Л Алексієвець - Зовнішньополітичні чинники становлення польської держави та визначення її кордонів у 1918-1923 рр - страница 1

Страницы:
1  2  3  4 

Збірник наукових праць

УДК 94 (438)

Леся Алексієвець

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ЇЇ КОРДОНІВ У 1918-1923 РР.

У    статті    розглядаються     зовнішньополітичні аспекти становлення Польської держави у 1918-1923 рр.

Ключові слова: Польська держава, зовнішня політика, кордони, Паризька конференція, Рада Послів.

Унезалежнення Польщі у листопаді 1918 р. гостро поставило питання розбудови основ національної державності. Однією з найважливіших державотворчих акцій стало запровадження атрибутів державності. Важливим кроком на цьому шляху було визначення кордонів Польської Республіки та їх захист. Щоби розв'язати територіальні проблеми, Польща взяла участь у 60 локальних збройних конфліктах, півторарічній війні на сході з ЗУНР, УСРР, РРФСР. До воєнних дій було залучено загалом понад мільйон польських солдатів. Визначення кордонів Другої Речі Посполитої закінчило процес її повернення на політичну карту світу як суверенної країни, дієвого суб' єкта міжнародних відносин.

Розгорнутий після відновлення політичної самостійності Польської держави процес формування її території відбувався складно і неоднозначно. Неупереджене дослідження всього комплексу боротьби поляків за встановлення кордонів країни і захисту національної державності нині набуває дедалі більшої популярності серед українських істориків. Свідченням цього стали міжнародні наукові конференції [1], а також опублікування протягом останнього десятиріччя низки праць [2; 3-8; ін.], автори яких прагнули висвітлити ці проблеми в усій суперечливості та неоднозначності складної доби міжвоєнної Європи. У пропонованому дослідженні не ставимо за мету детально вивчити та оцінити всі події, що стосувалися формування кордонів і зовнішньої політики Другої Речі Посполитої. Це проблематика окремих праць. Розглянемо і проаналізуємо основні зовнішньополітичні чинники утвердження Польщі як держави, акцентуючи на менш вивчених в українській історіографії аспектах, а також ключові події, що вели до становлення її кордонів. Без цього важко зрозуміти наступні кроки і прийняті рішення знову самостійної країни, власне, її подальшої історії.

Із забезпеченням єдності польського народу й польської території виникла нова ситуація в Центральній Європі, де відроджена Польща була однією з найбільших держав з багатовіковими традиціями самостійного існування та активної зовнішньої політики. Втім, тогочасна міжнародна ситуація і становище Другої Речі Посполитої залишалися непростими. Поки Польща як самостійна держава не існувала, її прагнення до свободи пробуджували симпатії до неї багатьох народів. Коли ж вона знову постала як суверенна країна й узялася відстоювати власні інтереси на міжнародній арені, зокрема вигідні для себе питання розв' язання кордонів, почали звучати численні критичні голоси, що засуджували Польщу, говорили про неї як про "сезонну державу", нападали на т. зв. польський коридор (Німеччина), заявляли про неї як про "охоронця біля колючого дроту, що відділяє Росію від Європи" (РРФСР) і т. д. [9, с. 5-6]. Особливо гостро критикувала експансіоністські плани Варшави за Сяном дипломатія ЗУНР.

Закономірно, що при цьому Польська держава повинна була забезпечити зміцнення зовнішньополітичних позицій, налагодити взаємні стосунки з близькими державами на тлі тогочасних міжнародних проблем, до загального повоєнного їх врегулювання, та відновити своє місце в структурі міжнародних відносин Центрально-Східної Європи, посилити вплив на історичні процеси на європейському континенті в нових умовах міжвоєнної доби. Отже,

основними завданнями зовнішньополітичної діяльності початкового періоду становлення Польщі були: захист національної державності, визначення кордонів та утвердження на міжнародній арені як самостійної незалежної держави. У контексті цих положень зовнішню політику Другої Речі Посполитої можна поділити на два головних етапи: перший - 1918­1923 рр. і характерний зусиллями щодо визначення кордонів відновленої Польської держави, а також їх міжнародного визнання; другий - 1923-1926 рр., коли Польща простувала до зміцнення свого нового становища в Європі, налагодження відносин із сусідами й тогочасними великими державами. У контексті дослідження звернемося до першого періоду. В цей час тривала напружена дипломатична і з людськими втратами збройна боротьба за існування Польської держави.

Питання про кордони відродженої країни були серед найскладніших. Західні держави вважали, що Польща повинна одержати тільки ті області, де переважає польське населення, тож її керівники не могли домагатися повернення історичних територій, втрачених з ХІІІ до ХУШ ст., і які на початку ХХ ст. мали здебільшого непольське населення. У час проголошення незалежної держави в 1918 р. на заході поза кордонами Польщі залишалися землі Верхньої Сілезії, Великопольщі, Помор'я, Вармії та Мазур. Це були терени з переважною кількістю польського населення. Всупереч проводу ЗУНР-УНР на сході польські політичні кола домагалися включення таких територій: Східна Галичина - по р. Збруч, Холмщина, Підляшшя, Полісся, Волинь - по р. Случ, Проскурівського й Кам' янського повітів і значної частини литовських та білоруських земель.

Долю Польщі неодноразово обговорювали і вирішували під час міжнародних переговорів. Вагому роль у відродженні й визнанні Польської держави, встановленні її кордонів відіграла зустріч країн-переможниць у Парижі в січні-червні 1919 р.

Ще наприкінці Першої світової війни основними центрами вирішення польського питання стали, з одного боку, - власне країна та її народ, який із зброєю захищав своє право на самовизначення, а з іншого, - держави Антанти і Сполучені Штати Америки. Особливого резонансу в світі набрало послання В. Вільсона Конгресу США 8 січня 1918 р. т. зв. 14 пунктів мирного післявоєнного врегулювання.

Тринадцятий пункт визначав кордони майбутньої Польщі й проголошував необхідність створення незалежної Польської держави з приєднанням до неї територій, де проживало незаперечно польське населення, причому з вільним і надійним доступом до моря; політичну й економічну незалежність, територіальну недоторканість мала гарантувати міжнародна угода [10, с. 233]. Це положення, після визнання Німеччиною й Австро-Угорщиною програми В. Вільсона як платформи для перемир'я, стало міжнародно-правовою базою, на основі якої світове співтовариство погодилося виправити несправедливість щодо поляків, допущену при поділах Речі Посполитої і на Віденському конґресі 1815 р.

Як уже було зауважено, оскільки західні країни вважали, що Польща має отримати лише території, на яких за етнічним складом переважали поляки, її речники не могли офіційно вимагати повернення втрачених у ХШ-ХУШ ст., земель, де на початку XX ст. більшість становило непольське населення. Загалом ситуація у XX ст. в Європі була зовсім іншою, ніж наприкінці XVIII ст. Незважаючи на це, у більшості програм, присвячених відновленню державності, польські політичні діячі зверталися до традицій великої держави, яка існувала до поділів. Тому надалі виникали значні диспропорції між планами та сподіваннями польських політичних сил і реальними можливостями для їх реалізації. Можна погодитися з Л. Зашкільняком, що через великодержавну традицію, яка тягнулася від часів шляхетської Речі Посполитої та передбачала приєднання до неї територій із переважанням непольського населення, і яка проявлялася у діяльності перших керівників Польщі, країні довелося пройти у 1918-1920 рр. складний шлях випробувань, що коштував полякам 250 тис. вбитих, сотні тисяч поранених і скалічених [6, с. 457].

Комп' єнське перемир' я передбачало відведення німецьких військ на лінію кордону 1914 р. Проте польське населення Великої Польщі й Верхньої Сілезії не бажало надалі миритися з німецьким пануванням. Наприкінці грудня 1918 р. у Великій Польщі розпочалосяповстання, яке тривало до середини лютого 1919 р. Уже в другій половині січня 1919 р. повстанці визволили від німецьких окупантів Познань та провінцію. 8 січня Головна народна рада офіційно перебрала владу над цією територією, адміністрацію очолив В. Тромпчинський. Командував повстанськими частинами майор С. Тачак. 16 січня головнокомандувачем, на пропозицію Ю. Пілсудського, призначили генерала Ю. Довбур-Мусницького, який почав реорганізовувати повстанські загони, формуючи регулярну армію.

16 лютого загальний договір про перемир'я між Німеччиною та коаліцією продовжили. Його постанови стосувалися воєнних дій у Великопольщі. Так, повстанські відділи визнали частиною військових формувань коаліції, встановили демаркаційну лінію між уже визволеною територією та тією, що перебувала під владою німців. Визнання польських повстанських центрів на визволених землях мало вплинути на рішення мирного договору щодо західних кордонів Польщі. Тут варто акцентувати на заувагах Т. Єндрущака щодо великопольського повстання: по-перше, воно вибухнуло невдовзі після утворення незалежної Польської держави і було виявом прагнення польської людності Великопольщі до об' єднання з іншими землями батьківщини; по-друге, спалах визвольних змагань наступав в атмосфері й на хвилі подій, викликаних воєнною поразкою Німеччини і Листопадової революції 1918 р.; по-третє, завдяки успіхові великопольського повстання було створено сприятливе становище для справи приналежності цих територій до Польщі; й, нарешті, по-четверте, воно безсумнівно вплинуло на виступ поляків у Сілезії, які кількома місяцями пізніше взялися за зброю, щоби вибороти приєднання Верхньої Сілезії до решти краю [11, с. 40-42].

Головна народна рада управляла на звільнених територіях до серпня 1919 р. У цей час згадані землі офіційно ввійшли до Польської держави, хоча ще протягом певного періоду мали спеціальний статус-представництво, т. зв. Міністерство колишньої Прусської області. Формально до мирної конференції в Парижі вона продовжувала належати до Німеччини. На східному Помор'ї польська адміністрація поставала в міру виведення німецьких військ. 10 лютого 1920 р. ґенерал Ю. Галлер провів в урочистій обстановці на Балтійському морі символічну церемонію "заручення Польщі з Балтикою", кинувши у морські хвилі перстень із польським орлом [12, с. 2-3].

Нагадаємо, що невдовзі після утворення уряду І. Падеревського Другу Річ Посполиту визнали і заявили про встановлення з нею дипломатичних зв'язків: США - 30 січня 1919 р., Франція - 24 лютого 1919 р., Велика Британія - 25 лютого 1919 р. та інші держави [13, с. 250]. Однак остаточний вигляд післявоєнної Європи, насамперед Центральної і Східної, формувався шляхом збройної боротьби та дипломатичних переговорів на Версальській конференції, яка закінчилася 28 червня 1919 р. підписанням мирного договору.

У Паризькій конференції брали участь делегати 27 країн, які належали до табору переможців і безпосередньо воювали з чотирма центральними державами - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, чи, принаймні, розірвали дипломатичні відносини з хоча б однією з перерахованих країн. Офіційно Паризькою конференцією керували п'ять головних держав-переможниць: США, Велика Британія, Франція, Італія і Японія. Лише їхні представники (двоє від кожної країни) належали до Ради десяти -керівного органу, створеного на початку роботи конференції. У березні 1919 р. утворився координаційний керівний орган - Рада чотирьох, до якої увійшли: Президент США В. Вільсон, глава британського уряду Д. Ллойд Джордж, французький прем'єр-міністр Ж. Клемансо і прем'єр-міністр Італії В. Орландо. Згодом функціонували інші керівні органи конференції: Рада п'яти - у складі міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії і спеціального представника Японії, Рада глав делегацій та ін. Але фактично на всіх етапах конференції найважливіші питання, у т. ч. щодо кордонів Польщі, вирішували представники трьох держав: Сполучених Штатів, Великої Британії і Франції.

У роботі конференції брала участь і Польська держава, від якої могли бути заявлені два представники [14, с. 469].  На чолі її делеґації до травня був Р. Дмовський, далі - прем'єр

І. Падеревський. У разі відсутності останнього першим заступником призначали, як і раніше, К. Длуського [15].

Відповідно до своїх попередніх декларацій Д. Ллойд Джордж і В. Вільсон акцентували на становищі, за яким до Польщі мали бути приєднані тільки ті території, на яких проживали поляки. Цей постулат формулювали щодо і західного, і східного кордонів. Найсприятливішу позицію щодо визначення західних рубежів Польщі займав Ж. Клемансо, тому що головною метою Франції було якнайшвидше послаблення Німеччини [16, с. 184]. У справі східного кордону бачення Франції, хоч і менш виставлялося на перший план, вирівнювалося з точкою зору американців і англійців.

Ставлення держав до Польської республіки спершу не було надто прихильним. Допомагаючи Польщі, Велика Британія, Франція і США шукали в цілому прийнятного для себе вирішення взаємних суперечностей. Вони вважали власною заслугою вже те, що посприяли утворенню Польської держави після 123 років неволі. Стверджували, що Польща зі своїми претензіями на півдні, півночі, сході й заході створює надмірно великі труднощі, порушуючи творення і розгортання мирних відносин у Європі. Особливо пристрасним виразником цього подиву "польською невдячністю" й обурення "польським імперіалізмом", як зазначав польський дослідник Є. Красуський, був британський прем'єр Д. Ллойд Джордж

[17, с 41].        .... .

Свої перші невдачі на мирній конференції Р. Дмовський пояснював впливами євреїв і

масонів.   Демократ   В. Вільсон,   ліберал   Д. Ллойд   Джордж   і   радикал   Ж. Клемансо

представляли партії, які перебували у сфері єврейських та масонських впливів. Але

насправді Р. Дмовський мав на увазі той факт, що він був неприйнятний власне як

націоналіст. Уже згаданий Є. Красуський у монографії "Трагічна незалежність. Зовнішня

політика Польщі у 1919-1945 рр." відзначив: "Було вартою жалю річчю те, що з одного боку

перебував Дмовський із своїми прихильниками, з іншого ж - ніхто інший, як власне

Клемансо, Ллойд Джордж і Вільсон" [17, с. 42]. На його думку, "людиною, яка підходила для

того, щоб знейтралізувати ліберальні, масонські та єврейські застороги щодо Дмовського",

був Падеревський [17, с. 42]. Однак цей аспект належав до другорядних.

Основною ж причиною слабкості польського становища на мирній конференції було те,

що британці та французи однаково прагнули, щоб, як і до цього часу, Німеччина та Росія

загрожували одна одній. Водночас у розпалі дебатів Ж. Клемансо відверто заявив: "Коли

було порушене питання про утворення Польської держави, малося на увазі не лише

загладити один із великих злочинів історії, а й створити бар'єр між Німеччиною і Росією..."

[18, с. 35].

Франція прагнула бачити Росію антибільшовицькою, але великою і сильною. Вважала, що до неї мають увійти не лише землі на схід від р. Буг, а й Східна Галичина, яка перед війною їй не належала. Франція була готова визнати Польщу і за нею значні території лише коштом Німеччини. "Якщо головним союзником проти Німеччини мала бути Росія, то Польща, ворожа Росії, мала бути в очах французів лише тимчасовим замінником", - вважає Є. Красуський [17, с. 42]. Протиріччя французької політики у польському питанні були зумовлені прагненнями: з одного боку - послабити Німеччину, а з іншого, - використати її, як і Польщу, в боротьбі з радянською Росією. Французькі політики в подальшому фактично відмовилися від висунутого ними історичного принципу у формуванні польсько-німецького кордону і почали дотримуватися етнографічної основи в територіальному розмежуванні, формально-статистичного методу у визначенні національного характеру земель.

Важливою для Другої Речі Посполитої була позиція щодо неї Великої Британії, голос якої багато означав у повоєнній Європі. Англійці не ставилися до Польщі як до гідного підтримки партнера, вбачали у ній насамперед союзника Франції, тому польські інтереси неодноразово страждали від англійсько-французьких сутичок. Розбудова Польщі за французьким зразком означала посилення в Європі Франції. "Не треба створювати нову Ельзас-Лотарінгію", - повторював Д. Ллойд Джордж [18, с. 35].

Польські дипломати настійно, різними способами, дбали про позитивну думку і підтримку представників Великої Британії. Однак, незважаючи на це, часто "відчували з їх боку образи, зневагу" [19, с. 138], неодноразово були змушені захищатися перед британськими атаками на міжнародному форумі. Особливо гострими були виступи прем'єра Д. Ллойд Джорджа. При цьому, як дещо тенденційно зазначив П. Лоссовський, "його відкрите ігнорування у сфері ознайомлення зі справами нашого краю перепліталося з однаково відвертою грубістю" [19, с. 138]. Власне, представники Великої Британії спричинили обмеження польських повернень на заході, несприятливе для поляків визначення польсько-німецького кордону.

Британці розглядали Польщу насамперед крізь призму свого ставлення до Німеччини і Росії. Вони були настійливішими, ніж французи, у прагненні створити загрозу Німеччині від Росії, і, навпаки, Росії з боку Німеччини. Польща їм, по суті, заважала, тому старались її "обрізати" якнайбільше з усіх боків, створити таку державу, яка, в разі перемоги більшовиків у Росії мала потрапити в залежність від Німеччини і разом із нею скласти антирадянський і антиросійський бастіон, і навпаки - у разі перемоги антибільшовицьких сил - у залежність від Росії і становити небезпеку для Німеччини. Міністр закордонних справ Великої Британії А. Бальфур трактував у щоденнику в листопаді 1916 р. цю позицію так: "Остерігалися, що нова Польща страждатиме на ті самі хвороби, які згубили давню Польщу; що вона буде ареною постійних інтриґ між Німеччиною та Росією; і що її існування, зовсім не приводячи до справи європейського миру, давало б постійний привід до європейських суперечностей. Більше того, якби навіть така Польща була здатна відіграти ефективну роль як буферна держава (у чому є сумнів), не певен, чи буферна держава між Німеччиною і Росією була б корисною для Західної Європи. Якби Німеччина була позбавлена всієї боязні натиску з боку Росії й мала вільне повернення всієї своєї сили в напрямку розвитку власних західних амбіцій, то Франція і Велика Британія могли б стати жертвами. Не зовсім певен, чи відрізання Росії від західних сусідів не повернуло її інтересів до Далекого Сходу в мірі, яка не могла не сповнювати британських мужів стану певного неспокою. Чим більше Росія буде державою європейською, ніж азіатською, тим краще для кожного. Звідси приходимо до висновку, що вирішення польського питання, яке найкраще відповідало б нашим інтересам, означало б утворення Польщі, наділеної автономією у широких розмірах, що залишалася б одночасно інтеґральною частиною російської імперії" [17, с. 42-43].

З іншого боку, вважаючи Німеччину єдиною достатньо сильною перепоною для можливих зазіхань з боку Росії, однаково якої, британці трактували помилковим і нелогічним прагнення Франції до послаблення Німеччини на користь Польщі. Вони виступали проти відібрання у Німеччини вугільно-промислового басейну Верхньої Сілезії, оскільки це послаблювало здатність Німеччини до сплати воєнних відшкодувань. Окрім того, Лондон боявся, що з поразкою Німеччини Франція здобуде переваги на Європейському континенті. Польщу ж вважали близькою до Франції. Скориставшись виникненням нових держав над Балтійським морем: Естонії, Фінляндії, Литви і Латвії, Велика Британія намагалася здобути у згаданому реґіоні певні впливи, і з цієї точки зору їй відповідало творення нових міст у Ґданську і Клайпеді.

Позиція американських представників щодо вирішення питання про кордони Польщі на Паризькій мирній конференції була близькою до британської, водночас відображала прагнення Вашингтона до світового панування. Ця політика мала на меті посилити вплив Сполучених Штатів у Європі й тому суперечила бажанню Франції зміцнити своє становище на європейському континенті. Утвердження Польщі за рахунок передачі їй важливих польських земель не відповідало інтересам американських представників на мирній конференції [16, с. 11-12]. Отже, долю Польщі вирішували країни-переможниці, й насамперед Велика Британія, Франція, США, відповідно до їхнього бачення власних позицій і впливів у повоєнному світі. Важливу роль відігравали становище і наступний розвиток ослаблених, але доволі могутніх сусідів - Німеччини та Росії, національні інтереси поляків при цьому відсували на другий план.

У представленні інтересів Польщі на мирній конференції в Парижі варто відзначити роль Польського національного комітету. Нагадаємо, що після місії С. Грабського і постання кабінету І. Падеревського Комітет був розширений кількома представниками Ю. Пілсудського, зокрема Л. Василевським, К. Длуським, М. Сокольницьким та ін., і став офіційним органом польського уряду, хоча й надалі цілковито підпорядковувався Р. Дмовському. Його діячі, а серед них - вчені, політики, провели значну роботу й подали численні наукові та пропаґандистські матеріали на підтримку польських територіальних претензій і пропозицій [20].

29 січня 1919 р. Рада десяти заслухала повідомлення Р. Дмовського про ситуацію в Польській Республіці та територіальні вимоги польського уряду. "Відбудова Польської Держави, - розпочиналася нота у справі її західних кордонів, - має вважатися, як:

1 - акт справедливості та відшкодування злочинів внаслідок поділів (1772-1793-1795).

2 - результат розвитку польських національних сил, які зростали, незважаючи на деструктивні зусилля держав-подільників, і наслідок розпаду Австро-Угорщини, розкладу Російської імперії та поразки Німеччини.

3 - необхідність утворення між Німеччиною та Росією сильної і справді незалежної держави" [21, с. 31]. В основу визначення кордонів Польщі пропонували покласти "історичний принцип". Тобто, Р. Дмовський намагався довести право Польщі на відновлення її в цілому відповідно до кордонів Речі Посполитої до часу її першого поділу - 1772 р. з можливою їх частковою зміною. Польська делеґація прагнула домогтися не лише повернення Ґданська, а й надання країні ширшого виходу до моря, південних земель Східної Пруссії, більшої частини Верхньої Сілезії і Цєшинської області. Загалом територія, якої домагалися поляки, становила 84 198 км2 із населенням 6598692 осіб [5, с. 17]. До Другої Речі Посполитої мали відійти Литва, майже вся Білорусь, у т. ч. басейн Березини і великий район на правому березі Західної Двіни, а також значна частина Західної України з майже усією Волинською і частиною Подільської губерній [22, с. 35-38]. При цьому, якщо ендеки прагнули до інкорпорації цих територій, то пілсудчики схилялися до максимально широкої федерації різних народів під егідою Польщі.

Згідно з проектом, який розробив національний табір, кордони Польщі на сході мали б проходити по лінії другого поділу - 1793 р. Р. Дмовський, автор цього, названого інкорпоративним, плану, вважав, що найнебезпечнішим ворогом незалежності Польщі буде Німеччина, яка заохочувала і підтримувала прагнення до незалежності народів, які жили на землях між Росією та Річчю Посполитою. Тому він пропонував приєднати до Польщі лише ті східні території, на яких більшість населення становили поляки. Це, на його думку, повинно було разом з тим створити умови для поліпшення відносин із Росією. Автором другої концепції - федеративної - був Ю. Пілсудський. Найнебезпечнішим ворогом Польщі він вважав Росію. Відповідно до цього плану Друга Річ Посполита мала допомогти литовцям і українцям у становленні їх державності. Ю. Пілсудський пропонував створити федерацію суверенних держав: литовсько-білоруської, української і польської, здатну протистояти можливій російській аґресії [17, с. 40]. Обидва проекти, що стосувалися східних, а в разі здійснення інкорпоративного плану - також західних та північних кордонів держави, були спрямовані на забезпечення незалежного існування Другої Речі Посполитої [23, с. 231].

Для демаркації польських кордонів за ініціативою Ради десяти було утворено комісію, яку очолив французький дипломат, колишній посол Франції у Німеччині, Ж. Камбон. 12 березня 1919 р. його комісія виклала думки щодо визначення польсько-німецького кордону. В основу проекту було покладено етнографічні принципи, які у січні 1918 р. проголосили В. Вільсон і Д. Ллойд Джордж. Відповідно до основних пропозицій комісії Ж. Камбона, у Познанській області й Західній Пруссії (Польському Помор' ї) західний рубіж польської етнічної більшості мав стати кордоном між Польщею та Німеччиною; Ґданськ і землі, що лежать на правому березі Вісли вздовж залізничної дороги Варшава - Млава -Ґданськ, - належати Польщі; державну приналежність території, суміжної з районом Алленштейн у Східній Пруссії, - визначати плебісцитом; усі райони Верхньої Сілезії зпереважаючим польським населенням також мали увійти до Польщі [16, с. 113]. При збереженні за Німеччиною основної частини земель Східної Пруссії польський вихід до моря мав вигляд коридору, прокладеного крізь німецькі володіння.

У цілому пропозиції Ж. Камбона були не дуже прийнятними для Польщі, оскільки передбачали збереження за Німеччиною частини польських земель. Однак і вони викликали рішучий протест Д. Ллойд Джорджа, якого підтримав В. Вільсон. 25 березня 1919 р. Д. Ллойд Джордж надіслав Ж. Клемансо і В. Вільсону меморандум "Деякі зауваги для мирної конференції до укладення остаточного проекту мирних умов", відомий як "Документ із Фонтенбло". У ньому він відзначив: "Не можна собі уявити гіршої причини наступних воєн, аніж оточення німецького народу, який показав себе однією з найсильніших і найжиттєздатніших рас у світі, рядом малих державок, складених із народностей, які в минулому ніколи не мали сталої влади, і передання кожній із них певної кількості німців, які прагнуть лише однієї мети: з' єднання з вітчизною. Пропозиція польської комісії, щоби віддати 2100 тис. німців під панування народу з відмінною релігією і який протягом усієї своєї історії жодного разу не зумів виявити здатність до утримання постійної самостійності, мусить, на мою думку, раніше чи пізніше призвести до нової війни у Східній Європі" [17, с. 44-45]. Визначаючи у документі східні кордони Німеччини, Д. Ллойд Джордж погоджувався з отриманням Польщею Данціґського коридору, однак із таким розрахунком, щоби він охопив якомога менше територій із німецьким населенням.

За слабкого опору Ж. Клемансо, Д. Ллойд Джордж і В. Вільсон вирішили провести плебісцит не лише на Мазурах, як пропонувала комісія Ж. Камбона, а й у частині Західної Пруссії на східному березі Вісли, а також утворити з Ґданська вільне місто. У проекті мирного договору, врученого 7 травня 1919 р. представникам Німеччини, містилися дві дуже важливі поправки, внесені до пропозицій комісії Ж. Камбона. Одна з них передбачала не передачу Ґданська Польщі, а виокремлення його в самостійну "державу", інша - виділення району Марієнвердера (Квідзин), як і Алленштейну (Ольштин) в плебісцитну зону.

Згодом Р. Дмовський із приводу такого рішення написав: "Відібрали головну частину того, що видерли від нас прусси під час поділів, отримуємо колиску Польщі, Познань, через Помор'я повертаємося до Балтики... Але не можна закривати очі на той факт, що ми отримали тільки половинчасте вирішення нашої прикордонної проблеми з німцями. Цей проект трактату..., що встановлював вільне місто Ґданськ і наперед визначену, в даних умовах, поразку плебісцитів у Квідзині й Мазурах, які залишаться, таким чином, у руках Німеччини, урізаної дещо при гирлі Німану, а збільшеної на заході Східної Пруссії, створював для нашої держави дуже важке становище. Ми не досягли того, чого бажали, що ми вважали за необхідне для безпеки Польщі, для її успішного розвитку, для здобуття її незалежності й на що ми мали право" [5, с. 18].

Використовуючи протиріччя між супротивниками, німці вирішили домогтися перегляду умов мирного договору. В обширних "Заувагах щодо умов миру", оприлюднених 29 травня 1919 р., німецька делеґація в Парижі спробувала спростувати всі рішення щодо польського питання. Німеччина була готова віддати Польщі лише частину Познанщини, настійно прагнула збереження Ґданська, виступила проти будь-яких плебісцитів і за утримання всієї Верхньої Сілезії. Німецькі урядові кола стверджували, що польська не є мовою корінного населення згаданої території, її жителі не брали участі у визвольній боротьбі, і їм не властиві польські національні почуття. Представники німецької делеґації заявляли, що Німеччина не може обійтися без Верхньої Сілезії, а Польща її не потребує [24, с. 114]. Суть цього твердження полягала в тому, що Німеччина визнавала сам факт виникнення Польської держави, однак при цьому не лише прагнула зберегти за собою якомога більше польських земель, а й домагалася того, щоби Польща була позбавлена індустріальної бази і приречена на роль аграрного придатку.

Німецькі домагання підтримав Д. Ллойд Джордж. Його позиція завдавала серйозного удару інтересам Польщі. Так, питання про Верхню Сілезію вирішили не на користь Речі Посполитої. Запрошений на засідання Ради чотирьох, І. Падеревський поступився натискові

Страницы:
1  2  3  4 


Похожие статьи

Л Алексієвець - Зовнішньополітичні чинники становлення польської держави та визначення її кордонів у 1918-1923 рр

Л Алексієвець - Польща в 1918-1926 рр у вимірі сьогодення

Л Алексієвець - Парламентські вибори 1922 р та особливості діяльності сейму й сенату першого скликання ii речі посполитої