О Г Шостак - Архетипологія роману леслі мармон сілко сади в дюнах - страница 1

Страницы:
1  2 

Шостак О.Г. к. філол. н., доцент Національний авіаційний університет

 

АРХЕТИПОЛОГІЯ РОМАНУ ЛЕСЛІ МАРМОН СІЛКО «САДИ В ДЮНАХ»

Останній роман Леслі Мармон Сілко "Сади в дюнах", надрукований у 1999 році, не викликав такої широкої зацікавленості у колах літературних критиків як її попередні романи "Церемонія" та "Альманах мертвих". Між тим саме у цій роботі особливо яскраво прослідковуються архетипи першоелементів індіанського світу. Архетипна спрямованість ідеї авторки постає вже у назві роману, який є ефективним способом переосмислення традиційних структур формально-змістових рівнів. Назва цього твору грає роль первинного ідейно-смислового сигналу, який скеровує в певному напрямку інтерпретацію сюжету роману.

Образ саду (дерев) у пісках є ключовим у романі Сілко, його можна прирівняти до образу головної героїні, як зазначає Г.Башляр, "лише дерево й людина в природі вертикальні: вони складають один тип живих істот" [Башляр 1999, 271]. У світовій традиції дерево пов'язане з усіма чотирма стихіями, оскільки його коріння сягає глибоко в землю, де воно омивається водою, стовбур і гілки піднімаються у повітрі, тягнучись до небесного світла, уособлення вогню. Таким чином, дерево, як і людина, пов'язує три світи: підземний, земний і небесний і є символом життя. У багатьох індіанських племен була традиція ховати немовлят, що померли до того як їм виповнювався рік, у дуплах дерев, тим самим продовжуючи їхнє життя [Bryant 1991].

Дюни ж або піски навпаки репрезентують щось несприятливе для садівництва, а отже і для життя в цілому. Таким чином вже у заголовку роману спостерігаємо бінарну опозицію життя-смерть, щось, що несе життя і щось, що це життя губить.

Сади і саджанці постають у романі у різних іпостасях - як архетип омріяного дому, як свідки древньоєвропейської культури, що закрила свої таємниці для сучасного світу, і навіть несуть у собі негативну конотацію, уособлюючи наживу.

У романі представлені дві антагоністичні постаті: маленької індіанської дівчинки Індіго, котра несе у собі позитивне феміністичне начало, і білого чоловіка Едварда, носія негативних рис "білого" світу. Образ дитини є метафорою людської душі - чистої, беззахисної, одинокої і нікому непотрібної, на переконання послідовника К.Юнга, Е.Едінгера, "дитя уособлює недосвідчену, недорозвинуту сторону особистості, щось свіже й спонтанне. Щоб увійти у Царство Небесне, індивід повинен стати як дитина. З психологічної точки зору це означає, що глибинні прошарки над­особистісної психіки досягаються через недиференційовану, по-дитячому чисту частину особистості "[Эдингер 2000, 135]. К.Керенії, розглядаючи архетипний образ дитини, серед основних ознак називає мотив сирітства; "Зазвичай бог-дитина - це покидьок, залишений батьками. Часто йому загрожує небезпека ..." [Кереньи 1996, 41]. Усі ці архетипні характеристики притаманні Індіго, одній з останніх представниць зникаючого племені Піщаних ящірок, яка за несправедливим вироком долі десятилітньою загубила своїх рідних, та змушена самотужки захищати свою гідність і національну ідентичність, з метою відродити сади в пісках та повернути до життя зниклий народ. Протягом своїх подорожей по Америці та Європі дівчинка збирає насіння рослин і квітів, щоб ними засадити піски біля струмка, територію, на якій споконвік проживало її плем'я.

Образ Індіго вносить своєрідну "маршрутність" у наратив роману , але цей маршрут не є лінійним, оскільки дівчинка прагне будь-що повернутися у рідні краї. Отже поряд із маршрутним первнем у романі ми спостерігаємо і так званий циклічний або колоподібний.

Архетип жінки-берегині, на думку багатьох дослідників, пов'язаний із східнослав'янською міфологією (на цьому наголошують творці двохтомної енциклопедії "Міфи народів світу"), відслідковуючи етимологію цього слова від слова берег, та слід зазначити, що архетипне жіноче начало є домінантним для культури багатьох племен американських індіанців, про що пише американська дослідниця Паула Гунн Еллен: "У центрі всього знаходиться жінка, і жодна річ не стане сакральною, будь вона приготована чи вирощена, без її благословіння, її думок. . Цей дух, ця інтелектуальна сила, має багато імен і позначень. Вона з'являється на рівнинах, лісах, у великих каньйонах, помешканнях, навіть під рівнем моря. Їй ми завдячуємо кожним нашим подихом, завдяки її молитвам запилюються пилком усі рослини, висаджені у землі, її благословіння розчинені у воді, розвіяні по вітру. Багатогранність і складність її образу - це справжній критерій її проявлення, з неї народжується все живе. Вона є умовою для матеріального творіння, вона, як і все творіння, є фундаментальною жіночністю, в першопочатку і в потенціалі" [Allen 1992, 13-14].

Таким чином у романі ми бачимо втілення древнього язичницького міфу про основне місце жіночого начала у процесі створення і підтримання життя на землі, який протистоїть більш пізньому маскулінному міфові про Бога-Творця, що ми і спостерігаємо у творі у вигляді бінарної опозиції Індіго-Едвард. Едвард є ботаніком-професіоналом, котрий намагається здійснити протизаконний вивіз реліктової рослини із Корсіки з метою отримати великі прибутки в Америці.

У романі представлена ще одна лінія, яка демонструє негативне ставлення до домінування маскулінності у сучасному світі, опозиція між Едвардом і його дружиною Хетті, чия наукова кар'єра була зруйнована черезмаскулінний геноцид у академічному середовищі. Хетті намагалася за допомогою древніх коптських текстів довести первинність жіночого начала. Ці тексти є настільки важливими для самої авторки, що вона вводить у текст розлогі цитати з них, що, на перший погляд, є абсолютним відходженням від сюжетної лінії роману. Дозволимо собі також процитувати священні тексти софістів, наведені Сілко, оскільки вони є своєрідним осереддям архетипів роману:

Після дня спочинку, Софія-Мудрість надіслала свою дочку Зою-Життя, що мала ще ім'я Ева, з поясненнями як воскресити Адама. Коли Єва побачила розпластаного Адама, вона з жалістю промовила: "Живи Адаме! Піднімись над Землею!" І негайно її слова стали дією. Як тільки Адам піднявся, він зразу розкрив очі. Коли він побачив її, то сказав: "Ти будеш названа матір'ю живучих, бо ти дала мені життя." . Бо вона є Зцілителькою і Жінкою, що дає життя . Жіночий Духовний принцип увійшов у Змію-Навчительку, і вона навчала їх, кажучи:" Ви не помрете; бо лише із заздрості Він сказав це вам. А натомість очі ваші розкриються і будете ви як боги розрізняти добро від зла". І надмінний Правитель прокляв Жінку і Змію" [Silko 1993, 100]. (Переклад О.Шостак.)

У відомій роботі М.Бердяєва "Сенс історії" читаємо про те, що темою історії є доля людини, яка потім відбивається в історії людства, але на першому місці стоїть доля людини, що отримує пізнання у дусі. "Історія світу, історія людства відбувається не тільки в об'єкті макрокосма, але у першу чергу в мікрокосмі". Філософ вважає, що в історичному процесі має розкритися "та свобода зла, без якої неможливо ні сприйняти, ні зрозуміти історичний процес, оскільки, воістину, не було свободи зла, пов'язаного з головним початком людського життя, якби не було цього темного початку, то не було б й історії, і світ розпочався б не з початку, а з кінця, з того досконалого царства Божого, котре сприймається у формі досконалого добра, досконалої краси. Але не з цієї досконалості розпочалась історія світу, тому що вона розпочалася із свободи, із свободи зла. Такими були зачатки історичного процесу " [Бердяев 1990, 21]. Сілко у романі в черговий раз піднімає філософське питання про те, на що була б схожа людина, котра не може відрізнити добра від зла.

У запропонованому уривкові, який можна вважати лейтмотивом усього роману "Сади в дюнах", семітському міфу, де основна провина за гріхопадіння покладена на жінку, протистоїть древній дохристиянський культ жіночності як основи всього сущого, втілений у вченні софістів. Жіночність у культурі індіанців персоніфікується як уособлення землі, що є характерним не тільки для цієї культури, але розповсюджувалося на всі первісні суспільства. Так, за твердженням О.Ф.Лосева, в період античності саме Земля " незримо керує всім теокосмогонічним процесом" [Лосев 1996, 751]. Про персоніфікацію людей як вихідців із земних надр пише і М.Еліаде. Для індіанця ж дотепер культ землі є    священним. М.Діксон-Кеннеді

 

ззазначає, що концепт Матері-Землі відомий практично у кожному індіанському племені звідки б це плем'я не походило чи то з півночі, чи з півдня, чи з центру: "Вона є основою життя як такою, американські індіанці живуть на її тілі і годуються від багатьох плодів, що вона їм пропонує. Коли вони помирають, вони об'єднуються з нею, хоча душа похованої людини не завжди поєднується із землею, але швидше переходить із царства смертних і стає однією з богів у небі" [Dixon-Kennedy 1999, 83].

Про позитивне начало смерті йдеться у багатьох культурах світу, індіанська культура - не виключення. Потойбічний світ - це мати-земля, з якої народжується все живе, звідси і походить ставлення до смерті як такої, що дає життя і плодючість, звідси випливає образ народжуючої смерті, своєрідного коловороту життя, де чергується народження і смерть, ця ідея є надзвичайно близькою для творчості Л.М.Сілко, вона відбивається не тільки у зазначеному романі але і у багатьох інших її творах, таких як "Церемонія", "Оповідач історій", "Альманах мертвих" та інші. За твердженням Фрейденберга, "померти" на мові архаїчних метафор має значення "народитися" і "ожити", а "ожити" відповідно значить "померти" [Фрейденберг 1936]. Про таке ж ставлення до смерті читаємо і у творчості іспанського філософа Х.Ортега-і- Гассета, котрий говорив про смерть як про запоруку воскресіння: "Щоб стати врівень із собою, залишаючись вірним собі, потрібно всім єством розчинитися у смерті" [Ортега-і-Гассет 2000, 152]. Про круговорот життя говориться і у романі "Сади в дюнах" словами мудрої старенької бабусі Фліт: "Будь-що може статися з нами, любі. Не варто хвилюватися. Якась голодна тварина з'їсть те, що залишиться після нас, і ви постанете знову живі як і колись, але тепер як частина істоти, що з'їла вас" [Silko 1999, 51]. Вічність життя передається у романі знову ж таки завдяки архетипу дерева, це маленькі абрикосові дерева під якими заповідала поховати себе бабуся Фліт, під час відсутності представників племені Піщаних ящірок дерева були вирвані і вбита священна тварина тієї місцевості - Батько Змій. Коли Індіго повертається у рідні дюни і висаджує новий сад, вона тим самим наче відроджує все те, що існувало тут протягом багатьох поколінь: поламані недоброю рукою абрикосові дерева дають зелені пагони, а біля струмка з'являється молода змія, отже життя знову повертається сюди.

Роман має кільцеву композицію, розпочинаючись і закінчуючись описом весни у пісках, де цвітуть сади. Така структура є ще одним підтвердженням циклічності життя, письменниця разом із своїми героїнями свято вірить у божественну плодоносну силу своєї землі. Фізичним уособленням цієї божественності стає культ змія, який червоною ниткою проходить у романі. Перша згадка про змія пов'язана із цитатою з коптських текстів, де у змію втілюється жіночий духовний принцип. Цікаво, що ідея відродження у романі пов'язана виключно із жіночими образами, чоловіки ж навпаки є носіями всіх недостойних людських рис-вад, як то невірність, марнославство, жадоба до наживи, поверхневість мислення. Такими постають у романі не тільки головні герої, але і другорядні персонажі, такіяк, наприклад, керівник магістерських досліджень Хетті містер Хіслоп, котрий першим затаврував свою ученицю за недостойні висновки у її дисертації, де вона насмілилася визнати, що жінка, як жива істота, ні у чому не поступається чоловікові, а часом і перевищує його своїми духовними якостями. Хетті посилається на авторитет самого Ісуса Христа, котрий зробив своїми першими апостолами саме жінок Марію Магдалену і жінок-мироносиць, з'явившись їм першим після свого воскресіння. За що дисертантка отримала нищівне порівняння із трансценденталісткою Маргарет Фуллер, чиї погляди і поведінка засуджувалися у добропорядному вікторіанському суспільстві.

Особливу увагу привертає архетипологія зміїної символіки Старого і Нового Світу. Протягом подорожі Європою авторка зводить своїх героїв із різноманітними дослідниками, що цікавляться уособленням жіночого божества у вигляді змії, таким є мер містечка Басс, котрий заради продовження розкопок древнього кельтського поселення, змушений розлучитися із своїми реліквіями-камеями із зображеннями грецьких богів, серед яких є і зображення Міневри із змією та богині землеробства і достатку, котра тримає у одній руці головку маку, а у іншій - кукурудзяний початок, що не є можливим з точки зору тогочасної науки, переконаної, що кукурудзу, як рослину Нового Світу, завезли у Європу тільки після Колумба. Говорить про терракоттову маску богині напівзмії-напівптаха і професорка із Італії. Саме Л.М.Сілко визнає, що її прагненням при написанні роману було поєднати древню культуру дохристиянської Європи із сучасними віруваннями її племені: "Майже в усіх культурах людства вирощували сади і пов'язували це із релігійними віруваннями. Довгий час мене цікавили дохристиянські язичницькі вірування поклоніння священним гаям і джерелам. Мій німецький перекладач подарував мені чудову книгу з археології древньої Європи, де я прочитала про артефакти, котрі демонструють, що древня європейська культура колись поклонялася зміям так само як це роблять люди мого племені Лагуна Пуебло понині, отже я вирішила поєднати усі ці елементи: плодові дерева, древніх богинь, вікторіанські сади, індіанські сади, давньоєвропейські фігури богинь у вигляді птахо-змія і написати роман про двох сестер, котрі жили на початку ХХ століття" [Silko 1999, 480]. Архетип змія зустрічається майже в усіх міфологіях світу, він пов'язаний з плодючістю, землею, жіночим началом, водою, дощем, з одного боку, а з іншого - це втілення вогню, (особливо небесного), а також чоловічою плодючістю. "Так, відоме у мистецтві верхнього палеоліту протиставлення змії і птаха, котре отримало своє продовження у ранньоєвразійському мистецтві (птах і змія були представниками верхнього і нижнього світів), мало своє відображення у більш пізніх міфологічних сюжетах, котрі змінюються образом летючого, крилатого змія-дракона, котрий поєднує у собі всі ознаки змії і птаха " [Іванов 1991, 468].

У багатьох традиціях хтонічна природа змії відображається у назвах, що даються цій тварині, а саме "звір землі", " син землі" або "життя землі". Із хтонічною природою змій пов'язане і уявлення про багатства, які вони оберігають під землею чи під водою. Крім того, хтонічні риси землі-зцілительки прослідковуються у древніх образах цілителів із зміями у руці, до наших днів дійшов символ змії над чашею, як ознака медичних закладів. Крім того, змія є володаркою і охоронцем входу царства мертвих, оскільки пов'язана із нижнім (водним) світом і ворожою для людини стихією (лісом). Саме цю хтонічність передає невелика оповідь професорки Лаури про білу царівну, котра допомагала знайти вихід тим, хто заблукав у лісі (фактично був на межі смерті), зцілює безнадійно хворих і роздає золоті монети вбогим, але вона мала обов'язково повертатися щовечора до лісу. Простий чоловік закохався у неї, це кохання було взаємним, але царівна просила його ніколи не намагатися піти за нею ввечері до лісу, бо всі, хто намагалися це зробити були знайдені сплячими на галявині біля входу у ліс. (Сон у багатьох міфологічних традиціях є уособленням смерті). Та закоханий, завдяки допомозі магії, все ж зумів пройти до чарівного лісу, де з'ясував, що після заходу сонця його кохана перетворюється у зміїну царівну. Після того як її таємниця була розкрита, зміївна змушена назавжди зникнути у водах чарівного озера, залишивши заповіт коханому до кінця життя виконувати на землі її місію - турбуватися про злиденних і нужденних.

У деяких індіанських племен до цього часу існує церемонія Водяного змія, вона не проводиться щорічно, але відбувається згідно із таємною традицією племені. Церемонія проходить у ківі (священне місце індіанців, яке за своєю побудовою нагадує землянку, де проходять головні церемонії племені: очищення і молитва). "Відомо, що ця церемонія проводиться на честь величезних рептилій, котрі контролюють потоки підземних вод. Якщо ці створіння щасливі, тоді урожай отримає достатньо вологи, а джерела, від яких залежить життя індіанців, будуть сповнені водою" [ Bryant 1991, 164].

У світлі всього сказаного, стає зрозумілим завершення роману: "Рано вранці наступного дня, коли вона йшла умитися у водах струмка, то побачила як велика гримуча змія пила там воду, змія заглиблювала свої вуста у воду і шкіра на її горлі ніжно рухалася по мірі того як вона робила ковток. Змія зупинилася щоб поглянути на Сестру, а потім знову повернулася до пиття; потім вона величаво поповзла від води по білим піскам, щоб сховатися від яскравого сонця. Донька Старого Змія повернулася додому" [Silko 1999, 477]. (Переклад О.Шостак)

Архетип змії, у романі пов'язаний також і з лунарно-солярною традицією. "Симпатичний півмісяць плавав над ними у океані зірок, коли Хетті вказала на це Індіго, та всміхнулася і кивнула. Так, око великої змії спостерігає за ними, - так говорила бабуся. А широка стрічка яскравих зірок були її черевом і грудьми, хоча безперечно вона була значно більшою ніж можна було це побачити із землі" [Silko 1999, 321]. (Переклад О.Шостак)

Змія для індіанців - це своєрідний культурний герой, такий самий як загальновідома Бабуся-Павучиха і Жінка-думка. З цим архетипом пов'язується поява знань на землі, так Джон Біерхорст пише: " У далекі часи, все можна було отримати вільно, бо не було соціальної різниці між людьми, а їжі було магічно вдосталь. Та коли з'явилося мисливство та садівництво легкодоступна їжа зникла: природний світ став важко контрольованим. Цей важливий перехід від природи до культури, або, як це можна сказати від дитинства до зрілості, символізується по всьому світу фігурою змії. Саме змій приносить знання про культуру і тому асоціюється з речами притаманними культурі, а саме мудрістю, життям, підпорядкованістю смерті та втратою невинності" [Bierhorst 1976, 65].

У зібранні міфів індіанських народів "Червоний лебідь" є цілий розділ під назвою "Принадна сила змія", де розповідається про вплив цього персонажа на життя та історію індіанців. Розпочинається цей розділ оповідання про народження знання, де розповідається про створення світу двома братами, після того як світ був створений, а для цього необхідно було розділити жінку-землю та чоловіка-воду, народжені від їх шлюбу близнята змогли руками підняти воду вгору, створивши таким чином небо, після чого там були розміщені лунарно-солярні об'єкти, а потім із глини створені люди. Після появи світу люди вирішили здійснити першу церемонію, для цього було послано за великим океанським змієм Умя-Хухлявіт. Змій був розрубаний на багато шматочків і спалений, а попіл розсіяний по землі. Тіло змія складалося із усіх видів знань: пісень, магічних дій, церемоній, різноманітних мов і традицій. Через попіл, що був розсіяний по землі люди отримали різноманітні знання і традиції [Bierhorst 1976, 66]. Цікаво відзначити жертовну місію змія як культурного героя у цій легенді.

Не менш відомий серед індіанців і ритуал зміїних танців, котрий зазвичай продовжується протягом шістнадцяти днів, під час церемонії збираються і приносяться у ківи для благословення різноманітні види змій, протягом церемонії відбувається ритуальне весілля юнака на одній з представниць зміїного народу. Як відзначає Браянт, цей танець є "танцем дощу, а змії у ньому слугують як посланці до Духів дощу" [ Bryant 1991,

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Г Шостак - Навчальний посібникдля студентів ІІ—IV курсів спеціальність 6 120100 дизайн архітектурного середовища

О Г Шостак - Архетипи аніми та анімуса у романі н скотта мамадея древня дитина

О Г Шостак - Архетипологія роману леслі мармон сілко сади в дюнах

О Г Шостак - Мова та історія

О Г Шостак - Проблеми національної ідентичності у творчості письменників індіанського ренесансу сша