С Харченко - Етнокультурні цивілізації в контексті саморозгортання загальноцивілізаційного процесу філософсько-історичний аспект - страница 1

Страницы:
1  2  3 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

ХАРЧЕНКО Сергій Петрович

УДК 1: 316.722 + 930.1

ЕТНОКУЛЬТУРНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В КОНТЕКСТІ САМОРОЗГОРТАННЯ ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ: ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії факультету психології та соціології Національного авіаційного університету.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Дротянко Любов Григорівна,

Національний авіаційний університет, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:     доктор філософських наук, професор

Скотна Надія Володимирівна,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, декан соціально-гуманітарного факультету, завідувач кафедри практичної психології;

кандидат філософських наук, доцент Суходуб Тетяна Дмитрівна,

Центр гуманітарної освіти НАН України, професор кафедри філософії науки та культурології.

Захист відбудеться «05» червня 2009 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.16 Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова,

9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університеті імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий « 30   » _квітня_2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

Н.В. Крохмаль

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема походження, розвитку й занепаду культур, локальних цивілізацій, культурно-історичних типів тощо, їх взаємодії була і залишається в полі зору філософів, культурологів, політологів, істориків, соціологів, психологів. Вона залишається перманентно актуальною на всіх етапах цивілізаційного розвитку людства, в тому числі в умовах сучасного світу, що глобалізується, оскільки на зламі тисячоліть відбувається перехід від роз'єднаності етносів, локальних спільнот, держав до їх єдності.

Зміни, трансформації в загальноцивілізаційних процесах наприкінці ХХ -початку ХХІ ст. посилюють інтерес як до цивілізаційного розвитку загалом, так і до виявлення змін, які зазнають у цих процесах локальні, регіональні, етнокультурні утворення. Етап, до якого перейшло людство в останній третині ХХ ст., називають «постіндустріальним», «інформаційним», епохою глобалізації тощо. Найбільш сутнісною, на наш погляд, характеристикою сучасного моменту є стосунки між культурами, цивілізаціями, державами, які С. Хантінгтон назвав «зіткненням цивілізацій». Проте «зіткнення цивілізацій» тут означає не лише конфлікт, а й інтеграційні процеси, які відбуваються в умовах глобалізації. Вони супроводжуються як моментами зближення культурно-цивілізаційних моделей, так і дезінтеграції, що виявляється в протистоянні у різних формах на релігійному, етнокультурному, політичному ґрунті.

Локальні спільноти, які мають спільні етнокультурні та релігійні корені, переживають процеси зближення, а ті, що суттєво різняться за цими ознаками, - перебувають на «лініях міжцивілізаційного розлому». Процеси глобалізації в економічній, соціально-політичній, культурній, інформаційній сферах призводять до кардинальних змін в локально-цивілізаційних утвореннях: одні з них швидше адаптуються до нових загальноцивілізаційних стандартів, інші чинять опір вторгненню цих стандартів у власний культурний простір. Зокрема, більшою мірою трансформуються і чинять особливий опір представники культурно-цивілізаційних утворень не-західного світу. Причини такого неспівпадання в динаміці цих локальних утворень криються у різних етнокультурних, релігійних, економічних, політичних коріннях.

Аналізуючи інтеграційні, дезінтеграційні процеси саморозгортання загальноцивілізаційного процесу, різні дослідники вкладають різний зміст в одні й ті ж терміни. Зокрема, «культурні цивілізації», «локальні цивілізації». Тому, на наш погляд, видається актуальним, з одного боку, завдання уточнити їх зміст відповідно до сучасних реалій світового розвитку, а з другого - для повнішої характеристики трансформацій, яких зазнають локальні спільноти в умовах глобалізації, ввести термін «етнокультурна цивілізація» та визначити його зміст. Цей термін дозволить здійснити філософсько-історичну реконструкцію специфіки взаємодії локальних та загальноцивілізаційних процесів у культурно-історичному поступі людства, а також виявити позитивніі негативні тенденції у міжкультурних та міжцивілізаційних стосунках у майбутньому.

Ступінь розробленості проблеми. На етнокультурні чинники, що протягом історії супроводжували процес формування цивілізаційних процесів, вказували ще Фукідід та Геродот. Платон же й Арістотель виявили передумови для формування грецького етносу, який з часом житиме в «ідеальній державі». А. Августин, Ф. Аквінський, розглядали християнські цінності як універсальні для всіх інших етносів і культур, які в процесі творення історії повинні об'єднатися. Ідеї етнодержавотворення притаманні працям Аль-Фарабі, Аль-Газалі та інших.

І. Кант виокремлював два типи етнокультурних чинників, що існують у діалектичній єдності, а саме: «культуру вміння» й «культуру виховання», і формуються в процесі становлення й взаємодії етносів. Г. Гегель, К. Маркс розуміли «історію» як цілісний феномен і вказували на її виняткову роль у контексті розвитку людської цивілізації. Г. Гегель приділив особливу увагу європейським етносам як рушійній силі, що й покликана творити історію, назвавши при цьому деякі інші народи неісторичними.

Найбільш обґрунтовано підходять до розуміння етнокультурних цивілізацій: М. Данилевський, який виокремив «конкретно-історичні типи суспільства» й порівняв «творчі» етноси; О. Шпенглер, що запропонував теорію «локальних культур», термін життя яких залежить від специфіки біологічних програм етносів; А. Тойнбі, який у концепції «локальних цивілізацій» вказав на домінуючу роль етноформуючих чинників.

М. Бердяєв, розглядаючи загальноцивілізаційний розвиток, зазначав, що процес становлення етносу пов'язаний із соціалізацією людей (або неперервним «окультурюванням»). Л. Ґумільов створив концепцію «етногенезу» й порушив проблему взаємозв'язку географічного фактору на становлення етнокультурних цивілізацій.

В контексті філософсько-соціологічних досліджень П. Сорокін звернув увагу на характер етнокультурних процесів і розумів термін «велика культура» як «єдність» чи «індивідуальність» етносу. Всі складові частини такої культури пронизані ідеєю збереження народом власних цінностей, що й виступають її фундаментом. М. Вебер наголошував на тому, що культура як кінцевий фрагмент буття, набуває змісту лише завдяки етносу, що її творить.

Вітчизняні філософи В. Андрущенко, В. Бех, С. Кримський, М. Михальченко, Ю. Павленко, Б. Парахонський, Т. Суходуб виявили сучасні проблеми цивілізаційного розвитку людства та нового розуміння історії. Вони вказали на цивілізаційну дискретність та органічний взаємозв'язок цивілізаційних процесів з етноісторичним розвитком. Л. Дротянко розглядала вищевказані проблеми в контексті постмодерністського дискурсу. В. Кремінь, розвиваючи філософські ідеї людиноцентризму, порушує важливу проблему етнонаціональної єдності, формування національно-культурної ідентичності. Т. Ящук розглядала всесвітньо-історичний процес як культурно-цивілізаційну модель типології історичних систем. В. Личковах порушив проблему регіонікияк протистояння універсалізму. В. Бех розробив цілісну концепцію соціального організму, який формується за синергетичними законами, як усвідомлення єдності форми і змісту соціального світу. Н. Скотна визначила типологію глобальних, локальних та регіональних цивілізацій.

Проблема етнокультурних спільнот як світоформуючих систем розглядалася сучасними російськими дослідниками, зокрема, С. Гавровим, Б. Кузиком, С. Ларченко, Г. Померанцем, В. Пантіним, В. Стьопіним. Ю. Яковець, досліджуючи проблеми міжкультурної взаємодії як фактора становлення всесвітньо-історичного процесу, аналізує терміни «етнос», «етнічна культура», «соціальний організм».

Ця проблема також розглядалася Т. Парсонсом, Д. Істоном, Н. Луманом, Й. Хейзінгою та іншими. Зокрема Т. Парсонс пояснює специфіку соціуму через виокремлення етнокультурних чинників: людських цінностей, комунікативних значень, символів. В цьому контексті етнокультурні цивілізації постають культурними системами, що формуються навколо комплексів символічних значень - кодів. Й. Хейзінга деякою мірою торкається проблеми функціонування етнокультурних цивілізацій, однак розглядає її через визначення культури як самоцінної «гри» на тлі взаємодії різних елементів комунікативної системи, де гравцями («співрозмовниками») постають окремі індивіди, народи або навіть культури.

В контексті постмодерністського дискурсу феномен етнокультурних спільнот досліджувався Ж. Бодріяром, Ж. Дельозом, Ж. Дерріда, П. Козловськи, Ф. Ґваттарі, Ж.-Ф. Ліотаром та іншими вченими, які вказали на процес формування нового загальноцивілізаційного варіанту розвитку внаслідок взаємовпливів різноманітних етносів. Про «невизначеність» у процесі відтворення народами власної ідентичності та «втрату» ними національних коренів говорить Ю. Крістева.

В теорії С. Хантінгтона (проблема «зіткнення цивілізацій»), Ф. Фукуями (проблема вибору історичного майбутнього) показано зростання ролі цивілізаційного й соціокультурного факторів у політичному житті як окремого етносу, так і світової спільноти.

Зазначені вище підходи виявляють важливість філософського дослідження загальноцивілізаційних процесів, що відбуваються у сучасному світі в умовах постійної трансформації геополітичного і, як наслідок, соціокультурного просторів, і певною мірою висвітлюють сучасні проблеми в них. Кожен підхід певною мірою висвітлює стан сучасної цивілізації. Однак залишається мало дослідженою проблема цілісного філософсько-історичного аналізу феномену етнокультурної цивілізації в контексті саморозгортання загальноцивілізаційного процесу. Здійснення філософсько-історичної реконструкції специфіки взаємовпливів етнокультурних цивілізацій та загальноцивілізаційних процесів сприятиме виявленню позитивних та негативних тенденцій міжкультурних, міжцивілізаційних відносин у світі, що глобалізується.

Зв'язок   роботи   з   науковими   програмами,   планами, темами.

Дисертаційна робота виконана в межах держбюджетної теми кафедри філософії Національного авіаційного університету «Гармонізація науки і вищої освіти в умовах інформаційного суспільства» (№ 55-ф 9/к 97). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету (протокол № 2 від 30 жовтня 2008 р.).

Метою дисертаційного дослідження є філософсько-історичний аналіз феномену етнокультурної цивілізації в контексті саморозгортання загальноцивілізаційного процесу, виявлення й обґрунтування з позицій філософії історії місця і ролі локальних утворень у цьому процесі, встановлення співвідношення між ними в умовах глобалізованого світу.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

- уточнити зміст термінів «етнічна культура», «етнокультурна цивілізація», «загальноцивілізаційний процес» та встановити їх кореляцію;

- здійснити філософсько-історичну реконструкцію становлення етнокультурних цивілізацій;

- виявити наслідки «зіткнення» етнокультурних цивілізацій в контексті загальноцивілізаційного розвитку;

- встановити кореляцію лінійних та нелінійних тенденцій у цивілізаційному поступі світової історії;

- визначити етнокультурний вимір основних цивілізаційних векторів «Захід-Схід», «Північ-Південь» та особливості їх взаємовпливу;

- обґрунтувати специфіку адаптації етнокультурних цивілізацій у постісторії.

Об'єкт дослідження - загальноцивілізаційні процеси в єдності культурно-історичного та соціокультурного вимірів.

Предмет дослідження - етнокультурні цивілізації в контексті саморозгортання загальноцивілізаційного процесу.

Методологічна база дослідження зумовлена особливостями його предмета, який вимагає застосування філософсько-історичного, культурно-історичного, та соціокультурного підходів у їх діалектичній єдності. Вони дозволили здійснити філософсько-історичну реконструкцію специфіки етнокультурних        цивілізацій в контексті саморозгортання

загальноцивілізаційного процесу. Окрім того, за допомогою соціокультурного підходу здійснюється аналіз етнокультурних цивілізацій як інтегративної характеристики будь-яких форм та результатів людської активності. Цей підхід також сприяє їх розумінню як ціннісних основ, на яких відбувається координація етнічних культур всередині існуючих етнокультурних цивілізацій.

При розв'язанні більш конкретних завдань дисертаційного дослідження застосовувалися методологічні принципи: системності, доповняльності, відповідності, співпадання історичного і логічного, герменевтики та синергетики, а також методи діалектики, історизму, семантичного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше у вітчизняній філософії на підставі синтезу філософсько­історичного, культурно-історичного та соціокультурного підходів виявлено й обґрунтовано місце і роль етнокультурних цивілізацій у саморозгортання загальноцивілізаційного поступу людства до глобального світу.

В результаті дослідження сформульовані положення, що виносяться на захист:

Вперше:

- введено науковий термін «етнокультурна цивілізація», яким позначено динамічну систему відповідних етносів, що виступають носіями різних етнокультурних основ, але при цьому складають певну цілісність. Вона формує метарівень культурних та цивілізаційних факторів, які є засадничими для неї.

Етнокультурна цивілізація, з одного боку, у знятому вигляді містить в собі цінності споріднених етнічних культур, а з другого боку, у діалектико-суперечливій взаємодії з іншими подібними утвореннями виступає рушійною силою саморозгортання загальноцивілізаційного процесу;

- здійснено філософсько-історичну реконструкцію становлення етнокультурних цивілізацій. Виявлено, що етнокультурна цивілізація формується внаслідок взаємодії культур та локальних цивілізацій. Показано, що у саморозгортанні загальноцивілізаційного процесу під впливом різних соціокультурних факторів у етнокультурних цивілізаціях відбуваються інтеграційні й дезінтеграційні рухи, які приводять до ослаблення ролі одних етнокультурних цивілізацій та посилення інших у всесвітній історії. Через це виникають нові етнокультурні цивілізації, деякі з уже існуючих -трансформуються на нових матеріальних та духовних засадах, а деякі -зникають з історичної арени.

Отримало подальший розвиток:

- концепція «зіткнення» цивілізацій. Обґрунтовано, що основною причиною такого «зіткнення» виступає неспівпадіння їх етноформуючих чинників в історичному часі. Оскільки деякі етнічні культури, що є складовими відповідної етнокультурної цивілізації, на певних етапах саморозгортання загальноцивілізаційного процесу «розчиняються» в інших, а деякі - зазнають руйнівних трансформацій, етнокультурні цивілізації можуть або прискорювати, або сповільнювати свій розвиток. Внаслідок цього вони виявляються в різних історичних епохах. З другого боку, процес «зіткнення» є природною взаємодією етнокультурних цивілізацій, коли він постає джерелом подальшого розвитку людства;

- теоретичне положення, що загальноцивілізаційному процесу притаманні як лінійні, так і нелінійні тенденції, які випливають із різновекторних інтенцій етнокультурних цивілізацій у багатополюсному соціокультурному просторі світової спільноти, в якому співіснують. Окрім того, лінійність і нелінійність притаманна кожній етнокультурній цивілізації, які є самоорганізованими складними і відкритими системами;

- ідея, що в загальноцивілізаційному поступі людства до постісторії відбувається все глибша асиміляція етнокультурних цивілізацій в соціокультурну     динаміку     постсучасності,     пов'язана     із сучаснимиглобалізаційними процесами в економічній, інформаційно-комунікаційній та духовній сферах. Уточнено:

- зміст термінів «етнічна культура» (репрезентує систему матеріальних та духовних цінностей, які є сутнісними для конкретного етносу) і «загальноцивілізаційний процес» (описує єдність усього людства, яка виявляється у цінностях загальнолюдської культури) та встановлено, що зміст термінів «етнічна культура», «етнокультурна цивілізація» й «загальноцивілізаційний процес» корелюють як одиничне («етнічна культура»), особливе («етнокультурна цивілізація») та загальне («загальноцивілізаційний процес»);

- характер взаємодії сучасних векторів загальноцивілізаційного розвитку «Схід-Захід» та «Південь-Північ». Обґрунтовано, що вони складають діалектико-суперечливу єдність, в якій відбувається міжкультурні і міжцивілізаційні діалоги й полілоги;

- теоретичне положення, що адаптація етнокультурних цивілізацій у постісторії у саморозгортанні загальноцивілізаційного процесу ускладнюється через уплив феноменів глобалізму, вестернізації, а також прагнення деяких локальних спільнот до формування однополюсного світу.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в цілісному системному філософсько-історичному аналізі місця і ролі етнокультурних цивілізацій у саморозгортанні загальноцивілізаційного процесу в умовах глобалізації. Результати роботи дозволять виявити й обґрунтувати специфіку етнокультурних цивілізацій у загальноцивілізаційному поступі людства до глобального світу.

Теоретичні положення, отримані в ході дисертаційного дослідження, сприятимуть подальшому розвитку філософсько-історичних, культурологічних, соціологічних тощо концепцій загальноцивілізаційного процесу. Вони розширюють предметне поле філософії історії, адже репрезентують філософсько-історичний аналіз глобалізаційних трансформацій, що відбуваються в сучасному соціокультурному просторі.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її висновки можуть бути застосовані у сфері діяльності державних установ для вироблення ефективної етнонаціональної політики, визначення місця української спільноти у загальноцивілізаційних процесах. Отримані результати можуть також використовуватися в навчальному процесі: при викладанні соціальної філософії, філософії історії, політології, культурології; при розробці спецкурсів та при написанні підручників, навчальних посібників з відповідних дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації, її концептуальні ідеї обговорювалися на засіданнях кафедри філософії Національного авіаційного університету, на ряді науково-практичних семінаріваспірантів кафедри філософії Національного авіаційного університету, а також були оприлюднені на низці наукових та науково-методологічних конференціях, зокрема, на таких Міжнародних наукових конференціях як «Філософія космізму і сучасна авіація» (2004, 2005, 2007, м. Київ); «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (2006, 2007, м. Київ); та Всеукраїнській науково-практичній конференції: «Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи» (2005, 2006, м. Київ).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 9 наукових публікаціях (чотири в співавторстві), 5 з яких визначені ВАК України як фахові з філософії.

Структура дисертації спрямована насамперед на досягнення сформульованої мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (235 позицій). Обсяг роботи - 203 сторінки, основна частина дисертації - 183 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» розкривається актуальність, формулюється мета та завдання дисертації, визначається методологія, формулюються положення наукової новизни, що виносяться на захист, висвітлюється теоретичне й практичне значення проведеного дослідження і форми апробації його результатів.

У першому розділі - «Філософсько-історична реконструкція становлення етнокультурних цивілізацій та загальноцивілізаційного розвитку людства» - аналізуються публікації за темою дослідження та виокремлюється теоретико-методологічна база, на основі якої здійснюється філософсько-історична реконструкція становлення етнокультурних цивілізацій, встановлюється зміст ключових термінів «етнокультурна цивілізація», «загальноцивілізаційний процес».

У підрозділі 1.1. «Етнокультурні чинники формування локальних цивілізацій» через філософсько-історичний аналіз встановлено, що реконструкція соціальної реальності, яка відбувається протягом історії, суттєво впливає на весь соціокультурний простір. Останній змінюється через взаємодію етносів, культур, етнічних утворень тощо, які виявляють бажання затвердитися в ньому, а тому створюють передумови для формування етнокультурних цивілізацій. Складність «викликів» сьогодення, світова економічна криза зумовлені появою нової конфігурації світового устрою та проблематичністю тлумачення наслідків через зміни, що відбуваються в світі. В таких умовах у процесі взаємодії культур та етнокультурних цивілізацій не лише проявляються суперечності, а й виокремлюються їх найбільш стійкі соціокультурні, культурно-історичні, національно-культурні, світоглядні, морально-етичні чинники, що формувалися протягом історії. Проблема обґрунтування сутності етнокультурних цивілізацій виникає разом із зародженням думки про локальність процесів і явищ, не пов'язаних між собою. Концепції лінійно­поступального розвитку локальних цивілізацій і теорії еволюціонізму замінюються низкою ідей щодо періодичності й циклічності буття космосу і культури, започаткованих ще Дж. Віко і, значно раніше, мислителями античності - Гераклітом, Платоном, Арістотелем. Одними з перших, хто здійснив порівняльний аналіз полісних (тобто, цивілізованих) і варварських суспільств, були Фукідід, Геродот, Ксенофонт, Полібій, Сима Цянь. Міфологія стала первісною формою репрезентації історичних подій.

У процесі становлення релігій з'явилися обриси первинних етнокультурних спільнот. Середньовічний тип європейської етнокультурної цивілізації сприяв поглибленню взаємозалежності народів, країн, держав. Ідеї про Єдиного для всіх народів Бога та ієрархічність буття обґрунтовувалися Св. Августином, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, Іоанном Дамаскіном.

Зміцнення й процвітання арабської філософії, науки, мистецтва, мови (як етнокультурних чинників) змусили західних мислителів переосмислити спадщину античного світу з метою реінкарнації авторитету етнокультурної цивілізації та переглянути деякі «помилки» історії. Про роль історії в контексті становлення людської цивілізації згадували в своїх дослідженнях Л. Валла, Ж. Боден, Н. Макіавеллі. На взаємозв'язок культури і морально-етичних норм вказували представники німецької класичної філософії І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг. Виняткового значення з точки зору виявлення етнокультурних чинників, що впливають на становлення загальноцивілізаційних процесів, набули праці Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, К. Маркса та інших.

Серед російських та українських дослідників, класиків філософії, про етнокультурні чинники, що спряли затвердженню локальних цивілізацій в соціокультурному просторі, згадували М. Бердяєв, В. Вернадський, Л. Ґумільов, М. Данилевський, Л. Карсавін, В. Соловйов, Г. Сковорода, П. Флоренський та інші.

У підрозділі 1.2. «Етнокультурні процеси та їх репрезентація у філософсько-історичних парадигмах» здійснюється культурно-історичний аналіз специфіки етнокультурних цивілізацій в контексті ключових теорій сучасності. Проблема етнокультурних цивілізацій актуалізувалася наприкінці ХІХ - протягом ХХ ст. Найвідомішими в цей час стали філософські концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, П. Сорокіна, С. Хантінгтона та інших. М. Данилевський запровадив теорію культурно-історичного типу самобутніх цивілізацій. Він одним із перших розглянув проблему цивілізацій під кутом зору їх множинності, а не в якості становлення та розвитку єдиної західноєвропейської цивілізації, і обґрунтував положення про те, що культури постають рівноцінними, автономними, самодостатніми утвореннями, кожна з яких народжується, досягає розквіту, й гине, тобто проходить низку фаз. О. Шпенглер приділив увагу проблемам внутрішньої цілісності соціокультурних проявів окремих цивілізацій. Показано, що теорія «локальних культур» є варіацією теорії культурно-історичних типів. Історико-культурна концепція О. Шпенглера базується на співвідношенні та протиставленні «культури» та «цивілізації». В роботі показано, що спільним для обохконцепцій є заперечення єдності всесвітньо-історичного процесу та неприйняття однолінійної схеми суспільного прогресу. В основі розвитку світової історії постають високі культури чи локальні цивілізації, які замінюють одна одну.

А. Тойнбі розглянув всесвітню історію у формі «культурно-історичної монадології» й вказав на взаємодію цивілізацій. Завдяки цим теоріям термін «етнокультурна цивілізація» набув актуальності й всеосяжного характеру у його співвіднесеності із загальноцивілізаційними процесами. «Локальні цивілізації» розглядалися в культурно-історичному контексті. Історичний процес став відображенням буття окремих локальних цивілізацій та суспільств у просторі і часі. Встановлено, що етнокультурна цивілізація як самобутній соціокультурний організм є відображенням різноманітних історичних сценаріїв та соціальних програм. К. Ясперс основну увагу приділив теорії «осьового часу». За допомогою даної теорії в роботі встановлено виняткову роль всесвітньо-історичного процесу. «Осьовий час» репрезентує процес всеосяжності й історичності людського простору. Показано різницю між «природним» життям народів та «історичністю» долі людства.

Серед сучасних російських та українських філософів проблема становлення етнокультурних цивілізацій розглядалася Г. Померанцем, С. Переслєгіним, С. Кримським, Ю. Павленком та іншими.

У підрозділі 1.3. «Логіко-методологічні засади дослідження етнокультурних цивілізацій» проводиться аналіз ключових термінів, визначаються основні методологічні принципи, підходи, а також конкретні методи для вирішення поставлених завдань. Серед теоретичних методів використано соціокультурний, філософсько-історичний та культурно-історичний підходи. Філософсько-історичний та соціокультурний підходи сприяли здійсненню порівняльного аналізу етнокультурних цивілізацій, виявленню впливу на них загальноцивілізаційних процесів. Принцип історизму застосований при аналізі специфіки культур, етнокультурних чинників, процесів. За його допомогою був здійснений історичний огляд фактів про культури народів у різні історичні епохи. Соціокультурний підхід дав змогу визначити етнокультурну цивілізацію в якості «інтегративної надсистеми», в якій сполучаються будь-які форми і результати людської діяльності, співіснують різноманітні нації і народності. Цей підхід застосований з метою репрезентації етнокультурних цивілізацій в якості структурованих систем цінностей, що визнаються різними моделями соціумів, які співіснують у межах встановленого ними соціокультурного та геополітичного просторів.

Культурно-історичний підхід дав змогу розглянути етнокультурні цивілізації в їх генезисі через розвиток етносів. Значна увага була приділена аналізу способу їх життя, атрибутам побуту, релігійним системам та віруванням різних етносів, формуванню й ідентифікації останніх, дослідженню специфіки соціального устрою існуючих інститутів. Даний підхід сприяв аналізу діяльності та поведінки різноманітних етносів у межах сформованого ними й «окультуреного» географічного й геополітичного просторів; визначенню їхсоціокультурного змісту. Системний підхід упроваджений з метою аналізу результатів формування етнокультурних цивілізацій та демонстрації особливого культурного середовища, що утворилося внаслідок взаємодії різноманітних етносів, що співіснують в етнокультурній цивілізації як комплекс систем або «надсистем».

Принцип герменевтики показав, що культури й етнокультурні цивілізації формуються й розвиваються в особливому знаковому середовищі, відокремленому від соціокультурного. Етнокультурні цивілізації розглядаються також в межах постмодерністського дискурсу. Показано, що вони відтворюють специфічну гру дискурсів, яка ґрунтується на вироблених у соціокультурному просторі правилах. Синергетичний підхід показав, що перемішування етносів призвело до пошуку ними власних «відбитків», «слідів», а невизначеність їх статусу наштовхнула на необхідність ідентифікуватися. «Етнос» у контексті синергетичного підходу представлений як багаторівнева самоорганізація, що складається з різних елементів (осіб, груп), які перебувають між собою у тісних зв'язках.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

С Харченко - Етнокультурні цивілізації в контексті саморозгортання загальноцивілізаційного процесу філософсько-історичний аспект