О Альошина - Національно-церковний рух на волині - страница 1

Страницы:
1 

Серія "Історичне релігієзнавство". Випуск 1.

З

УДК 281.9 (477)

Оксана Альошина

НАЦІОНАЛЬНО-ЦЕРКОВНИЙ РУХ НА ВОЛИНІ

У статті досліджуються основні етапи українського націо­нально-церковного руху на Волині за часів Другої Речі Посполи­тої. Розглядається діяльність Арсена Річинського, його роль у боротьбі за незалежність Української православної церкви.

Ключові слова: Волинь, Арсен Річинський, національно-визвольний церковний рух.

Национально-церковное движение на Больше

В статье рассмотрены основные этапы украинского на­ционально церковного движению на Волыни во времена Второй Речи Посполитой. Показана деятельность Арсена Ричинского, его роль в борьбе за независимость Украинской православной церкви.

Ключевые слова: Волынь, Арсен Ричинский, национально-освободительное церковное движение.

The national church movement in Volyn region

In the article the basic stages are considered Ukrainian nationally church to motion on Volhynia in the days of the Second Thing Pospolitoy. Activity of Arsena Richinskogo is rotined, his role in a fight for independence of the Ukrainian orthodox church.

Keywords: Volhynia, Arsen Richinskiy, national liberation church motion.

Протягом 20 - 30-x pp. XX ст. православна церква на Волині знаходилась у скрутному становищі. Вона зазнавала тиску з боку польської влади та римо-католицької церкви, що зумовило рух за незалежність та українізацію церкви.

Сучасні вітчизняні вчені чимало уваги приділяють україніза-ційному процесу зазначеного періоду. Це, зокрема, праці В. Бор-щевича [1], І. Власовського [3], М. Кучерепи [9], Н. Стоколос [15], Б. Савчука [14], які висвітлюють історію та характер націо­нально-церковного руху на Волині. Відомим організатором цер­ковного руху був А. Річинський. Науковці А. Колодний, А. Гуди-

© Оксана Альошина, 2009ма та О. Саган опублікували низку робіт, присвячених діяльності й творчій спадщині А. Річинського. Проте недостатньо висвіт­леною проблемою залишається діяльність А. Річинського щодо українізації православної церкви на Волині в міжвоєнний період. Тому метою роботи є спроба дослідити участь А. Річинського у проведенні Луцького з'їзду 1927 р. та простежити хід церковного з'їзду в процесі українізації релігійного життя на Волині.

Із піднесення національної свідомості волинян у 20 - 30-х ро­ках XX ст. розгорнувся потужний рух, спрямований на демокра­тизацію та українізацію церковно-релігійного життя, встанов­лення у церкві засад соборноправності.

Про виникнення церковного руху М. Пап'єжинська-Турек пи­сала, що він "у Православній Церкві сформувався з історичного досвіду, котрий, з одного боку, відчував на собі русифікаційний та асиміляційний впливи цієї Церкви, з другого - наслідки бага-тосотлітнього сусідства з усім польським і католицьким. Виріс рух цей через відродження суспільної свідомості із потреби по­шуку національної ідентичності" [ 17, с. 206].

Російське середовище вважало, що православна церква на Волині штучно відірвалась від Російської православної церкви, а тому "стала об'єктом для усіляких експериментів не тільки з боку урядової влади, а й навіть окремих національних меншин-ських угрупувань. Тут головний вплив мали українці, прагнучи, аби церква ставала засобом національно-політичної боротьби" [И, с. 54].

Однією з характерних рис тогочасного національно-церков­ного руху в православній церкві на території Польщі було те, що сили, спрямовані на його реалізацію, надходили переважно із міст. Саме тут гуртувалась українська інтелігенція, діяли осе­редки українських політичних партій і "Просвіти". Водночас у містах здійснення планів українізації церкви виявилося дуже важкою справою, оскільки там воно наштовхувалося на досить добре організований опір тієї частини духовенства, свідомість якої сформувалася за часів Російської імперії. До того ж, у містах значним був прошарок російськомовних православних, котрі, як звичайно, абсолютно не сприймали ідею українізації церкви.

Найбільш активним цей рух був на Волині. Організацію укра­їнського церковного руху на цих землях, задоволення потреб на­селення і водночас формування соціальної бази для здійснення відповідних політико-церковних концепцій взяли на себе міс­цеві діячі. Український церковний рух був розпорошений і по­збавлений єдиного координаційного центру. Він зосереджувався у таких містах, як Володимир-Волинський, Луцьк (Луцьке брат­ство), Кременець (семінарія) і Берестя.

За таких умов працював відомий громадський діяч Арсен Ва­сильович Річинський - яскрава особистість у релігійному житті Волині. Народився він 12 червня 1892 р. у с. Тетельківці Креме­нецького повіту колишньої Волинської губернії (тепер Терно­пільської області) у родині священика. Спочатку Арсен навчався у Кременецькій гімназії, а після закінчення - у Житомирській духовній семінарії. Був постійним учасником літературних та музичних заходів у навчальних закладах, а також членом гуртка, де вивчали історію України. Вели цей гурток по черзі викладачі семінарії - члени Товариства дослідників Волині, яке активно ді­яло у Житомирі на початку нашого століття [10, с. 3]. Арсен Рі­чинський закінчив Житомирську духовну семінарію і медичний факультет Київського університету. Після закінчення медичного факультету А. Річинського направили у місто Ізяслав. Саме тут, на Західній Волині, розгорнулася його діяльність у царині рідної культури. Організація українських шкіл стримувалася насампе­ред браком кадрів. Більшість народних учителів погано знали українську мову, літературу, історію. Тому Міністерство освіти Української Народної Республіки розробило спеціальну програ­му й організувало у кожній губернії курси українознавства для народних учителів. На Волині такі курси діяли у м. Острозі на базі жіночої гімназії графині Блудової. Арсен Річинський був од­ним із організаторів цієї справи. Курси, де він читав лекції з істо­рії України, збирали нараз близько 400 слухачів [9, с. 82].

Впродовж 1922 - 1939 pp. Арсен Річинський працював ліка­рем у Володимирі-Волинському. Він був відносно незалежним та фінансово самостійним, що дало йому можливість вести активну громадську діяльність. Річинський розпочинає у 1924 р. видавати власним коштом незалежний місячник українського церковного відродження "На Варті". Навколо часопису Арсен Річинський об'єднав українську інтелігенцію та організував власне видав­ництво, де видавав розвідки, присвячені проблемам незалежної Української православної церкви. Ц відомій тоді газеті "Діло" зазначалося: "Річ в тім, що "На Варті" є першим на українських землях в межах Польщі часописом, який поклав собі за завдання систематичну боротьбу за розмосковлення православної церквина українських етнографічних землях, проти московської право­славної ієрархії в Польщі та проти політики департаменту вірос­повідань у Варшаві. "На Варті" бореться за принципи, поставле­ні в основу Української православної автокефальної церкви на Наддніпрянській Україні" [2, с. 9]. У цьому часописі Річинський пропагував ідеї українізації православної церкви на Волині і По­ліссі, а також запровадження соборного устрою в церкві, вва­жаючи, що вироблене положення Св. Синоду (про внутрішнє і зовнішнє становище православної церкви в Польщі) закріпить синодально-консисторський лад і позбавить вірних будь-якого голосу в церковних справах.

А. Річинський був переконаний, що потрібно витіснити старослов'янську мову з ужитку. Для цього він укладає збірку церковних співів під назвою "Всенародні співи в українській церкві". Вона, за словами самого автора, мала полегшити "бого­служіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою" [4, с. 27]. З часом вийшли укладе­ні ним збірники "Українська відправа вечірня та рання", "Укра­їнські колядки".

Проведений 26 вересня 1926 року з'їзд у Рівному став пере­думовою скликання Луцького з'їзду. Це був з'їзд українських культурно-освітніх організацій Волині за участі представників Холмщини, Галичини, Полісся. На ньому зібралось більше 300 делегатів. Одним із найголовніших питань, яке підтримала біль­шість учасників, було обговорення проблеми церковної діяль­ності, вважаючи, що церква була чи не найважливішим двигуном культурно-національного життя. На прохання А. Річинського, з'їзд ухвалив: 1) в тих повітах, де немає легалізованих церков­них братств, утворити повітові церковні комітети як церковну секцію відповідної Просвіти; 2) доручити комітету керівництво справою українізації церкви у своєму повіті; 3) установити по­стійний зв'язок з іншими комітетами з метою створення Волин­ської церковної української ради, яка оборонятиме справи наці­ональної церкви як однієї з найважливіших виховних і освітніх основ українського народу.

Також з'їзд доручив президії вислати до митрополита Варшав­ського Діонісія меморіал, у якому застеріг вищу церковну владу з приводу ненормального становища православної церкви і вказав на низку життєвих потреб, які вимагали негайного вирішення. У документі зазначалось, що замість впорядкування церковнихвідносин, влада "витрачає свої сили на затримання серед нашого народу російського Духа, тобто всього того, що насаджувалося і культивувалося російськими урядами з мотивів чисто політич­них. Єдиний спосіб врятувати православну віру - це наблизити церкву до народу, а нарід до церкви" [16, с. 9]. На з'їзді було ви­сунуто такі вимоги: 1) призначити українських єпископів у Во­лодимирі, Луцьку, Кременці; 2) реорганізувати та українізувати духовну консисторію в Кременці; 3) розіслати духовенству нака­зи, щоб воно не поглиблювало розриву між церквою та народом і задовольнило прохання парафій про українізацію богослужінь; 4) притягти до духовного суду єпископа Поліського Олексан­дра за постійне цькування українських священиків, а звільнених прийняти на перші вільні вакансії Волинської єпархії; 5) забо­ронити поширення періодичних російських видань на парафіях та розпочати видавництво релігійної літератури українською мовою; 6) видати українські підручники для навчання релігії в середніх школах; 7) навчання майбутнього духовенства доручи­ти українським педагогам; 8) змінити склад Митрополичої ко­місії з перекладу богослужбових книг через її бездіяльність; 9) визнати опублікований Синодом "Статут канонічного устрою Польської автокефальної православної церкви" протиканоніч-ним статутом. Цей статут не врахував постанов Крайового по-місного собору, джерел канонічного права, встановив сувору сис­тему монархічного впорядкування. На підставі таких домагань, з'їзд запропонував "відкинути цей статут і виробити новий, який справді відповідав би вимогам і духові канонів" [16, с. 10]. З'їзд направив митрополиту Діонисію меморіал, в якому ставилися вимоги щодо подальшої українізації церкви. Подібний меморіал громадські діячі надіслали і волинському воєводі [6, арк.9].

А. Річинський та його однодумці вважали, що не повинні стояти осторонь загрозливих процесів, які відбувалися в церкві. Вони зазначали: "Ми вважаємо можливим розпочати організа­цію православної людності не з окремих парафій, а відразу з ці­лої національної групи вірних. Першим кроком на цьому шляху має бути Український церковний з'їзд, який повинен покласти основу організації православного населення українського" [11, с. 63]. З цією метою вони ініціювали скликання православного церковного з'їзду. За таких умов проведення цього з'їзду могло відбутися тільки зі згоди польської влади.

У грудні 1926 р. А. Річинський, П. Доманицький та Є. Петри­ківський від імені українського православного населення Волині звернулися до міністра віросповідань і освіти з проханням дозво­лити проведення з'їзду представників православних українців 7 квітня 1927 р. Зазначалось, що за аморальний стан церкви винна церковна промосковська влада, яка "залишила в занедбанні ду­ховні потреби української православної людності" [5, арк.4]. 18 січня 1927 р. Міністерство віросповідань і освіти повідомляло Міністерству внутрішніх справ про свою згоду на проведення з'їзду, останнє взяло справу під свій контроль, що свідчило про значне зацікавлення ним урядових кіл [1, с. 59].

7 лютого 1927 р. А. Річинський від імені часопису "На вар­ті" звернувся до глави православної церкви в Польщі, Варшав­ського митрополита Діонисія з проханням "про уділення благо­словення на скликання у м. Луцьку Українського православного церковного з'їзду духовенства та мирян за участю в з'їзді митро­полита або кого-небудь з єпископів" [12]. До прохання додався "Статут організації з'їзду", який містив мету та програму з'їзду, склад учасників.

26 лютого синод церкви визнав намічений у Луцьку з'їзд "у церковному відношенні недоцільним і непотрібним" й наказав "духовенству не осмілюватися бути присутнім на Луцькому з'їзді під страхом канонічної відповідальності та брати участь у його роботі" [5, арк. 165].

Зокрема, було зазначено чимало заперечень щодо організації з'їзду, а саме: 1) у статті 3 зазначалося, що питання про каноніч­ний устрій православної церкви, які належали зібранню духо­венства, скликаному Вищою церковною владою, не могли бути предметом обговорення цього з'їзду; 2) ініціативу на скликання з'їзду взяла на себе не бездоганна в православно-церковному від­ношенні редакція журналу "На Варті"; 3) законними зборами щодо церковно-релігійних питань були ті, які скликалися митро­политом або єпархіальними архієреями, всі інші зібрання і з'їзди, які організовувалися приватними світськими особами, визнали самочинними.

Стаття 6 постанови Синоду від 26 лютого констатувала: "Вища церковна влада в Польщі вже намітила скликання в найближчо­му по можливості часі місцевого собору Польської православної церкви, який займеться вирішенням усіх тих питань, які є в про­грамі наміченого Українського церковного з'їзду, - з огляду на те він уявляється цілковито непотрібним" [15, с. 124].

Проте ухвала Св. Синоду не зупинила ініціаторів з'їзду. У Во-лодимирі-Волинському був створений комітет з 17-ти осіб, котрі представляли 9 міст Волині й Полісся, якому було доручено орга­нізаційну роботу з підготовки й проведення церковного з'їзду. Участь у його підготовці взяли українські громадські організації. Особливо помітну роль тут відіграли філії "Просвіти". При її по­вітових управах створювалися церковні комітети, які розсилали відозви до населення, де роз'яснювали зміст і завдання майбут­нього з'їзду. Такі відозви поширювались у Млинівській, Крупець-кій, Радзивілівській і Вербівській гмінах Дубнівського повіту.

Організаторам з'їзду вдалося добитися дозволу від світської влади на його проведення. Отже, вони вирішили не підпорядко­вуватись постанові Синоду. Проукраїнськи налаштованим свя­щеннослужителям відмовили від участі в ньому, не бажаючи на­ражати їх на репресії вищої церковної ієрархії.

Церковний з'їзд відбувся 5-6 червня 1927 р. в Луцьку. На нього прибуло 565 умандатованих делегатів від усіх повітів Во­лині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Зокрема, 110 делегатів від Луцького повіту, 97 - від Лубенського, 69 - від Рівненського, 61-з Ковельського, 38-з Володимирського, 25 - від Креме­нецького, 27-з Костопільського, 21 - від Здолбунівського, Го-рохівський повіт мав 11 делегатів, Полісся - 18, Холмський - 4 особи, Любомльський - 3 особи. Крім того, було до 200 гостей і 8 послів Сейму та Сенату. Присутніми були Волинський віце-во-євода і Луцький староста. Головував на з'їзді І. Власовський. У президії працювали: посол Б. Козубський, А. Річинський. В. Со­ловій, М. Тележинський, Д. Ковпаненко, А. Рочняк, І. Гаврилюк і пані Тишецька. Про важливість з'їзду свідчить те, що його при­вітали студентські громади з Падеброд, Чехії, Православна пара-фіальна рада в Падебродах, представники товариств "Просвіти" з Рівного, Володимира та Береста, українська еміграція в Олшан-ці, Центральний комітет Українського народного демократично­го об'єднання зі Львова [5, арк. 119].

На ньому були заслухані такі доповіді: "Сучасний стан цер­ковно-релігійного життя українського православного населення Польщі" та "Справа канонічного внутрішнього устрою Право­славної Церкви в Польщі" (проголосив А. Річинський); "Задово­лення релігійних потреб українського православного населення в справах": а) Служби Божої (А. Річинський); б) науки релігії в церкві, школі і поза школою (П. Артем'юк); в) книг богослужбо­вих і релігійно-моральної преси (І. Власовський); г) комплек­тування священиків, дяків і диригентів (В. Ковпаненко); "Спра­ви церковної господарки" (І. Власовський) [5, арк. 91 - 92].

Доповідь А. Річинського "Сучасний стан церковно-релігійного життя православної людности в Польщі" викликала неоднознач­ну реакцію та дискусії серед присутніх. У ній подавався ґрунтов­ний аналіз суті суперечностей між прихильниками та супротив­никами українізації церкви, головних аспектів її внутрішнього життя та зовнішніх відносин, пропонувалися можливі шляхи її розв'язання.

Так, зокрема, характеризуючи реальний стан православного церковного життя, доповідач наголосив на повному безглузді й занепаді "у церковно-громадському житті православної церкви в Польщі як у внутрішньому укладі, так і в зовнішніх відносинах" [13, с. 18]. У зв'язку з таким невтішним станом справ він напо­лягав на необхідності повної українізації всіх сфер церковного життя, і в першу чергу мови богослужінь, а також припинення репресій з боку Синоду проти священиків, що підтримують її.

При обговоренні питань чітко означилися дві течії. Менша, але радикально налаштована частина учасників з'їзду, до якої входив А. Річинський, обстоювала погляд, що потрібно негайно й рішуче розірвати з промосковською частиною ієрархії право­славної церкви в Польщі та запросити єпископів Української ав­токефальної православної церкви з Києва для висвячення єпис­копів на західноукраїнські землі [8, с. 12].

У його резолюціях наголошувалося на необхідності призна­чень на землі з переважно українським населенням єпископів-українців як правлячих архієреїв і членів Синоду. Вимагалося та­кож реорганізувати "духовні консисторії та повітові протоієрати, що були до цього часу розсадниками обрусительства" [3, с. 49]. З'їзд зобов'язав делегатів, "все українське громадянство на міс­цях без ріжниці партій, подвоїти освідомлюючу працю серед лю­дей у братствах та інших культурно-національних організаціях; розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за цер­кву, а за старі впливи серед нашого народу й прагне розростання штучно коштом малосвідомої частини нашого населення, затягу­ючи його до своєї братовбивчої роботи" [7, с. 19 - 21]. Луцький церковний з'їзд завершив свою роботу обранням Українсько­го церковного комітету, який мав впроваджувати у життя його ухвали та скликати в разі необхідності новий церковний з'їзд.

Таким чином, з'їзд став одним із вирішальних чинників пробу­дження національно-церковного руху на Волині. Його головним досягненням було поширення серед українського населення усвідомлення необхідності боротьби за рідну церкву та україн­ську мову богослужіння, а роль Арсена Річинського у цьому про­цесі була провідною.

Список використаних джерел та літератури

1. Власовський І. На тему з проблем православ'я /1. Власовський // Церква і нарід. - 1937. - Ч. 1-2.

2. Власовський І. Не прошені опікуни /1. Власовський //Церква і нарід. - 1937. - Ч. 5.

3. За права рідної мови в церкві // Церква і нарід. - 1935. - Ч. 2.

4. К сорокалетию пастырства 1895-1935. : сборник статей по церковным вопросам / упор. Т. П. Теодорович. - Варшава : Сино­дальная типография, 1935. - 560 с.

5. Матеріали з відродження УАПЦ // Церква і життя. - 1927. -Ч. 1.-С. 120-127.

6. Мартирологія Українських Церков : [у 4-х томах]. - Т. 1. Укра­їнська православна церква. - (Документи, матеріали, християнський самвидав України) / О. Зінкевич, О. Вороній. - Торонто - Балтимор : Смолоскип, 1987. - 1207 с.

7. Право на автокефалію //За соборність. - 1933. - Ч. 8.

8. Церковна хроніка //Українська нива. - 1934. - Ч. 3.

9. У Володимирівському казані // Українська нива. - 1928. -Ч. 90-91.

10. Борщевич В. Автономна церква на Волині / В. Борщевич. -Луцьк, 1998. - 97 с.

11. Власовський І. Нарис Історії Української православної церк­ви / І. Власовський. - Т. 4. - Ч. 2. - К., 1998. -270 с.

12. Воронин О. Автокефалія Української православної церкви / О. Воронин. - Кенсінгтон : Воскресіння, 1990. - 64 с.

13. Воронин О. Була, є і буде! / О. Воронин. - Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі: "Б.в.", 1989. - 28 с.

14. Історія релігій в Україні: [навч. посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Ломовик та ін. ; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького]. - К.: Т-во „Знання", КОО, 1999. - 735 с. - (Вища освіта XXI століття).

15. Лотоцький О. Автокефалія / О. Лотоцький. - К., 1999. - 236 с.

16. Матвеев Г. Акція навернення українського населення Волині до католицтва 1937-1939 pp. / Г. Матвеев, К. Федевич // Ві­сник Львівського університету. - Львів. - Вип. 33. - С. 169 - 177.

17. Парафіяльне слово (Українська православна церква Святого Юрія Переможця в Мінеаполісі). - Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі: "Б.в.", 1994. - 22 с.

18. Пащенко В. Православ'я в новітній Історії України : Ч. 1 /

B. Пащенко. -Полтава, 1997. - 356 с.

19. Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ / Н. Полонська-Василенко. - Мюнхен, 1964. - 12 с.

20. Савчук П. За українську церкву. Національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки XX ст. / П. Савчук. - Івано-Франківськ, 1997. - 116 с.

21. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії: 1920-1939 pp. / Ю. Сливка. - К., 1985. - 272 с.

22. Стоколос Н. Г. Динаміка полонізації православної церкви в Польщі у міжвоєнний період : 1918-1939 pp.: автореф. дис. на здо­буття наук, ступеня канд. іст. наук : спец. 09.00.11 "Релігієзнавство" / Н. Г. Стоколос. - К., 1996. - 25 с.

23. Стоколос Н. Українізація православ'я (з історії Православної Церкви в 20-30-ті роки) / Н. Стоколос. - К., 1998. - 59 с.

24. Стоколос Н. Неоунія, як експеримент східної політики / Н. Стоколос // Український історичний журнал. - 1999. - № 4. -

C. 75-88.

25. Цішевський В. Діяльність Волинського єпархіального місій-ного комітету / В. Цішевський // Волинський Православний Ві­сник. - 1998. - Ч. 2. - С. 55-61.

Страницы:
1 


Похожие статьи

О Альошина - Національно-церковний рух на волині