Г Білик - Стратегії конструювання ідентичності для іншого - страница 1

Страницы:
1 

УДК 130.2

Білик Ганна

СТРАТЕГІЇ КОНСТРУЮВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ДЛЯ ІНШОГО

У статті розглядаються декотрі стратегії кон­струювання ідентичності для іншої особи - в тому числі при її аналізі. Ідентичність розуміється як самість та «я-концепція», зміст якої можливо виокремити через дос­лідження розуміння (об'єктом дослідження) значимого ідентифікатора. В тексті показано, якими іншими стра­тегіями інколи послуговуються дослідники: нерефлексова-не використання стереотипів, пояснювальних схем та до­давання негативності.

Ключові слова: ідентичність, стратегії конструюван­ня, пояснювальна схема.

Bilyk G. Strategies of Identity Construction for the Other

The article tells about same strategies of identity constuction for other person (analysis of identity too). An identity is understood as self-construction. The contents can be found in the understanding (by the research object) of a important identifier. The text shows what strategies researchers can sometimes use: nonreflective use of stereotypes, explanation systems and addition of negativeness.

Key words: identity, construction strategies, explanation system.

Би. і hi к А. Стратегии конструирования идентичнос­ти для другого

В статье рассматриваются некоторые стратегии конструирования идентичности для другого - в том чис­ле при анализе. Идентичность понимается как самость и «я-концепция», содержание которой возможно выделить через исследование понимания (объектом исследования) значимого идентификатора. В тексте показаны другие стратегии, которыми иногда пользуются исследователи: нерефлексированное использование стереотипа, объясни­тельной схемы и добавления негативности.

©БіликГанна, 2013

Ключевые слова: идентичность, стратегии конструи­рования, объяснительная схема.

 

Предметом дослідження виступає спосіб конструювання іден­тичності для іншого (для досліджуваного об'єкта). У цій статті ми прагнемо продемонструвати, як конструкція, що «ставиться в провину» об'єктові дослідження, викриває інтенціональний бік дослідження і його певне програмування (свідоме або несвідоме) на прикладах розуміння ідентичності Вільгельма фон Габсбур­га (Василя Вишиваного) і Євгена Маланюка, випадково обраних для аналізу особистостей. Витлумачення цих особистостей по­казує, яким чином конструюється ідентичність для іншого.

Наше розуміння поняття «ідентичність» ґрунтується на фор­мулюванні його проблемного поля: «ідентифікація з чим? -ідентифікація з собою». Ідентичність важлива першочергово як «я-концепція» і самість як власний проект своєї власної самості. Або як проект самості, приписаний, відтак сконструйований для іншої особи. Зміст і розуміння цієї самості варіюються із пара-дигмальними змінами, але сьогодні розуміються як такі, що бу­дуються і проявляються в процесі, тобто ця «я-конструкція» є нонфінальною.

«Пошук відповіді на поставлене таким чином питання щодо того «я», яке «є», урухомлює механізм рефлексії, у процесі ро­боти якого й твориться ідентичність. Наскільки успішним є цей проект - залежить від здатності кожного витворити задовільну траєкторію власного розвитку від минулого до майбутнього й на­впаки, перетворити себе, як носія віднайденої ідентичності, на наратив «я».. [...] в кожному випадку саме цей конструктивний наратив реконструйованих, а відтак вибраних життєвих ситуацій уміщує в собі «зінтегроване відчуття «я», стає ядром ідентичнос­ті окремо взятого індивіда» [11, с. 16-17]. У зазначеному підході дослідниця ідентичності Оля Гнатюк зазначає одночасну цілість і процесуальність, тяглість, без якої ідентичність також немож­лива, а також певну вибірковість, фрагментарність. Тож - про­цес, схоплений у фрагментах, «контурне» відчуття схопленості суті. Як тут не згадати Чарльза Пірса із його заувагою, що люди­на в самоуявленні є контурним нарисом самої себе [8].

Ця контурність (до міри й вибірковість) стосується, як вже за­значалося, водночас і зовнішнього, і внутрішнього рівнів існува­ння людини. Зовнішній - її включеність у соціально-культурні процеси, включає в себе як її автоматичні ідентичності (напри­клад, професійна, соціальна або національна, у випадку, коли національна ідентичність уявляється як природно задана - всі ті ідентичності, що розуміються як певна даність, доки вони непроблематизовані), так і самодолучення, ідентифікація із бажа­ними ідентифікаторами. Всі колективні ідентичності розуміють­ся як чуття належності до спільноти [3, с. 51], що означає - по­шук доказів і аргументацій на корись цієї належності (особливо гостро це у випадках, коли або особа не має «легітимного» права на спільноту, або коли спільнота стоїть під питанням). Тобто -пошук тих доказів і аргументів.

Основні складові ідентичності володіють достатньою необ­хідністю. Ідентичність вимагається як тіло або душа, хоч і не но­сить характер такої необхідності. Без однієї з важливих складо­вих ідентичності особа мислиться недостатньою. Також важлива позиція однини. Попри постмодерні та сучасні стратегії й наста­нови децентрованість та зміщення норми в бік двоїстості або множинності (найактуальніші концепти для сучасності - кон­цепт «якірної ідентичності» 3. Баумана [1] та метафора «гарберо-бу ідентичностей», представлена в дослідженні Олени Бетлій та Катерини Диси «Усе про ідентичність» у збірці «Міжкультурний діалог. Том 1: Ідентичність» [5, с. 11-53]), подвійність вимагає уточнень.

Спричинюють таке необхідне уточнення по-перше, її онтоло­гічна єдність (самість), по-друге, настанова свідомості на однину. Кожен із параметрів, за якими ідентичність описують або нада­ють, має бути визначений (бажано) як однина, всі парні або мно­жинні варіанти розуміються як девіація, відхилення, наявність прихованого ганджу, носії подвійних ідентичностей змушені до виправдань або пояснень - у момент визначення, що доводить травматично скроєний механізм функціонування складників ідентичності. Коли самі носії такої ідентичності так не роблять, то це роблять за них і для них, і то без особливої згоди, в тому числі і в дослідженнях.

Згідно з цією вимогою, визначення (принаймні в травматичних ситуаціях), процес становлення ідентичності є процессом вибору та відмов. Ці відмови є виділенням важливих ситуацій та важли­вих категорій «себе», відмежування ділянок (свого існування).

Простеживши за виокресленими ділянками себе, можна робити припущення про значущі ідентифікатори, а відтак і про їх зміст, тобто про зміст бажаної ідентичності. Межа між бажанням бути, способом бути і даністю бутності (реалізацією цього бажання) -не настільки чітка, щоб розділяти в усіх випадках ці грані буття між собою.

Принаймні в дискурсивному підході Стюарда Холла пропо­нується аналізувати не «хто ми є?», а «ким ми могли б стати», «як репрезентовані», і яке відношення між цими позиціями. Такий підхід декларує не повернення до витоків, а прихід до згоди з нашими «витоками», всередині дискурсу, історично створеного [12]. Стратегії конструювання минулого (вибудування свого його розуміння) пов'язані зі стратегіями конструювання себе.

«Наша історія незавершена, націєтворення (хоч і запізніле, за влучним висловом М. Рябчука) продовжується, і від того, під яким концептуальним кутом зору ми поглянемо на наше мину­ле, буде залежати наше майбутнє і навіть наше сьогодення, де Nation-Building та Self-Building пов'язані міцніше, аніж ми ду­маємо» [2, с. 67]. Це стосується і конструювання ідентичності для іншого. Для дослідника - це завдання (або гра) «збери іден­тичність для іншого», і в тому, як дослідник (або просто інший) розуміє ідентичність другої особи - міститься його розуміння не тільки цієї особи, але й ідентифікатора. Тому можна з вислов­лень, наприклад, про ідентичність українця розуміти, як той, хто висловлюється, розуміє буття українцем.

Не будемо в рамках цієї статті робити припущення щодо того, якою саме є ідентичність Вільгельма Габсбурга або Євгена Ма-ланюка. Просто окреслимо кілька стратегій конструювання іден­тичності для іншого на прикладі текстів про ці дві особистості. На прикладі тексту про Маланюка розглянемо принцип несвідо­мого (нерефлексованого) використання стереотипу. На прикладі кількох текстів про Вільгельма Габсбурга розглянемо викорис­тання пояснювальних схем та пояснення через додавання нега­тивності.

У критиків є кілька наперед визначених кліше, які пропону­ються тому чи іншому місцю літератури (кліше не мають спра­ви із особистостями, а тільки з місцями в наперед систематизо­ваному просторі літератури): якщо емігрант - значить, туга за Батьківщиною, невдача і плач. Щоб не бути голослівними, вартонавести слова видатного українського дослідника, письменника, есеїста і певний період міністра - Івана Дзюби з есе «Поезія ви­гнання», написаного в 1990-му році для першого ознайомлення населення незалежної України із творчістю Євгена Маланюка, в СРСР забороненого: «...в Маланюка немає розпачу, немає сліз і плачів. Як немає і каяття чи скепсису, критичного аналізу влас­них позицій чи будь-якої «зміни віх» - з огляду на очевидні й отверезливі історичні реальності., [курсивмій-А. Б.]» [4, с. 399]. Від слововживання і вже наперед пропонованих категорій емі­грації складається враження таких дій, якими Маланюк займався до еміграції, які мають бути засудженими, критикованими, наче йдеться по якийсь період оп'яніння (інакше чому - отверезін-ня?), нездатності мислити ясно. Хоч і стверджується, що немає каяття, але стверджується, що були якісь обставини, за яких воно мало би бути, означується необхідність покаянь і рефлексії.

Нагадаємо: Євген Маланюк мав військову освіту, був коман­диром артилерійної команди, царським поручником, україн­ським сотником, і адьютантом командуючого української армії Василя Тютюнника. До табору інтернованих (він був у польсько­му м. Каліші) потрапив як військовик і там почав писати свої перші вірші. Зрештою, для чого Маланюкові «отверезіння»? Від чого? Як носію діючої української свідомості, йому не потрібні додаткові аргументи на її виправдання, для нього вона очевдна, самозрозуміла та самоцінна - саме так розуміється (уявляється?) дієва ідентичність.

Натомість дослідником проводиться рівність між невдачею по-літико-соціальною і світоглядом - не вдалося виграти війну - зна­чить, ідея хибна, за однією невдачею очікується інша. Тут впер­ше ми маємо справу із феноменом свідомості, що із побутового мислення проникає в наукове - подвоєння негативності. Невдача політичної дії мусить пояснюватись «невдачею», вадою світогля­ду - в хибності ідеї вбачається пояснення поразки військової і по­літичної. Водночас втрата подвоюється позицією емігранта-жерт-ви, що є певним образом слабкості («розпач, сльози, плач»). У цій ситуації бачимо, що І. Дзюба, певно несвідомо, послуговується стереотипом сприйняття образа емігранта і, від нього відштовху­ючись (але його зазначаючи), малює певний нарис особи.

«Отверезілі й очевидні історичні реальності» - візія радян­ської історіографії, і, лише стоячи на позиціях радянської міфо­логічної свідомості, можна використовувати опозицію «перемога більшовицької армії (позиція правильності, образ «отверезіння», нормування) - поразка національних змагань (позиція непра­вильності, образ «сп'яніння»)». У цій опозиції міститься оціноч­на та ідеологічна складова, яку своїм есе І. Дзюба мав би запере­чити, але, застосовуючи категоріальний апарат радянської епохи, нерефлексовано вводить у «підтекст» свого есе.

Вищезгадане подвоєння негативності чіткіше буде продемон­строване на прикладі рефлексій з приводу іншої особи - Віль­гельма Габсбурга.

Основна категорія, що фігурує фактично в усіх розвідках, що стосуються цієї персони, - категорія «дивності». Фактично в усіх текстах ставиться питання «чому українська ідентичність?». У цій категорії дивності згорнуто містяться ще незрозумілість та неправильність, які виходять атрибутами ідентичності.

Дві найважливіші великі роботи щодо цієї персони в сучасно­му українському просторі - «Український патріот з династії Габ-сбургів» Т. Осташко і Ю. Терещенко [7] і «Червоний князь» Тімо-ті Снайдера [9] - представляють дві основні стратегії розуміння цієї особистості, що, кінець кінцем, зводиться до конструювання такої його ідентичності, яка була б зрозуміла і прийнятна.

Українські дослідники аналізують подані факти в руслі іс-торико-культурної дискурсивної методи, і «шов» ідентичності проходить між соціальним простором і психологією. Оптика до­слідження основується на національній складовій ідентичності, а фактичним матеріалом є політико-соціальний бік життя ерцгер­цога, пояснення ідентичності носить характер не «приписаної», а описаної. Зрештою, дослідження не основується на питанні «з яких причин така ідентичність?», а знімає його, показуючи природність такої ідентичності, її витоки і, головне, її функціонування.

Операційна модель ідентичності умовна і будується в рамках героїзації постаті. Відтак «героїчне» сприйняття цієї особистості наявне в сучасному українському просторі. Для нашого дослі­дження на зараз цікавішим є інший текст. Американський до­слідник Снайдер використовує іншу стратегію - текст, що трохи ближче до художньої уяви, ніж до наукового дослідження, пре­тендує на аналітичну вартість і певною мірою її досягає, при­наймні формує певний дискурс розуміння особистості - через спосіб її витлумачення, і цей дискурс також функціонує. Страте­гія конструювання ідентичності ґрунтується тут на використанні однієї універсальної пояснювальної схеми.

Аналізований предмет завжди більше, ніж аналіз. Аналіз - не більше як сітка, крізь яку «виловлюється» предмет, базою сітки є пояснювальна стратегія, пояснювальний принцип. Це те уні­версальне пояснення (не обов'язково підкорене логіці), згідно з якими витлумачується весь матеріал. Збіднення концепцій від­бувається саме за рахунок обмеженості цього пояснювального принципу. Наприклад, радянська історіографія обмежувалася принципами еволюційності та історичних формацій. Зрештою факти подаються лише залежно від базового знання (про форма­ції, наприклад), а все, що у рамки не вміщається - ампутується.

Приблизно так само подекуди діють при конструюванні іден­тичності для іншого. Дослідження, або просто пояснення іншої людини - вибудування конструкції ідентичності для цієї людини, згідно обраної пояснювальної схеми.

Снайдер використовує пояснювальну політико-економічну систему: суто політичні монархічні інспірації детермінують на­ціональну основу ідентифікації Вільгельма Габсбурга. Політична меркантильність визнається базою ідентичності. Можливо, жод­не інше пояснення і не володіло б достатньою пояснювальною силою, якщо звернути увагу на культурну ситуацію, в якій по­роджено таку інтерпретацію. Американська культура, що осно­вується на категоріях глобалізації, консюмерізму в соціальному вимірі, на категоріях прагматизму, потужної школи соціології та поведінкової психології - у вимірі гуманітарної підстави культу­ри, що разом із міфом американської мрії формує уявлення про дієву (прагматично спрямовану на досягнення мети соціального визнання) основу людської істоти. З причин такої основи гума­нітарних наук, ідентичність в американській традиції більшою мірою соціологізується, підраховується. Метафізичні, психоло­гічні й онтологічні питання не вирішуються в американській фі­лософії, натомість її надбання - дієва та соціально детермінована психологія індивіда, що простує соціальними сходами. Звісно, такий спрощений і побіжний огляд умов створення пояснюваль­ної схеми не охоплює всіх специфік і всього культурного багат­ства, але основна думка все ж виокремлена - така пояснювальна схема (політичний меркантилізм) зрозуміла в цій культурі, крім того - найбільш зрозуміла (на рівні популярної культури).

Друга складова операційної моделі Снайдера - тіло. Автор піддає сумніву огляд історії з позицій націоналізмів, і показує, що реальні ситуації більш складні та не володіють одновимірніс-тю, в тому його заслуга. Але все ж дослідник спрощує ситуацію, подаючи розмаїття подій та життя, а відтак і складність ідентич­ності в єдиній оптиці тандему тілесності та політики.

Підсилена увага до тілесності, сексуальності та брудної полі­тики - теж оптика сприйняття особистості, притаманна масовій культурі всіх часів, і найбільше репрезентована феноменом жов­тої преси. Це також певні рамки сприйняття ідентичності. Фан­тазуючи на тему тілесності Вільгельма, Снайдер свідомо чи не­свідомо ставить її в основу ідентичності. В філософії тілесність і «тіло» - складні і важливі категорії феноменології. Але в цьому випадку це не феноменологічне тіло, а «тіло бажання» - культур­не тіло, категорія жовтої преси (масової культури), своєрідний аргумент соціальної маргінальності.

Попри декларацію незаангажованості зведенням національної ідентичності до однієї позиції, Снайдер залишає основою тексту питання «чому така дивна ідентичність?», задля приваблення уваги читача (стратегія популярної літератури). «Хто ж був цей дивний чоловік, який змінив свою ідентичність і вирішив боро­тися за чужу державність?» [10] - чільне питання книги і в ньому чітко проявляється категорія дивності, в ньому міститься думка про несумісність (або принаймні погану сумісність чи небажане сусідство) двох базових ідентичностей ерцгерцога Вільгельма -габсбурзьку й українську.

Більшість питань, що виникають щодо цієї особи, зводять­ся до питання, що саме спонукало його самоідентифікувати-ся як українця? Що змушувало його не зраджувати ідеї? Євген Онацький у «Портретах в профіль» наводить простору цитату П. Карманського, який роздумує про українські уподобання ерцгерцога: «і чи багато знайдеться між нами таких, що уміють оцінити чин ідеаліста та мрійника й уміють поводитися з цією хворою душею...» [6, с. 135]. Як правило, подібне запитання за­дається разом із сумнівними епітетами - «дивний», «хвора душа» та ін. Тобто у відповідь на питання, що робило його українцем, шукається якась вада, особиста «недостача», мінімум інтрига. He-розуміння пояснюється через не-здоров'я (нехай і метафо­ричне). Вся ситуація розуміється як не-правильна, оскільки цейфакт артикуюється, проблематизується. Факт трансформованої ідентичності уявляється як перша «негативність» (не-розуміння, не-правильність). Очевидним речам і подіям не вимагається по­яснення.

У висловах міститься очікування, що ця українська ідентич­ність припиниться, вийде вся із часом, що це тимчасова ідентич­ність (перформативна? маскарадна?), Вільгельмові заперечують його українську ідентичність як цілісність - швидше, йому про­бачать її як тимчасову втіху (П. Карманський: «наша публіка, як звичайно, уже не церемонилася з цією жертвою молодечою нерозваги та мрійливої вдачі» [6, с. 135]). Але ця ідентичність не виснажується з часом, не перестає функціонувати, отже, ха­рактеристика тимчасовості тут неможлива, це повноцінна базова складова ідентичності. Просто прийняти її беззастережливо ви­являється фактично неможливо.

Висловлення сучасників ерцгерцога і сучасних дослідників показують, що Вільгельм не може розумітись у межах норми, але коли його «ненормальність» (у значенні невміщання в норму) отримує підтримку іншої «ненормальності», все (нібито) стає на свої місця. Таким є пояснення в «Червоному князі» (побіж­не, не виокремлене в тексті в гіпотезу) українськості ерцгерцога через тілесні збочення. Якщо людина уже володіє якоюсь вадою (в цьому випадку соціальною), отже, й інші її вади (додавання національної ідентичності як неправильність) розуміються самі собою. Такий каузальний зв'язок - лише ілюзії свідомості, при­чинний зв'язок між різними вадами не очевидний, але йдеться про силу пояснюваності, а не про логіку. Згідно з правилами формальної логіки, з двох негативних тверджень не можна дійти висновку, тому в операції подвоєння (додавання) негативності є логічне викривлення.

Звідси випливає таке квазіпояснення. Подвоєння негативності (пояснення якоїсь «дивності» через додавання ще однієї дивності (соціальної маргінальності) призводить до ілюзії розуміння, чи, якщо точніше, до конкретного розуміння, в межах певного дис­курсу. Стратегія Снайдера найбільше нагадує стратегії жовтої преси і творить дискурс, оснований на певній моделі розуміння дійсності - «дійсності світського скандалу».

У випадку есе І. Дзюби бачимо, як відбувається несвідоме по-слугування ідеологічним категоріальним апаратом і слововжитком,що розуміється як мова, тобто межово натуралізований у тіло куль­тури спосіб комунікації, дискурс висловлювання і мислення. На­томість це висловлювання демонструє, що тут промовляє не про­сто дослідник, а ціла епоха і традиція мислити/висловлюватись.

Використання пояснювальної схеми (разом з тим і мови ана­лізу) - віднайдення максимально комфортного змісту: означає відчуття цілісності, значимості, пов'язаності, певного порядку. Пошуки сенсу мають під собою пошуки зв'язків. Тому найбіль­шою силою пояснюваності володіють такі моделі дійсності, які найбільш відомі дослідникові / реципієнтові / читачеві. Така модель дійсності твориться на уявленнях про норму, раціональ­ність, про найбільш відомі (прийнятні) зв'язки між подіями. Від­так накидання на об'єкт пояснювальної схеми є жестом вбудо­вування його у свій світогляд, систему цінностей та розуміння причинності між подіями, а також уявлень про норму. Багато зв'язків уявляються такими, наче вони є логічно виправданими, хоч виправдання тут не логічне, а ідеологічне або світоглядне. Походження таких стереотипізованих зв'язків - з ідеології, сві-тоглядої системи, традиції мислити.

Розкриття операцій конструювання ідентичності для іншого мало на меті показати перспективу досліджень, які б не підтри­мували конфлікт між самоідентифікаціями та приписаними іден­тифікаціями, а використовували б цю двоїстість і її можливості. Зрештою, не можливо не звертати уваги на самоідентифікації, не можливо також й ігнорувати ідентичності приписувані. І для розуміння специфік ідентичностей найпридатнішим є уточнена метода Стюарда Холла разом із історико-біографічним підходом, що в культурології придатне як насичений опис (метода Кліфор-да Гірца, пропонована для артефактів культури), що зводиться до запитань «ким себе вважає об'єкт дослідження?». Такий ме­тод успішно застосовується в дослідженнях (наприклад, у статті Ольги Скороход <?Нося фамилию украинца»: реконструкція на­ціональної ідентичності Павла Скоропадського» [5, с. 179]).

Зрештою, згадується фраза нашої колеги, яка нещодавно на тематичному семінарі з питань ідентичності на зауваження од­ного професора (що поетові Маланюкові не можна приписувати українську ідентичність, оскільки ідентичність у нього - євро­пейська), запитала: «Невже можливо нехтувати тим, як людина сама себе визначала?».

Література:

1.Бауман 3. Прощание с миром своих и чужих / Зигмунт Бауман // Вокруг света. - 2011. - № 12. - С. 248-252, 254-260.

2.Воропай Т. С. Національна ідентичність та національна дер­жава // Вестник ХПИ : тематический сборник научных трудов / Национальный технический университет «Харьковский политехни­ческий институт». - X. : НТУ «ХПІ», 2002. - С. 66-74.

3.Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про іден­тичність. - К.: Критика, 2005. - 528 с.

4.ДзюбаІ. Поезія вигнання//Прапор. - 1990. -№ 1. -С. 131-136; цит. за: Літературно-критичні матеріали про Євгена Маланюка // З видання Євген Маланюк. Земна мадонна. Вибране / ред. Микола Не-врлий. - Братислава : Словацьке педагогічне видавництво, 1991.

5.Міжкультурний діалог. - Том 1: Ідентичність. - К.: ДУХ І ЛІТЕ­РА, 2009. - 464 с.

6.Онацький Євген. Портрети в профіль. - Чикаго: Українсько-Американська видавнича спілка, 1965.

7.Осташко Т., Терещенко Ю. Український патріот з династії Габ-сбургів. - К.: Темпора, 2011. - 408 с.

8. Пирс Ч. С. Логические основания теории знаков / пер. с англ. - СПб. : Лаборатория метафизических исследований философ­ского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. - 352 с.

9. Снайдер Т. Червоний князь. - Київ: Грані-Т, 2011. - 344 с.

 

10.Сумні пригоди габсбурзького ерцгерцога [Електроннийресурс]. - Режим доступу: http://ukr.obozrevatel.com/publication/80537-sumni-prigodi-gabsburzkogo-ertsgertsoa.htm - назва з екрану (10.01.2013).

11.Giddens A. Nowoczesnosc і tozsamosc. - Warszawa: Wyd-wo nauk. PWN, 2007. - S. 105-107; цит. за: Міжкультурний діалог. -Том 1: Ідентичність. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009. - 464 с.

12. Hall S. Introduction: Who Needs «Identity?» // Questions of Cultural Identity. Ed. by Stuart Hall and Paul du Gay - L., 2000.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Г Білик - Онтологічні аспекти суб'єктності в творчому процесі

Г Білик - Методологічні аспекти геоекологічного обґрунтування системи комплексного використання твердих побутових відходів

Г Білик - Стратегії конструювання ідентичності для іншого