В Окаринський - Проблема збереження історичної пам'яті у свідомості мешканців міста тернополя минуле і сучасне - страница 1

Страницы:
1  2  3 

УДК 947 (477)

Володимир Окаринський

ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ'ЯТІ У СВІДОМОСТІ МЕШКАНЦІВ МІСТА ТЕРНОПОЛЯ: МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ

У дискусійній статті розглянуто стан історичної свідомості мешканців міста Тернополя, як звичайних обивателів, так і публічних осіб, бізнесових структур, преси, краєзнавців та органів влади і місцевого самоврядування щодо знання й шанування історії свого міста, збереження його неповторного історико-культурного обличчя.

Ключові слова: Тернопіль, суспільна свідомість, історія, історико-культурна спадщина, місця пам'яті.

Історична свідомість теперішніх українців перебуває у доволі невпорядкованому, хаотичному стані. Існують різні рівні цієї свідомості, що мало корелюються між собою: науковий із дуже багатьма підходами або концепціями, побутовий і офіційний чи масовий (підручники, ЗМІ, мас­культура). Мабуть, варто вести мову про більш масовий і побутовий рівні колективної історичної свідомості українців і зокрема, тернополян. У ній також немає єдності (якої, можливо й не буває і не потрібно, щоб вона була), але у ній також мало історизму, а над усім тим стоїть відсутність культури. Ця історична неусвідомленість гальмує творення модерної української нації і процвітаючої держави, більш гармонізованого і справедливого суспільства, а також є проблемою й місцевого рівня. На практиці це виливається у втраті містами свого історичного обличчя, культурної аури, або її розмитті і спрощенні - профанації.

Історична свідомість на базовому рівні формується через знання місцевої історії - місця, у якому народилася, сформувалася чи проживає людина, її малої "батьківщини". Увагу до місцевої ("малої") історії визначають як одну з основних рис ментальності европейців, приналежність до яких декларують в Україні на усіх рівнях - від офіційно-владного до культурно-мистецького і побутового.

Історична свідомість відображає самоусвідомлення суспільства у єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Оскільки суспільство є різноманітним, то все його різноманіття має історичне підґрунтя, а без нього уявлення про минуле є неповним. Тому, історична свідомість на місцевому - тернопільському - рівні має відображати не лише національно-визвольний чи ще якийсь підхід, а стояти понад чи поза цими підходами. Виходячи з цього, для процвітання і гармонізації місцевої культурно-історичної аури, слід виходити із таких базових засад: Тернопіль -місто, що утворилося в певних історичних обставинах, має свого засновника і точну дату заснування; місто від початків складалося як культурно-історичний феномен, у якому переплелися здобутки й творіння різних культур, етносів, шкіл, митців тощо; Тарнополь-Тарнопіль-Тернопіль від початків був полікультурним і багатонаціональним і при розгляді його історії та її усвідомленні неможливо оминути внеску жодної з культур - русько-української, польської, єврейської, австрійської, космополітичної; об'єднуючим чинником для історичної свідомості тернополян є усвідомлення їх міської ментальності, як культурно-історичного феномену. Останній має продовження в сучасності і є (чи повинен стати) культурозберігаючим та примножуючим чинником для культурно-історичної системи міста.

Метою статті є з'ясування стану історичної свідомості мешканців міста Тернополя, як звичайних обивателів, так і публічних осіб, бізнесових структур, преси, краєзнавців та органів влади і місцевого самоврядування щодо знання й шанування історії свого міста, збереження його неповторного історико-культурного обличчя.

Завдання статті - проаналізувати причини "погіршення" історичної пам'яті тернополян і занедбаного стану історико-культурної спадщини міста, виявити зміни у історичній топографії міста і стан відображення у ній слідів історичної традиції міста, звернути увагу на перекручення фактів із історії міста та можливість їх виправлення, виявити факти неналежного ставлення до пам'яток міста і спотворень його історико-культурного образу, актуалізувати потребу в суспільстві щодо створення й оформлення у Тернополі місць пам'яті, згідно з концепцією французького історика П. Нори і через них формувати в місцевій громаді містоцентричний погляд на історію, відродити городянську свідомість тернополян.

Об'єктом статті є історична колективна свідомість та історична пам'ять. Предметом -проблема збереження та конструювання історичної пам'яті сучасних мешканців міста Тернополя.

Застосовуючи порівняльно-історичний метод, доводиться констатувати загальне "погіршення" історичної пам'яті тернополян: дилетантизм деяких "фахівців" - краєзнавців, журналістів, органів влади місцевого рівня, а також невігластво так званих "пересічних городян". Сліди історичноїпам'яті фіксуються у знанні мешканцями Тернополя елементарних фактів історії свого міста, стані пам'яток, назвах вулиць та інших об'єктів міста (також їх зміни, спотворення чи трансформації) і, як наслідок, ставленні до свого історичного минулого.

Таке незнання свого міста є наслідком провінційної традиційної "сільської" ментальності більшості мешканців сучасного Тернополя, яка ще не встигла зазнати впливу урбанізації. Серед них існує внутрішній підсвідомий опір цьому процесові. І це не лише характеризує марґіналів, які "приїхавши в місто не можуть виїхати з села". Непримиренне ставлення містян до вихідців із села, які перебувають у місті, ще не означає, що міщани самі позбулися залишків "сільської" ментальності. Причинами цього є низький рівень освіченості і відсутність елементарної культури. Наслідки цього бачимо у ставленні таких мешканців Тернополя до міста як до тимчасової "перевалочної" бази або й як до окупованої ворожої території. Саме місто такі мешканці називають "великим селом", приносять з собою "кращі" традиції низької особистої культури, яку галицька урбаністична культура XX століття окреслила як "рагульство". Звідси, наприклад, і проблема засмічення міста.

Явище рагулізму є ключовим у проблемі збереження історико-культурної спадщини міста. Тому звернемо увагу на походження цього феномена. Термін "рагуль" є суто галицьким і набув поширення із кінця 1960-х років на позначення марґінальних вихідців із села, які не мають міської ментальності і відзначаються низьким рівнем культури. За часів Австро-Угорської імперії так називали відокремлену категорію населення, мешканців місцевих сіл. За версією Ю. Винничука, їх назвали "рагулі" (первісно "рогулі"), тому що в XIX ст. існував шлагбаум перед в'їздом у Львів (мабуть, і у інші міста регіону), що перекривав в'їзд до міста на ніч і його звали "рогатка". Ця ж назва зафіксована й у Тернополі, наприклад церква "на рогатці" (очевидно, Микулинецькій рогатці), як досі називають "монастирську" Успенську церкву на вул. князя Острозького. На рогатці збирали плату за в'їзд до міста. Людей, які були з села і мешкали поза рогаткою й називали рагулями (рогулями).

Згодом це стало прізвиськом, яке однак не було надто пов'язане із національними відносинами. Це, передусім, пов'язано з певним рівнем культури, розвитку людини в культурному плані. Самі ж місцеві українці досі часто використовують термін "рагулі" до людей своєї національності, якщо вони хочуть підкреслити, що ця людина не цивілізована і він чи вона має надто низький культурний рівень [20, с. 86].

За визначенням авторів "Енциклопедії нашого українознавства" О. Кривенка та В. Павліва, рагуль - це найпримітивніший профан, груба антитеза втаємниченого, синонім профанського терміну "бик" [9, с. 89]. Зараз це низьке явище згубно впливає на образ міста і зокрема на його історико-культурне обличчя. Як зазначав Ю. Винничук, справжній міщанин, який любить своє місто, ніколи не піде співати народні пісні під пам'ятник Шевченкові серед білого дня в неділю, бо це не по-міському. Носіями міської культури в регіоні є дуже мало людей [5].

У проблемі збереження історико-культурного середовища основним є те, що на думку відомого українського інтелектуала М. Рябчука, уся суть рагулізму полягає в тому, щоб нав'язати своє рагульство усім довкола [13]. Особливістю Тернополя є те, що серед названої категорії населення є певна кількість забезпечених і впливових осіб, тому нав'язування своїх примітивних вподобань для них не є проблемою. Загалом же, теперішній рагулізм не лікується, оскільки став масовим явищем [5]. Це явище є й основною причиною спотворення міст, в тому числі й Тернополя, зокрема через поширення псевдо-культурної течії цієї категорії населення, відомої під назвою кітч (кіч) або по-старому "халтура". Про кіч в сучасному образі Тернополя нижче.

Отже, що ми можемо сказати про відображення історичного минулого міста Тернополя в теперішньому обличчі міста? Почнемо з назви міста та місцевої топоніміки. У школах й досі вчать, що назва "Тернопіль" походить від "Тернове поле", коли місто після Другої світової війни набуло сучасної офіційної назви. Натомість, ім'я засновника міста Яна з Тарнова - Яна Амора І Тарновського (1488-1561) і досі передається місцевими виданнями, як "Ян Тарнавський". Немає на мапі міста й вулиці імені засновника міста, хоч раніше була (від теперішнього ЦУМу на вул. Руській до Старого парку - частина сучасного проспекту С. Бандери). Натомість, є вулиця генерала М. Тарнавського. Заледве чи знає більшість мешканців цієї вулиці і міста загалом про кого саме йдеться.

А між іншим, назва "Тарнополь/Тарнопіль" традиційно вживалася і вживається досі у народному мовленні і від неї зокрема походить прізвище "Тарнопільський", як, наприклад, відомий український і російський музичний діяч, хоровий диригент XVII ст. Теодор Тарнопольський (з Тарнополя) тощо.

Назва "Тарнополь" вперше письмово зафіксована саме староукраїнською мовою у 1570 році. Згодом вона поступово в усному українському мовленні "українізувалася" як "Тарнопіль" і "Тернопіль" через схожість польського "tarn" і українського "терен". 9 серпня 1944 року Президія Верховної Ради

СРСР спеціальним указом перейменувала м. Тарнополь у м. Тернопіль [7, с. 88]. Таким чином, давню історичну назву замінено на новочасну, а рішеннями владних органів подано "правильну" транскрипцію назви міста. З часу перейменування Тарнополя, походження назви міста стали виводити від "тернового поля", хоч це не зафіксовано у жодних історичних джерелах [14, с. 8, 140].

Назва іншої вулиці - "15 квітня" - трактується тільки як дата звільнення міста від німців Червоною армією у 1944 році. Однак, 15 квітня - це також день народження міста, коли у 1540 році король польський і Великий князь литовський Зиґмунт І Старий видав Яну Тарновському, як руському воєводі і великому коронному гетьману, локаційний привілей на заснування міста у пустельній місцевості "Сопільче". Привілей виявлений і його фотокопію вперше опубліковано заходами О. М. Гаврилюка у виданнях "Тернопіль: сторінки минулого і сьогодення" (співавтори О. Петровський та І. Крочак. - Т.: Астон, 2010) - перша сторінка, а також у повному обсязі - у праці О. Петровського, О. Гаврилюка, В. Окаринського та І. Крочака "Тернопіль / Tarnopol: історія міста" (Тернопіль: Астон, 2010) [14, с. 33-35].

Вперше, завдяки друкарській помилці, назва "Сопільче" була перекручена як "Топільче" у 1892 р. у гаслі, присвяченому Тернополю авторства Людвіка Дзєдзіцького, у одному з томів видання "Stownik geograficzny" [18, с. 188]. З тих пір це твердження некритично повторювала більшість вітчизняних авторів.

Уже за часів незалежності сучасної Української держави "Піонерський" гідропарк Тернополя перейменовано у парк "Топільче", і хоча науковці довели, що назва Топільче не підкріплена жодними документами, а місцевість у якій засновано Тернопіль називалася Сопільче, назва парку залишається незмінною.

Мабуть тому, що місцева влада Тернополя досі не знала про цю помилку або не вважала її суттєвою. Інтернет-сайт Тернопільської міської ради у своєму історичному розділі не поновлювався декілька років, незважаючи на очевидні помилки. Останнім часом цей розділ взагалі усунутий на оновленій веб-сторінці міськради. Продовжують культивувати міф про "Топільче", вживаючи цю назву, й особи, які претендують на звання дослідників історії міста уже в 2010 році [6, с. 11-12]. Такі ж нісенітниці можна прочитати в місцевій пресі, почути на телебаченні тощо.

Жодні поважні ініціативи науковців досі не знайшли гідної уваги ні з боку міської влади, ні з боку громади міста. Це, передусім, стосується відновлення колишньої топоніміки міста, у тому числі й назв вулиць (годонімів), а також вшанування у назвах вулиць та інших міських топонімах видатних осіб, пов'язаних із Тернополем.

Так, ідею відновити вулицю засновника міста Яна Тарновського було вперше в новітній історії Тернополя висловлено ще у 1993 р. на сторінках газети "Тернопіль вечірній" істориком М. Ханасом, тодішнім директором обласного державного архіву Б. Хаварівським та письменником П. Тимочком [3]. У 2007 році цю ж ідею, а також концепцію спорудження пам'ятника Іоанну з Тарнова, висловили на спеціальній зустрічі з тодішнім міським головою Тернополя Р. Заставним та його заступниками історики О. Гаврилюк, В. Блозва та автор цієї статті В. Окаринський. Ініціатива залишилася поза увагою. Непоміченою залишилася навіть ювілейна дата січня 2008 р., коли виповнилося 520 років від дати народження Яна Амора ІІ з Тарнова. Це ж можна було б приурочити й до 470-річчя заснування Тернополя і 460-річчя надання місту маґдебурзького права (згідно з уточненими даними досліджень, раніше вважалося, що воно було надане у 1548 р. - авт. [14, с. 31-32]), які припадали на 2010 рік. У наступному, 2011 році виповнюється 450 років від смерті засновника міста Тернополя Іоанна Амора з Тарнова (Тарновського). Сподіватимемося, що місто таки дочекається вшанування пам'яті свого засновника.

Не менше прислужилися для розвитку Тернополя й інші його власники. Тим-то елементарною вдячністю, а заразом й формою пропагування минулого міста для його обивателів, було б присвоєння імен цих осіб вулицям у історичній частині міста. Серед таких, достойних вшанування, мав би бути Ян Криштоф (чи Кшиштоф) Тарновський (1537-1567), який суттєво розбудував місто і оточив його мурами, а серед будівничих міста був італійський ренесансний архітектор Христорор Боццано (Боззано, Бодзан) з Феррари. Імовірно, Ян Кшиштоф з Тарнова помер у Тарнополі. У переліку мали б бути також: князь Олександр Костянтинович Острозький, який мав намір перетворити тогочасний Тарнополь у духовно-культурний центр; Тома (1591-1638) і Катерина (з Острозьких) Замойські - співфундатори Воздвиженської церкви "над Ставом" та фундатори однієї з найкращих у Речі Посполитій ренесансної синагоги на тарнопільському Подолі; Ян "Собіпан" Замойський (1627-1665) та його вдова і, згодом, королева й дружина Яна ІІІ Собеського Марія Казимира Луїза де Ля Ґранж д'Арк'єн (1641-1716) або "Марисенька" Собеська; фундатор домініканського костелу граф Йосиф Потоцький (1673-1751), імовірно похований у його крипті; реставратор Старого та ініціатор спорудження Нового замку Франциск Коритовський (1763-1833), який суттєво розширив місто та інші.

Імена інших власників чи керівників міста у другій половині XX ст. також забувалися, а в кращому випадку перекручувалися. Якщо ім'я князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького у назві вулиці за радянських часів було "зручно" замінене на більшовицького письменника М. Островського, то ім'я першого українця-бурмістра (цю посаду зараз чомусь перекручують як "бурґомістр", або взагалі подають як "мер") Тернополя Володимира Лучаковського, у спотвореному вигляді, було надане вулиці міста у формі "В. Лучаківського" вже за української влади (у мікрорайоні "Дружба" або Загребелля). Слід відзначити, що вулиця, яка у 1900-1930-х рр. носила ім'я доктора Володимира Лучаковського, у радянські часи перейменована у М. Коцюбинського і цю назву носить й досі. Натомість, теперішня вул. "Лучаківського" розташована у місцевості, що за часів бурмістра В. Лучаковського і до 1930-х років не входила до складу міста, тоді там було передмістя Загребелля.

Була тоді й вулиця іншого бурмістра Володимира Мандля, засновника "Нового города", теперішнього Старого парку чи Парку Слави (тепер вул. Паркова). Між іншим, ім'я цього бурмістра німецького походження українцями вживалося як "Володимир". У "Новому городі" був і пам'ятник В. Мандлю. Імена інших керівників міста чи славних міщан або мешканців тернопільських околиць, які чимало прислужилися для добра Тернополя, забуті на сучасній карті міста.

У ХІХ-ХХ ст. були ще вулиці В. Баворовського, бурмістрів Леона Козьмінського, Фелікса Погорецького, Людвіка Пунчерта (теперішня Вояків дивізії "Галичина") [1, с. 237], Бабада, а також пасаж Адлєра (тепер О. Кульчицької), яких зараз немає на карті міста.

Жодним чином не відображено у топографії теперішнього Тернополя імена осіб, пов'язаних із його розвитком у середньовічну й ранньомодерну добу. Серед них, крім названого Х. Боццано з Феррари, є ще архітектори П'єтро Сперендіо - придворний будівничий Костянтина Острозького, муляр Леонтій - архітектор Хрестовоздвиженської церкви початку XVII ст., перекладач Біблії Лука з Тарнополя та інші.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

В Окаринський - Нарис історії західноукраїнської рок-музики

В Окаринський - Проблема збереження історичної пам'яті у свідомості мешканців міста тернополя минуле і сучасне