Д Шевчук - Культурна критика і проблема осмислення сучасних феноменів культури - страница 1

Страницы:
1 

УДК008:001.8

Дмитро Шевчук

 

КУЛЬТУРНА КРИТИКА І ПРОБЛЕМА ОСМИСЛЕННЯ СУЧАСНИХ ФЕНОМЕНІВ КУЛЬТУРИ

У статті здійснено аналіз критичного осмислення феноменів сучасної культури. Звертається увага на суть культурної кри­тики та її основні прояви: неомарксизм та постмарксизм, фемі­нізм, постколоніальністудії, критикамасовоїкультури.

Ключові слова: критика, культура, культурологія, методо­логія.

ShevchukD. The cultural critique and problem of understanding of the contemporary culturalphenomena

In article it's analyzed the critical understanding of contemporary cultural phenomena. Author pays attention to the essence of cultural critique and the main manifestations of such critique: neomarxism and postmarxism, feminism, postcolonial studies, critique of mass culture.

Key words: critique, culture, culture studies, methodology

Шевчук Д. Культурная критика и проблема осмысления современных феноменов культуры

В статье осуществлен анализ критического осмысления фе­номенов современной культуры. Обращается внимание на сущ­ность культурной критики и основные ее проявления: неомарк­сизм и постмарксизм, феминизм, постколониальные студии, критика массовой культуры.

Ключевые слова: критика, культура, культурология, мето­дология.

 

Сучасна культурологія здійснює пошуки нових методологічних принципів та підходів до осмислення культурних феноменів. Одним із засобів цього є культурна критика як загальна методологічна на­станова та налаштування щодо актуальних процесів, що мають міс­це в культурі. Крім того, культурна критика - це не просто спосіб осмислення культури, але й часто виявлення її зв'язок із політикою. В цьому сенсі культурна критика набуває характеру «проявлення» прихованих маніпулятивних технологій здійснення влади чи впливу ідеологій на культурну діяльність. Найбільш розвинутими та значи-

 

© Дмитро Шевчук, 2011мими на сьогодні є постмарксистська, постструктуралістська, психо­аналітична, феміністична, постколоніальна критики культури. їхнім результатом є не лише нові розуміння культури, але й певні культурні та політичні проекти, спрямовані на емансипацію індивіда, знищен­ня негативних наслідків утвердження тих чи інших культурних тех­нологій.

Слід звернути увагу на те, що сучасність характеризується певною суперечністю. З одного боку, критика, яка постала в рамках постмо­дернізму, орієнтована на те, щоб долати раціоналістичне мислення, виявити та демістифікувати його «приховані» психологічні, ідео­логічні, економічні, соціальні передумови, а відтак, у такий спосіб представити обмеженість розуму й науки. З іншого боку, такого типу критичний підхід засвідчує кінець раціоналістичної традиції, а тому й кінець критичного мислення.

«Культурна критика» є доволі багатозначним терміном. В англо-американській традиції цим терміном позначають фактично будь-які дискусії, які пов'язані зі сферою культури (наприклад, варіантом культурної критики буде літературна критика чи міркування стосов­но моди тощо). У німецькій традиції культурна критика стосується виявлення негативних явищ у культурі, пояснення причин її своєрід­ної кризи.

У рамках сучасної культурології можемо виокремити своєрідний критичний дискурс, в межах якого здійснюється послідовна критика культури. В рамках цього дискурсу культура розуміється як джерело певних небезпек і загроз, наприклад, дискримінації індивідів. Цей дис­курс може по-своєму розумітися та бути представленим у різних кон­цепціях. Як пише польська дослідниця Каріна Стасюк: «Цей [критич­ний - Д. Ш.] дискурс... визнає окремі явища, які спостерігаються в сучасному світі, лише проявами більш глибоких тенденцій, які, якщо їм не запобігти (за припущення, що це взагалі можливо), можуть призвес­ти до трагічних наслідків... Для Габермаса це є результатом експан­сії цілераціональної діяльності коштом комунікативної діяльності, для Фуко - влада дискурсу, який розбиває нашу суб'єктивність і творить іс­торію, нарешті, для постмодерністів - масовізація як сфери символічної культури (в цьому контексті можна говорити про втрату довіри до зна­ку), так і сфери суспільства (результатом чого є, своєю чергою, поява нових форм соціального зв'язку - неоплемен)» [10, с. 18-19]. Загалом у межах цього критичного дискурсу в сучасній філософії та культуро­логії присутня діагностика кризового стану культури та здійснюється рефлексія, яка має запобігти негативним наслідкам культурної кризи.

Слід звернути увагу на те, що критичне налаштування є, загалом, продуктом Просвітництва, саме з цього періоду філософію починає характеризувати домінування критичної рефлексії над систематич­ною. Цей критичний характер філософії набуває апогею в постмо­дернізмі із його деконструкцією попередньої філософської традиції, оскільки вважається, що та володіє хибними положеннями. При цьо­му зауважимо, що власне в домінуванні критичної рефлексії багато хто з філософів вбачає занепад культури, оскільки критична думка починає переважати над творчістю.

Тим не менше, саме на основі критики здійснюється методологіч­не обґрунтування культурології як науки, зрештою, як будь-якої нау­ки. Це сягає кантівської філософії. Під критикою Кант розумів точне вияснення пізнавальної здібності або душевної сили, до якої зверта­ється кожна галузь філософії, а також критика є дослідженням меж, далі яких не може простягатися компетенція теоретичного і практич­ного розуму. Крім того, критика як засіб окреслення меж пізнання у Канта сягає давньої філософської ідеї, яку чітко артикулював Со­крат знаю, що я нічого не знаю. А відтак, критика складає суть як філософії, так і науки. Кантівські три «Критики» мали продовження, зокрема, у «критиці історичного розуму» В. Дільтея та «критиці ін­струментального розуму» М. Горкгаймера.

В. Дільтей у межах герменевтики, що мала на меті обґрунтувати науковість гуманітарних наук, розробляє критику історичного розу­му, що мала дати відповідь на питання: як можлива історія як наука (а відтак, загалом гуманітарне знання)? В рамках філософії В. Дільтея схоплено принципову для гуманітарних наук інтуїцію - людина, яка досліджує історію (культуру), є також людиною, яка творить історію (культуру). Саме це вимагає послідовної критики, що виявить межі та можливості осмислення культури.

Критика інструментального розуму М. Горкгаймера - це, як за­уважує М. Култаєва, спроба на основі кантівської термінології «... здійснити функціональний аналіз розуму через антропологічну інтер­претацію цілей, які обирає і покладає людина» [3, с. 12]. У своїх праця М. Горкгаймер діагнозує занепад філософської культури, що має не­гативні наслідки для мислення всього людства.

Крім цього, у працях М. Горкгаймера закладено основи критики сучасної масової культури. В основі методологічної програми Франк­фуртської школи лежить т. зв. «критична теорія суспільства». Прин­цип критицизму тут сягає: (1) критичного ставлення до сучасного ка­піталістичного суспільства; (2) методологічного рівня, як принцип,який був застосований Геґелем та Марксом до аналізу суспільства, при чому критиці піддавалися усі його аспекти (соціальні інститути, правові норми, засилля техніки, стан культури та мистецтва).

Критика культури постає у формі критики європейського раціона­лізму. Така критика пов'язується найчастіше з філософією Фрідріха Ніцше. У його праці «Народження трагедії» [5, с. 47-157] здійснено аналіз та критичне осмислення актуального на той час стану куль­тури. Криза культури, на думку Ф. Ніцше, зумовлена розумом, який постає як небезпечна сила, що підриває та підмінює життя. Німець­кий філософ зауважує, що на ранніх етапах розвитку людства пер-шопочаткову роль у культурі відігравало мистецтво. Власне воно є повноцінним втіленням і виявленням справжнього життя, стихійним процесом. Говорячи ж про актуальний стан культури, її орієнтацію на науку, то як зазначає Ф. Ніцше, вона є ворожою життю, оскільки спирається на штучний розум, що все систематизує.

Ідеї, що висловлені в цьому творі Ф. Ніцше, є, по суті, визначаль­ними для його подальших філософських пошуків. У своїх пізніших творах він буде шукати способи створення культури, яка подолала б актуальну кризу.

Одним із напрямів сучасної культурної критики є критика просвіт­ницького універсалізму. Досить часто її здійснюють ліві інтелекту­али. Британський соціолог Франк Фуреді звертає увагу на те, що в минулому більшість серйозних критик універсалізму були здійснені правицею, натомість сучасність характеризується тим, що така кри­тика належить лівиці. «З кінця XVIII століття, - пише він, - такі по­няття як розум, прогрес, універсалізм загалом асоціювалися з ліви­цею. Однак починаючи з шістдесятих років XX століття, нова лівиця почала систематично спростовувати ці цінності, по черзі піддаючи їх сумніву» [8, с. 66]. Позиція проти універсалізму в культурі має суттєві політичні наслідки. На її основі постає т. зв. політика різно­манітності або політика ідентичностей, відсилаючись до якої, лівиця прагне здійснити своєрідну самокритику та витворити нову стратегію для себе. В цьому контексті можемо згадати відому працю Ш. Муфф і Е. Лакло «Гегемонія та соціалістична стратегія», в якій зазначено: „Цілий ряд нових явищ, таких як розквіт нових версій фемінізму, поява рухів протесту, що організовані етнічними, національними та сексуальними меншинами, боротьба антиінституційного характеру задля охорони середовища, що точиться маргінальними групами, рух проти поширення ядерної зброї, нетипові форми соціального спроти-ву в країнах, що належать до капіталістичної периферії, чинять термі­новим завдання теоретичної ревізії наших [лівиці - Д. Ш.] поглядів" [9, с. 3]. Критика універсалізму та політика ідентичностей зумовлює низку культурних феноменів, пов'язаних із культурою меншин та субкультур.

У рамках сучасної культурної критики, що сягає лівиці, в першу чергу варто звернути увагу на неомарксизм та постмарксизм. Ключо­вим терміном постає тут «ідеологія». У межах сучасного марксизму культура визначається як джерело цінностей, що підтримують ста­більність будь-якого суспільства. Культура пов'язується з ідеологією, яку можна визначити як систему уявлень, що лежить в основі цьо­го суспільства. Найбільш розбудовану теорію ідеології в сучасному марксизмі представив Луї Альтюсер, згідно з яким ідеологія постає репрезентацією уявного відношення індивіда до реальних умов його життя. Альтюсерівська теорія ідеології стала засобом здійснення кри­тики та інтерпретації культурних феноменів, зокрема, літератури. Прикладом цього є праця французького дослідника П'єра Машері «Теорія створення літератури». В ній представлено розуміння кри­тичної практики як способу виявлення та пояснення наявних у тексті невідповідностей, що вказують на конфлікт його значень.

Другий важливий для культурної критики концепт, який знахо­димо в неомарксизмі та постмарксизмі - це гегемонія. Концепція гегемонії була розроблена, зокрема, Антоніо Ґрамші. У межах цієї концепції гегемонія розуміється як моральне, інтелектуальне та полі­тичне панування в суспільстві. При цьому ідеали та культурні ціннос­ті панівного класу сприймаються рештою суспільства як справедливі та істинні. Зв'язок між гегемонією та культурою розглянуто в праці Реймонда Вільямса «Марксизм і література» [12].

Постмарксизм можна розуміти як спробу відновлення марксист­ської критики суспільства і культури, яка потрапила в своєрідну кризу в результаті «поразки» марксистської «ортодоксії». Постмарк­сизм є надзвичайно неоднорідним, до нього відносять мислителів, що належать до різних інтелектуальних традицій - постструктура-лізму, психоаналізу, неогегельянства тощо, але об'єднує їх те, що тією чи іншою мірою усі вони залишаються в загальному контексті марксистської проблематики. Як пишуть дослідники постмарксизму Сімон Тормі та Джулі Тауншенд, «...Одних мислителів ми називає­мо "твердими" постмарксистами, в тому сенсі, що вони самі хочуть сприйматися як ті, хто діє в рамках марксистської проблематики. Інші є "м'якими" постмарксистами, які свідомо сприймають себе як тих, хто діє проти ортодоксального марксизму у будь-якому сенсі. Тимне менше, спільною темою "постмарксизму" є ідея створення без­посереднього виклику для ортодоксії, на противагу до зусиль задля очищення чи удосконалення» [11, с. 4]. Постмарксистську критику суспільства і культури представлено в працях Е. Лакло і Ш. Муфф, К. Касторіадіса, Ж. Делеза і Ф. Гватарі, Ж. Деріди та ін. У межах цієї критики використовуються також досягнення інших підходів до ви­вчення суспільства - психоаналітичного підходу, постмодерної мето­дології тощо.

Крім цього, слід звернути увагу на інші найбільш яскраві прояви сучасної культурної критики універсалізму. Одним із них є постко-лоніальна критика культури. Україніст з Австралії Марко Павлишин, який займається постколоніальними студіями, пише таке: «Постколо-ніальним можна вважати протистояння на рівні не простого запере­чення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення. Постколоніальному ставленню притаманне використання досвіду як колоніального, так і антиколоніального, і розуміння відносності цих двох історичних структур. Постколоніаль-на свідомість зовсім не позбавлена політичної заангажованості, але їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії» [6]. Дослідник зауважує, що постколоніальна критика здій­снюється найчастіше саме з таких позицій, хоча сам термін «постко-лоніальний» є надзвичайно багатозначним.

Марко Павлишин звертає увагу не необхідність розрізняти два види критики колоніалізму - «антиколоніальний» та «постколоні-альний». «Антиколоніальним» є простий опір колоніалізму, спроби перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних цінностей, а та­кож намагання на місце імперських («фальшивих») міфів поставити («справжні») міфи національного визволення.

Постколоніальна критика є досить яскравим літературним явищем. Одним із головних завдань її є підривати універсалістські погляди на літературу, поширені ліберальним гуманізмом. Як зазначає Пітер Баррі: «Якщо ми стверджуємо, що велика література має позачасо­ву вартість й універсальне значення, то тим самим применшуємо чи взагалі не враховуємо культурні, соціальні, регіональні й національні відмінності досвіду та світогляду, тобто розглядаємо всю літературу за єдиним, нібито "універсалістським", стандартом» [1, с. 229]. По­стколоніальна література прагне піддати критиці виведення на пер­ший план у творах європоцентричні норми та практики.

Ключовою працею, яка фактично розпочала постколоніальну куль­турну критику, була «Орієнталізм» Едварда Саїда, в якій здійсненоаналіз «.. .гегемонії європейських уявлень про Схід, які віддзеркалю­ють європейську вищість над східною відсталістю, загалом відкида-ючи всяку можливість того, що більш незалежний або більш скептич­ний мислитель сформує собі інші погляди на цю проблему» [7, с. 18]. Критика культури набуває форми критики політичного знання. На різницю між чистим та політичним знання Е. Саїд звертає увагу у вступі до «Орієнталізму». На основі цього розрізнення витворюється така дефініція орієнталізму: «орієнталізм - це не просто предмет по­літики чи галузь, яка пасивно віддзеркалюється культурою, наукою або інституціями; він не є також великим і розгалуженим зібранням текстів про Схід; не можна також сказати, що він уособлює і виражає певну «західну» імперіалістичну змову, спрямовану на те, щоб і далі тримати Схід у покорі. Орієнталізм - це радше розподілення певного геополітичного знання по естетичних, наукових, економічних, соціо­логічних та філологічних текстах...» [7, с. 24]. Отож, орієнталізм, згідно з Е. Саїдом, постає як наукове відкриття, філологічна рекон­струкція, психологічний аналіз, ландшафтний та соціологічний опис. Він являє собою знання, що спрямоване на те, аби контролювати, під­коряти та інкорпорувати світ.

Крім того, Е. Саїд звертає увагу на те, що імперіалізм може управ­ляти цілою галуззю наукових студій, а також творити і транслювати власну культуру. Ці проблеми детально досліджені Е. Саїдом в праці «Культура й імперіалізм». Загалом же, для Е. Саїда характерне пе­реконання, що не слід однобічно сприймати тиск на інтелектуалів з боку імперіалізму. Він стверджує, що ми зможемо краще зрозуміти живучість і стабільність усепроникних гегемонічних систем, коли усвідомимо, що їхній внутрішній тиск на письменників та мислителів є продуктивним, а не однобічно гальмівним. Саме таке розуміння по­кладено в основу постколоніальної критики культури.

Починаючи від середини XX століття, свого розвитку набуває фе­міністична критика культури. Основні її зусилля були спрямовані на викриття т. зв. механізмів патріархальності в культурі, тобто таких культурних настанов, які обумовлювали статеву нерівність. У межах феміністичної критики культури звертається увага, наприклад, на чо­ловіче домінування в історії мистецтва, на прояви ґендерних стерео­типів у тій чи іншій сфері культури, візуальну репрезентацію жіно­чого тіла в культурі, соціокультурні образи жіночого (фемінного) та чоловічого (маскулінного) в історії. Згодом, характер феміністичної критики поступово змінюється. Пітер Баррі звертає, зокрема, увагу на те, що в 1980-х роках, феміністична критика стає більш еклектичною,залучаючи та використовуючи методи інших критик, а також замість того, щоб атакувати чоловічий образ світу, починає досліджувати природу жіночого світу та світогляду й намагається реконструюва­ти втрачений жіночий досвід [1, с. 145-146]. Серед найбільш яскра­вих представників феміністичної критики культури можемо назвати Юлію Крістєву. Вона здійснює послідовний аналіз мови з позиції постструктуралізму, звертаючи увагу на два її аспекти - символічне та семіотичне й виказуючи тим самим, що для феміністичної крити­ки культури одним із найбільш дражливих проблем є питання мови. Крім цієї проблеми, як стверджують дослідники феміністичної кри­тики, в рамках фемінізму звертається увага на роль теорії (питання про необхідність теорії та її характер) та значення психоаналізу (у його фройдівському та лаканівському варінтах).

Досить часто культурна критика проявляється як критика сучасно­го масового суспільства. Найбільш виразним прикладом може бути праця французького ситуаціоніста Гі Дебора «Суспільство спекта­клю» [4]. У цій праці виразно проглядається зв'язок між культурною критикою та політичною практикою (зрештою, саме ця книга стала натхненням для багатьох студентів, що брали участь у студентській революції 1968 року). «Суспільство спектаклю» представляє переду­сім концептуальний апарат для аналізу політичних та економічних підтекстів сучасної візуальної культури. Хоча книга за формою поді­бна до відомої праці К. Маркса "Тези про Фейєрбаха", Гі Дебор од­нак твердить про те, що марксизм не зовсім підходить для аналізу не лише економіки, але також політики в сучасній культурі. Зауважує, що неможливість подолання товарного фетишизму, який присутній у сучасній культурі, ставить під питання можливість будь-якого ре­волюційного руху, особливо в термінах опозиції робітничого класу і буржуазії, які, по суті, являють собою єдине ціле.

Що таке це "суспільство спектаклю"? Визначення зустрічаємо у одній з перших тез книги. Автор зауважує, що все життя суспільств, у яких панують сучасні умови виробництва, проявляється як необме­жене нагромадження спектаклів. Все, що раніше сприймалося безпо­середньо, відтепер витісняється в уяву.

Одна з дефініцій спектаклю тут є такою: спектакль - це не сукуп­ність образів, але суспільні взаємини між людьми опосередковані об­разами. Гі Дебор також стверджує, що спектакль не можна розуміти як зловживання світом візуальності, чи як продукт масового поши­рення образів. Спектакль - це насамперед за все світогляд, який став дієвим і вираженим матеріально.

Критика суспільства спектаклю є, по суті, критикою масової куль­тури та негативних феноменів, що нею породжені. Ідеї Гі Дебора були розвинуті іншими авторами - наприклад, Жак-Люк Нансі, Моріс Бланшо, Жан Бодріяр, Джанні Ваттімо, Джорджіо Аґамбен. Останній показує недоліки сучасної культури, яка зумовлює трансформацію людської природи. Сучасне суспільство створює політичні, соціальні та культурні передумови для цього. Культурна та політична крити­ка у працях Дж. Аґамбена набуває характеру месіанського проекту. У працях Дж. Ваттімо представлено критику культури мас-медіа, які здійснюють значний вплив на сучасне суспільство. Як пише Дж. Ват­тімо, «...суспільство мас-медіа є повною протилежністю суспільства більш освідченого (в сенсі Лесінга, або Геґеля, або Конта, або Маркса). Мас-медіа, які теоретично роблять можливим отримання інформації про все, що відбувається у світі, в режимі «реального часу», могли б в дійсності бути певною конкретною реалізацією Абсолютного Духу Геґеля, тобто досконалої самосвідомості всього людства» [2, с. 13]. Однак мас-медіа, як не важко переконатися, цілком вбудовуються в систему масової культури, часто не виконують просвітницької функ­ції, але здійснюють маніпуляцію культурними цінностями та ідеала­ми задля досягнення політичної чи економічної мети. А тому критика підвалин культури мас-медіа спрямована на виявлення та зменшення маніпулятивного чинника масової культури.

Загалом, культурна критика становить важливий засіб досліджен­ня культури в рамках сучасної культурології. Критичне налаштуван­ня сприяє здійсненню рефлексії та саморефлексії, а також дозволяє розробляти нові методологічні підходи для дослідження тих чи інших культурних феноменів. Культурна критика виявляє зв'язок між куль­турою та політикою, а відтак, окреслює межі культурологічного до­слідження, обґрунтовуючи його раціональність та науковість.

 

Література:

1.    Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство та культурологія. - К.: Смолоскип, 2008. - 360 с.

2.    Ваттимо Дж. Прозрачное общество. - М.: Логос, 2002. - 128 с.

3.    Горкгаймер М. Критика інструментального розуму. - К.: ППС-2002, 2006.-282 с.

4.    Дебор Г. Общество спектакля. - М.: Издательство "Логос", 1999. -224 с.

5.    Ницше Ф. Рождение трагедии, или эллинство и пессимизм //
Ницше Ф. Сочинения в 2-х т.-М.: Мысль, 1996. -Т.1.-С. 47-157.

6.    Павлишин М. Постколоніальна теорія і критика [Електронний ре­сурс]. - Режим доступу: http://vpered.wordpress.com/2009/10/08/

7.    Саїд Е. Орієнталізм. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.-511 с.

8.    Furedi F. Gdzie si? podziali wszyscy intelektualisci? - Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 2008. - 166 s.

9.    Mouffe Ch, Laclau E. Hegemonia i socjalistyczna strategia. - Wroclaw: Wydawnictwo Naukowe Dolnoslaskiej Szkoly Wyzszej, 2007. - 205 s.

 

10.   Stasiuk K. Krytyka kultury jako krytyka komunikacji. Pomi?dzy dzialaniem komunikacyjnym, dyskursem a kultury masow^. - Wroclaw: Wyd. Uniwersytetu Wroclawskiego, 2003 - 250 s.

11.   Tormey S., Townshend J. Key thinkers from critical theory to post-Marxism. - London: SAGE, 2006. -234p.

12.   Williams R. Marxism and Literature. - Oxford: Oxford University Press, 1977.-217p.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології