О А Сидоренко - Соціально-психологічна характеристика феномена депривації - страница 1

Страницы:
1 

УДК 316.6

 

Сидоренко О. А.

 

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФЕНОМЕНА ДЕПРИВАЦІЇ

 

У статті надано аналіз феномена депривації з позицій як зарубіжних, так і вітчизняних теоретичних підходів. Розглянута історія становлення проблеми депривації. Надано характеристику деяким видам психічної депривації: соціальній, емоційній, сенсорній, руховій, когнітивній. Джерел - 7.

Ключові слова: депривація, госпіталізм, ізоляція, сепарація, психічна депривація, материнська деривація, соціальна депривація, сенсорна депривація, рухова депривація, когнітивна депривація, діти-сироти.

В статье представлен анализ феномена депривации с позиций как зарубежных, так и отечественных теоретических подходов. Рассмотрена история становления проблемы депривации. Представлена характеристика некоторых видов психической депривации: социальной, эмоциональной, сенсорной, двигательной, когнитивной. Источников - 7.

Ключевые слова: депривация, госпитализм, изоляция, сепарация, психическая депривация, материнская депривация, социальная депривация, сенсорная депривация, двигательная депривация, когнитивная депривация, дети-сироты.

Постанова проблеми. Сучасна ситуація розвитку українського суспільства характеризується підвищеним динамізмом суспільно-політичного життя, радикальними соціально-економічними перетвореннями, нестабільністю, розмиттям ціннісних орієнтирів і, як наслідок, - зростанням соціального сирітства, дитячої безпритульності та поширенням злочинності серед зростаючого покоління.

Діти-сироти та діти, які позбавлені батьківського піклування, залишаються однією з найбільш соціально занедбаних і найменш психологічно захищених спільнот нашої країни, саме сирітське середовище акумулює в собі найскладніші проблеми психологічного та соціального становлення особистості. Своєрідна «закритість» дитячих інтернатних закладів, відсутність широких контактів і зв'язків із зовнішнім світом, брак соціально-адекватних моделей поведінки та недостатня психолого-педагогічна підготовленість вихователів до роботи з депривованими дітьми перешкоджає нормальній течії процесу їхньої соціальної адаптації до самостійного життя.

Дослідження, проведені в різних країнах світу, свідчать про те, що позбавлення дітей батьківського піклування з наступною довготривалою психічною депривацією призводять до порушення фізичного, психічного та соціального здоров'я. Однак треба зазначити, що психічні порушення виникають в різних деприваційних обставинах: в закладах, у сім'ї як у здорової, так і у дефектної дитини.

Таким чином, дослідження феномена депривації є наразі дуже актуальним.

Аналіз наукових досліджень і публікацій. У психологічній науці існує декілька підходів до проблеми депривації.

На дослідження феномена депривації великий вплив здійснила еволюційна теорія Ч.Дарвіна, в якій описані детерміничні відносини між організмом і навколишнім середовищем.

Першими дослідниками проблеми депривації були представники класичного психоаналізу: З. Фрейд, Р. Шпіц, А. Фрейд, Дж. Боулбі, Д. Робертсон, С. Фрейберг, М. Малер, Д. Віннікота. В своїх працях вони психічну депривацію в дитячому віці зводять до материнської депривації, до взаємовідносин «мати - дитина».

Узагальненню багаточисленних емпіричних даних, що стосуються проблеми депривації, присвячена монографія чехословацьких авторів Й. Лангмайєра та З. Матейчека «Психологічна депривація у дитячому віці». У ній автори виділяють важливіші потреби дитини в процесі розвитку і відповідно форми депривації при обмеженні можливості задовольнити ці потреби.

Етологічними дослідженнями депривації, в яких висвітлюється схожість поведінки дитини та малюків тварин, займалися такі вчені, як: К. Лоренс, Н. Тимберген, Г. Харлоу, Х. Хайнд, Дж. Болбі та М. Ейнворд.

С. Стауффер розглядав депривацію у якості одного з факторів розвитку соціальних груп та громадських організацій, який суб'єктивно проявляється як відчуття незадоволення, що зазнає група у відношенні до свого стану, але об'єктивно як бажання цієї групи досягнути рівня іншої групи, більш розвинутої або більш благополучної у соціальному відношенні.

Теорія депривації, яка була сформована у Росії на початку ХХ століття, увібрала у собі численні традиції вітчизняної психології, педагогіки та філософії.

Роботи В. П. Кащенка присвячені науково-практичному дослідженню «дефективного та виключного дитинства».

A.    С. Макаренко присвятив свою діяльність поверненню до нормального життя делінкветних
безпритульних підлітків.

B. М. Мясіщев в своїх працях довів необхідність вивчення особистості в системі відносин до дійсності.
М. М. Щєлованов вперше розробив наукові принципи здолання такого явища, як госпітализм.

Л. В. Виготський в своїх працях довів, що реабілітація депривованих дітей має бути акцентована не в бік зміни реакції дитини, а саме на ліквідацію причин депривації.

В. М. Шульгін і М. В. Крупеніна розглядали участь дітей у виробничій праці як засіб головного реабілітаційного впливу.

Дослідженню ролі біологічних і соціальних факторів у розвитку депривованих дітей присвячені роботи представників рефлексологічного напрямку: В. М. Бехтєрєва, М. М. Щелованова, Н. М. Аксаріна.

Відомий радянський психолог Л. І. Божовіч у своїх дослідженнях довела той факт, що потреба у враженнях відіграє важливу роль у психічному розвитку дитини.

Біологізаторський напрямок, який надає значення перш за все виникненню деприваційного розвитку біологічному фактора, представлений працями Є. А. Аркіна, П. П. Блонського, Г. І. Фортунатова.

Представники соціологізаторського напрямку К. М. Корнілов, А. В. Залкінд, С. С. Моложавий вважали, що спадковість є лише умовою розвитку психіки, у той час як рухові сили закладені в оточуючому дитину соціальному середовищі, змінюючи яке, можна змінити і психіку дитини.

Сучасні дослідники проблеми депривації І. В. Дубровіна, С. Ю. Мещерякова, В. С. Мухіна, Г. В. Сєм'я, Є. О. Смірнова, Є. А. Стребєлєва, Т. Н. Щасная, А. М. Прихожан, Н. М. Толстих, Т. І. Шульга, Л. М. Шипіцина, І. В. Ярославська в своїх наукових працях розглядають фактори, які обумовлюють появу різних видів депривації.

О. А. Ярулов, досліджуючи довготривалу депривацію раннього віку, підтвердив той факт, що в умовах цього психологічного явища у дитини спотворюється не тільки установка «бути, як усі», але й індивідуальна позиція.

А. Г. Рузська та І. В. Дубровіна у своїх працях доводять, що спотворення процесу розвитку «Я-коцепції» у дітей-сиріт порушує всю систему їхніх відносин з іншими людьми.

Особливу увагу дослідженню явища психічної депривації як наслідка негативного соціально-психологічного впливу, якого зазнають вихованці закладів інтернатного типу, приділяли Т. О. Басілова, В. І. Брутман, Л. С. Волинець, М. М. Малофеєв, Є. А. Стребєлєва та ін.

Провідну роль спілкування з дорослими в розвитку дітей, що виховиваються в умовах психічної депривації, розглядали М. І. Лісіна, Л. Н. Галігузова, Т. В. Гуськова, І. А. Залісіна, Є. О. Смірнова.

Основні матеріали дослідження, обґрунтування отриманих наукових результатів. У науці феномен депривації залишається на сьогодні недостатньо дослідженим. Проте цей феномен має своє історичне коріння. Оскільки будь-яке явище може бути достатньо повно зрозуміле тільки в результаті розгляду процесу його розвитку, звернемось до історичного аналізу проблеми депривації, який дозволяє виокремити чотири періоди:

«Емпіричний» - починається приблизно з другої половини XIX ст. і триває до 30-х років XX ст. У цей час фактично тільки накопичують факти без чіткого їхнього аналізу й систематизації. Наслідки Першої світової війни та масштабної економічної кризи стають значним стимулом для зацікавленості лікарів у вивченні проблеми високої смертності малюків у дитячих закладах. У цей час починається активне використання поняття «госпітализм», яке фактично означало феномен високої смертності дітей. Дискусії щодо природи цього феномена, які розгорнулися між відомими німецькими педіатрами М. Пфаундлером і А. Шлосманом, концентрувалися навколо питання про співвідношення ролі в розвитку госпіталізма, з одного боку, таких матеріальних факторів, як недбалість лікарів, погані догляд та харчування, та, з іншого - фактора відсутності материнського піклування в дитячих установах. До цього ж М. Пфаундлер мав скептичну точку зору стосовно закладів для малюків, бо вважав, що їх вихованці мають «стигмат неповноцінності» протягом усього життя або ж впродовж довготривалих років з приводу відсутності особистого індивідуального материнського піклування. На відміну від нього А. Шлосман бачив в будинках для малюків заклади, за допомогою яких можна сприяти нормальному розвитку найбільш занедбаних дітей.

У розвитку вітчизняної теорії депривації у період 20-30-х років ХХ ст. велику роль відіграв взаємозв'язок таких наук, як фізіологія, педіатрія, психіатрія, психологія та педологія. Першими, хто в Росії займався проблемою госпіталізму та вихованням трудних дітей, були В. П. Кащєнко, А. С. Макаренко та В. М. Мясіщев, які робили акцент саме на вплив середовища на особистість дитини. Дослідження депривації велося за такими напрямками: рефлексологічним (В. М. Бехтєрєв, М. М. Щелованова), біологізаторським (Є. А. Аркін, П. П. Блонський, Г. І. Фортунатов), соціологізаторським (К. М. Корнілов, А. В. Залкінд, С. С. Моложавий). У вітчизняній психології того часу людина розуміється лише соціальною одиницею, а не унікальною особистістю. Особлива увага приділялась дослідженню колективу, який розглядався саме як найбільш сприятливе соціальне середовище для реабілітації наслідків соціальної депривації безпритульних дітей.

«Мобілізуючий» - 30-ті та 40-ві роки XX ст. Його початковою віхою стали праці так званої віденської школи Ш. Бюллер, яка зі своїми співробітниками систематично вивчала психічний розвиток дітей у різних несприятливих умовах життя. Г. Гетцер розглядає питання депривації ширше. Вона вела спостереження за дітьми, які проживали в складних соціальних та економічних умовах, зростали без сім' ї або були під опікою родичів та інших людей, а також виховувалися в дитячих закладах. У. Голдфарб в цілому ряді робіт порівнює дітей, що виховувалися спочатку в установах, а потім переданих на піклування опікунів, з дітьми, які виховувалися у опікунів з найранішого дитинства. Він приходить висновку про дію результатів раннього утримання в інтернатних установах на розвиток інтелекту та характеру дітей. Одними з перших дослідників проблеми госпіталізму були Р. Шпіц й А. Фрейд, які описали в своїх працях з материнської депривації феноменологію драматичних змін душевного стану дитини після відлучення від матері. У психоаналітичнійтеорії ранні дитячо-материнські відносини розглядаються як підстава для всіх відносин людини з її оточенням, а сім' я - як база для формування унікальної особистості.

Поворотним пунктом з вивчення психічної депривації у дитинстві стала монографія Дж. Болбі «Материнська турбота та психічне здоров' я».

«Критичний», що припадає приблизно на 50-ті роки XX ст. Суть його, на відміну від другого, у тому, що саме тоді було з'ясовано існування низки ситуацій, у яких виникає депривація. Вивчати депривацію почали в умовах сім'ї. Кульмінацією цього періоду була публікація Всесвітньої організації охорони здоров'я в Женеві в 1962 році під назвою «Відсутність материнської турботи». В ній було розглянуто в різних аспектах результати досліджень депривації, проаналізовано класичні концепції з позиції методології дослідження. Депривація вийшла за вузькі межі, її стали розглядати з погляду сфер суспільного життя. Було зроблено висновок про негативний вплив технократизацїї суспільства на соціальну поведінку молоді, збільшення кількості соціальних відхилень.

Саме у 50-60-ті роки посилюється інтерес до проблеми особистості та індивідуальності; дослідження йшли в контексті проблем спілкування та самосвідомості (Л. К. Токмакова, К. З. Асатурова, Л. І. Божович).

«Експериментально-теоретичний», що почався в 60-ті роки. Від попередніх відрізняється більш глибоким вивченням взаємодії між організмом і соціальним середовищем в умовах депривації. Розпочали інтенсивно вивчати невеликі групи в соціальних ситуаціях, за якими спостерігали і які контролювали. Зроблено висновок, що соціальне середовище впливає на організм не безпосередньо, а заломлюється крізь закономірності його розвитку.

Пріоритетом сучасних вітчизняних психологічних досліджень є проблема особистості та особливості її емоційних взаємостосунків, в контексті яких і розглядається проблема депривації (І. В. Дубровіна, С. Ю. Мещерякова, В. С. Мухіна, Г. В. Сєм'я, Е. О. Смірнова, Е. А. Стребєлєва, Т. Н. Щасная, А. М. Прихожан, Н. М. Толстих, Т. І. Шульга).

Перейдемо до безпосереднього обговорення розуміння феномена депривації на сучасному етапі розвитку психологічної науки.

Потрібно зазначити, що поняття «депривація» в науковій літературі трактують по-різному. Д. Хебб розкриває її як специфічний стан, що пов'язаний з біологічно повноцінним, але психічно недостатнім середовищем. Дж. Боулбі у своїй монографії «Материнська турбота та психічне здоров'я» підкреслював, що депривація - це ситуація, за якої суб'єкт страждає від недостатності емоційних зв'язків, що зумовлює низку порушень психічного здоров'я різних ступенів стійкості. Р. Шпіц та У. Голдфарб підкреслювали здебільшого тяжкі наслідки довготривалої повної депривації, її драматичний перебіг, стійкість і глибоке втручання в структуру особистості, що зумовлює схильність до правопорушень або навіть психозу.

Й. Лангмайєр, З. Матейчек зазначають: «Депривація - це психічний стан, коли суб'єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу»[6, 36]. Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно індивіду для задоволення певних важливих потреб. Це призводить до різних моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності.

Ґрунтуючись на цих дослідженнях, відзначимо, що депривація може бути виражена явно або слабо. Найбільша виявленість звичайно спостерігається у вихованців дитячих будинків, та її наслідки відображаються в поведінці, утворюючи так званий деприваційний синдром.

Деприваційний синдром включає:

-     сенсомоторні порушення (сповільнений розвиток сприйняття мімічних і вербальних сигналів дорослого);

 

-  рухові порушення (відставання у розвитку навиків повзання, ходьби і дрібної моторики);

-  емоційні порушення (підвищена тривожність, тривале збереження депресивних форм реагування);

-     порушення в мотиваційній сфері (зниження всіх видів активності, відсутність зацікавленості, властивої цьому віку).

Загальноприйнятим можна визнати виділення різних видів депривації залежно від специфіки тієї стимуляції, яка вважається недостатньою за одним або декількома з таких параметрів: кількість, мінливість, різноманітність.

Перш за все, окрім «материнської» депривації, вченими були виділені інші її форми. У дослідженнях М. Раттера (1987) підкреслюється, що негативні наслідки виховання дітей раннього віку в установі закритого типу виникають не тільки через відсутність материнського догляду, але і в результаті недостатності емоційних контактів і спільної діяльності дитини з дорослими, обмеженості і одноманітності сенсорних і соціальних подразників в подібних установах [7, 214].

Аналіз подібних форм депривації був проведений в багатьох дослідженнях, але одним з найбільш фундаментальних є праця Й. Лангмайера і З. Матейчека (1984). У цій роботі обговорюються і проблеми феноменологічних особливостей депривації.

Таким чином, можна говорити, принаймні, про п'ять видів психічної депривації: сенсорну, рухову, емоційну (деякі дослідники ототожнюють її з материнською або з афективною), когнітивну і соціальну.

Сенсорна депривація виникає в умовах недостатності сенсорних стимулів. З цим видом депривації стикаються в будинках дитини та інших інтернатних закладах.

Рухова депривація, якщо її розглядати як дефіцит пропріоцептивних стимулів, є окремим випадком сенсорної депривації.

Когнітивна депривація виникає в умовах надмірно або не досить мінливого зовнішнього середовища, внаслідок чого виявляється порушеною здатність дитини передбачати і регулювати необхідну для нормального розвитку специфічну стимуляцію.

Деякі автори розглядають когнітивну депривацію як один з феноменів ранньої материнської депривації.

Емоційна депривація у дитини виникає в умовах обмеженої можливості розвитку відносин прихильності до певної людини або в результаті розриву такого типу відносин, що вже сформувалися. Оскільки для дитини такою близькою людиною найчастіше є мати, то емоційну депривацію в ранньому віці часто ототожнюють з материнською депривацією. Таке розуміння природи емоційної депривації характерно для психоаналізу. У психоаналізі материнська депривація визначається як психічний дефіцит, викликаний незадовільним характером або розривом зв'язку дитини з об'єктом його лібідозних ваблень (найчастіше матір'ю).

Соціальна депривація має місце при обмеженій нагоді освоєння певної соціальної ролі через ідентифікацію з дорослою людиною або старшою дитиною (наприклад, в умовах неповної сім'ї або її відсутності). Соціальну депривацію можна розглядати як аспект материнської або патернальної депривації. Наслідками депривації цього виду є відхилення в розвитку батьківського і сексуального типів поведінки[5,

с.37].

У природних життєвих ситуаціях психічна депривація, як правило, носить комплексний характер. Тільки в експериментальних умовах представляється можливим в деякій мірі ізолювати і контролювати деприваційні дії тільки одного або частіше двох близьких видів: сенсорну і когнітивну депривацію, з одного боку, та афективну і соціальну депривацію - з іншого.

Треба відзначити, що для виділення різних видів депривації Й. Лангмайер і З. Матейчек використовували різні критерії, які не можуть бути покладені в основі однієї класифікації. Це призвело до того, що терміни в цій теорії відірвані один від одного.

Звичайно, в чистому вигляді кожний з цих видів депривації можна виділити тільки в спеціальних експериментах. У житті вони існують в досить складному переплетенні. Особливо важко зрозуміти, як діють окремі деприваційні чинники в дитячому віці, коли вони накладаються на процес розвитку, що включає в себе і фізичне зростання, і дозрівання нервової системи, і формування психіки. Тим більше важко це в умовах виховання в дитячій установі, коли сенсорна, рухова, соціальна депривації зв'язані або навіть є слідством материнської депривації, що виникає унаслідок позбавлення дитини з раннього віку турботи матері.

Про таку депривацію можна говорити не тільки відносно кинутих дітей, дітей-сиріт, але і тоді, коли мати емоційно холодна або дуже зайнята на роботі. Материнська депривація є сьогодні важливою соціальною проблемою у всьому світі.

Чинниками психічної депривації в дитячому віці є форми порушення зв'язку дитини із специфічним стимулюючим середовищем. Й. Лангмайер і З. Матейчек виділяють два чинники психічної депривації: ізоляцію і сепарацію[6, с.25].

Ізоляція припускає недолік або відсутність специфічної стимуляції. Ізоляція виникає у всіх можливих конкретних деприваційних ситуаціях.

Сепарація означає ситуацію, коли відбувається розрив специфічного зв'язку між дитиною та його соціальним середовищем.

Таким чином, дитина, яка з народження виховується в інтернатному закладі і живе там протягом тривалого часу, страждає, головним чином, від ізоляції, тоді як чинник сепарації виражений відносно слабо.

Проте при переведенні такої дитини до іншої дитячої установи виникає сепарація, наслідки якої можуть тимчасово перекривати або підсилювати несприятливу дію ізоляції. Достатньо виражений ефект сепарації характерний також для дитини, розлученої з матір'ю і (або) сім'єю унаслідок поміщення до дитячої установи в старшому віці або через госпіталізацію .

Й. Лангмайер і З. Матейчек (1984) виділяють дві групи умов, при яких діють чинники ізоляції й сепарації, отже, має місце психічна депривація. Йдеться про зовнішні та внутрішні умови[6, с.25-32].

До зовнішніх умов психічної депривації в дитячому віці належать:

1)  доволі рідкі випадки крайньої соціальної ізоляції, класичними документованими прикладами якої можна вважати історії Віктора з Авейрона, Амали і Камали, Каспара Хаузера[6, с.25-32];

2)  будь-які форми досить тривалої фізичної розлуки дитини з матір'ю і (або) сім'єю, що виникає з різноманітних причин (включаючи госпіталізацію, поміщення до дитячої установи, евакуацію та ін.);

3)  недостатність сімейної турботи, яка виникає в умовах:

а) неповної сім'ї;

б) психічних відхилень у батьків;

в) багатодітної малозабезпеченої сім'ї;

г) зміни у складі сім'ї;

д) небажаної вагітності, збереження якої привело до народження даної дитини.

Цей перелік відображає поступове уточнення і сильне дроблення зовнішніх умов психічної депривації, яке прийняте серед сучасних дослідників.

Іншою відмінною рисою сучасних досліджень психічної депривації в дитячому віці, крім інтересу до окремих специфічних її форм, є вивчення індивідуальних відмінностей в реакціях дітей на одні й ті ж деприваційні ситуації. Й. Лангмайер і З. Матейчек називають чинники, що визначають природу індивідуальних відмінностей, внутрішніми умовами психічної депривації. До них належать:

1)  вік дитини;

2)  попередній досвід психічної депривації з урахуванням віку, на який він доводився;

3)  стать дитини;

4)  темперамент (або конституція) дитини;

5)  соматичні і (або) психічні відхилення, якщо вони є у дитини.

Висновки. Таким чином, проведений аналіз наукових джерел дозволяє зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку психологічної науки концепція депривації не є завершеною та стійкою.

Свідоцтвом цього є різноманітність підходів; визначення стану депривації через розширення або звуження поняття відповідно тому, яка потреба розглядається найважливішою в розвитку, і яка недостатність має вирішальний вплив на процес формування особистості дитини, а також вільне використання понять під час опису різних порушень в розвитку дитини.

Для нашого дослідження найбільш значуще розуміння феномена де-привації Й. Лангмайером і 3. Матейчеком. Вони розглядають цей психологічний феномен як динамічний психічний стан, що виникає в життєвих ситуаціях, де суб'єкт позбавлений можливостей для задоволення основних життєвих потреб в достатній мірі і протягом довгого часу.

Отже, актуальність проблеми, її недостатня розробленість як на теоретичному, так і на прикладному рівні показують, що подальше дослідження феномена депривації має велику практичну цінність.

Література

1.Выготский Л. С. Избранные психологические произведения / Лев Семенович Выготский - М. : Изд. АПН РСФРС, 1956. - 346 с.

2.Винникот Д. В. Маленькие дети и их матери / Винникот Д. В. - М.: Класс, 1998. - 74 с.

3.Вяткина Л. А. Психологические особенности воспитания детей в интернатных учреждений. Методические рекомендации для воспитателей детских домов и школ - интернатов / Вяткина Л. А. - Могилев :Смысл, 1987. - 31 с.

4.Галигузова Л. Н. Проблема социальной изоляции детей / Л. Н. Галигузова // Вопросы психологии. - 1996.- №3. -С.113-127.

5.Кон И. С. Ребенок и общество / Игорь Семенович Кон. - М. : Академия, 1998. - С. 37.

6.Лангмайер Й. Психологическая депривация в детском возрасте / Й. Лангмайер, З. Матейчек. - Авиценум: Мед. изд - во Прага, 1984. - 334 с.

7.Раттер М. Помощь трудным детям / Раттер М. - М. : Прогресс, 1999 - С.214.

In the article you can find the analysis of the phenomenon of deprivation from the point of view of foreign and domestic theoretical approaches. History of becoming of problem of deprivation is considered. Description of some types of psychical deprivation is represented: social, emotional, sensory, motive and cognitive.

Key words: deprivationhospitalism, isolation, separation, psychical deprivation, maternal deprivation, social deprivation, sensory deprivation, motive deprivation, cognitive deprivation, children-orphans.

Сидоренко Олена Анатоліївна, аспірантка кафедри психології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, м.Луганськ.

Страницы:
1 


Похожие статьи

О А Сидоренко - Проблема соціалізації дітей сиріт та дітей позбавлених батьківского піклування

О А Сидоренко - До проблеми соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

О А Сидоренко - Соціально-психологічна характеристика феномена депривації

О А Сидоренко - До проблеми соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

О А Сидоренко - Соціально-психологічна характеристика феномена депривації