М Бушин, О Яшан - Соціально-культурний аспект окупаційної повсякденності 1941-1944 рр - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 94(477)"1941/1944"

Микола Бушин, Оксана Яшан

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ ОКУПАЦІЙНОЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ 1941-1944 РР. (НА МАТЕРІАЛАХ ЦЕНТРАЛЬНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ)

У статті аналізується соціокультурний аспект окупаційноїповсякденності населення Центрального регіону України у важких умовах військового побуту під час нацистсько-фашистської окупації 1941-1944 рр.

Ключові слова: націокультурний аспект, окупаційна влада, воєнний побут, світоглядна орієнтація, Центральна Україна.

Нинішній стан розвитку вітчизняної історичної науки зумовив появу якісно нових тенденцій і підходів до вивчення минулого. Сучасна історична думка намагається виходити з багатовекторності та суспільної значущості досліджуваних проблем. Зокрема, починають активно розроблятися напрями, що вивчають соціокультурні аспекти життя суспільства в конкретний історичний період. Соціокультурний аспект є одним з головних чинників людського буття, оскільки безпосередньо впливає на формування ціннісних установок, світоглядної переорієнтації особистості та суспільної свідомості. В умовах фашистської окупації 1941-1944 рр. соціально-культурна сфера: релігія, медицина, дозвілля, освіта, побут тощо, зазнала безумовно відчутних змін, однак продовжувала бути вагомою складовою повсякденного життя пересічного українця.

Метою статті є показати зміни, що відбулись у соціально-культурній сфері під час окупації центральних областей України упродовж 1941-1944 рр.

Релігія традиційно була однією зі важливих складових буття українців, так як для більшості з них релігійні моральні принципи залишались важливішими за будь-які ідеологічні цінності. У 1930-х рр. більшовицька влада практично знищила інститут церкви. В Україні збереглося лише 3 % дореволюційних парафіяльних приходів. У Вінницькій, Кіровоградській областях, приміром, було закрито усі православні церкви, лише одна діяла у Полтавській області [1, с. 52; 2, с. 106]. Однак, незважаючи на таке брутальне насильство, більшовицький режим все ж таки не зміг досягти своєї мети - значна частина населення залишалася віруючою. Повне припинення регулярної інформації про життя в країні та події на фронті загострили у людей потребу в розраді, відчутті певної єдності, в інформації, яку вони надіялись одержати в церкві. Запеклі бої, відступ Червоної армії і наступна нацистська окупація стали для населення радянської України справжньою трагедією, що викликала порушення звичайного складу думок, суттєво змінила життєвий світ людей, їх моделі поведінки та мислення. Виникла ситуація, за якої масштаби розповсюдження та інтенсивність прояву релігійності серед населення різко виросли. Нацисти, використовуючи релігійну свідомість українського населення, проголосили на початку окупації політику "захисту християнської культури, віри та церкви від більшовизму", вважаючи, що така політика сприятиме зменшенню опозиційних настроїв серед українців. За визначенням українського історика О. Лисенка, це був своєрідний "релігійний ренесанс в Україні".

Окупаційна влада здійснювала досить гнучку церковну політику, активно використовуючи церкву для потреб своєї пропаганди, щоб в очах місцевого населення протиставити себе владі рад. Найлегший шлях до цього - подати себе рятівницею гнаної більшовиками церкви. У доповідній записці політуправління Південного фронту від 22 березня 1942 р. згадується про видачу 8 літрів горілки тим селянам, які здійснюватимуть хрещення своїх дітей [3, арк. 39-40]. У селах, де не було церковних споруд, "дітей хрестив батюшка вдома" [4]. Храми відвідувало не тільки місцеве населення, а й німці [5]. Окрім обряду хрещення, "брали шлюб у церкві" [6], святкували на селі також великі релігійні свята - Великдень, Різдво, "... бо з віри ніхто не виходив" [7]. Віра допомагала людям вижити у тих складних умовах. Т.Х. Кузик, уродженка с. Головківка Чигиринського району Черкаської області, пригадує, що в селі розповідали "... нібито приснилось одній жінці Божа Матір, яка прикривала собою село. Ось тому жодна бомба не впала на Головківку" [8].

На початку окупації такі методи мали вплив на населення. Представники різноманітних релігійних течій проводили свої відправи переважно без втручання окупаційної влади, тому населення охоче відвідувало церковну службу. Відкриття церков, вільна відправа релігійних обрядів позитивно впливали на стосунки цивільного населення з окупаційною владою. Люди, "зневірившись у політиках і диктаторах, . шукали порятунку в релігії і це допомагало їм витримувати суворі випробування долі" [9, c. 42]. Можна твердити, що релігії та церкві окупантивідводили роль суттєвого важеля впливу: від умиротворення цивільного населення на початку окупації до зміцнення "нового порядку" на загарбаній території.

Ще однією складовою соціокультурної сфери є доступність якісних медичних послуг. У довоєнний період на досліджуваній території функціонував досить значний медико-санітарний комплекс, основу якого складали лікувально-профілактичні та санітарно-гігієнічні заклади, в яких працювали кваліфіковані спеціалісти. Медико-санітарні інституції безкоштовно надавали потрібну медичну допомогу населенню та контролювали санітарний стан населених пунктів.

Політика німецької влади в галузі медичного забезпечення насамперед була зумовлена тим, що українське населення розглядалося як важливий трудовий ресурс. При районних управах було створено відділи охорони здоров'я, які організовували і контролювали діяльність медичних закладів, займалися кадровими питаннями в медичній сфері, розробляли і впроваджували санітарні заходи з лікування і профілактики захворювань, забезпечували медперсонал, кучерів і вартових медичних установ спецодягом [10, арк. 149]. У всіх районах вводилось обов'язкове медичне страхування населення. Застраховані особи мали право на безкоштовне лікування, крім того, хворий отримував 50 % заробітної плати, починаючи з 4-го дня захворювання [11, арк. 3]. Для інших категорій населення запроваджувалось платне лікування, згідно із затвердженими розцінками райуправами.

Така ситуація суттєво вплинула на доступність медичних послуг, оскільки більшість населення в містах і селах не мала змоги оплатити якісне лікування. Крім того, в лікарнях не вистачало ліків, а безкоштовна медична допомога надавалася виключно у невідкладних випадках [12, арк. 1; 13]. Тим самим німецька влада фактично позбавила населення медичного обслуговування, а це, в свою чергу, призвело до поширення інфекційних захворювань. Поширились також і гострі респіраторні та дитячі захворювання, мала місце висока дитяча смертність [14].

Безпосередньою причиною поширення хвороб стало знищення (закриття) більшості лікарень і аптек. Через руйнування лікувальних закладів і відсутність фахівців для більшості хворих була недоступна спеціалізована медична допомога. Траплялися випадки, коли медичну допомогу населенню надавали фашисти, які квартирували у селах [15].

Оскільки не вистачало найнеобхідніших компонентів та обладнання для приготування в аптеках навіть простих ліків, люди лікувались "народними методами": травами, перекип'яченим бензином, замазували рани землею [13; 16; 17]. "Ліки того часу - трави. Лікували безкоштовно. Бабки збирали, варили, пили самі і поїли людей", - пригадує П. Федченко з хутора Червона Звенигородського району Черкаської області [18]. За відсутності грошей, населення за надані послуги платило продуктами [19]. У зв'язку із ліквідацією колгоспних пологових будинків, катастрофічним зменшенням їх у містах та скороченням кількості пологових ліжок у загальних лікарнях у період окупації рідкістю була госпіталізація породіль. Пологи, зазвичай, приймали бабки-повитухи [20].

У цілому руйнування мережі закладів охорони здоров'я, позбавлення цивільного населення елементарної медичної допомоги внаслідок знищення лікувальних та профілактичних установ, антисанітарні умови проживання негативно позначилися на стані здоров'я людей, які опинилися на окупованих територіях [21, арк. 84].

Зі встановленням окупаційного режиму відбуваються також зміни у освітньому процесі. Треба зазначити, що до 1942 р. дозволено існування різних освітніх закладів. Так, у Черкаському районі Черкаської області відкрито 46 шкіл, з них 10 - у Черкасах [22, арк. 1]. Шкільний процес знаходився під контролем окупаційної влади, тому в школах не завжди вистачало учителів [21, арк. 71]. З початку окупації гестапо у співпраці з місцевими органами управління проводило "кампанії на благонадійність" щодо педагогічного персоналу шкіл, вихователів дитячих садків, викладачів технікумів та вищих навчальних закладів [23, арк. 58]. Щоб отримати місце учителя, вихователя або викладача необхідно було заповнити анкету, написати автобіографію, заручитися підтримкою двох-трьох свідків, які підтверджували правдивість цих документів. Серед загальних питань про вік, стать, освіту, необхідно було вказати національність, приналежність до комуністичної партії або інших політичних організацій, службу в Червоній армії. Відповідь на "обов'язкові" запитання впливала на остаточне рішення окупаційних органів. Особам, які переслідувались радянською владою або дезертирам, які виявили готовність до співпраці, надавалась можливість працювати в першу чергу. Комуністам і євреям працювати в школах суворо заборонялося.

Серед навчальних предметів були українська та німецька мова, література, математика, географія, стародавня історія, Закон Божий, ручна праця [24, арк. 7]. Оскільки нових підручників не було, то вчились за старими, яких також не скрізь вистачало [19]. Директори шкіл мали своєчасно проводити "чистку" підручників, слідкувати за тим, щоб не проводилась комуністична пропаганда. Виходячи з того, що історія, георгафія й українська література повинні були викладатись по-новому,запроваджувались спеціальні курси для перепідготовки вчителів, що фінансувались місцевим бюджетом [25, арк. 2 зв, 12, 23; 26, арк. 59]. Місцева преса друкувала рекомендації щодо викладання означених предметів [27]. Зошитів також не вистачало, тому подекуди замість зошитів використовували шматки паперу. Писали, нерідко, пером, яке прив'язували до "ломачки" [28].

Позитивними моментами у діяльності відділів освіти усіх рівнів було бажання виховувати національно свідому молодь [29]. Учнів та студентів знайомили з творами раніше заборонених письменників, виховувалась любов до рідного краю, повага до національних традицій, релігійних почуттів [25, арк. 2 об, 13, 48-49]. Релігійне виховання розглядалося як "найголовніша зброя у боротьбі з комунізмом". У обов'язки класних наставників (кураторів) входило дбати про релігійне та моральне виховання студентів та учнів, спільне відвідування церкви тощо [30, арк. 8]. Серед навчальних дисциплін запроваджувались ідеологічні курси, серед яких "Історія націонал-соціалістичної партії" - прямий аналог "Історії ВКП(б)", що викладалась за радянського режиму.

Навчання в українській початковій школі було обов'язковим, але, як свідчать документи, відвідування було організовано погано. Серед причин низького відвідування були: відсутність одягу та взуття, неспроможність оплатити навчання, праця дітей [24, арк. 8; 28]. Запроваджувалась система штрафів батьків, діти яких пропускали заняття. Розмір штрафу залежав від кількості порушень: за перше порушення - від 50 до 200 крб., при повторному порушенні - 500 крб. чи примусова праця до двох тижнів [31, арк. 54; 32, арк. 44]. Крім штрафів, для батьків, діти яких не відвідували школу, вводились тілесні покарання.

На початку 1942 р. усі школи та інші освітні заклади закрили [33, с. 41]. Усіх учнів старших 15 років, разом із вчителями, почали відправляти до Німеччини, тому що в плани окупантів не входило надання українцям, яких вони вважали неповноцінними, якісної освіти [34, арк. 68]. На думку окупантів, для українців було досить лише елементарних знань. їх ні в якому разі не слід допускати до розумової праці [35, с. 88]. Подібні навички обов'язково призвели б до політичних роздумів, скерованих проти окупантів, що було не в їх інтересах [35, с. 92, 96]. Німецька влада дозволила залишити лише 4-річні "народні" школи, діяльність яких мала охопити дітей віком до 11 років [34, арк. 68]. Рівень відвідування залишався низьким, до того ж умови навчання були погані, тому значну кількість таких шкіл поступово було закрито. Шкільні приміщення почали використовувати не за призначенням, або взагалі знищувались [28; 36].

Однак потреба військового часу вимагала підготовки спеціалістів низки професій здебільшого технічного, медичного та сільськогосподарського профілю [37, с. 107]. Так, наприклад, із 10 листопада 1941 р. у м. Градизькому почав працювати створений на базі колишнього сільськогосподарського технікуму бухгалтерів, кооперативний технікум із трирічним терміном навчання [38]. З середини січня 1942 р. у Полтаві розпочали роботу спеціальні середні школи: сільськогосподарська, медична, фармацевтична [39]. З 20 січня 1942 р. відновив навчальний процес Золотоніський сільськогосподарський технікум [40].

Діяли на теренах Центрального регіону і вищі навчальні заклади. Наприклад, у Києві в грудні 1941 р. з метою піднесення музичної та драматичної освіти в Україні "...до вершин національно-українсько-європейського рівня" було утворено Академію музичного та драматичного мистецтва ім. М.В. Лисенка, що мала право влаштовувати показові академічні вечори, лекції, вистави та збори [26, арк. 8].

З ініціативи Черкаської районної управи розпочали роботи з відновлення будівель Черкаського педінституту, що зазнали серйозних руйнувань під час боїв, та організації навчального процесу. До ініціативної групи входили викладачі, відповідну допомогу надавала міська та районні управи, відділ освіти. У результаті проведеної роботи 27 жовтня 1941 р. у навчальному закладі відновилися заняття [41, арк. 4]. У складі інституту функціонувало два факультети: фізико-математичний та природничий. При ньому діяла також учительська семінарія, що мала чотири відділи: німецької мови, фізико-математичний, природничий, мови, літератури та історії (мовно-історичний). В інституті в цей час працювало тридцять викладачів [42, арк. 2]. Для порівняння у довоєнний 1940­1941 навчальний рік, на 9 кафедрах працювало близько 100 викладачів [43, с. 284]. Станом на початок грудня 1941 р. загальна кількість студентів перевищувала 1460 осіб [41, арк. 8]. Адміністрація вважала інститут правонаступником того навчального закладу, що функціонував до окупації, принаймні, випускникам видавались документи та довідки про завершення навчання та складені іспити за попередні роки. Навчальний заклад мав гуртожиток та власну церкву [41, арк. 1, 4; 44, арк. 4].

У лютому 1942 р. відбулося відкриття Вінницького медичного інституту, на церемонії відкриття якого були присутні державний радник рейху і керівник відділу охорони здоров'я генерального округу "Волинь і Поділля" Нойн, комісар м. Вінниці Маргенфельд. Перший випуск студентів

Вінницького медичного інституту відбувся 21 вересня 1942 р., коли 84 студенти п'ятого курсу успішно склали державні іспити [45, с. 391].

З часом студентів в інститутах ставало все менше. Основною причиною цього була небезпека примусового вивезення молоді на роботи до Німеччини.

У захоплених містах і сільських населених пунктах України окупанти відродили кіномережу, діяльність якої призупинили після відступу Червоної армії. У Києві окупаційна влада відновила діяльність п'ятьох раніше існуючих кінотеатрів, ще два кінотеатри готували до роботи й один чекав на капітальний ремонт, у Кіровограді та Полтаві працювало два кінотеатри [46]. Кінотеатри, що працювали в період окупації, зазвичай, демонстрували тільки німецькі фільми і військову німецьку кінохроніку. їх відвідували, як німецькі військовослужбовці і чиновники, так і місцеві жителі. Чиновники пропагандистського відділу "потурбувалися" про місцеве населення, забезпечивши фільми написами-перекладами російською або українською мовами [47, арк. 15].

Серед художніх фільмів перевага надавалась кінострічкам легкого жанру наприклад: комедіям "Пани й слуги", "Мій вірний товариш", "Травнева ніч" тощо. У роки Другої світової війни ефективним засобом нацистської пропаганди стала серія німецького щотижневого огляду (DW - Die Deutsche Wochenchau, "Дойчевохеншау"), що створювалася військовими кореспондентами пропагандистських рот і стала предметом гордості доктора Й. Геббельса, оскільки велику частину огляду складали фронтові епізоди з найгарячіших точок війни. Й. Геббельс вимагав зйомок тільки реальних сюжетів, тому вважалося, що кінооператори - ті ж солдати, що виконують свій обов'язок: "Людина з кінокамерою в руках наражається на таку ж небезпеку, як і людина з вогнеметом" [48, c. 240]. Нацисти вважали, що німецькі фільми - документи історичної правди. Зняті кадри з фронту доставляли літаками. Кінохроніка йшла в кінотеатрах, у тому числі в окупованих радянських містах, зазвичай, близько сорока хвилин. Демонструвалася непереможена хода німецької армії, що легко й блискавично знищувала більшовиків.

Характерною рисою виступала висока якість монтажу кіножурналів та ретельний підбір картин (навіть легкого жанру). На звичайного глядача вони справляли враження, що більшовики більше не повернуться, тому необхідно змиритися з життям в умовах окупації. "Такою агітацією вони створювали для міських обивателів примиренський настрій, хоча щоденна дійсність, приниження, голод, рабська, абсолютно безкоштовна праця - говорили протилежне. . Усі картини, які демонструвалися, наскрізь проникненні гітлерівською політикою використати найнижчі почуття, спрагою наживи, шовінізмом і пропагандою ненависті до більшовизму" [49, c. 330].

Кіновиробництво все ж таки мало недоліки: хроніка демонструвалась із запізненням і була розрахована на власне німецького глядача; демонструвались картини, що показували бої, руйнування, які викликали в населення поганий настрій, а іноді й переконання в поверненні радянської влади; недосконале використання титрів, що не дозволяло пересічному глядачеві зрозуміти суть фільму [47, арк. 15].

Полтава в роки окупації за активністю культурного життя мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри (в них демонструвалися німецькі фільми, окремі з них - з українським перекладом), театралізований ансамбль української пісні і танцю, дитячий театр (пізніше театр молоді) з балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-вар'єте відомого до революції 1917 р. циркового борця І. Шемякіна та інші установи культури, однак розраховані вони були переважно на обслуговування німецьких солдатів і офіцерів.

1 жовтня 1941 р., тобто вже через тиждень після вступу німців до Полтави, відновив свою роботу Полтавський музично-драматичний театр. Першими його виставами були "Наталка-ІІолтавка" М.В. Лисенка і "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського. Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький унтер-офіцер, піаніст із Гамбурга Зігфрид Вольфер, який з українськими акторами поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. На початку 1943 р. у Полтавському театрі працювало 285 осіб постійного складу, включаючи 75 хористів і 45 осіб оркестрантів. Такого численного колективу театр не мав ні до війни, ні після, проте театр все більше втрачав національне обличчя, оскільки основними глядачами в ньому були солдати і офіцери німецької армії та чиновники окупаційної адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Батерфляй", що відбулися упродовж 1942 р., лише 5 були україномовними [2, с. 214-215].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М Бушин, О Яшан - Соціально-культурний аспект окупаційної повсякденності 1941-1944 рр