Т В Запорожець - Етнополітика україни основні орієнтири розвитку - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 351.858

Т. В. Запорожець, аспір. кафедри національної безпеки, Національна академія державного управління при Президентові України

ЕТНОПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ

АНОТАЦІЯ. У статті висвітлено особливості розвитку та реалізації державної етнополітики України, визначено основні підходи щодо підвищення її ефективності на сучасному етапі державотворення.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: етнонаціональна політика, поліетнічне суспіль­ство, національні меншини.

АННОТАЦИЯ. В статье освещены особенности развития и реали­зации государственной этнополитики Украины, определены основ­ные подходы по повышению ее эффективности на современном этапе государственного строительства.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: этнонациональная политика, полиэтничес­кое общество, национальные меньшинства.

ANNOTATION. The article features of development and realization of state etnopolitiki Ukraine are lighted up in the article, basic app­roaches are certain on the increase of its efficiency on the modern stage of state building.

KEYWORDS: the ethnonational policy a polyethnic society, national minorities.

-------~j-------------

Державна політика чинить істотний вплив на ступінь доступу різних соціальних груп до матеріальних цінностей, освіти, зайня­тості, землекористування та інших видів капіталу. Саме держава визначає соціально-економічні можливості, які надаються різно­манітними державними програмами розвитку окремих регіонів чи областей. Більше того, державна політика обумовлює реальні моделі участі різних груп населення в управлінні та процесі прий-

© Т. В. Запорожець, 2011

376

Важливим завданням органів державної влади стає їх роль ар­бітра у вирішенні протиріч, які виникають у ході взаємодії чис­ленних етнічних груп, що проживають на території України: кримських татар, русинів, вірменів, поляків, румун тощо. Крім того, до завдань держави входять пошук таких форм міжетнічної взаємодії, які б забезпечували конструктивну спільну життєдіяль­ність народів України та стримували протиріччя, що ведуть до дезінтеграції.

Саме на таких питаннях зосереджували свої дослідження за­рубіжні науковці: А. Бастіан, Ю. Бромлей, П. Ван ден Берг, А. Коен, Д. Ротшильд, Е. Сміт, К. Янг та ін. Ряд наукових напря­мів, за якими генеруються розробки у царині етнополітичної конфліктології, започатковано вітчизняними науковцями, серед яких О. Антонюк, В. Євтух, І. Курас, Л. Нагорна, О. Нельга, О. Майборода, М. Обушний, І. Онищенко, М. Пірен, В. Ребкало, Ю. Римаренко та ін. Цінність цих досліджень полягає у поглиб­леному усвідомленню феномену етнічності, природи міжетніч­них стосунків, звільнених від ідеологічної заангажованості. Окремим аспектам, пов'язаним з протіканням етнополітичних процесів, присвячені праці О. Картунова, А. Кіссе, О. Кривиць-кої, О. Маруховської, Г. Перепелиці та ін. На особливу увагу за­слуговують праці В. Котигоренка, який одним з перших серед українських вчених здійснив комплексний аналіз проблеми етніч­них протиріч.

З моменту проголошення незалежності Україна зіткнулася з низкою проблем, які потребували істотно нових підходів у своє­му вирішенні. Серед них і проблема якісної зміни системи управ­ління суспільними відносинами, в тому числі в етнополітичній сфері. «Адже за радянської доби, — зазначає В. Котигоренко, — мета й стратегія національної політики в країні та визначення век­торів її здійснення належали до виключної компетенції загально­союзних компартійних і державних органів» [4, с. 48].

Цілком очевидно, що державна етнополітика повинна здійс­нюватися в рамках, по-перше, представницької (законодавчої) системи — дотримання вимог міжнародних правових актів і де­кларацій, а також розробка й прийняття регіональних норматив­них актів органів місцевого самоврядування. По-друге, виконав­чої системи — дотримання на всіх рівнях влади інтересів різних етнічних груп, утвердження загальногромадянської національної та регіональної ідеології і символіки, формування і ротація кадрів органів державного й муніципального управління з врахуванням етнонаціонального фактора, спеціальна кадрова підготовка усфері міжетнічних відносин. По-третє, судової системи забез­печення конституційних прав і норм, що гарантують рівність громадян незалежно від расової, етнічної, мовної, релігійної та іншої приналежності, переслідування та покарання осіб і органі­зацій, що проповідують нетерпимість і насильство або здійсню­ють екстремістські акції за етнічною чи релігійною ознакою.

Світова управлінська теорія і практика знають приклади до­сить ефективних моделей, що дозволяють максимально повно врахувати інтереси різних меншин. Наприклад, в Ірландії з 1921 року діє система єдиного переданого голосу для випадків прове­дення додаткових виборів у парламент і для обрання президента країни [3]. Тут, як і при голосуванні по ординальним (альтерна­тивним) бюлетеням, виборці визначають рейтинг кожного канди­дата в багатомандатних округах. Ця виборча система вважається однією з найдемократичніших. Науковці Є. Лейкман і Д. Ламберт вказують на наступні переваги даної системи. Перше, вибраний орган відображає, з відхиленням у кілька відсотків, ступінь впли­ву політичних партій або інших суспільних угруповань серед ви­борців. Друге, будь-яка партія або група, зібравши більшість го­лосів, одержить більшість місць. Третє, елемент азарту виклю­чений. В умовах поліетнічної держави така система здатна, за оцінками фахівців, забезпечити представництво інтересів неком­пактно проживаючих етнічних меншин [1, с. 160—161].

Розглядаючи питання розвитку державної етнополітики України, слід зазначити, що головним суб' єктом її здійснення є держава, уособлена такими провідними інститутами влади, як Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, суди, прокуратура, міжна­родні судові установи та відповідні органи міжнародних органі­зацій, членом або учасницею яких є Україна [7, с. 44—45].

Підвищення ефективності державної етнополітики є в Україні однією із своєрідних парадигм державного управління відразу у різних сферах — соціальній, економічній, політичній, екологіч­ній, культурній, духовній та інших. На думку В. Євтуха, рефор­маторський перехід від галузевого принципу структурної побу­дови органів управління до переважно функціонального сприя­тиме закріпленню інноваційних підходів до вирішення етнополі-тичних питань [2, с. 137—140].

Державна етнополітика в першу чергу повинна бути зорієнто­вана на те, аби привести у дію усі її чинники, політичні, культур­ні, наукові, інформаційні, щоб створити оптимальні умови для нормальної життєдіяльності країни з поліетнічним складом насе­лення. Тут йдеться, передусім, про необхідність прийняття ефек­тивних заходів щодо недопущення на своїй території фактів утис­ку громадян за етнічною, релігійною чи мовною ознаками, пра­вову та адміністративну відповідальність органів і посадових осіб виконавчої влади за невиконання рішень у сфері міжетнічних стосунків [5, с. 435].

Не викликає заперечень судження про те, що забезпечити без­конфліктність в етнополітичній сфері можна лише мирними за­собами. Силові методи, як показує світова практика, не усувають, а навпаки, загострюють проблему, створюючи ще потужніші чинники для майбутньої нестабільності [6, с. 142]. Цілком очевид­ним є і той факт, що за відсутності необхідної державної підтри­мки важко досягти оптимізації розвитку етнополітичних проце­сів. Для цього вкрай важливим є забезпечення суб' єктів прийнят­тя рішень всією необхідною інформацією про етнічні спільноти по вертикалі: район область (автономна республіка)центр, а також належне ресурсне забезпечення демократичного розвитку усієї системи взаємовідносин органів державної влади з організаціями національних меншин.

У силу того, що етнонаціональна політика є багатоаспектною за змістом, у якості одного з орієнтирів її реалізації ми пропону­ємо деяку зміну спрямованості вектора державної етнополітики.

На регіональному рівні можлива субсидіарна модель полі­тика точної адекватності, у рамках якої активна роль приділяєть­ся, насамперед, громадянському суспільству і його інститутам. Однак за державою повинна зберегтися координуюча та контрольна функції. Функція ж вертикальної інтеграції української етно-системи повинна забезпечуватися єдиним духовно-ідеологічним, політико-правовим, соціально-економічним простором.

Фактично мова йде про модель розподіленого керування ет-нополітичною сферою. При цьому, по-перше, ставка повинна ро­битися не стільки на адміністрування та керівництво «зверху», скільки на співробітництво в рамках єдиної структурно-функ­ціональної залежності. По-друге, вплив управління повинен син­тезуватися на основі єдиної ідеології, що формується спільно, як у центрі, так і в регіонах. Але пріоритет розв' язання локальних і регіональних проблем необхідно передати на відповідний рівень.

Такий підхід припускає активну позицію громадянина і його включеність у неурядові організації, інститути громадянського суспільства. У цьому випадку потрібна нова ідеологія й нова мо­дель етнічно детермінованих відносин між особистістю, суспіль­ством і державою. Це важливо тому, що етнічні протиріччя й ет­нічні конфлікти найчастіше виростають із місцевих проблем, а їх ескалація походить від нездатності низових владних структур ви­рішувати ці проблеми, головним чином через обмеженість прав і убогість ресурсів. Таким чином, етнополітику рівних результатів може змінити етнополітика рівних можливостей.

У цьому зв' язку актуальною є позиція, згідно з якою в поліет-нічних суспільствах стратегія управління повинна будуватися не на придушенні відмінностей або на виключенні й «розлученні» конфліктуючих коаліцій, а на взаємовигідних формулах співробі­тництва, слушному розподілі влади й ресурсів, культурної тер­пимості. При цьому це є завдання головним чином для еліт, тому що вони, а не «маси» схильні й здатні викликати ворожнечу, утя­гувати їх (маси) у насильницькі дії з руйнівними для них наслід­ками [8, с. 174].

Звичайно, вирішення проблем взаємин між етносами завжди припускає вибір тієї або іншої політико-ідеологічної й культурної стратегії. У якості такої можна виділити ідеологію інтернаціона­лізму, концепцію американського «плавильного казана», ідею мультикультуралізму (культурного плюралізму), модель канад­ської «етнічної мозаїки» тощо.

Однак ефективність реалізації державної етнополітики не мо­же бути забезпечена без вироблення і пропаганди нових форм то­лерантності між етнічними й культурними групами як на загаль­нодержавному, так і на регіональному та місцевому рівнях. При цьому мультикультуралізм як ідеологія та практика соціальної згоди і міжетнічної толерантності в умовах української дійсності є одним із пріоритетних напрямів досягнення гармонії в етнопо-літичній сфері.

Таким чином, державна етнополітика України повинна буду­ватися як мінімум на двох найважливіших принципах.

В основі першого з них лежать відособленість, співпідпоряд-кованість соціальних суб' єктів, тобто тверде державне регулю­вання. Тому його використання пов' язане із зовнішнім управлін­ням, коли джерело регулювання відділене від об' єкта, і по суті виражається в нав' язуванні чужої волі, певної повинності, при­мусі до виконання обов' язків. Засобами здійснення цього методу соціального регулювання міжетнічних відносин можна вважати закон, концепцію, директиву, рішення суду, тобто владне велін­ня, адресоване від одних іншим. Його можна назвати авторитар­ним, імперативним, адміністративним тощо.

Другий метод ліберальний, диспозитивний, цивільно-правовий, автономний повинен базуватися на рівності, само­стійності, природній взаємозалежності людей і пов' язаний з ви­користанням різних форм координації і саморегулювання, авто­номії і кооперації, базисом яких виступає добровільна угода. Принципова особливість цього підходу полягає в тому, що обов' язки не покладаються на індивіда ззовні, а ухвалюються йо­го власним волевиявленням. Інакше кажучи, тут має місце не зов­нішнє управління, а саморегулювання, коли кожен учасник су­спільної взаємодії виступає співавтором правил, за якими вона здійснюється. Тут значною є роль самого суспільства та цивіль­них інститутів, насамперед засобів масових комунікацій, які в умовах інформаційного суспільства в поліетнічних державах стають найбільш ефективним і діючим інструментом соціалізації особистості та управління суспільною свідомістю, індивідуаль­ною та груповою поведінкою.

Співвідношення застосування зазначених методів, їх питома вага в соціальному регулюванні залежить від різноманітних кон­кретно-історичних факторів. Але саме їхнє існування і закономір­не протиборство обумовлене діалектикою двох фундаментальних початків суспільного життя влади й волі.

Таким чином, спробуємо представити основні концептуальні підходи щодо ефективної реалізації державної етнополітики.

У сфері комунікативних технологій і ЗМІ необхідно, по-пер­ше, збільшення кількості інформаційних і спеціальних програм регіонального телемовлення новинних і тематичних сюжетів для більш адекватного та повного відбиття поліетнічної та полікуль-турної специфіки територій, проблем міжетнічної та міжконфе­сійної взаємодії і діалогу. По-друге, важливим є проведення мо­ніторингу, аналізу та експертизи ЗМІ і поліграфічної продукції з метою виявлення публікацій і програм, що проповідують расову, етнічну, релігійну чи іншу нетерпимість, екстремізм та насильст­во. І, нарешті, окремим питанням має бути включення в програму підготовки й перепідготовки фахівців у галузі масових комуніка­цій теоретичних та практичних курсів з питань культури, тради­цій і способів життя різних етнічних груп, правил висвітлення етнічних і релігійних тем і принципах формування етнотолерант-ної масової свідомості і поведінки.

Актуальним залишається використання в реалізації етнонаці-ональної політики «м' яких» соціальних технологій, у тому числі технологій «Public Relations», особливо довгочасного характеру для розв' язання стратегічно важливих завдань у сфері міжетніч­них відносин. Однак складність полягає в тому, що в рамках української соціологічної та політичної теорії і практики практич­но відсутні дослідження, що розкривають зміст, принципи і ме­тоди застосування технологій зв' язків із громадськістю в етнона-ціональній політиці.

У сфері міжетнічних відносин стає необхідним застосування наступних елементів (методів) зв' язків із громадськістю: посеред­ницькі технології одержання підтримки й схвалення з боку ет-нонаціональних груп і суспільства в цілому, зведення до мініму­му негативних і деструктивних реакцій; управлінські техноло­гії — набір заходів щодо прийняття, просування, реалізації й супроводу політичних рішень у сфері національної політики; ко­мунікативні технології — елементи зв' язків із громадськістю, що дозволяють досягти високого рівня міжнаціональних, міжкультур-них, міжконфесійних, міжгрупових та міжособистісних відносин у поліетнічнім суспільстві; антикризові технології — антикризові заходи із запобігання та врегулювання міжнаціональних і міжкон­фесійних конфліктів; адаптаційні технології — система заходів, спрямована на виховання національної свідомості представників різних етносів у дусі інтернаціоналізму; медіа-технології — тех­нології зв' язків із засобами масової інформації, призначені для просування ідей міжнаціональної терпимості, толерантності і компліментарності.

Використання технологій зв' язків із громадськістю в етнона-ціональній політиці крім етнічних, покликані враховувати й інші особливості соціальних груп — адресатів, на які вони спрямова­ні: конфесійні, соціокультурні, психологічні, ментальні тощо. Мова йде про принцип диференційованого підходу та обліку від­мінностей. Лише за таких умов гнучкі і універсальні PR-тех-нології будуть сприяти встановленню сприятливого соціального підгрунтя для розвитку всіх етнічних груп.

Окрім того, включення в стандарти середньої та вищої освіти навчальних програм з етнології та релігієзнавства дозволить якіс­но змінити духовно-моральне виховання молоді, що у свою чергу приведе до оптимізації етнонаціональних відносин і підвищенню етнотолерантності і терпимості в суспільстві. Досягненню поста­вленої мети буде сприяти й усунення з освітніх програм етноцен-тристських версій історії, культури, економіки і політики, а та­кож недопущення й припинення будь-якої діяльності націона­лістичних і неофашистських груп і організацій тощо.

Підкреслимо, що сьогодні проблема етнічної толерантності настільки актуальна й глобальна, що ЮНЕСКО працює надроз' ясненням філософії миру між народами, поваги всіх етносів і етнічних груп. Особлива увага приділяється проблемам терпимо­сті, плюралізму і культурного співіснування.

В цьому аспекті стає зрозумілою вагома роль політичних пар­тій і рухів, особливо в ситуації перехідного періоду та слабкої розвиненості громадянського суспільства. Саме вони на сучас­ному етапі залишаються практично єдиними, хоча й малоуспіш­ними, трансляторами етнонаціональних вимог та інтересів.

У сфері науки та прикладних досліджень залишається склад­ною проблема моніторингу соціально-економічних, політичних і духовних процесів, підтримка академічних, науково-дослідних і навчальних центрів, діяльність яких спрямована на дослідження етнонаціональних, у тому числі і етнополітичних процесів. В умовах дефіциту бюджетного фінансування наукової сфери особ­ливу важливість набуває створення грантових фондів корпорати­вних і суспільних структур з питань підтримки досліджень і осві­тніх програм у сфері міжетнічної взаємодії і комунікацій. Потрі­бна також і цільова підготовка та підтримка наукових кадрів у галузі регіональної етнополітології, етносоціології, етнопсихоло­гії, етноконфліктології тощо.

Іншими словами, необхідна налагоджена система моніторингу і аналізу причин виникнення та еволюції етнополітичної напру­женості, складання прогнозних і сценарних моделей розвитку та вироблення на цій основі рекомендацій для владних структур.

У цьому контексті важливим напрямом роботи є здійснення комплексу заходів щодо інформаційно-аналітичного супроводу політики держави у цій сфері, що передбачає збір, опрацювання та аналіз інформації в режимі постійного моніторингу за певною системою показників чи індикаторів. Базу даних можна формува­ти за схемою, спеціально відпрацьованою для кожного регіону з врахуванням його специфіки у плані динаміки етнополітичних процесів, показників соціально-економічного розвитку, культур­но-мовних чинників тощо. Звичайно, має бути здійснено відповідне кадрове забезпечення.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Т В Запорожець - Етнополітика україни основні орієнтири розвитку