І В Клочков - Самосвідомість науки як світоглядно-когнітивна складова в дослідженнях українських філософів - страница 1

Страницы:
1 

Клочков Ілля Володимирович,

кандидат філософських наук, доцент Національного університету харчових технологій

 

 

САМОСВІДОМІСТЬ НАУКИ ЯК СВІТОГЛЯДНО-КОГНІТИВНА СКЛАДОВА В ДОСЛІДЖЕННЯХ УКРАЇНСЬКИХ ФІЛОСОФІВ (1960-

1990-ті рр.)

 

 

Формування багатомірного образу сучасної науки, сприяє подальшому переосмисленню наріжних проблем людства, щодо обгрунтування природи істини, краси, справедливості, знання. Наявна поліфонія різних форм культурних дискурсів цивілізації, символізує перехід від моністичного й доволі схематичного образу мислення до плюралістично-діалогічного, переважно зорієнтованого на пошук альтернативних, більш адекватних сучасним умовам життя, ціннісно-світоглядних детермінант інтелектуальної творчості окремої людини або ученого.

Безумовно внутрішня налаштованість пізнання на пошук споконвічних ідеалів, істини, поступово відпрацьовує вдалі й дієві умови для продовження дискусій навколо різнопланових проблем історії філософії і філософії науки, до яких можна віднести наступні: роль науки як рушійної сили історії; критика образу безпомилкових законів всесвітнього розвитку; обмеження ідеї раціонального оптимізму різних універсальних теорій доби модерну; вирівнювання методичної площини для майже непогрішної віри в могутність науки; продукування тематичних суперечностей навколо історичних концептів; відбір недосконалого інструментарію культурного самозбагачення тощо. ХХ сторіччя, як доба наукового самовизначення, з точки зору фундаментальних відкриттів посткласичних пошукових моделей, отримало, у значенні експериментальної налаштованості, потужний імпульс до вдосконалення технічних, природничних та соціо-гуманітарних практик [8, 875-876].

Б езумовно теоретичні зусилля часу, були спрямовані на подолання й критику абсолютних констант тлумачення образу науки XVIII-XIX ст., що сформувалися у вигляді досконалої збірки дескрипцій, різних інтерпретацій, заважаючи надмірним інтелектуальним схематизмом вірному баченню неоднаковості рівнів організації природи. Але поруч із цим тривала полеміка навколо визначення адекватних, непротирічних методів ровитку наукового дослідження.

Сучасні історико-філософські рецепції, не в змозі викреслювати з орбіти власних спостережень рефлексію, щодо конкретних результатів теоретичних досліджень різних дисциплін, не отримувати певну деталізацію даних, ігнорувати розгляд проблем пошукових дослідів. Учений, в образі винахідника чи експериментатора, потребує оновлення більш виважене стосовно власних раціональних вимог, відповідальний погляд на саму проблему еволюції розсудку, пошук несуперечливих рішень стосовно прийняття важливих, у гносеологічному розумінні, рішень.

Наука, внаслідок логіко-пізнавальних трансформацій беззаперечно стає більш багатовекторною, змістовнішою, отримує загальне визнання на рівні некласичного типу раціональності, а також, аналізує роль власного самоусвідомлення. В якості світоглядної спрямованості гносеологічних зусилль людини, наука так чи інакше покликана поглибити власні погляди, не прагунти до надмірної інструменталізації чи деперсоналізації, а удосконалювати прийоми досліджень природи речей, орієнтуватись на оприявлення спеціальних нормативно-відрегульованих проблем сучасного людства, бути людиномірною, звертатись до обгрунтування і захисту природи, моралі, естетичних та суспільних цінностей. Питання про внутрішню значимість самосвідомості науки, передбачає наявність наступних концептуально-теоретичних умов:

по-перше, впровадження системних досліджень стосовно світоглядного підгрунтя розвитку людини в структурі науки як підсистеми, системотворчого фактору культури;

         по-друге, актуалізацію і вірну інтерпретацію перспектив розвитку науки в історично-часовій долі людства;

         по-третє, обгрунтування аксіологічного змісту експериментальних програм, створення відповідних мораторіїв на проведення досліджень загрожуючих природі, людству, а також, розгляд кола проблем, що вказують на суперечливі моменти становлення та існування людини в науковому світі.

Над розробкою данної проблеми у вітчизняній філософії другої половини ХХ сторіччя працювали, а деякі учені продовжують працювати сьогодні В. Д. Білогуб, Н. П. Депенчук, Г. М. Добров, Л. Г. Дротянко, К. К. Жоль, Г. А. Заїченко, В. П. Іванов, П. В. Копнін, О. М. Кравченко, С. Б. Кримський, В. С. Лук'янець, Л. В. Озадовська, М. В. Попович, В. А. Рижко, О. С. Токовенко, Н. В. Турпак, В. Л. Храмова та ін. З початку 60-х років дана категорія активно починає увиразнюватись в новому напрямку досліджень - наукознавстві. Вперше вона з'являється в працях Г. М. Доброва: "Наука про науку (вступ до загального наукознавства)" (1966), "Наукознавство як наука про ефективне управління науковою діяльністю" (1971), "Наука: інформація і керування" (1977). Він дійшов висновку, що основою науки є можливість до самопізнання, осмилення шляхів власного розвитку, що включає прогнозування подальших напрямів наукової діяльності поряд із вирішенням наукою основних проблем. Неможливо говорити про пізнання, вважає він, як про просте явище накопичення фактичного матеріалу відносно природного, олюдненого світу. Наука завжди проходить фази осмилення прогресу, розвивається в контексті соціо-культурних, історичних форм проявів людської життєдіяльності і не може цього уникнути [1, 87]. У підсумку відбувається сутнісне визначення проблеми розвитку діяльності людини в науково-технічному світі. Самі учені не повинні вирішувати, по яких напрямках розвиватись науковому пошуку. Його сенс полягає у тому, що наукове співтовариство повинно великою мірою залучатись до обговорення й реалізації суспільно важливих проблем, брати на себе відповідальність засвої дії і вчинки. Зовсім інше, контрадикторне розуміння даної категорії запропонував П. В. Копнін. Ще на початку 60х рр. минулого сторіччя, він висловив думку про те, що формування самосвідомості науки відбувається внаслідок усвідомлення науковим мисленням власних результатів, і, врешті-решт, уможливлює більш змістовне, цілісне бачення навколишньої дійсності. Цей процес він визначив як створення спеціальної теорії (науки про науку); остання тому й виступає ступенем зрілості наукового мислення, і є необхідним компонентом процесу конструювання нових знань про світ.

У теоретичних дослідженнях С. Б. Кримського самосвідомість науки є допоміжним виміром поняття ноосферності. Остання ж постає внаслідок реабілітації духовності у сучасній науці, що безпосередньо взаємодіє з ідеєю морально-аксіологічного світоустрою.Але дана реабілітація супроводжується складними процесами осмислення людиною процесів наукової діяльності -проявом процесу культуротвореня. Означені думки були представлені ним у наукових працях: "Наука в контексті культури" (1986), "Обрії духовності: нові контексти ідентифікації" (1992), "Маніфест 2000: Заклик до нового планетарного мислення" (1999), "Філософія як шлях людяності і надії" (2000), "Запити філософських смислів" (2003). Важливою у даних дослідженнях є ідея про те, що поняття духовності постає сутнісною характеристикою свідомості: "В арсеналі менталітету людини існують питання, на які у загальній формі не можна відповідати; вони вимагають індивідуального життєвого досвіду суб'єкта; проблема духовності пов'язана з укоріненням людини у самоціннісних, благодійних і творчих, споконвічних сферах усвідомленого буття" [3, 21]. Постулювання проблеми етичного самовизначення людини в космосі культури забезпечує наявність осмисленого відношення до результатів власної науково-пізнавальної діяльності. Н. П. Депенчук, В. С. Крисаченко та Л. В. Озадовська наприкінці 90-х років спробували переосмислити самосвідомість науки у контексті методологічних питань сучасної біології. Досліджуюючи процес інтеграції природничих, суспільних та технічних наук, вони дійшли висновку, щоостанні найчастіше звертаються до питань, які співвідносяться з внутрішніми пошуками людини, її культурно-історичного розвитку.

У цих розмірковуваннях відкрились і нові світоглядні перспективи, які біологічне пізнання надавало гуманітарним наукам. Біологічне пізнання стає найважливішим засобом вирішення глобальних проблем, серед яких особливе місце посідає проблема розвитку та функціонування системи "організм-середовище" як в загально-біологічному, так і в соціо-культурно-історичному аспекті [4]. Посутнім внеском у вирішення даної проблеми були дослідження Л. В. Озадовської, зокрема у контексті ідей філософії постмодернізму. Важливою у її роздумах стала думка, що самосвідомість науки - форма світоглядно-онтологічного запитування, духовного прозріння людини, як і перспектива подальшого розвитку науки. Це також дозволило розглянути поняття самосвідомості як морально-ціннісний, екзистенціально-віталістичний фон науки в контексті культури людського мислення і вивести її на більш високий рівень - діалогічний. Існування людини є спів-буттям, співіснуванням з іншими людьми; істина про людину може бути досягнутою шляхом аналізу зустрічі людини з іншою людиною, як місця, де суб'єкт постає у відмінному від інших вимірів - діалогічному [5, 143]. Необхідно зазначити, що формування специфічного типу світовідношення виявляється необхідним моментом культури універсальної. Рефлексія і етична доцільність шляху науки є необхідними моментами впровадження нових типів відносин між людиною і світом. Власне, крізь поняття діалогічного, як системотворчого фактору, відбувається нова реконструкція образу науки, що протиставляється формам класичного раціоналізму. Згідно з останніми, вона є беззупинною силою, індукцією та абстрактною інстанцією прогресу, що еволюціонує, накопичуючи знання. Останні прагнуть до цілковитого освоєння універсальних механізмів світобудови, здатні відкритись індивідуальній істоті в ореолі майбутнього прогресу, плекати ілюзію того, що світ підлягає тотальному контролю з боку розуму. Наука такого типу свідома своєї непохитності, досконалості власних методик пізнання світу,постала недосконалим витвором розумого оптимізму [6-7]. Вважаємо, що наука, яка намагається заперечувати різноманітні (позанаукові або надраціональні) форми пізнання, в яких зазначені сутнісні моменти внутрішнього розвитку буття людини, не лише як унікального біологічного явища космопланетарного порядку, але й екзистенції, є лише ілюзорним уявленням, що перетворюється на деструктивну силу. Наука - своєрідний органон культури, є не тільки засобом приборкання стихійності природи, а, також виявляється фундаментальним явищем в буденному житті людини, поєднуючи у собі інтелектуальні та духовні мотивації. Якщо науковий розум протистоїть всесвіту, ізолює себе у хащах понять, незрозумілих термінів, немов відлюдник у вежі зі слонової кістки - це загрожує людині, культурі та органічному світу тотальним знищенням [10-12]. Протиставлення з'являється лише у тому випадку, коли розум нехтує існуванням внутрішнього (екзистенціального простору) людини, жахається його та пручається його силі. Це неявне знання, як чинник самосвідомості науки, посутньо зміцнює сучасну наукову культуру. Бо ж за її змістом, самосвідомість - вимір науки, що забезпечує конституювання нових уявлень про людину, постулює нові форми світосприйняття, спроможні представити аспекти позанаукового, естетичного та езотеричного виміру знання. Прагнення до самоусвідомлення людиною діяльності у сфері науки, вважає Л. В. Озадовська у праці "Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури" (2000), є альфою і омегою сучасної життєво-світоглядної істини, що обумовлює й народження нового образу науки, яка, принаймні, не прагне загибелі людини та світу [9, 7-8]. У зв'язку із цим вона робить спробу критичного осмислення ідеальних нарративних конструктів класичного ідеалу раціональності. Останній виступав безкомпромісною умовою досконалого світоустрою, який підпорядковується принципам розуму-деміургу, що керує, не замислюючись відносно наслідків діяльності. Якраз подібна зарозумілість науки притаманна ідеалам доби Просвітництва. Останні прагнули відтворення досконалої теорії пізання, яка могла б вказати на механізми управління науковою, соціальноюі історичною дійсністю. Дані думки О. М. Кравченка, В. С. Лук'янця та Л. В. Озадовської, стали символами епохи нового мислення. Суб'єкт цього пізнання протистоїть ідеології тотальності, з розумінням ставиться до формування нової методології, свідомості та ідей плюралізму, нестабільності, диференціації, темпоральності, поліморфізму, мультипарадигмальності. Визначаючи перспективи сучасного наукового дискурсу, вони зазначають, що в центрі його уваги знаходиться вирішення проблем, що історично склались у часи розквіту філософської думки XVIII ст. При цьому мається на увазі цілий блок питань про доцільність наукового світопояснення, у процесі якого, здійснюється подальше концептуальне уточнення майбутніх шляхів біологічного, культурного, історичного і духовного розвитку людства. Отже, поняття самосвідомості у творчості вітчизняних філософів не було простою рефлексією над процесами саморозвитку науки. Самосвідомість науки представляє інший світоглядний вимір гносеології, виступає змістовною характеристикою наукової культури і зосереджена навколо розв'язання екзистенціальних проблем становлення людини як буття-в-світі. Самосвідомість науки здатна забезпечити існування та розвиток людини у світі суцільно детермінованому науковими досягненнями; захистити її від невмотивованих, деструктивних рішень, які загрожують існуванню життя на планеті. Принагідно зазначимо, що подібні світоглядні позиції простежуються в деяких напрямках соціально-філософських, наукових досліджень Б. Кєллінота, Дж. Ніддама, Дж. Уайта. Слід наголосити, що поняття самосвідомості є важливішим моментом розвитку наукової культури. Остання, завдяки вказаним трансформаціям самосвідомості науки, зорієнтовується на визначення стрижневих реалій людської екзистенції. Світоглядні ж трансформації самосвідомості науки були започатковані ще Г. М. Добровим. Його внеском до розвитку наукової культури стала ідея про визначення самосвідомості як підгрунтя двох різних дисциплін, що досліджують еволюцію науки. Першу - філософію, яку цікавлять логічні, світоглядні   проблеми   та   найбільш   загальні   закономірності розвиткулюдського знання. Другу - історію природознавства та техніки, що впроваджує дослідницьку дескрипцію прогресу. У дослідженні з історії та методології науково-технічного прогресу сконцентрований увесь досвід змістовного аналізу явищ науки та техніки, сповнений вантажем знань і методів, без врахування яких неможливе вірне використання означених фактів або взагалі загрожує перетворенням на відчужену від реальності схоластику [1, 6-7]. Започатковуючи сферу нових досліджень з історії природознавства і техніки, наголошує Г. М. Добров, інтенсифікується роль спостереження над історичною долею науково-технічного прогресу, що відштовхується від поняття самосвідомості наукового знання.

Також, у дослідженнях вченого, посутньою стає розробка проблеми методологічного прогнозування майбутніх шляхів науки, котра грунтується на поясненні ролі досягень техніки, вивченні історії природознавства, що безпосередньо відкриває реальні детермінанти науки [2]. Пізніше, в середині 80-90х рр. ХХ ст., у творчості О. М. Кравченка, Л. В. Озадовської вищеозначена категорія визначається і як можливість осмислення наукою позитивних та негативних аспектів власного розвитку. Акцентується увага на тому, що наука, яка не дотримується означеної умови, сприяє зростанню складних інформаційних рівнів, що в багато разів перевищують психо­фізичні можливості людини.

Наприкінці дослідження необхідно звернути увагу на те, що для вирішення подібних проблем пропонується віднаходити оптимальні умови розвитку науки, ефективного культуротворчого використання її відкриттів, формувати оптимальні структури наукових закладів, інститутів, нові світоглядно-аксіологічні орієнтири розвитку знання. Для цього потрібні дослідницькі програми, які б не лише абсолютизували ідеали розсудку, а формувалися б на основі процесів розвитку мислення, відкривали шляхи екзистенціального пояснення людини у науковому світі.

ЛІТЕРАТУРА

1.    Добров Г. М. Наука о науке (введение в общее наукознание). - К.: Наукова думка, 1966.

2.    Добров Г. М. Наукознавство як наука про ефективне управління науковою діяльністтю // Філософська думка. - 1971. - №5. - С. 62-75.

3.    Крымский С. Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. - 1992. - №12. - С. 21-28.

 

4.      Озадовская Л. В. Взаимосвязь естественнонаучного и философского аспектов принципа существования в физике // Методологический анализ физического познания / Давыдов А. С., Кузнецов А. И., Тредер Г. Ю. - К.: Наукова думка, 1985.

5.      Озадовська Л. В. Філософія діалогу і сучасний науковий дискурс // Філософсько-антропологічні читання' 98 (До 70-річчя засновника Київської світоглядно-антропологічної школи Володимира Шинкарука). - К.: STYLOS, 1999. - С. 142 -161.

6.      Озадовская Л. В. Философско-методологические регулятивы физического познания // Гносеологический анализ структуры естественно-научного знания / Депенчук Н. П., Дышлевый П. С., Кивенко Н. В. / Отв. ред. Н. П. Депенчук, В. Л. Храмова - К.: Наукова думка, 1981.

7.      Озадовская Л. В. Гносеологический статус понятий в релятивистской физике. - К.: Наукова думка, 1975.

8.  Сахаров А. Д. Воспоминания: В 2 т. - М.: Права человека, 1996. - Т.1.

9.     Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури /
Лук'янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. - К., 2000.

10.   Murdoch A. Message to the planet. - L., 1991.

11.   Huxley A. Since, liberty and peace. A thoughtful analysis of the individual today and his future in the world. - N.Y. - L., 1946.

12.   Huxley A. The island. - N.Y.: Bantam books, 1995.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ДАНІ

 

Автор: Клочков Ілля Володимирович, Клочков Илья Владимирович, Klochkov Ilia Vladimirovich.

Назва документу: Самосвідомість науки як світоглядно-когнітивна сладова в дослідженнях українських філософів (1960-1990-ті рр.), Самосознание науки как мировоззренческо-когнитивная составляющая в исследованиях украинских философов (1960-1990 гг.), Self-consciousness of science is a world outlook- cognition element in the investigated a Ukraine philosopher's (1960-1990 years).

Ключові слова: самосвідомість науки, людина, логіка науки, раціональність, наукове знання, історія украінської філософії, самосознание науки, человек, логика науки, рациональность, научное знание, история украинской философии, self-consciousness of science, human, scientific lodgic, rationality, scientific knowledge, history of Ukrainian philosophy.

Анотація (реферат): Стаття присвячена комплексному розгляду проблеми розвитку самосвідомості науки в контексті творчості українських мислителів другої половини ХХ століття, Статья посвящена комплексному расмотрению проблемы развития самосознания науки в контексте творчества украинских мыслителей второй половины ХХ столетия, Article dedicated to the complex review of the problem developments self-consciousness of science in context of works Ukraine philosopher's a second part of XX century.

Дата публікації документа та джерело:   Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. Лях В. В. - Вип. 1 (99). - К., 2011. - 240 с. - С. 140-148. Факультет, кафедра:  Факультет  бродильних і цукрових виробництв, кафедра філософії.

Страницы:
1 


Похожие статьи

І В Клочков - Аналітика da-sein та межи людської суб'єктивності у творчості м гайдеггера і л бінсвангера

І В Клочков - Самосвідомість науки у добу глобалізації та межи розвитку сучасного українського суспільства

І В Клочков - Культурно-історичні форми наукової раціональності в дослідженнях українських філософів 1970-1990-ті рр

І В Клочков - Мова науки як світоглядна складова розвитку української флософії другої половини ХХ століття

І В Клочков - П в копнін та формування методологічних принципів наукового дослідження