Г К Швидько - Запорозьке козацтво у творчій спадщині м ф комарова - страница 1

Страницы:
1  2  3 

УДК 94 (477)

Г.К. Швидько

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ М.Ф.КОМАРОВА

В статті розглянуто погляди відомого бібліографа, видавця, літературного критика і громадського діяча М.Ф. Комарова на історичне минуле

українського народу Ключові слова: М.Ф.Комаров, Запорозька Січ, Запорозькі вольності, козацька старшина

Постать видатного українського бібліографа, видавця, літературного критика, фольклориста, лексикографа і перекладача, громадського діяча Михайла Федоровича Комарова (1844-1913 рр.) в українській історіографії давно привернула до себе увагу дослідників-бібліографів, літературознавців, мовознавців та істориків. В останні два десятиліття визначилися два центри вивчення життя і діяльності М.Ф.Комарова. В Одесі, де М.Ф.Комаров прожив чверть століття, де у відділі рукописів Одеської державної бібліотеки ім. Горького зберігся інформаційно багатий фонд - "Архів М.Ф.Комарова", значний внесок у дослідження життя М. Комарова зробив відомий письменник, літературознавець і краєзнавець Г.Д.Зленко. Діяльності М.Ф.Комарова у одеській "Просвіті" та на ниві пропаганди історичних знань присвячені праці одеського історика А. Мисечко. В Дніпропетровську вийшов ряд статей автора даного дослідження, оскільки дитинство і юність М.Ф. Комарова пройшли у цьому, колись козацькому, краї.

З усього творчого доробку М.Ф.Комарова в даній розвідці зроблена спроба виокремити ті його опубліковані праці, які відносяться до історії запорозького козацтва. У близькій до нашої постановці питання нещодавно з'явилася невелика стаття одеського історика А.Мисечка "Михайло Комаров як дослідник і популяризатор історії українського козацтва" [8].

Взагалі, козацькою проблематикою була започаткована творча спадщина Михайла Комарова, оскільки ще у студентські роки, захопившись загальними народницькими настроями, він збирав на Катеринославщині перекази про козацькі часи і навіть опублікував варіанти записаної ним народної думи про Саву Чалого, відомого псевдоватажка часів гайдамаччини [2]. В наступні два десятки років він торкався козацької проблематики лише через бібліографічні праці, критичні статті на некрологи, вміщені ним у часописі "Киевская старина" та у галицьких виданнях "Зоря" і "Діло". Його публікація "М.Костомаров. Посмертна згадка" в тижневику "Діло" (1885, № 45-46) свідчить про те, що він добре знав історичні праці знаменитого історика.

Наступного року у Львові заходами "Діла" у серії "Історична бібліотека" (т. 2) було видано "Исторические монографии" М.І.Костомарова у перекладі українською мовою Михайла Комарова (М.Уманця). Вона мала підзаголовок "Нариси народной руско-украиньской истории". На даний переклад у ціломупозитивно відгукнулися "Зоря" та "Правда", у якій саме тоді співробітничав І.Я.Франко (Мирон).

До перекладу історичних творів Миколи Костомарова М.Ф.Комаров незабаром звернувся знову. Тепер це була тритомна монографія "Богдан Хмельницький". Частину тексту третього тому переклав письменник Олександр Кониський. Безсумнівно, що перевидання зазначеного дослідження М.І.Костомарова (першої ґрунтовної розвідки в історіографії на цю тему) було здійснене у зв'язку з підвищенням інтересу громадськості до постаті великого полководця і творця української козацької держави Богдана Хмельницького в період спорудження у Києві монументального пам'ятника гетьману та підготовки до ювілейної дати від початку визвольної війни українського народу проти панування шляхетської Польщі.

У 1891 р. М.Ф.Комаров вперше безпосередньо звернувся до історії запорозьких козаків, опублікувавши спочатку у львівському часописі "Правда", а потім окремою брошурою історичне оповідання "Антін Головатий, запорозький депутат і кобзарь" [12].

Інтерес М.Ф.Комарова до постаті запорозького військового старшини Антона Андрійовича Головатого був викликаний святкуванням 100-річного ювілею переселення запорожців на Кубань, оскільки він був одним із трьох козацьких старшин (А.Головатий, Сидір Білий та Захарій Чепіга), які організовували це переселення і командували крупними підрозділами козацьких військ у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. та інших військових походах кінця XVIII ст. Цікаво, що на кінець ХІХ ст. більше опублікованих офіційних документів торкалися життя і діяльності С. Білого і З. Чепіги та їх родин. Але народна пам'ять із цієї трійці запорозьких (чорноморських) старшин виокремлювала саме Антона Головатого. Його ж згадує в поемі "Невольник" і Т.Г. Шевченко ("Тепер, кажуть в Слободзеї /Останки збирає/ Головатий, та на Кубань/ Хлопців підмовляє...") Як фольклорист, М.Ф. Комаров, звернув увагу на цю обставину. На початку своєї розповіді він пише: "Ще й досі на степах Херсонської та Катеринославської губерній, а ще частіше в Чорноморії можна почути оповідання про славного козака Антона Головатого, що жив давно колись, тоді ще, як на руїнах Запорожжя, та тільки в другому місці, народилося Чорноморське козацьке військо" [4, с.3].

У 1898 році у Санкт-Петербурзі виникло "Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг", статут якого був затверджений 19 листопада. Головою товариства став український і російський письменник, який проживав у столиці, Данило Лукич Мордовцев (Мордовець). З метою надання допомоги українцям (в першу чергу, бідним студентам навчальних закладів столиці) Товариство, як записано в Статуті, "видає схвалені цензурою дешеві і приступні за мовою і стилем книги, як і з усіх галузей сільськогосподарського і взагалі промислового знання, а також і літератури художнього змісту". (Витяги із Статуту Товариства друкувалися на обкладинці). В числі перших видань у цій серії були видані чи перевидані іпраці Михайла Комарова (Оповідання про Богдана Хмельницького; Оповідання про Антона Головатого), оповідання письменниці Ганни Барвінок, брошури на сільськогосподарські теми природознавців Ф.І.Немоловського та О.Степовика (брата Михайла Комарова). Між іншим, брошури останніх двох авторів, як повідомляла редакція видань Товариства, "схвалені Міністерством Землеробства і Державного Майна для підвідомчих цьому Міністерству навчальних закладів у тих губерніях, де місцеве селянське населення говорить на малоросійському наріччі".

О. Рябінін-Скляревський, який порівняв брошури М.Комарова про Антона Головатого, звернув увагу на деякі купюри у другому виданні, зроблені автором, очевидно, з огляду на цензурні вимоги [10, с. 44].

Брошури мають різну назву - 1. Антін Головатий, запорозький депутат і кобзарь; 2. Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська. У львівському виданні автор виступає під псевдонімом, у санкт-петербурзькому - під власним прізвищем. Обсяг тексту майже однаковий, хоча кількість сторінок різна - 29 і 52, це пояснюється різним форматом брошур та тим, що видання 1901 р. ілюстроване талановитим українським художником Амвросієм Ждахою. "Ждаха не тільки художник-самородок, а він ще найдрібнішою рисочкою малюнку творить український стиль у мистецтві. Тому й малюнки А. Ждахи так монолітно злились з текстом оповідання, ніби їх творила одна людина" [10, с. 45]. Це видання історичного оповідання про Антона Головатого було настільки популярним в народі, що навіть українська еміграція використовувала його для навчання своїх дітей історії України. У 1935 р. ця праця була перевидана [3]. Правда, без будь-яких ілюстрацій.

Михайло Комаров виписує свого героя з великою любов'ю, показуючи його різносторонні таланти (від державницьких і військових справ до співів і гри на бандурі). Виходячи з тогочасного рівня розвитку історичних досліджень про Гетьманщину та Запорозьку Січ, М. Комаров, в принципі, зробив правильний висновок, що скасування Гетьманщини як форми правління було "прелюдією" зруйнування Запорозької Січі.

Оповідання структуроване на 11 розділів, не однакових за обсягом. Спочатку автор говорить про народну пам'ять про А.Головатого і утворення Чорноморського козацтва. Далі дає характеристику устрою, господарства і побуту Запорозької Січі, де "склалася зовсім особлива козацька громада, де збереглася справжня козацька воля", вказує на зовнішні і внутрішні причини того, що "Запорожжя помалу відживало свій вік". Саме в цей час на історичну арену й виступив Антін Головатий, козак письменний і розумний, через що невдовзі був обраний військовим писарем Самарської паланки. У складі запорозьких депутацій він не раз бував у Санкт-Петербурзі. Коли була "атакована" Запорозька Січ в ніч на 6 червня 1775 р., Антін Головатий також перебував у столиці, і звістка про кінець Січі його надзвичайно вразила.

Автор розповідає, як у А Головатого народився план врятування запорозького козацтва через реорганізацію порядку їх служби та осілість.

Повернувшись із Петербургу, він зібрав на раду колишніх січовиків, які залишилися на своїх місцях після атакування Січі, щоб виробити пункти прохання до цариці і передати його через, якоби, прихильного до цього плану Григорія Потьомкіна. До речі, у цій частині автор зазначає деякі біографічні відомості стосовно Антона Головатого, зокрема, те, що певний час він служив "капітаном-справником у Самарі (тепер город Новомосковськ в Катеринославщині)" [4, с.20]. Цей план мав успіх: із запорожців було створене "Військо вірних козаків"; козаки отримували землю на Тамані і по р. Кубань, де мали поселитися, служити і самоврядовуватися за зразком донських порядків. Кошовим отаманом за наказом Потьомкіна став Сидір Білий, а військовим суддею і одночасно отаманом козацької флотилії - Антін Головатий.

Далі переповідається легенда про зустріч А.Головатого на х. Основа поблизу Харкова, куди він у 1787 р. привіз на навчання свого сина Олександра, з батьком письменника Григорія Квітки-Основ'яненка, котрий і залишив про неї свої спогади. Приязні стосунки між А. Головатим та Ф. Квіткою підтверджуються їхнім листуванням.

У 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна, котра відтермінувала реалізацію плану щодо запорожців. М.Ф. Комаров говорить про хоробрість і успішні бойові операції запорожців та особисто А. Головатого (за Г. Квіткою-Основ'яненком), який командував козацькою флотилією. Автор пише: "Відвага і завзяття було ділом звичайним для синів Запорожжя, а тут ще й більше додавало їм духу, що треба було як мога показати себе, бо тільки таким способом сподівалися вони придбати собі ласку Потьомкіна і Цариці і здобути права в новому непевному становищі" [4,

с.30].

Досить правильно у праці зображено процес пошуків місця компактного поселення чорноморців (називатися запорожцями було заборонено). Коли Росія відвоювала у турок землі між ріками Бугом і Дністром, первісний план було змінено і чорноморці з задоволенням стали поселятися в Слободзеї понад Дністром, оскільки вони межували з колишніми Вольностями запорозькими. Однак по закінченні війни у 1791 р. та після смерті Г.О.Потьомкіна уряд повернувся до старого плану. Як не старалися делеговані у столицю чорноморці на чолі з Головатим відстояти право проживати в Слободзеї, як не дивував він сановників своєю освіченістю, дипломатичними і поетичними здібностями, питання про поселення козаків на Кубані і Тамані остаточно вирішилося в царському указі і "жалуваній грамоті". У них зафіксовано козацькі обов'язки (охороняти кордон та відбувати військову службу) та права (отримувати жалування, користуватися прибутками із землі, річок, озер, мати свій суд і обирати старшину, крім найвищих посадових осіб). Кошовим отаманом було призначено Захарія Чепігу, а військовим отаманом - Антона Головатого.

М.Ф.Комаров йде за народним переказом у тому, що ніби-то, повертаючись зі столиці у Слободзею, де тоді знаходився козацький кіш, Антін Головатий склав пісню, що мала вселити козакам оптимізм і надію:

Ой годі нам журитися,

Пора перестати; Діждалися від цариці За службу заплати. Дала хліб-сіль і грамоту

За вірнії служби: От тепер ми, милі браття, Забудем всі нужди. В Тамані жить, вірно служить, Гряницю держати, Рибу ловить, горилку пить, Ще й будем багаті. Та вже треба женитися І хліба робити; А хто прийде із невірних, То як врага бити. Слава Богу і цариці, І покой Гетьману Залічили в серцях наших

Великую рану; За здоров'я ж ми Цариці

Помолимось Богу, Що вона нам показала На Тамань дорогу. Останній    розділ    брошури    присвячений,    власне, переселенню чорноморців на Тамань у 1792 р.

Антін Головатий останнім покинув Слободзею і рушив на Кубань, де вже засновано було козаками місто Катеринодар як столицю Черноморського війська, у 1860 р. перейменованого на Кубанське козацьке військо. Відразу ж по переселенні козаки взяли участь у ряді військових походів. Після смерті Захарія Чепіги у 1796 р. цар Павло І призначив кошовим отаманом Антона Головатого, який на той час перебував з двома полками у перському поході. Але незабаром, у січні 1797 р., він занедужав і помер.

При написанні популярної брошури про Антона Головатого Михайло Федорович Комаров користувався опублікованими свідченнями Г. Квітки-Основ'яненка та народними переказами. Одеський історик Анатолій Мисечко у статті про історичні розвідки М.Комарова пише: "М. Комаров працював з історико-правовими документами, оскільки він подає конкретні пункти проекту А.Головатого до Російського уряду про реформування Запорозької Січі та цитує вислови російських високо посадовців, зокрема, Г. Потьомкіна" [8, с.132]. Дане твердження є помилковим, оскільки М.Ф.Комаров ніколи непрацював з офіційними документами, окрім тих, які стосуються цензури другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Якщо ж говорити про використання ним історичних джерел безпосередньо, то ними були лише спогади та різновиди усної народної творчості.

Варіант популярної праці про А.Головатого під назвою "Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська" був опублікований у 1901 р. в рамках програми Благодійного Товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. Дане видання, як ніяка його інша праця для того, викликало відгуки з різних кінців імперії.

Російський часопис "Образование" у розділі "Критика" зробив огляд науково-популярних видань Благодійного Товариства видання дешевих і загальнокорисних книг, що вийшли з часу його виникнення до початку 1903 р. - 22 книги. Серед них бачимо дві праці О.Ф.Степовика, 5 книг Є.Х. Чикаленка, 1 книгу О.Я.Кониського (Оповідання про Тараса Шевченка), дві книги М.Ф.Комарова (Комаря) та інші. Про працю М.Ф. Комарова "Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацтва" говориться, що в ній "розповідь ведеться живо і цікаво, хоча деякі подробиці (напр. про відвідини А.Головатим Квітки, про нагородження його хрестом) без шкоди могли б бути пропущені. Книжка має спеціальну художню обкладинку і в тексті п'ять бездоганно виконаних малюнків А.

Ждахи" [9, с.121].

Позитивний відгук отримала й інша брошура М.Ф.Комарова -"Оповідання про Богдана Хмельницького". Закид авторові стосується деяких неточностей та занадто стислим викладом умов Переяславської ради.

Того ж 1903 р. часопис "Мир Божий" у своєму бібліографічному відділі вмістив досить розлогий огляд видань Благодійного товариства за час його існування. Цікаве зауваження автора: "Це товариство в Росії єдине; його мета, як сказано в статуті, - "прийти на допомогу релігійно-моральному розвитку і економічному добробуту малоросійського народу" [11, с.113]. Огляд досить критичний, тим не менше, зазначені праці Комарова отримали таку оцінку: "Значно більше відповідають своєму призначенню оповідання п. Комаря про Антона Головатого, який поклав початок чорноморському козацькому війську, та про гетьмана Богдана Хмельницького. Автор вміє вести історичну розповідь живописно і занятно, але його виклад предмету потребує відомих коректив і деяких суттєвих виправлень, які, думаємо, будуть зроблені у другому виданні брошур, що належать перу п. Комаря. З зовнішнього боку брошури п. Комаря видані досить вишукано, вишуканіше всіх інших брошур товариства, і ілюстровані численними, спеціально виконаними портретами та різноманітними малюнками" [11, с.115].

Повна назва другої брошури М.Ф.Комарова, виданої у 1901 р. Благодійним товариством, "Оповідання про Богдана Хмельницького, як визволив він Україну од неволі польської". Це загалом 12-та книга серії дешевих книжок просвітянського товариства. Книжка має невеликий формат (16о) і 80 сторінок тексту з малюнками і портретами. Праця має невеликупередмову, де зазначено, що кожен в Україні повинен знати про гетьмана, якому біля Софійського собору в Києві споруджено величний пам'ятник. Основний текст поділено на 7 розділів, з яких перший найбільший. У ньому зображено історію українських земель від часів Київської Русі до появи на історичній арені Богдана Хмельницького. У трактовці польського панування, утворення українського козацтва, повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. автор йде, головним чином, за М. Костомаровим та узагальненою історичною думкою стосовно цих питань в українській та російській історіографії другої половини ХІХ ст. Велику роль автор відводить православним братствам та боротьбі за православну віру. Другий розділ цілком присвячений особі Б. Хмельницького, причому тут окрім історичних розвідок використано історичні пісні та думи про гетьмана. Зазначимо, що сюжети про напад Д. Чаплинського на хутір Суботів, втечу Б. Хмельницького з сином Тимошем на Запорожжя, його перебування у Криму і укладення союзу з татарами, та обрання його гетьманом на Січ фактично закріпилися в історіографії Національно-визвольної війни українського народу майже на все ХХ століття.

Яскраво описує М.Комаров перші успішні битви козаків під Жовтими Водами та Корсунем весною 1648 р., зростання повстанських загонів за рахунок селян та міщан. У наступних розділах загалом вірно здійснено перебіг подій визвольної війни та виникнення Української козацької держави, особливості якої пояснювалися умовами війни. Зазначає автор і негативне сприйняття народними масами умов Зборівського договору, що незабаром призвело до відновлення бойових дій. Описуючи трагічні для українського народу наслідки Берестецької битви, автор принагідно говорить про заселення розчарованими в успіхові боротьби за свою свободу селянами, міщанами та козаками пограничної степової окраїни "Московського царства", тобто майбутніх Воронезької та Харківської губерній (Слобожанщини).

Умови Білоцерківського договору 1651 р. не могли у перспективі задовольнити жодну з сторін, тому неминучим було продовження війни. Перемога Богдана Хмельницького під Батозькою горою була згодом ніби затьмарена подіями під Жванцем, коли татарський хан вже вдруге у найвідповідальніший час воєнних дій зрадив свого союзника Богдана Хмельницького. Це призвело не тільки до того, що гетьман з військом мусив повернутися в межі своєї автономії, а й до санкціонованого королем татарського грабунку української людності на Поділлі та Волині, де вони "грабували села й цілими тисячами займали людей у неволю". Автор посилається на народні пісні про Хмельницького, в яких він звинувачувався у тому, що допустив масове взяття людей у неволю. Нам здаються важливими роздуми автора з цього приводу: "А в його (нього - Г.Ш.) серце обливалося кров'ю, бачучи таке лихо, та нічого він не здолав зробити. Вже коли верталися останні татарські загони, де було тисяч п'ятнадцять татар, Хмельницький наздогнав їх, розбив до останку, повіднімав награбоване добро і визволив людей. Отсе вже вдруге татарський хан скривдив Хмельницького, і

Україні не на користь була згода з давніми її ворогами - татарами. Але що ж було робити, коли Україна сама не мала сили подужати Польську державу?" [5, с.71-72]. З одного боку, бачимо тут існуючу в історіографії другої половини ХІХ ст. парадигму про татар як про постійних ворогів козаків, а з іншого - спробу виправдати дії гетьмана, який мусив шукати собі союзників для досягнення головної мети.

Останній розділ брошури присвячено питанню про перехід Б. Хмельницького у підданство московського царя. Оскільки одним із важливих гасел визвольної війни була боротьба за збереження православної віри, то сподівання на допомогу саме православного царя переважили навіть побоювання союзу з "кріпосницьким царством". Переговори завершилися Переяславською радою 8 січня 1654 р. Цікаво, що автор зовсім не торкається питання про умови українсько-російського союзу, зафіксовані у Березневих статтях 1654 р., хоча дискусія з приводу оригінальності та змісту договору у російській історіографії на той час вже була розгорнута. Досить обережно М.Ф.Комаров згадує про союз гетьмана з шведським королем і підписання Віленського перемир'я: "Дуже вразила Богдана і засмутила звістка про сей мир. Він побачив, що його думка разом сплюндрувати (перемогти - Г.Ш.) польську державу і зібрати докупи усю українську землю не справдились" [5,

с.76].

Завершується розповідь про Богдана Хмельницького сюжетом про його занедужання, скликання ним козацької ради та смерть. Тут автор викладає версію про те, що козаки не послухали пропозицій Хмельницького обрати гетьманом одного з трьох тоді популярних у війську осіб - Я.Пушкаря, П.Тетерю або І. Виговського, - а на знак вдячності гетьману просили вручити гетьману булаву його зовсім молодому синові Юрієві:

Будем ми біля нього старих людей держати: Будуть його научати; Будем його поважати, Тебе, батька нашого, споминати!

Як відомо, надії на продовження Юрієм батькових справ були марними. Але автор про це не пише, завершивши своє оповідання похороном Б.Хмельницького влітку 1657 р. у Суботові і наругою над його прахом поляків, які через кілька років на деякий час захопити Чигиринщину.

З усього сказаного стосовно даної праці М.Комарова можна зробити кілька висновків: джерелом інформації для нього служила монографія М.І.Костомарова "Богдан Хмельницький" та усна народна творчість; в трактовці подій він знаходився в межах існуючої на той час історіографічної парадигми; загальна оцінка і перебіг подій війни та підписами українсько-російського договору фактично не відрізняються від радянської історіографії середини і другої половини ХХ ст.

Як і брошура про Антона Головатого, це видання отримало загалом позитивні відгуки в пресі. Наприклад, у "Літературно-Науковому Вістнику" Г.Коваленко-Коломацький писав, оцінюючи три брошури, видані на той час

Благодійним товариством: "Обидві книжки Комаря - корисні для селян, бо -популярні. А "Виговщина" (П.Куліша - Г.Ш.) - добра, але складна, неприступна для селянина" [7, с. 6].

Наступна історична праця Михайла Комарова подібного характеру і призначення вийшла вже в нових історичних умовах: по-перше, коли було скасовано заборону друку українською мовою, по-друге, коли суспільно-політична активність мас вилилася у форму революції та національно-культурного піднесення з організаційним його оформленням у "Просвіти". Одеська "Просвіта", з числа перших в підросійській Україні, свою видавничу діяльність розпочала виданням брошури одного із своїх керівників Михайла Федоровича Комарова "Про запорожські вольності" [6].

Дмитро Дорошенко (згодом один із катеринославських просвітян, відомий суспільно-політичний діяч та історик), оглядаючи культурно-освітню діяльність українського громадянства у 1905-1907 рр. в часописі "Україна" (колишня "Киевская старина") писав про дві течії одеської "Просвіти": "На установчих зборах, які одбулися в кінці 1905 року, ... одні казали, що як засоби т-ва спочатку малі і наукові сили т-ва поки що не визначені, то треба . спочатку взятися за видання добрих популярних книжок наукового і громадського змісту і за розповсюдження таких книжок, а це можна зробити і з невеликими грішми і силами, увійшовши у спілку з якоюсь книгарською фірмою. . Другі ж доводили, що . Просвіта повинна гуртувати і єднати людей і допомагати культурно-просвітньому розвитку найголовніше живим словом, уряжувати лекції, вечори тощо, для чого повинна мати своє власне приміщення, а щодо засобів і сил, то вони знайдуться, аби тільки люде з самого початку бачили добре діло. Цей погляд взяв перевагу. Видавнича діяльність товариства виявилася в надрукуванні брошюри М.Комаря "Запорожські вольності"" [1, с. 20-21].

Власне, спочатку М. Комаров виступив з лекцією про запорозькі вольності на зібранні просвітян. Між іншим, це зазначено в короткій довідці про автора у другому виданні брошури 1917 р.

Брошура М.Комарова "Про запорожські вольності" відрізняється від його праць про А.Головатого та Б.Хмельницького не стільки формальною ознакою - відсутністю поділу на розділи, - скільки чітко визначеною джерельною базою дослідження та зв'язком основного сюжету твору з нагальним для селян у революції 1905-1907 рр. питанням про націоналізацію землі.

На початку праці чітко сформульоване завдання: "Тепер у нас багато балакають про так зване земельне питання, то для нас дуже цікаво знати, як на наших степах новоросійських жили колись наші предки запорожці і як вони утратили ту землю, що вони її "своєю кров'ю поливали, своїми кістками городили". Автор показує добру обізнаність з літературою з історії Запорозької Січі і Півдня України, вірно зазначивши, що з усіх питань найменше "маємо звісток про земельні розпорядки у запорожців". Зауважимо, що й досі це питання є одним із найменш досліджених через ряд причин, однією  з  яких  є  обмаль  документів.  М.Ф.Комаров,  головним чином,спирається на дослідження тоді дуже авторитетних знавців історії Запорожжя та Півдня України - А.О.Скальковського, Д.І.Яворницького та Д.І.Багалія. Їх твори об'єднує те, що в них наводиться (у тексті чи у вигляді додатків) значна кількість історичних джерел про життя і побут запорожців.

Спочатку автор коротко змальовує процес утворення козацтва та освоєння ними обширної території по обох берегах Дніпра від його порогів до морського узбережжя. Як юрист М.Ф.Комаров вважав необхідним вмістити в тексті універсал Богдана Хмельницького Війську Запорозькому, датований 15 січня 1655 р., яким підтверджувалася грамота короля С.Баторія (20 серпня 1576 р.) і узаконювалося право запорожців "володіти і пожитковатись знову дозволяємо і щоб все те непорушно в їх владі на віки було" [6, с. 6]. Кордони козацького землеволодіння окреслені автором за адміністративно-територіальним поділом початку ХХ ст. Цілком правильно зображено поділ Запорозької Січі на паланки, де жили по селах і зимівниках козаки, які займалися господарством.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

Г К Швидько - Д т мизко та його роль у розвитку освіти і культури катеринославщини

Г К Швидько - Джерела до історії міграції населення гетьманщини та задніпров'я у ХVIII ст в фондах архіву зовнішньої політики росії

Г К Швидько - Дослідник історії півдня україни анатолій бойко

Г К Швидько - Дт мизко та його роль у розвитку освіти і культури катеринославщини

Г К Швидько - Запорозьке козацтво у творчій спадщині м ф комарова