Н М Левицька - Склад та соціально-правовий статус викладацького корпусу вищих гуманітарних закладів наддніпрянщини - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 930.1/2:378(477) "18/19"                                                                      Левицька Н.М.

Склад та соціально-правовий статус викладацького корпусу вищих гуманітарних закладів Наддніпрянщини (друга пол. ХІХ - поч. ХХ ст.)

Проаналізовано склад та соціально-правовий статус викладачів вищих гуманітарних закладів Наддніпрянської України другої половини ХІХ -початку ХХ ст.

Ключові слова:  викладач,  інтелігенція,  професор,  доцент, магістр, лектор.

Соціально-правовий статус громадянина Російської імперії другої половини XIX - початку XX ст. визначався не лише економічним становищем, а й становим, національним походженням, кваліфікаційно-професійними, демографічними ознаками. Тому дослідження соціально-демографічних характеристик інтелігенції вищих навчальних закладів має принципове значення для визначення її статусу, для розуміння процесу самоусвідомлення цієї соціальної групи, яка впливає на формування світогляду студентів-гуманітаріїв. Вузівська інтелігенція другої половини XIX - початку XX ст. була досить різнорідною, вона була цілком сформованою верствою, а в умовах швидкого капіталістичного розвитку Російської імперії набувала все більшого впливу на події в суспільстві.

Питанням наукової інтелігенції в тій чи іншій мірі цікавилися дослідники різних історичних періодів: імперського, радянського, сучасного. Ми ж відмітимо найвагоміші, на наш погляд, праці останнього періоду: Касьянов Г. «Українська інтелігенція на рубежі XIX - XX століть: соціально-політичний портрет», Шип Н.А. «Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологический очерк», Стельмах С.П. «Професорська корпорація Київського університету в ХІХ на початку ХХ століття: спроба створення колективного портрету», Давидова Н.В. «Наукова інтелігенція в громадсько-політичному русі за українізацію освітніх закладів та державних установ (кін. ХІХ - 1920 р.)», Зайцева З.І. «Одеський період науково-педагогічної діяльності Олександра Грушевського», Додонова Г.В. «Соціально-правове становище наукової інтелігенції Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку

ХХ ст.», Іванов О.Є. «Ученые степени в Российской империи. XVIII в. -1917 г.», «Высшая школа России в конце XIX - начале XX в.», Киричок «Професійно-педагогічна підготовка вчителів у Ніжинському історико-філологічному інституті», Самойленко Г.В. «Вчені-філологи Ніжинської вищої школи», Удовицька Т.А. «Роль видатних педагогів і вчених у створенні та діяльності громадських і приватних вищих навчальних закладів (кінець ХІХ-початок ХХ століття)» та інші).

Метою даної праці є з'ясування й аналіз соціально-правового статусу та кількісного складу викладацького корпусу гуманітарних вишів.

У другій половині ХІХ ст. і особливо на початку ХХ ст. кількісний склад наукової інтелігенції стрімко зростав. Це було пов'язано з освітніми реформами другої половини ХІХ ст., відкриттям мережі нових вищих навчальних закладів, а також частково за рахунок того, що українці не були виділені в окрему групу. На 1921 р. у наукових установах і вищій школі України працювало 2500 наукових працівників[3,с.47].

За статевим складом наукової інтелігенції значно переважали чоловіки -454 особи, жінки - 36 осіб, тобто чоловіків було у 12 разів більше. Це пояснювалося тим, що жінки отримали рівні права на вищу освіту лише після революційних подій 1917 року[13,с.190].

До прийняття університетського статуту 1863 р. в університетах, які були розташовані на території України, працювало близько 36,4 % від усіх науково-педагогічних працівників Російської імперії (Харківського університету -17,7 %, Київського - 18,7 %)[5,с.54].

Після введення у дію статуту 1863 р. університети отримали можливість збільшити професорсько-викладацький персонал. У цей період кількість штатних вчених Російської імперії збільшилась на 67 %. Новий статут для кожного університету імперії визначав штат у кількості 89 викладачів. З них -40 ординарних, 18 екстраординарних професорів і 31 доцент. Для новоствореного Новоросійського університету було затверджено такий штат: 54 викладачі, з них - 36 ординарних і 14 екстраординарних професорів, 4 лектори[6,с.17-18].

До професорсько-викладацького складу згідно Статуту 1884 р. належали ординарні та екстраординарні професори, приват-доценти, лектори іноземних мов. Посади штатних доцентів ліквідовувалися. Приват-доцентами були не лише ті, що мали вже вчені ступені, але й особи, які склали лише магістерські іспити. До професорів належали особи, що мали ступінь доктора наук, а також магістри.

Порівнюючи статути університетів 1863 і 1884 р. у питанні кількісного складу науково-педагогічних працівників, слід зазначити, що за статутом 1884 р. він мав збільшитися до 50 ординарних і 23 екстраординарних професорів[10,с.180].

Протягом досліджуваного періоду питання комплектації штатів науково-педагогічними працівниками, яке намагались вирішити Міністерство народної освіти, керівництво університетів і навчальних округів, залишалось не вирішеним у вищих гуманітарних навчальних закладах Наддніпрянської України. Так, напередодні вступу в дію Університетського статуту 1863 р. штат університету Св. Володимира було укомплектовано лише на 85 % від затвердженої статутом 1842 р. кількості викладачів. Тоді штат університету складався з 25 ординарних і 10 екстраординарних професорів, 5 ад'юнктів[2, с.18]. Але ще гіршою була ця ситуація в 1873 р., коли професорсько-викладацький штат було укомплектовано лише на 64 %[Там само,с.23].

У інших ВНЗ існувала та ж сама проблема. Харківський університет на 1 січня 1864 р. був укомплектований викладачами лише на 44 %, а на 1 січня 1873 р. - на 60 %[1,с.195]. Для Новоросійського університету ще напередодні його відкриття у 1864 р. були затверджені «Нормальні» й «Тимчасові» штати. За «Нормальними» штатами, в університеті мало бути 29 посад ординарних і 13 екстраординарних професорів, 16 доцентів, 4 лектори іноземних мов. За «Тимчасовим» штатом - 22 посади ординарних і 10 екстраординарних професорів, 10 доцентів, 4 лектори іноземних мов. Поступово «Тимчасові» штати повинні були розширитися і наблизитися до «Нормальних». Але в 1866 році професорсько-викладацький склад університету було укомплектовано на 63 % навіть за тимчасовим штатом. Незаміщеними залишались 9 посад наюридичному факультеті, 5 - на історико-філологічному і 5 - на фізико-математичному[6,с.16]. Загальна кількість викладачів у Новоросійському університеті була меншою порівняно з іншими навчальними закладами ще й через відсутність медичного факультету, який відкрили у 1900 році.

У період з 1881 по 1904 рр. показники кількісного співвідношення між штатними і позаштатними викладачами помітно змінилися. Якщо в 1881 році у Київському, Харківському та Новоросійському університетах працювало 83 % штатних викладачів і 17 % позаштатних викладачів відповідно, то в 1904 році частка штатного професорсько-викладацького корпусу склала лише 52 %.

Наприкінці 80-90-х років ХІХ ст. відбулися зміни у комплектації штатів викладачів за рахунок ліквідації посади штатного доцента й розширення інституту приват-доцентів. За рахунок збільшення кількості приват-доцентів відбулося і певне збільшення позаштатних викладачів. Вітчизняна вища школа завдяки загальним зусиллям вчених змогла швидко підготувати наукову зміну через приват-доцентуру й забезпечила на початку ХХ ст. достатньо високий рівень навчально-виховного процесу та повноцінну роботу університетів. Так, у Харківському університеті на 1 січня 1884 року працювало 4 приват-доценти, на 1885 р. - 17, на 1886 р. - 28, тобто кількість їх збільшувалася. З 1887 р. по 1894 р. ця кількість зменшилась, але згодом знову почала зростати: в 1894 р. - до 50, в 1904 р. - до 56 осіб[1,с.273].

Водночас кількість штатних викладачів за цей період не тільки не зросла, а навіть зменшилась. Таке становище пояснюється великою конкуренцією між кандидатами на посаду, необхідністю проходження випробувального терміну (кандидату необхідно було прочитати три пробні лекції). Залучення до роботи в університети більшої кількості позаштатних викладачів пояснюється намаганням університетів також заощадити державні кошти (приват-доценти отримували гонорар значно менший окладу штатних викладачів).

Найбільші проблеми в підборі науково-педагогічних кадрів та формування професорсько-викладацьких штатів відчували кафедри гуманітарного профілю, які були відкриті відповідно до Університетського статуту 1863 р., - це кафедри порівняльної граматики індоєвропейських мов,слов'янського права, історії і теорії мистецтв, церковної історії. Вихід з даної ситуації був можливий лише за умови зміни навчальних планів підготовки студентів юридичних та історико-філологічних факультетів, на яких перевага надавалась передусім класичним дисциплінам - римському праву, давнім мовам, стародавній філософії, які й досі залишаються фундаментальними для цих спеціальностей[20,с.76].

Науково-педагогічні працівники вищих навчальних закладів, зокрема й університетів, були спадковими та особовими дворянами, а також особовими і почесними городянами (штатні науково-педагогічні працівники - як чиновники, позаштатні - відповідно до диплома про вищу освіту). Ця дворівнева (двостанова) станово-адміністративна структура не відображає природної соціальної приналежності професорсько-викладацького корпусу. З'ясувати останню можна лише використовуючи послужні списки та біографічні словники професорсько-викладацьких колективів ВНЗ, які теж дають неповні відомості з даного питання. Тому ми комплексно використали основні джерела, доповнюючи їх іншими.

Отже, за соціальним походженням науково-педагогічні працівники університетів та інших гуманітарних вишів Російської імперії на 1875 р. поділялись таким чином: з дворян вийшло 40,9 % викладачів, з духівництва -17 %, з чиновників та обер-офіцерів - 14,2 %, з міщан - 9,8 %, з купців - 7,3 %, з селян - 1,5 %, зі спадкових почесних городян - 1,2 %, інші - 6,9 %[19,с.101].

Зробивши підрахунки, можемо стверджувати, що серед науково-педагогічних працівників гуманітарних вишів Російської імперії другої половини ХІХ ст. кількість різночинців дорівнювала 36 %, що становило більше третини. До них належали діти чиновників, обер-офіцерів, купців, міщан і селян, які отримали вищу освіту і набули статусу науково-педагогічної еліти. Аналіз послужних списків свідчить, що фактично домінували викладачі недворянських станів 53,9 %, до яких за своїм суспільним та майновим становищем були близькі освічені представники безпомісного службового дворянства. Менше половини викладачів - 40,9 % - належали до дворянського стану. Проте серед дворян значна більшість належала збіднілому, дрібному,безпомісному і службовому дворянству. Власне, «класичних» дворян серед науковців було обмаль.

За 20 років (1895-1915) в університеті Св. Володимира загальна кількість професорів, приват-доцентів і лекторів іноземних мов зросла з 118 у 1894 р. до 166 у 1913 р., тобто у 1,4 рази або на 40,6 % (підраховано автором на основі матеріалів [8,с.65]. Це зростання переважно відбувалося за рахунок залучення приват-доцентів, які вважалися приватними викладачами і на державній службі не перебували, а також позаштатних професорів (професори, які прослужили 20 років). Водночас кількість штатних викладачів за цей період не тільки не зросла, а навіть зменшилась.

Аналіз станового походження викладачів університетів свідчить про те, що найбільше були представлені стани привілейовані: дворянство і духовенство. Відрізнявся за цими показниками Новоросійський університет, у якому становий склад був більш демократичним. На відміну від викладацького складу Новоросійського університету, де спадкоємні дворяни складали 1/10, у Київському і Харківському університетах їх була третина. У Новоросійському університеті найбільше було вихідців з духовенства, тоді як іноземців було найменше. Щодо стану селян, то їх представників було дуже мало в усіх університетах. Трохи більше було міщан. У відсотковому відношенні станове походження науково-педагогічних працівників представлено у таблиці 1.

Таблиця 1

Станове походженням науково-педагогічних працівників університетів

Російської імперії на 1875 р.

№п/п                                                                         Стани         Відсотки

1                          Дворяни                                                     40, 9%

2                          Духовенство                                                17%

3                          Чиновники й обер-офіцери                      14,2%

4                          Міщани                                                        9,8%

5                          Купці                                                           7,3%

6                          Селяни                                                         1,5%

7                          Городяни                                                     1,2%

8                          Інші                                                              6,9%

 

 

Станове походження науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України на 1888 р. представлено в таблиці 2.

Таблиця 2.

Станове походження науково-педагогічних працівників університетів Наддніпрянської України (1888 р.), у %

 

Стан

Харківський університет

Київський Св.Володимира

Новоросійський університет

Спадкове дворянство

33,3

33,8

11,4

Особис. дворянство

17,5

8,8

15,5

Духовенство

14,3

13,2

22,7

Почесні громадяни і купці

17,5

10,3

9,1

Міщани

4,8

10,3

6,8

Селяни

1,6

1,5

-

Іноземці

11,1

22,1

4,5

 

Д ані таблиць свідчать, про те, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. кількість представників дворянства в складі науково-педагогічних працівників зменшується. На тому ж рівні залишається відсоток вихідців з духовенства, а відсоток купців і міщан зменшується. Низький рівень селян серед науково-педагогічних кадрів пояснюється низьким рівнем спеціальної підготовки, умовами праці, труднощами наукової кар'єри, яка вимагала певної матеріальної забезпеченості.

Таким чином, професорсько-викладацький склад університетів формувався в основному з вихідців привілейованих станів Російської імперії. Верства різночинців, до складу якої належала переважна більшість наукової інтелігенції, остаточно сформувалась за цей період як соціально самостійна та склала основне джерело формування науково-педагогічної інтелігенції. Наукова інтелігенція являла собою ту соціально-професійну сферу, представники якої займались кваліфікованою інтелектуальною працею, мали специфічні професійні навички та відповідний рівень і глибину знань.

Аналіз послужних списків науково-педагогічних працівників дозволяє прослідкувати шляхи формування з представників різних станів науково-педагогічної   інтелігенції,   збільшення   кількості   якої   можна пояснитистановленням індустріальної цивілізації, попитом на висококваліфікованих спеціалістів. Аналіз проблеми соціального походження науковців свідчить про подальший розвиток процесу загальної демократизації складу інтелігенції, яка поповнювалась за рахунок випускників вищих навчальних закладів. На підставі аналізу послужних списків і біографічних словників науково-педагогічних працівників університетів можемо дійти висновку, що це був об'єктивно-позитивний факт, оскільки лише демократична інтелігенція може виконувати роль еліти в суспільстві.

На відміну від світської освіти, духовна інтелігенція, особливо до початку ХХ ст., була представлена майже виключно вихідцями з родин священно і церковнослужителів.

Ще в середині ХІХ ст. була законодавчо оформлена відповідність між вченим ступенем і становим положенням, наприклад, кандидат з міщанського стану ставав «особистим почесним громадянином», а магістр або доктор отримував «особисте дворянство». Статут 1884 р. зафіксував співвідношення чинів і посад для науковців з ученим ступенем: ректор - IV клас (дійсний статський радник), декан й ординарний професор - V клас (статський радник), екстраординарний професор - VI клас (колезький радник); викладачі нижчого рангу - VII-VIII класи (надвірний радник, колезький асесор)[7,с.60].

Крім станового походження, одним з основних факторів при визначенні чинів на громадянській службі був освітній ценз. Освітній ценз впливав на порядок заміщення викладацьких посад, рівень матеріального забезпечення, службові права, соціально-правовий статус викладачів.

У Російській імперії наприкінці ХК ст. освітній ценз вважався необхідним для вступу на державну службу.

Питання про статус освіченої людини обговорювались не тільки в наукових колах, а й на рівні державних урядовців. У 1901 р. у записці МНП до Ради Київського університету вказувалося на те, що надання службових прав тим, хто закінчив університетський курс, може гарантувати державі більший відсоток чиновників з вищою освітою, зростання в суспільному середовищі елементів освічених класів[4,

с.86].

3 гідно ст. 57 «Устава о службе по определению от Правительства» у випадку призначення на цивільну службу, затверджувалися - доктор в чині Vm, магістр - в ІХ, володар диплому першого ступеня - Х, другого ступеня - ХІІ класу[14,с.1288].

Поряд з академіками та керівниками наукових установ, професори прирівнювалися в табелі рангів до чинів ІІ класу - «дійсних таємних радників» та ІІІ класу - «таємних радників». Отримати чин ІІІ класу можна було при вислузі не менше 20-ти років. Якщо професор ставав «дійсним статським радником» не на пенсії, а під час роботи в університеті, за умови володіння нерухомістю в губернії, - він отримував спадкове дворянство. Спадкове дворянство надавалося також при нагородженні орденами перших ступенів, або орденом Св. Георгія всіх ступенів, орденом Св. Володимира перших трьох ступенів.

Статус викладачів і випускників різних навчальних закладів у середині ХІХ ст. був диференційованим. У галузі вищої освіти найширшими правами користувалися університети. Обмеження прав навчального закладу князя Безбородька стало однією з причин його реорганізації. Згідно рішення Державної Ради від 20 листопада 1874 р. інститут почав користуватися всіма правами, що були присвоєні Університетам у ст.125 - 135 загального Статуту університетів [16, с.602].

Щодо вищих жіночих навчальних закладів, то на межі ХІХ-ХХ ст. гостро стояла проблема підвищення статусу викладачів і вихованців, оскільки вони не користувалися службовими правами, пенсійними пільгами тощо. Переважну більшість викладачів Київських вищих жіночих курсів складали професори університету Св. Володимира, значна частина яких, особливо на історико-філологічному відділенні, підтримували прагнення жінок здобути освіту та сприяли розвитку курсів. Після смерті проф. О. Селіна, який зголосився взяти на себе роль засновника Київських ВЖК, ці функції перейняв проф. С. Гогоцький, а після його відмови, у 1881 р. директором КВЖК було обрано проф. В. Іконнікова, який доклав чималих зусиль для розбудови навчального закладу. Викладачі історико-філологічного відділення курсів, серед яких - В. Антонович, І. Лучицький, Ф. Фортинський, М. Дашкевич читали лекції в томуж обсязі, що й для студентів університету, та заохочували слухачок до самостійної дослідної праці[9,с.69-76].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Н М Левицька - Підготовка фахівців-гуманітаріїв у вузах україни на зламі ХІХ- ХХ ст досвід і проблеми

Н М Левицька - Склад та соціально-правовий статус викладацького корпусу вищих гуманітарних закладів наддніпрянщини