді із жінкою цей сон проривається через завісу його недосвідченості, через відчай, що нагадує параліч. Більш здивований, ніж наляканий, він дивиться у темне заглиблення, що різко виділяється під горбом жіночого лона, і бачить у середині нерівний рубчик плоті, що, як тирлич, проглядав через шовковисте волосся» [Mamaday 1989, 44].

Втрата матері у такому юному віці спричинила відчуття пустоти у його житті, все своє свідоме життя Локі прагнув до чогось, що «знаходиться поза пам'яттю». Образ померлої матері у свідомості Сета співпадає ізархетипом матері та актуалізує аніму. «Він часто думав про свою матір, мертву практично протягом усього його життя. Він знав, що насправді вона не була блідим привидом його сновидінь, вона була наріжним каменем його віри у минуле. Не знаючи її, він знав, що вона була, що вона подарувала йому життя, навіть якщо він відібрав у неї її життя, її кров пульсує у його серці. Її реальність була усім у віддаленій стороні його існування. Вона була його найближчим і найінтимнішим минулим, матерією із котрої він був створений, духом, що гнав його кров. Він міг уявити її, Катеріну Лок Сетман такою, якою її не міг уявити ніхто» [Mamaday 1989, 49-50].

Сет відірваний від свого першопочатку, своїх батьків і через це він не може знайти собі місця у цьому світі, цей процес відслідковується не тільки на фізичному або географічному рівні, у першу чергу це духовне явище. Як вказує сам Мамадей у романі: «Він мав незавершене уявлення про самого себе» [Mamaday 1989, 52]. Як пише Сюзан Робертсон, головна ідея роману полягає у тому, щоб «повернути його додому до себе, до свого спадку, до минулого, котре він успадкував із власною кров'ю» [Robertson 1998, 34-35]. У зв'язку з тим, що обоє батьків на момент перебігу роману мертві, це завдання покладене на архетип аніми, котра репрезентує для героя його зв'язок із родом. Ось чому подорожі у романі «Древня дитина» є не просто топографічними, але й уявними, психологічними та містичними, вони переносять героя не тільки у просторі, але й у часі, завершуючись врешті-решт розгадкою загадки власної суті.

Аніма репрезентована у романі чотирма своїми іпостасями від Єви до Софії. На початку оповіді Сет, котрий не має жодних родичів, отримує дивну телеграму: «Бабуся Копемах при смерті. Негайно приїзди. Сповісти Кета» [Mamaday 1989, 51].

Сет у цілковитій розгубленості, оскільки він жодної уяви не має хто така бабуся Копемах. «Очевидно, що це була звістка від родичів його батька, та він зовсім не знав їх. Вони не мали до нього жодного відношення. Звичайно, вони були родичами, але, як він собі вважав, це було суто випадково, оскільки вони не були його сім 'єю. Все, що було відомо про його предків, знаходилось у сегменті його пам 'яті разом із історіями, які його батько колись розповідав йому. Що довше він дивився на телеграму, тим сильніше вона турбувала його. Це було у природі Сета дивуватися допоки подив не спричинить болю від того ким він був, тому що він мав незавершене уявлення про самого себе» [Mamaday 1989, 51-52]. У наведеному уривку ми бачимо актуалізацію аніми, котра й спонукає героя до всіх подальших подорожей і відкриттів.

Як з'ясовується декількома сторінками пізніше, телеграма була відправлена вже після похорон Копемах її правнучкою Грей, котра виступає у цій ситуації своєрідним трікстером. В останні дні свого життя Копемах передала Грей свою мудрість цілительки. Отже Сет покликаний у подорож патріархом свого роду, найвищою іпостассю аніми - Софією.

Цікаво, що приїхавши у резервацію, Сет зустрічає жінку на ім'я Джерсі, на яку від підсвідомо переносить образ давно втраченої матері. Перебуваючи у її будинку, «такому старому як сама земля», смакуючи улюблені страви свого батька, Сет відчув як відступила напруга його життя, «бездомний, він відчув себе практично вдома» [Mamaday 1989, 66]. Таким чином актуалізується початкова іпостась аніми. Саме Джессі стає його першим поводирем поки що на матеріальному рівні у індіанський світ, з нею разом Сет відвідує кладовище, де похована прабабуся Копемах та його батько, а також танці об'єднання воїнів, саме у цьому місці відбувається ритуал передачі знахарського пакунка. Це робить Грей, котра вражає Сета як художника своєю красою і абсолютною гармонією з оточуючим світом. «Ніколи до цього у музеї чи у історичній книзі або у журналі мод, а ні на оперній сцені чи на вулицях великих міст всього світу бачив він жінку вдягнуту в одіж, що була би їй настільки притаманною, або ж настільки природною і достойною свого одягу. Вона була більш ніж красивою, вона була безкінечно цікавою, притягуючи око художника так, як жодна інша людина до цього моменту не могла цього зробити» [Mamaday 1989, 114].

Перед цією зустріччю Сет бачив Грей лише у місячному світлі, коли вона з'явилася до нього серед ночі у будинок прабабусі Копемах сповістити, що має передати йому щось, що належить тільки йому. Поява Грей у таких обставинах актуалізує архетип ночі і смерті, зазвичай місячне сяйво -провідник для душ померлих. «Вона не зронила жодного звуку, але дивилася на нього абсолютно холоднокровно. Він не міг розгледіти її обличчя, тільки її обриси. Місяць сяяв за нею, створюючи чудове сяйво навкруги неї. Вона була абсолютно нерухома» [Mamaday 1989, 72]. У цьому уривку Грей - типовий посланець країни мертвих.

Сам знахарський пакунок нагадує вицвілу червону ковдру, колір у цьому випадку грає роль архетипу, колись яскраво червоний, як кров, нині він вицвів, оскільки зіткнувся зі смертю. Сам ритуал передачі пакунку виглядав як поєднання світу живих і мертвих.

«Грей протягнула пакунок йому. Він підхопив його, але вона не відпустила його відразу. На мить, як він це зрозумів, вони повинні бути взаємопов'язані у ритуалі, тримаючи пакунок разом. Він пахнув димом і ще чимось, що Сет ніяк не міг розпізнати. Зазвичай, він би відчував страшну незручність у подібній ситуації, але насправді це була надзвичайна полегкість і дивне збудження. Його охопила ейфорія наче після міцного напою. Та потім, хоча він цього й не бачив, його руки почали тремтіти. Йому схотілося прибрати руки від пакунка, але він не зміг цього зробити. Непомітно все його єство прийшло у рух під шкірою. Очі почали пекти і перед ним постало видіння бабусі, маленької і зморщеної у своєму гробику, вона нагадувала дитину. Він уявив, що у пакунку загорнута мумія дитини і відчув, що доторкнувся рукою до смерті, він долучився присутності найтемнішої сили, яку він тільки знав у житті, до цього моменту Сет назвав би це «злом». Та він відчув неймовірну радість» [Mamaday 1989, 115].

Ритуал передачі знахарського пакунку відбувається під час ритуальних танців об'єднання воїнів, що є знаковим, оскільки уособлює першу стадію ініціації Сета. Пакунок ніс у собі уособлення сили дикого ведмедя, котру герой мав приборкати у собі, ставши справжнім воїном. З давніх давен архетип архетип ведмедя представляє силу матері землі. Відірваному обставинами життя від цієї землі Сету ввірялося охороняти найсвятіше для кожного індіанця - рідну землю у її енергетичному, духовному вимірі.

Як було вказано вище, даний роман є своєрідним протоколом духовної подорожі, але для цього герою необхідно доторкнутися власної душі, що і відбувається під час передачі пакунка. За Юнгом, психологічним пріоритетом першої половини життя для чоловіка є прагнення позбутися чар материнської аніми, що власне і відбувалося у житті Сета, та як зазначають психоаналітики, у більш пізньому віці відсутність свідомого зв'язку із анімою супроводжується симптомами, що характерні для «втрати душі» [Зеленський]. Мамадей говорить про свого героя: «У сорок років він вважався першорядним американським художником. Йому загрожувала небезпека втратити душу» [Mamaday 1989, 36]. Юнг пише про те, що в молодості чоловіки можуть пережити повну втрату аніми без будь-якої шкоди для себе. «На цій стадії розвитку для чоловіка головне - бути чоловіком. Одначе, після середини життя постійна втрата аніми означає зниження життєздатності» [Зеленський]. Що власне відбулося з Локом Сетманом.

Друга іпостась аніми, що уособлює спокусливий образ прекрасної Єлени, постає у образі витонченої коханки Сета Лоли Борне, а також її віддзеркалення француженки Алаяс Сенсере. Обидві жінки наділені надзвичайною вродою, обидві мають відношення до світу мистецтва. Кожна з них зустрічається на шляху Сета напередодні переламних моментів у його житті та дає свою трактовку його творчості. Ці інтерпретації є провісницькими у світлі наступних подій у житті героя. Так Лола купує картину Сета під назвою «Людина нічного вікна», де зображено карлика на фоні нічного неба. Сам художник не міг зрозуміти значення цієї картини, оскільки, на його зізнання, «він розпочав її без жодної ідеї, лише маючи на увазі розташування кольорів» [Mamaday 1989, 106]. На прохання Сета Лола дає пояснення творінню: «Цей чоловік, гном, перебуває у стані найвищої напруги. Картина сповнена глибокої енергії»... «Як на вашу думку, що очікує цього маленького чоловіка?» - «Я думаю, він на порозі докорінних змін» [Mamaday 1989, 107].

Після отримання знахарського пакунку Сет змінюється на стільки, що не може впізнати свого відображення у дзеркалі: «Чи ти є Сетом? Хтось дивився у дзеркало на того, хто дивився у дзеркало, зміненого до кінчиків нігтів» [Mamaday 1989, 132]. Сет відчував себе настільки безпорадним перед лицем тих змін, які відбувалися з ним, що це можна було порівняти із малою формою гнома у величезному світі. Зміни спочатку стосуються внутрішньогостану героя, що негайно відбивається у художній творчості. Як зізнається художник у своїй розмові із своїм агентом та коханкою: «Я звернувся до чогось першопочаткового і щось хороше виходить із цього» [Mamaday 1989, 143]. На запитання, що за звір зображений на малюнку, Сет відповідає, що це автопортрет. Мамадей декілька разів змушує свого героя створювати авторитети протягом книги, тим самим демонструючи читачеві усі стадії трансформації, через які переходить художник. На початку роману Сет створює реалістичний авторитет, де він зображений у повний зріст, «портрет вдумливої людини, що любить розмірковувати про добрі справи та має деякий досвід за плечима, людини, що зазнала суму й глибоких почуттів» [Mamaday 1989, 39].

Повернувшись із подорожі до Оклахоми, Сет визнає: «У моїх роботах з'явилося багато темних фігур. Я не знаю, як мені ставитися до них. Вони мають наді мною владу чар. І в якійсь мірі вони всі є моїми автопортретами, оскільки відображають якусь реальність, що є частиною мене» [Mamaday 1989, 145].

Алаяс Сенсере звертає увагу на іншу роботу Сета, картину, що стає символом подальших трансформацій у житті художника. «Це була подібність до зображення людини на коні, щось розмите і піднесене. Потрібно було уважно вдивлятися, щоб розрізнити зображення. Образ був розташований вдалечині рівнини, котра складалася із вихору кольорів, червоного, жовтого, коричневого, кожний з яких відповідав просторовим вимірам. Як на мене, складалося враження, що вершник пересікає кордони часу. І я назвав картину «Подорож поза часом» Mamaday 1989, 168].

Все, що з'являється на картинах Сета світу після зустрічі із Грей є в тій чи іншій мірі зображенням символів індіанської міфології. Як вказує мистецтвознавець Скотт Вікерс, що знання племені завжди мають у собі наліт «сакральності і небезпечності». Усі езотеричні вчення намагаються зрозуміти невидимі процеси душі... «Все те, що є істинним на примітивному рівні має свою дотичність у всіх панівних релігіях світу [Vickers 1998, 115].

Алаяс Сенсере розгледіла у цій роботі кентавра, який за давньогрецькою міфологією поєднує у собі риси людини і звіра. Вона також звернула увагу на особливу «волохатість» Сета :«Ти мені подобаєшся, бо ти волохатий, наче собака, наче велика собака. У тебе волосся на голові і плечах, на грудях і спині, на руках і ногах, навіть на долонях і ступнях. Це справді дуже незвичайно» [Mamaday 1989, 210]. Таким чином інші починають розпізнавати його приналежність до тваринного світу.

У найбільш критичний момент у житті Сета Грей відчуває, що він «страждає від величезної втрати. Він був змушений відділитися від людей, що оточували його. Подібно їй самій, він був змушений пройти через акт зречення» [Mamaday 1989, 229]. Але не тільки сам Сет, але і його найближче оточення болісно переживало цей розрив. Мамадей вказує на принципову різницю життєвих завдань у Лока Сетмана і його так званого «білого оточення».     Спочатку помирає його названий батько Бент Сандрідж.

Найбільш яскрава представниця цього Сетового оточення, Лола Борне, пише у своєму листі до нього: «Я знаю, що сили добра і зла зійшлися на битву у тобі. Я знаю, що ти гніваєшся, що твій гнів є жахливим і сліпим, через це дуже руйнівним. я знаю, що часом ти готовий зруйнувати себе. Я не розумію чому. Самознищення є поза моїм розумінням. Я знаю, що я люблю тебе усім серцем і не можу дотягнутися до тебе, допомогти, врятувати»... [Mamaday 1989, 236]. Аніма спокусниці вже не в силах функціонувати у житті чоловіка у часи негараздів, саме це пояснює активну позицію Грей у подальших подіях життя Сета.

Стосунки з Грей - це своєрідне священне дійство, якому передує складний ритуал вінчання. На початку роману Сет постає закоренілим холостяком, котрий якщо і думає про появи дитини у своїй майстерні, то робить це лише гіпотетично, оскільки не здатен до супротиву комфортним обставинам, що оточують його. Рутина поглинає його талант, «він перестав зростати у своїй роботі» [Mamaday 1989, 38]. У сорок чотири роки він відчуває себе хворим і виснаженим, не здатним до нових звершень, «він прагнув зробити щось таке, чого йому раніше ніколи не вдавалось, але він був зобов'язаним повторювати одне й те ж саме безупину» [Mamaday 1989, 38]. Через це Сет відмовляється мати сілію із жінкою, яку він здавалося б кохав, оскільки вона була не здатна пробудити його до найвищої творчості -створення нового життя. Лише пройшовши через ритуал повернення до самого себе, віднайшовши власну ідентичність у образі міфічного хлопчика-ведмедя, Сет стає здатним до створення сім'ї та зародження нового життя.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Г Шостак - Навчальний посібникдля студентів ІІ—IV курсів спеціальність 6 120100 дизайн архітектурного середовища

О Г Шостак - Архетипи аніми та анімуса у романі н скотта мамадея древня дитина

О Г Шостак - Архетипологія роману леслі мармон сілко сади в дюнах

О Г Шостак - Мова та історія

О Г Шостак - Проблеми національної ідентичності у творчості письменників індіанського ренесансу сша