О Ф Івашина - Захист прав власності та контрактів деякі теоретичні аспекти - страница 1

Страницы:
1  2 

24. Demsetz H. Toward a Theory of Property Rights // American Economic Rewiew, 1967. — v. 57. — № 2. — pp. 347—359.

25. Alchian A., Demsetz H. The Property Rights Paradigm // Journal of Economic History, 1973. — v.33. — № 1. — pp. 16—27.

Стаття надійшла до редакції 28.05.2010 р.

О. Ф. Івашина, канд. екон. наук, доцент,

Академія митної служби України, м. Дніпропетровськ

ЗАХИСТ ПРАВ ВЛАСНОСТІ ТА КОНТРАКТІВ: ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

АНОТАЦІЯ. Доводиться важливість захисту прав власності та конт­рактів у трансформаційній економіці, наслідки розмивання прав власно­сті для держави та формування на цій основі опортуністичної поведінки агентів. Визначено умови виконання імпліцитних контрактів і виконан­ня контрактів за участю третьої сторони, якою виступає держава. Розглянуто шляхи вирішення проблеми зловживання гарантом прав власності й контрактів власними перевагами та можливість управлін­ня поведінкою гаранта.

КЛЮЧОВІ СЛОВА. Права власності, контракти, імпліцитний контракт, інсти­тут, гарант прав власності.

Повільний процес реформування економіки України, невирі-шеність основних задач трансформаційного періоду, формування інституту «влада — власність» робить актуальним дослідження захисту прав власності та контрактів. Теоретичні розробки з пи­тань захисту прав власності і контрактів з'явилися в роботах за­хідних економістів з метою практичного застосування теорії прав власності для забезпечення прозорості економічних відносин, мі­німізації трансакційних витрати при реалізації прав власності та здійсненні контрактів. Слід відмітити роботи Д. Беккера, П. Мау-ро, К. Менара, Д. Норта, Дж. Свенсона, Дж. Стіглера, О. Уільм-сона та ін., в яких доведено логічне обґрунтування необхідності захисту прав власності і контрактів [1—6].

Спроби забезпечити надійний захист прав власності і контрак­тів набули законодавчого оформлення, свідченням чому є поява чисельних законів, проектів, законодавчих актів і приєднання до міжнародних угод. На жаль, значна частина таких заходів вияви­лася неефективною, оскільки не враховує всю сукупність інсти-туціональних умов розвитку відносин власності, які мають україн­ську пострадянську специфіку. На пострадянському просторі з

© О. Ф. Івашина, 2010

231даної проблематики написано значну кількість робот, її розроб­ляють А. Гриценко, В. Дементьєв, Б. Ерзнкян, Р. Нурєєв, Р. Пус-товійт, В. Тамбовцев, А. Шастітко та ін. [8—14]. Велика кількість наукових публікацій, у яких висвітлюються результати дослі­джень із зазначеної проблематики, дає підстави стверджувати про значну актуальність даної проблеми. Разом з тим, практично не розв' язаним залишається питання ефективності держави як га­ранта прав власності і контрактів у трансформаційній економіці.

Метою даної статті є визначення правил, які здатні забезпечу­вати економічний розвиток на основі забезпечення захисту прав власності і контрактів.

Зв'язок між економічним зростанням та якістю інститутів став предметом спеціальних досліджень. За різними оцінками, які ба­зуються на емпіричних даних, окремі коефіцієнти кореляції між доходами на душу населення та різними критеріями якості інсти­тутів коливаються в різних країнах від 0,7 до 0,9. Загальна риса проведених досліджень — інтернаціональний облік якості націо­нальних інститутів та відсутність окремих індикаторів, які оці­нюють якість захисту прав власності й контрактних прав. На дум­ку В. Тамбовцева, інститути прав власності захищають громадян від експропріації з боку уряду та представників владних еліт. Ін­ститути контрактації підтримують приватні контракти між гро­мадянами. Проведений ученим деталізований економічний аналіз по окремих країнах доводить, що специфікація прав власності найбільш позитивно впливає на довгострокове економічне зрос­тання, інвестиційний процес та розвиток фінансових ринків. Що­до інститутів контрактації, то вони насамперед стимулюють роз­виток різних форм фінансового посередництва [13, с. 28].

Згідно з новою інституціональною економікою специфіка­ція прав власності є необхідною умовою зменшення трансак-ційних витрат, однак вона можлива за умови чіткої класифіка­ції окремих правочинностей права власності. Розмита специ­фікація негативно впливає на стан і перспективи розвитку еко­номіки. Основою для формування такого причинно-наслідко-вого зв' язку в багатьох випадках стає відсутність легітимності, що означає неповноту й нестабільність прав власності, неефек­тивне використання ресурсів через збільшення витрат на за­хист прав власності. Легітимізація прав власності пов'язана з неформальними механізмами визнання прав суб' єкта на будь-який об' єкт. Легітимізація — базовий, найбільш фундамен­тальний і доступний інструмент захисту прав власності, оскільки його використання не потребує суттєвих витрат, і він надаєть­ся практично безкоштовно. Цей засіб досить ефективний для захисту слабких економічних суб' єктів.

Специфікація того чи іншого права власності може мати фор­мальний або неформальний характер. На перший погляд здаєть­ся, що формальна специфікація завжди надійніша, ніж нефор­мальна. Хоча насправді це не зовсім так, оскільки конкретні дії, з яких складається специфікація права, реалізуються не абстракт­ною державою, а конкретними державними службовцями, для яких ці дії можуть бути лише способом отримання доходу. Якщо зв' язок між рівнем їх зусиль щодо забезпечення якісної специфі­кації прав власності та рівнем оплати праці слабкий чи його зо­всім бракує, можна очікувати що державні службовці виконува­тимуть необхідні дії з мінімальним рівнем якості, який може бути навіть нижчим, ніж за умови неформальної специфікації прав власності [10, с. 122—123].

Реалізації прав власності в процесі економічної діяльності не можлива без інституту контрактації. Він відображає недоскона­лість людини як суб' єкта економіки та інститутів, які людина створює в процесі господарської діяльності, та забезпечує пошук компромісів між економічними суб' єктами. Відомо, що концеп­туальна недосконалість людини виражається новою інституціо-нальною теорією в термінах обмеженої раціональності, а також структурної невизначеності як одного з різновидів ситуацій ви­бору та опортунізму, як поведінки, спрямованої на досягнення особистих цілей та не завжди обтяженої міркуваннями морально­го характеру. Сучасна практика доводить, що захист контрактів може бути не менш важливим, ніж захист прав власності. Якщо контрактні права надійно захищені, права власності проявлять себе лише тоді, коли контракти неповні. Коли виявляються об­ставини, за яких контракти не дають прямих указівок на відповід­ні права та зобов' язання сторін, умови використання виробничих ресурсів визначаються їх реальними власниками. Саме тому пра­ва власності останнім часом усе частіше визначаються як оста­точні по відношенню до умов контрактів, прав розпорядження та контролю.

Укладання контракту опосередковує прояв свободи вибору контрагентів, які прагнуть до задоволення індивідуальних по­треб. Однак за умови обмеженості ресурсів разом із відноси­нами взаємозалежності виникає й конфлікт, який має бути вре­гульовано для того, щоб обмін відбувся, а плани та очікування економічних суб' єктів були узгодженими так, щоб забезпечити хоча б мінімальний рівень кооперації. Цей рівень досягаєтьсянасамперед тому, що інститут контрактації це не тільки створені людьми формальні та неформальні правила, це також механізми, що забезпечують їх дотримання. Такі механізми стають компонентом інституціональної структури суспільства, створюють певні обмеження в ситуації вибору в тих випадках, коли вони дійсно діють та функціонують. В умовах взаємодії між людьми правила виконують функцію обмеження, та одно­часно вони є засобом розв' язання в тій чи іншій формі розпо­дільчого конфлікту.

Оскільки економічний процес може бути представлений як процес укладання і виконання контрактів, механізм санкціону­вання та забезпечення дотримання умов контрактів значною мі­рою визначає рівень трансакційних витрат в економіці. Він ство­рює для економічного агента витрати, які той зіставляє з виго­дами від порушення умов контракту відповідно до рівня компе­тентності та мотивації. Повні витрати порушення контракту включають прямі санкції, а також втрачені вигоди, які можна бу­ло отримати за умови добросовісного виконання умов контракту. Зазначений механізм забезпечує отримання інформації про сам факт порушення, тобто моніторинг виконання контракту. Якщо дотримання умов контракту здійснюється на підставі достовірної загрози або застосування примусу, це лише свідчить про те, що витрати, яких очікує порушник, більші за очікувану вигоду. Та­ким чином, примус це ніщо інше, як змістовне ядро в механіз­мі забезпечення виконання умов контракту.

Корисність, яку очікують від порушення умов контракту, за­лежить від таких чинників: доходу від порушення контракту, аб­солютної величини санкцій за порушення, а також імовірності виявлення факту порушення. Діяльність щодо забезпечення до­тримання умов контракту має цінність тоді, коли за її відсутності в однієї або в обох сторін контракту виникають стимули до опор­туністичної поведінки. Дана діяльність має зробити вигідним до­держання умов угоди та виступає невід' ємним елементом пояс­нення контрактації в термінах теорії трансакційних витрат.

На рівень трансакційних витрат значно впливає культура кон­трактів. Важливими обставинами, які заважають порушенню кон­трактних зобов' язань, є етична норма учасників контрактів об­межувати власні права умовами укладених угод та розуміння не­минучих приватних та публічно-правових санкцій, а також соціо-культурні традиції суспільства. Відносини довіри, які складаються на основі стійких контрактних норм, можна розгля­дати як соціальний капітал у економічних відносинах.

Виконання контракту може забезпечуватися безпосередньо його учасниками. В даному випадку він є таким, що викону­ється сам, тобто імпліцитним. В економічній літературі існує кілька визначень подібних контрактів, хоча, на нашу думку, найбільш вдалим є варіант визначення, який не допускає різ­них інтерпретацій: «контракт є таким, що виконується сам по собі, якщо в разі порушення умов контракту однією стороною єдиною відповіддю іншої є розірвання угоди» [14, с. 36]. Зви­чайною практикою є забезпечення багатьох контрактів за учас­тю третьої сторони. Це зумовлює постійне відтворення тих функцій держави і недержавних організацій, що гарантують додержання умов контракту та відповідно непорушність прав власності.

Перехід до забезпечення умов контрактів за допомогою тре­тьої сторони може бути зумовлений вичерпанням соціального капіталу в міру розширення кола їх контрагентів. Варіанти пояс­нення зазначених дій, запропоновані А. Олійником, такі:

— значні часові витрати на встановлення таких зв'язків і форм, у яких може існувати персоналізована довіра;

— необхідність пошуку компромісу між логікою максимізації індивідуального прибутку та ключовими характеристиками зв' яз-ків, що базуються на принципах реципрокності (взаємності) [15, с. 15].

Чим коротша історія ринкової взаємодії між підприємцями, чим менш звичними є договірні відносини, які передбачають уз­годжені та пристосовані до специфічних ситуацій механізми адап­тації, тим більше значення має регулювання, що здійснюється судовими або урядовими інстанціями. Іншими словами, конт­ракт, заснований на логіці довгострокових відносин, може роз­глядатися як субститут судів, які, однак, є особливо важливими на початку контрактних відносин.

Розмивання прав власності вважається процесом протилеж­ним специфікації прав власності. Розмивання права власності збільшує трансакційні витрати, оскільки означає свідоме введен­ня невизначеності та нечіткості до тих чи інших компонентів специфікованого права власності. Суб'єктом розмивання права власності часто виступає гарант специфікації права, а оскільки в Україні найбільш поширеним гарантом права власності є держа­ва, то й розмивання права власності пов' язано з її діями. Наслід­ки подібного розмивання в теоретичному аспекті та на численних історичних прикладах досліджені в науковій літературі. Для дер­жави, яка намагається поповнити свої бюджетні ресурси, розми­тість, незахищеність від безоплатного вилучення прав власності громадян часто вигідна, оскільки полегшує розв' язання проблеми забезпечення постійного рівня державних видатків. Очевидно, що розмитість прав власності вигідна для держави в короткому періоді, проте створює труднощі з наповненням бюджетів у дов­гостроковому плані.

Державу не можна розглядати як щось єдине, ціле, вона пред­ставлена різними органами влади та управління, в яких діють конкретні люди державні службовці, що часто здатні й готові вирішувати завдання підвищення власного добробуту через ви­користання службового становища. Тому розмивання прав влас­ності може здійснюватись навіть не в короткострокових інтере­сах країни в цілому, а в інтересах окремих державних службовців та їх груп, а також в інтересах окремих груп лобістів. Окремі по­садові чиновники, використовуючи службове становище, можуть фактично користуватись тими чи іншими правочинностями права власності, хоча формально такі правочинності залишатимуться в розпорядженні власника. Такий різновид опортуністичної пове­дінки чиновника, що виникає внаслідок високого рівня асиметрії інформації та влади між принципалами (громадянами) та агента­ми (чиновниками), є звичайною корупцією. Вона стає складовою економічних, соціальних і політичних інститутів та впливає на них. Найбільш неочевидний спосіб подолання корупції є застосу­вання різних негативних дій з боку контрольно-наглядових та правоохоронних органів.

Найбільший гарант прав власності держава, отже розми­вання прав власності часто пов' язано з її діями. Якщо підпри­ємства не захищені від її втручання, може відбуватися розми­вання прав власності, зростання трансакційних витрат на залагодження різного роду конфліктів, зменшення прибутку та погіршення їх фондових оцінок. Як свідчить практика, участь держави в акціонерному капіталі та управлінні корпоративни­ми правами часто негативно впливає на фондові оцінки корпо­ративних підприємств. Управління такими підприємствами по­требує вдосконалення нормативної бази, яка має забезпечити розв' язання суперечностей між державою власником певних корпоративних активів, що персоніфікована в діях конкретних осіб, Фонду державного майна та державою як гаранта прав власності в особі правоохоронних органів та судової системи. В такій ситуації існує можливість створення ситуації невизна­ченості, коли суб' єктом розмивання права власності виступає той самий суб' єкт, який виконує функцію її специфікації таінфорсменту контрактів, тобто гарант. Крім того, конкретні дії держави, які забезпечують специфікацію прав власності та ін-форсмент контрактів, реалізуються конкретними людьми, тому їх суб' єктивні оцінки та інтереси можуть суттєво впливати на якість корпоративного управління та конкурентоспроможність корпорацій. Як бачимо, ефективне забезпечення специфікації прав власності та інфорсменту контрактних прав можливо за умови обмеження невмотивованих дій з боку держави та конт­ролю за нею з боку суспільства.

Загальне правило, сформульоване К. Менаром, таке: чим більші масштаби ринку, чим більш знеособлені в ньому акти обміну, тим більше потрібно розвивати інституціональні меха­нізми, які визначають природу контракту, правила його засто­сування [3, с. 31]. Існування господарського права та судів, які зобов' язані його застосовувати, — підтвердження тому. У зв' язку з цим існує самостійна проблема ідентифікації, пов' я-зана з кваліфікацією дій сторін первинних контрактів: вико­нання умов угод або їх порушення. Це викликано необхідністю вияснити суть суперечливих вимог нормативних актів, прове­дення експертизи щодо пріоритетності одного акта перед ін­шим тощо.

Якщо потенціал насильства розподілено між суб' єктами власності або сторонами контракту приблизно однаково, то внаслідок обмеженої раціональності діючих осіб виникає ри­зик неадекватної (помилкової) оцінки кожним з економічних суб' єктів очікуваних вигод від використання індивідуального потенціалу насильства. Неадекватність оцінок є підставою для більш частого та невпорядкованого застосування насильства на відміну від використання загроз. Як наслідок можливе над­лишкове використання ресурсів, спрямованих на захоплення та захист. Якщо правила гри побудовані так, що витрати іденти­фікації значні, це, очевидно, створює додаткові стимули для гаранта зловживати власними перевагами в здійсненні насиль­ства відносно сторін контракту. З' являється потреба забезпе­чити компроміс між можливостями економії на масштабі в створенні загрози або застосуванні насильства та ризиком не­добросовісної поведінки держави як гаранта прав власності і контрактів. З одного боку, зростання розмірів держави — чин­ник, який дає можливість економити на витратах здійснення насильства. З іншого — посилення державного впливу створює додаткові ризики зловживання тими перевагами, які пов'язані з виконанням функцій гарантування обмінів.

Збільшення витрат зловживання гарантом власними перевага­ми та підвищення вигод від добросовісного виконання зобов' я-зань може бути досягнуто в такий спосіб:

обмеження влади як делегованого повноваження на прийнят­тя рішень про застосування санкцій;

зниження витрат ідентифікації зловживань гаранта;

підвищення ймовірності покарання гаранта за недобросовіс­ність;

удосконалення інституціонального середовища шляхом прийняття міжнародних зобов' язань;

розвиток конкуренції.

Поведінка гаранта дотримання умов контракту значною мірою залежить від стимулів. Якщо вони пов' язані з короткотермінови­ми вигодами, то є значна ймовірність того, що гарант зловжива­тиме своїми перевагами. Це може виявитися в конфіскації акти­вів поручителів (виборців). Такий висновок логічний на підставі припущення щодо зіставлення вигод від добросовісного гаранту­вання контрактів і вигод від можливої конфіскації. Крім того, не­обхідно враховувати, що ланцюг відносин між поручителем та виконавцем зумовлює виникнення багаторівневої проблеми суб' єк-тивного ризику.

В умовах політичної нестабільності інституціональні зміни мають, як правило, несистемний характер, а нові правила не мо­жуть вповні забезпечити захист від порушень прав власності з боку виконавчої влади. Наука і практика розробили кілька засо­бів, якщо не вирішення, то хоча б пом' якшення цієї проблеми. Серед таких засобів — запровадження спеціальних процедур прийняття правил, які вводяться законом і передбачають відпові­дальність за порушення таких процедур. Очевидно, що це може дати позитивний результат за наявності незалежної від політич­них впливів судової системи.

Існування значної кількості недостатньо обґрунтованих судо­вих рішень відносно найрізноманітніших корпоративних супере­чок, поширення рейдерства та виконання правоохоронними ор­ганами функцій приватного інфорсменту на комерційних засадах свідчить про кризу державного правозастосування в Україні. Су­дова система не стала незалежною від політичних та бізнесових впливів і не здатна забезпечувати юридичну відповідальність держави за порушення контрактних зобов' язань перед громадя­нами та суспільством.

Переведення до судових органів рішень у сфері інфорсмента — це важливий елемент формування інституціональної системи,яка забезпечує реалізацію прав власності та контрактних прав. Однак для реалізації схем оптимального інфорсмента необхід­ні такі умови, забезпечити які нині в країні досить складно. Насамперед, це наявність незалежного високопрофесійного судового корпусу та можливість оскаржувати в судових інсти­туціях рішення державних установ з приводу додержання прав власності та контрактних прав. Зрозуміло, що така система фор­мується протягом певного історичного часу, а характер механі­зму інфорсмента залежить, передусім, від особливостей соці­ально-політичного життя, правових, культурно-історичних тра­дицій, корупції тощо.

Саме тому в Україні паралельно з публічно правовим інфорс-ментом значно поширилися системи приватного інфорсмен-та. Це робиться з метою обмеження можливих зловживань з боку держави. Існування подібної системи інфорсмента пояс­нюється наявністю близьких замінників, які є гарантами ана­логічних угод. Самовиконання контракту в такому разі може бути забезпечено:

— анулюванням контракту (гарантом виступає інша держава);

— заміною агента шляхом участі у виборах;

— використанням в якості третьої сторони, що забезпечує дотримання умов угоди спеціалізованої приватної організації.

Як приклад, можна назвати організації саморегулювання, які відповідають за забезпечення додержання стандартів поведінки суб' єктів господарювання, проводять розслідування та наклада­ють санкції у разі виявлення порушень. Частіше за все такими організаціями є тіньовий арбітраж, який розв' язує суперечки не згідно з чинними законами, а відповідно до «понять», які не є ле­гальними [15, с. 17].

Механізми приватного інфорсмента в українській економі­ці, де відомості про зобов' язання найбільших корпорацій недо­статньо інформативні, а значна частина поточних господарсь­ких операцій здійснюється в тіньовому секторі, дуже поши­рені. Як наслідок формується надзвичайно витратна та неефек­тивна система, в межах якої апарат державних органів право­порядку доповнюється службами безпеки великих корпорацій, приватними охоронними агенціями. До того ж ці дві системи одночасно співпрацюють і змагаються з кримінальними угру­пованнями. В такій ситуації важко розрізняти легальні та неле­гальні методи захисту власності, що є свідченням невідповід­ності інституціоналізації економіко-правових взаємодій потре­бам економічного розвитку.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Ф Івашина - Захист прав власності та контрактів деякі теоретичні аспекти