С В Абросимова - З історії видання монографії д і яворницького історія запорозьких козаків - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Абросимова СВ. З ІСТОРІЇ ВИДАННЯ МОНОГРАФІЇ Д.І.ЯВОРНИЦЬКОГО „ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ"

За визначенням російського історика В.О.Ключевського (1841-1911), головним біографічним фактом в житті будь-якого вченого є його книги. У творчому доробку енциклопедиста козаччини академіка Д.І.Яворницького (1855-1940) центральне місце посідає трьохтомна монографія «Історія запорозьких козаків» (далі - „Історія"), що вперше була видана російською мовою в Петербурзі у 1892 - 1897 рр. [1]

Тривалий час ім'я і творча спадщина Д.І.Яворницького перебували під забороною і лише із здобуттям Україною незалежності розпочалося масштабне дослідження життя й творчості неперевершеного знавця історії запорозького козацтва [2]. Сьогодні книги „Нестора" Запорозької Січі перевидаються масовими тиражами, в тому числі здійснено академічне перевидання „Історії" [3] та її українського перекладу [4]. Успішно реалізується програма видання 20-томного зібрання праць академіка Д.Яворницького [5].

В українській історіографії «Історії» Д.Яворницького приділено достатньо уваги. Й сьогодні індекс цитування цієї книги в наукових дослідженнях і популярній літературі є досить високим. Головна праця Д.Яворницького здобула висвітлення в рецензіях і спеціальних статтях В.Антоновича, О.Лазаревського, І.Житецького, Н.Полонської-Василенко, В.Голобуцького, Г.Виноградова, В.Смолія, І.Сварника, Г.Сергієнка, І.Стороженка, Н.Ченцової, М.Шубравської та інших [6]. Проте залишається практично не дослідженою історія створення і видання цієї монографії Д.Яворницького. Цей аспект заслуговує на увагу, тому що висвітлює творчу лабораторію вченого, його творчі та дружні стосунки, допомогу йому у виданні книги з боку конкретних осіб, обставини захисту вченим магістерської дисертації, приватного та громадського життя Д.Яворницького, що мали вплив на створення та видання цього твору історика. Основним джерелом у висвітленні зазначеного аспекту є епістолярна спадщина Д.Яворницького, значна частина якої введена до наукового обігу [7].

Трьохтомна "Історія" Д. Яворницького, що вважається енциклопедією, "літописом запорозького козацтва" [8], ґрунтується на великій та різноманітній (комплексній) джерельній базі, яка складається з архівних та опублікованих документів, картографічних, археологічних, фольклорних, етнографічних, культових, зображувальних та ін. пам'яток, що їх вчений розшукав в архівах, бібліотеках, музеях, приватних колекціях та в багаторічних польових (зокрема, археологічних і фольклорно-етнографічних) експедиціях.

Вперше в історіографії Д.Яворницький здійснив комплексне дослідження історії Запорожжя від початку козаччини до середини XVIII ст.

У 1-му томі "Історії" висвітлюється, за визначенням самого автора, "внутрішній побут запорозької общини" [9]. Тут йдеться про географію, топографію, гідрографію, рослинний та тваринний світ Запорозького краю, про устрій та функціонування Запорозького війська, збройні сили і бойові здібності козаків, церковній устрій і освіту на Січі, побут запорожців, заняття господарством, торгівлею, зовнішні стосунки із християнськими та мусульманськими сусідами. У 2-му (1471-1688 рр.) та 3-му (1688-1734 рр.) томах розглянуті питання щодо походження запорозького козацтва, його участь у боротьбі за національну та релігійну незалежність України проти Польщі, Криму і Туреччини, в тому числі у Визвольній війні українського народу під проводом гетьмана Б.Хмельницького у середині XVII ст., в російсько-турецьких та російсько-шведських війнах тощо. В "Історії" здобула висвітлення діяльність видатних українських гетьманів і кошових отаманів, як-от: Б.Хмельницького, С.Палія, П.Орлика, І.Сірка, І.Мазепи, К.Гордієнка, П.Калнишевського та інших.

Д.Яворницький вважав запорожців автохтонним українським населенням, громадою, устрій якої базувався на народоправстві, якого ще не знала історія. Запорозький козак в уявленні вченого, це насамперед - воїн і лицар, вірний і відданий товариш, який інтереси товариства ставить вище особистих [10]. Саме в незалежності й демократичному устрої Запорозької Січі бачив Д.Яворницький причини її скасування у 1775 р. царським урядом Російської імперії.

Д.Яворницький підкреслив прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу та міжнародне значення його героїчної боротьби проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.

Появі „Історії" передувало видання Д.Яворницьким низки фольклорно-етнографічних, історико-топографічних праць і документальних збірок [11]. Як і попередні видання Д.Яворницького, „Історія" здобула неоднозначної оцінки з боку тогочасних рецензентів [12], переважали негативні відгуки [13]. Вченому дорікали у відсутності критичного ставлення до джерел і систематичного викладення матеріалу, в надмірній ідеалізації й романтизації запорозького козацтва. Особливо детальний і негативний аналіз «Історії...» зробив О. Лазаревський, за визначенням якого, ця книга Д.Яворницького є не історичним твором, а зводом відомостей щодо участі Запорожжя у подіях зовнішньої історії Малоросії. Основними недоліками О.Лазаревський вважав відсутність узагальнень, некритичне ставлення до джерел, відсутність чіткої авторської позиції в оцінці подій та ролі окремих історичних діячів, й особливо - ідеалізацію запорозького козацтва. Як вважають сучасні дослідники (В.Воронов, В.Заруба, М.Ковальський, Л.Скупейко, Н.Ченцова та ін.) критика О.Лазаревського та ін. (зокрема, І.Житецького, В.Ястребова) була з позицій суворого академізму, тенденційною й однобічною, без врахування специфіки і недооцінки праць Д.Яворницького, мала на останнього вельминегативний вплив. Вчений зневірився у своїх наукових здібностях і не став писати 4-й том «Історії.».

Створення і видання „Історії" щільно пов'язане з історією захисту Д.Яворницьким магістерської дисертації. Ще у 1888 р. вчений представив до Петербурзького університету на захист магістерської дисертації книгу „Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (СПб., 1888), хоча сам вважав цю працю не стільки науковою, скільки „дневником поездок любителя запорожского края". Проте, з причин політичної неблагонадійності, Д.Яворницькому не дозволили скласти магістерські іспити.

Продовжуючи студіювання запорозької тематики, вчений восени 1889 р. підготував джерельну базу для написання повної історії запорозьких козаків. Наприкінці листопада 1889 р. 1-й том був вже написаний і Д.Яворницький планував привести його «до ладу», за місяць надрукувати, потім написати другий та третій томи, й на цьому закінчити своє „наукове поприще" [14]. У такому песимістичному настрої вчений перебував внаслідок опали з боку влади й досить суворої критики його першої монографії „Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (СПб., 1888). Людина настрою, Дмитро Іванович зневірився у своїх силах науковця, вважав себе недостатньо освіченим і спроможним для професорської кафедри. За його висловом, він не мав „ні сильного критичного розуму, ні широких узагальнюючих висновків, що суттєво необхідні для вченого-професора". Вчений вважав, що до університету його „не допускають і не допустять при існуючих там порядках" [15].

Однак дослідницька захопленість, заняття наукою (а саме в цьому був сенс життя Д.Яворницького) перемогли „хвилинну" слабкість і вчений продовжив працю над своїм головним науковим твором. В цьому його підтримували й допомагали друзі, як-от: історик і фольклорист з Олександрівська (сучасне Запоріжжя) Я.Новицький, катеринославські колекціонери і громадські діячі Г.Алексєєв, Г.Маркевич, О.Поль, херсонський адвокат Л.Попов, військовий і юрист, нащадок гетьмана Д.Апостола М.Комстадіус, відомі діячі української громади в Петербурзі (куди вчений переїхав влітку 1885 р.) П.Саладилов, П.Пелехін, К.Білиловський, В.Васютинський, В.Котельников, Д.Мордовцев, а також видатний російський живописець І.Рєпін (як і Д.Яворницький, уродженець Харківщини) та ін. Взагалі українська громадськість вважала видання „Історії" Д. Яворницького громадською справою, такою, що мала велике значення для національного відродження і піднесення самосвідомості української людності.

Особливо значних зусиль щодо видання „Історії" доклав приятель Д.Яворницького (його кум), викладач Артилерійської академії й співробітник Головного артилерійського управління, полковник Генерального штабу Петро Матвійович Саладилов [16]. Саме він вів переговори з видавцями В.Балашовим та І.Скороходовим стосовно друкування 1-го тому „Історії". Справа ускладнювалася тим, що Дмитро Іванович, позбавлений у 1891 р. права викладати, заробляв гроші на прожиття розкопками курганів у поміщицьких   маєтках   на   Півдні   України,   зокрема   у   с. Богодар

Олександрійського повіту Катеринославської губернії, в маєтку Ф.Михєєва. Й тому безпосередньо усі переговори з видавцями, художниками та книгарнями вів саме П.Саладилов. Кожний том „Історії" друкувався окремо, з інтервалами в 2-3 роки, по мірі написання і підготовки до видання кожного тому. Спочатку домовилися друкувати 1-й том в петербурзькій друкарні В.Балашова. Протягом квітня - липня 1891 р. П.Саладилов вів переговори з В.Балашовим [17]. Вирішено було видати книгу накладом у 2400 примірників. За друкування такого тиражу треба було заплатити близько 1600 руб. [18]. В.Балашов висунув умови, згідно з якими 2/3 тиражу він забирав собі, щоб компенсувати друкарські витрати. Ціна примірника мала складати 4 руб. Однак, в силу фінансових причин, останній відмовився друкувати книгу Д.Яворницького накладом у 2400 примірників. Наприкінці травня 1891 р. Д.Яворницький забрав рукопис 1-го тому „Історії" з друкарні В.Балашова, мотивуючи це необхідністю «виправлення і доповнення» тексту й одночасно почав переговори з іншим петербурзьким видавцем Л.Пантелєєвим щодо друкування книги. П.Саладилов, П.Пелехін [19] та І.Рєпін радили історикові остаточно не відмовлятися від послуг В.Балашова. А в липні місяці П.Саладилов розпочав переговори ще з одним петербурзьким видавцем -І.Скороходовим, який із задоволенням погодився видати 2400 примірників 1-го тому книги, на умовах, які були досить вигідні для Д.Яворницького [20].

Гроші на видання книги Д.Яворницький роздобув у своїх приятелів. У січні 1892 р. 1500 руб. вченому позичили його близькі друзі - військовий Микола Комстадіус (1864-1917) [21] та херсонський адвокат Лука Попов (? -1909) [22]. П. Саладилов також допомагав шукати кошти для видання 1-го тому. Він залучив до цієї справи активного діяча петербурзької української громади і Літературного фонду Василя Григоровича Котельникова (1850 -після 1934), який, до речі, був чоловіком С.Кисіль - пасербиці М.Костомарова. На українському вечорі у березні 1892 р. в Петербурзі йшла розмова про видання „Історії" Д.Яворницького і надання йому грошової допомоги з Літературного фонду [23].

В художньому оформленні книги автор використав твори Іллі Рєпіна (1844-1930). Вельми прислужився у виготовленні ілюстративного матеріалу український живописець і друг Д. Яворницького Опанас Сластьон (1855­1933). Останній пропонував Д. Яворницькому виготовляти малюнки («Запорожець з конем», «Запорожець на коні», «Запорожці танцюють») не технікою цинкографії, а фототипічним способом [24]. 4 грудня 1891 р. О. Сластьон взяв у М.Комстадіуса 200 руб. сріблом для виготовлення малюнків і кліше для 1-го тому монографії [25]. Щоб зробити рекламу книги, П.Саладилов радив Д.Яворницькому звернутися до І.Рєпіна з проханням занести до каталогу рєпінської виставки посилання на „Історію". Живописець із задоволенням погодився на це [26].

Друкування „Історії" розпочалося у листопаді 1891 р. в Петербурзі, у друкарні І.Скороходова. Аркуші для коректури видавець надсилав авторові на південь  України,  де  того  часу в  маєтках  своїх приятелів перебував

Д.Яворницький [27], а пізніше - в Царське Село, де історик мешкав у М.Комстадіуса до від'їзду у відрядження до Середньої Азії [28]. Він навіть прохав П.Саладилова «держати» 3-ю коректу 1-го тому „Історії", але перевантажений службовими справами Павло Матвійович змушений був відмовитися [29].

Перший том монографії побачив світ у 1892 р. в Петербурзі, в друкарні І.Скороходова. 4 березня 1892 р. Д.Яворницький надіслав примірник журналісту В.Міхневичу (1841-1899), щоб останній подав оголошення про цю книгу в петербурзькому часопису «Новости и биржевая газета» [30]. Інформація про книгу Д.Яворницького з'явилася і в інших часописах. 26 березня 1892 р. університетський приятель Д.Яворницького, в майбутньому професор Харківського університету, М.Халанський (1857-1910) сповістив, що прочитав у «Харьковских губернских ведомостях» про вихід 1-го тому

„Історії" [31].

Завдяки оголошенням у пресі, книга Д.Яворницького стала відомою широкій громадськості; її замовляли у книгарнях, а також безпосередньо зверталися до автора. Так, у травні 1892 р. до Д.Яворницького з проханням надіслати 1-й том „Історії" звернувся зі Львова (того часу у складі Австро-Угорщини) український письменник, видавець і громадський діяч В.Левицький (Василь Лукич; 1856-1938) [32].

1896 р. українська громада порушила питання щодо перекладу 1-го тому ''Історії...'' українською мовою. За це взявся М.Ганько - шанувальник козаччини з Полтавщини. Друг Д.Яворницького, поет і громадський діяч К.Білиловський (1859-1934) вважав М.Ганька добрим знавцем української мови [33]. На початку жовтня 1896 року М.Ганько переклав 3 розділи книги. Проте, за свідченням перекладача, справа просувалася мляво і він сам не міг «швидко впоратись з цим, але багато людей обіцяли помогти йому у сім ділі». Так, відомий український бібліограф, фольклорист, лексикограф і громадський діяч М. Комаров (1844-1913) [34] взявся знайти перекладачів, аби тільки можна було сподіватись побачити цей переклад надрукованим [35]. Сам Д.Яворницький вважав переклад свого твору рідною мовою 'дуже доброю річчю", однак, на його думку, на той час (1896 р.) 1-й том „Історії", який вийшов у 1892 р., вже 'состарився" і вчений хотів 'підправити його новим матеріалом" [36]. Однак, проект видання „Історії" українською мовою за життя Д.Яворницького не здобув реалізації.

Ще до завершення друкування всього накладу 1-го тому, Д.Яворницький відправив примірник до Харківського університету на суд професорові Д.Багалію (1857-1932), який досить критично поцінував цей твір. „Не думал я искать у Вас диплома на звание учёного или неучёного человека - мне этого и не надо, - писав обурений історик в листі до Д.Багалія від 27 січня 1892 р. -Между тем Вы тот же час предъявили Ваши строгие требования к моему труду, ещё и не видевшему света, и уже заранее объявили его ниже научной ценности. [.] Свою несостоятельность, как учёного, давно знаю. [.] Теперь, если я и выпускаю первый том „Истории», то это дань прошлому, будущее жеот меня не увидит ни одной строчки, так как за первым томом я ставлю точку с серьёзнейшим намерением никогда не возвращаться к моим некогда любимейшим, но теперь опротивевшим занятиям" [37].

Але не міг Д.Яворницький покинути справу свого життя, й через три роки світ побачив наступний - 2-й том „Історії", працювати над яким вченому довелося у далекій Середній Азії, куди він змушений був поїхати у відрядження терміном на три роки (1892-1895). Справа в тому, що у 1891 р. він був позбавлений права викладацької роботи. За допомогою впливових друзів (Г.Алексєєва, П.Пелехіна та ін.) вдалося влаштуватися на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення історії місцевого краю і створення там музею. Спочатку Д.Яворницький оселився в Ташкенті, а у травні 1893 р. переїхав до Самарканда. Окрім „Історії", в Середній Азії вчений працював над монографією про кошового Івана Сірка. Д.Яворницькому, відірваному від архівів і бібліотек Москви та Петербурга, прийшли на допомогу друзі й колеги. Московські архівісти І.Бєляєв та М.Горбунов копіювали для історика архівні документи, зокрема листи гетьмана Івана Мазепи до запорожців, документи про прийом запорожцями різних послів у Січі та ін. [38]. Петербурзький видавець і приятель Д.Яворницького П.Бабкін організував копіювання необхідних історикові документів, що зберігалися в Публічній бібліотеці в Петербурзі. Він також надіслав до Самарканда 14 томів „Актов Юго-Западной России", „Руину" М.Костомарова та інші [39]. П.Саладилов домовився стосовно перекладів та копіювання стародавніх польських та німецьких документів. М.Комстадіус також надсилав Д.Яворницькому до Самарканда книжки, необхідні для роботи над „Історією". У книгарні К.Бєгічева в Тифлісі Д.Яворницький замовив, зокрема, „Историю Малороссии" М.Маркевича [40].

Навесні 1894 р. 2-й том був вже закінчений і друкувався, як і 1-й том, в друкарні І.Скороходова у Петербурзі. Друкування коштувало 1500 руб. Ціна 1 примірника 2-го тому - 4 руб. 30 коп. Ілюстрації до цього тому, зокрема план Жовтоводської битви 1648 р., були виготовлені у фототипії П.Бабкіна [41]. Хоча спочатку стосовно друкування цього тому Д.Яворницький звертався до петербурзьких видавців П.Бабкіна та Л.Пантелєєва (1840-1919), але вони, з різних причин, не здійснили цього [42]. На початку квітня 1894 р. Д.Яворницький виїхав із Самарканда, хоча його відрядження мало закінчитися лише через рік - 5 квітня 1895 р. Йому необхідно було вирішити питання з виданням 2-го тому, доопрацювати 3-й том, а також - скласти магістерські іспити та захистити дисертацію.

2-й том „Історії" вийшов друком у 1895 р., але фактично тираж був видрукуваний наприкінці жовтня 1894 р. і тоді ж 10 примірників видавець І.Скороходов відправив Д.Яворницькому до Катеринослава, де він гостював у Г.Алексєєва [43]. Весь тираж 2-го тому Д.Яворницький здав у книгарню О.Суворіна в Петербурзі. На той час вчений майже закінчив роботу й над 3-м томом монографії. Ще наприкінці лютого 1894 р. Д.Яворницький писав львівському видавцю К.Паньківському (1855-1915), що третій том у нього

„зовсім уже готовий" [44]. У серпні 1894 р. Дмитро Іванович запропонував П.Бабкіну надрукувати 3-й том „Історії", на що Петро Іванович з радістю погодився [45]. Спеціально для друкування 3-го тому П.Бабкін придбав шрифт. З метою доповнення тексту книги документами, Д.Яворницький в січні 1895 р. збирався їхати до Москви працювати в архівах (копіювати документи), де раніше знайшов „штук сімсот" запорозьких справ. На той час там вже сиділи і копіювали для нього „два ярижники" [46].

Ще до виходу 2-го тому з друку згадуваний вже М.Халанський радив Д.Яворницькому репрезентувати 2-й том „Історії" на захист магістерської дисертації, і коли ознайомився з цим твором, який йому вельми сподобався, відзначив, що Дмитро Іванович зробив вже не на одну, а на кілька магістерських дисертацій [47]. У передмові до 2-го тому Д.Яворницький зазначив, що новизна його праці, у порівнянні з попередньою історіографією, полягає в тому, що в ній висвітлюється історія Запорожжя від початку козаччини до середини XVIII ст. (вчений мав на увазі хронологічний діапазон й наступного 3-го тому монографії). Як підкреслив дослідник, у тогочасній літературі історія козаччини за цей період являла собою "terra incognita" [48].

У 2-му томі „Історії" спостерігаються „наслідки" перебування Д.Яворницького в Середній Азії, що знайшло відображення, зокрема, у порівнянні побуту козаків з побутом народів Середньої Азії. В колекції генерала О.Куропаткіна, колишнього начальника Закаспійської області (1866­1877), Д.І.Яворницький знайшов найкращі зразки такого виду зброї запорожців як келеп (чекан), що з давніх часів був відомий киргизам і туркменам Середньої Азії. Вчений дотримувався азійської теорії походження козацтва як історичного явища. За Д.Яворницьким, слово „козак" східного походження і вперше зустрічається в Середній Азії, зокрема, у сартів і киргизів.

Повертаючись до дисертаційних справ Д.Яворницького, відзначимо, що ситуація виявилася досить складною для нього. В столичних університетах опальному історикові не можна було розраховувати на сприятливі умови щодо захисту магістерської дисертації. Близькому другові, письменникові і українському громадському діячеві Д.Мордовцеву (1830-1905) Д.Яворницький писав, що поки Міністерством народної освіти управляє І.Делянов (1818-1897), „здається міні, я нічого доброго не побачу на цій праці" [49]. Стосовно Харківського університету, то ми вже знаємо оцінку 1-го тому „Історії", що її дав Д.Багалій. За порадою друзів, у січні 1895 р. Д.Яворницький звернувся до професора Казанського університету Федора Міщенка (1848-1906) - уродженця м. Прилуки (тепер Чернігівської обл.), історика античності, члена київської Громади, який за публіцистичні статті з критикою царизму був звільнений з Київського університету Св. Володимира і деякий час перебував у відставці, з 1889 р. - ординарний професор Казанського університету по кафедрі класичної філології.

Виявилося, що Ф. Міщенко раніше прочитав 1-й том „Історії" і вважав його «совершенно достаточным» для отримання магістерського ступеня [50]. На початку 1895 р. Д.Яворницький надіслав Ф.Міщенкові 2-й том „Історії",який запропонував на магістерський захист і який мав розглянути фахівець з російської історії. Саме таким авторитетом на історико-філологічному факультеті Казанського університету був професор Д.Корсаков (1843-1920). На прохання Д. Яворницького, у березні 1895 р. Ф.Міщенко передав Д.Корсакові 2-й том „Історії" для попередньої оцінки. Але останній тривалий час перебував у відрядженні. Одночасно з цим, наприкінці січня 1895 р. Д.Яворницький одібрав від голови Варшавської казенної палати І.Рудченка (1845-1905) запрошення на посаду чиновника з особливих доручень при цій палаті (з проханням допомогти влаштуватися на посаду Д.Яворницький звертався до І.Рудченка ще у 1892 р., але тоді не знайшлося вільного місця), з утриманням 1500 руб. на рік та щорічною премією від 200 до 300 руб. [51]. Окрім того, саме тоді надійшла телеграма із Середньої Азії з вимогою повернутися до місця служби (як пам'ятаємо, службове відрядження мало скінчитися 5 квітня 1895 р.). Враховуючи ситуацію, що склалася, Дмитро Іванович вирішив погодитися на пропозицію І.Рудченка. Це звільняло його від повернення до Середньої Азії. Окрім того, розмірковував вчений, якщо не вдасться вирішити дисертаційні справи у Казанському університеті, можна звернутися до Варшавського університету, ректором якого того часу (1894-1895) був П.Ковалевський (1850­1923) - психіатр, колишній професор Харківського університету, знайомий Г.Алексєєва - катеринославського приятеля Д.Яворницького. В листі до Д.Мордовцева Д.Яворницький ділився своїми планами: „Думав я, думав і рішив: на спит Рудченка, що я згоден на його річ. Так і послав. Зробив же я це не з тим, щоб зовсім не їхати в Казань, а з тим, щоб, заручившись листом, все-ж таки їхати, держать ексамент і магістраватись на професора. Положим, я получу і магістра, і доктора, а чи дадуть же міні кафедру - це ще хто його зна? А тут як не дадуть, то у мене і без того служба є" [52].

У січні - лютому 1895 р. Д.Яворницький гостював у свого приятеля князя М.Урусова (зятя Г.Алексєєва; 1863-1918) в місті Владимирі (на Клязьмі), де останній обіймав посаду віце-губернатора. Тут вчений працював над закінченням 3-го тому. У його наукових планах було „взятись і за Рудого Панька [П.Куліш - С.А.] . за його лайку на запорожців ., і за Скальковського", а також за статтю „Запорожці в поезії Шевченка". Остання стаття, як зазначив вчений, давно вже у нього була на умі, та він ніяк не міг „покласти" її на папір [53]. Це здійснилося пізніше, коли вчений оселився у Катеринославі й співпрацював в губернській вченій архівній комісії [54].

Не дочекавшись певної відповіді з Казані, Д.Яворницький приїхав до Варшави і почав готуватися до магістерських іспитів. Одночасно працював над закінченням 3-го тому „Історії". 29 квітня 1895 р. він був допущений до складання магістерських іспитів, а його дисертацію (2-й том „Історії") прийняли до захисту [55]. По закінченні офіційного терміну середньо-азійського відрядження Д.Яворницький відмовився від служби у Варшавській казенній палаті й зосередився на магістерських іспитах, які склав протягом вересня  1895 - січня  1896 рр.  на історико-філологічному факультеті

Варшавського університету (4 іспити: із стародавньої російської історії, з нової російської історії, з всесвітньої історії, з політекономії) [56].

За свідченням Д.Яворницького, репрезентований ним на захист 2-й том „Історії" в Петербурзі зустріли „дуже неприязно". „А чого воно так вийшло, -скаржився він львівському видавцю В.Левицькому, - я, порядком, і сам не розберу: може від моєї спішності, а може і від того, що у нас люблять таки над чоловіком познущатись" [57]. Й хоча в зв'язку з негативною критикою його праці, вчений казав, що тепер не поспішає за 3-м томом, він продовжував працювати над ним, готуючи його до видання, і вже у серпні 1895 р. домовлявся з цього приводу з П.Бабкіним. На початку грудня 3-й том був закінчений. 25 грудня П.Бабкін сповістив, що Літературний фонд вислав гроші на видання цього тому [58]. Друкування 3-го тому почалося наприкінці березня 1896 р. Під час цього процесу вчений доповнював і виправляв текст окремих розділів [59]. Над коректурою він працював перебуваючи у червні -липні 1896 р. на лікуванні в Єсентуках. В листі до приятеля, поета К.Білиловського Д.Яворницький обіцяв додати до 3-го тому документ, який він знайшов у Варшаві в архіві королівського скарбу і в якому йшлося про прибуття до Варшавиmlodego Sierka" із свитою у 80 людей [60]. Проте у додатку до 3-го тому „Історі" такого документа немає.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

С В Абросимова - Крупянський та його мемуари

С В Абросимова - З історії видання монографії д і яворницького історія запорозьких козаків

С В Абросимова - Картографічні джерела запорозького ареалу в приватних архівах південної україни

С В Абросимова - Козацька генеалогія в творчій спадщині д і яворницького джерелознавчий аспект

С В Абросимова - Краєзнавець ов васильєв під впливом діяворницького