Т Котовська - Художній світ підлітків у проекції американсько-українських стосунків григір тютюнник, дж селінджер - страница 1

Страницы:
1 

Таміли Котовська, асп. (Тернопіль)

ББК 821. 161. 2-3.9 УДК 82. 091

Художній світ підлітків у проекції американсько-українських стосунків (Григір Тютюнник, Дж.Селінджер)

У статті розглядаються типологічні відповідності поетологічних мотивів роману Дж. Селінджера «Ловець у житі» та їх відлуння в українській літературі. Звертається увага на вияв етичного світовідчуття підлітків у творчій спадщині Гр. Тютюнника таДж. Селінджера.

Ключові слова: мотив прірви, світосприймання підлітка, стилістика, наративна стратегія, рецептивна теорія.

Tamila Kotovska Artistic world of teenagers in American-Ukrainian relations projection (based on the works by Hr. Tiutiunnyk and J.Salinger)

The article deals with typological accordance of poetical motifs of J.Salinger's novel "The Catcher in the Rye" and their echoes in Ukrainian literature. The attention is paid to the ethical expression of the attitude of teenagers in a creative heritage of Hr.Tiutiunnyk and J.Salinger.

Key words: motif of abyss, teen outlook, stylistics, narrative strategies, receptive theory

У статті «Підліток проти», яка є фрагментом книги Ю.В.Покальчука «Самотнє покоління», що опублікована 1972 року в академічному видавництві «Наукова думка», процитовано фразу Дж.Д.Селінджера з твору «Вище крокви, будівничі»: «Як страшно, коли кажеш: я тебе люблю, а на тому кінці телефонного дроту хтось у відповідь тобі кричить: «Що»?

Тодішній фрагмент монографії [Покальчук 1972: 97 - 121] відтворює та осмислює солідний контекст американської літератури, з приводу чого автор зазначав: «У сучасній американській літературі є чимало творів, де головними героями є діти або підлітки. Ми не ставили собі завданням проаналізувати всі твори, героїв яких можна віднести до молодого покоління американців. У нашій роботі розглядаються лише найголовніші твори, передусім ті, в яких діти, підлітки або юнаки змальовані у їх взаєминах з життям, де досліджується процес зростання особистості, її психічного і соціального дозрівання. Тому з поля зору нашого випали твори, де молоді герої змальовані в гумористичному плані, або ті, які наслідують традиційний «ніжний» (gentle tradition) стиль і надмірно сентиментальні в зображенні героїв і їхніх псевдо проблем» [Покальчук 1972: 113].

Звісно, кожен дослідник як реципієнт тексту має право і мотиви для вибіркового аналізу будь-яких творів на свій смак чи проекцій конкретних завдань, поставлених перед собою. Ці завдання скеровують вибір компетентного читача, а надто літературознавця, сформованого його епохою, суспільством чи інтерпретативною спільнотою. Ю. В.Покальчук 1960-70-х років не той Юрко Покальчук, який пізніше став «культовим» письменником.

Незважаючи на фізичну зрілість, герої різних творів літератури США, які порівнюються в дослідженні, діаметрально відрізняються за багатьма вимірами, обстоюють відмінні цінності. Автор слушно (але чи переконливо з погляду компаративістики і глибинної психології) твердив: «кожен юнак, який хоч трохи замислюється над життям, має якусь власну думку щодо життєруху свого суспільства, приходить до відчуження від суспільства з втраченими ідеалами, до зневіри в сучасних йому суспільних цінностях, а відтак - до протесту» [Покальчук 1972: 121].

Тому передруковуючи цей фрагмент 1984 року, упорядники згодом не могли утриматися від коментарів, на зразок примітки 2002 року: «багато моментів статті застарілі і не зовсім точні, але я зберігаю все, як є». Отож, хронотопні виміри будь-яких оцінних висловлювань підпадають під прискіпливе випробування новітнього порівняльного літературознавства, яке зобов'язане враховувати зміну та оновлення своєї парадигматики. Ця аксіома стосується також інших авторів інших текстів.

«Вселенські обшири» (за А.Погрібним) художніх задумів О.Гончара проросли талановитими творами в українській літературі низкою «шістдесятників», яких підтримував тодішній голова правління спілки письменників України. Окрім відомих поетів, були середновобранців, як уже згадувалося вище і прозаїки Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, у поетиці яких відлуння художнього світу Дж. Д. Селінджера було тоді і згодом (аж до тепер) безсумнівним. На відміну від фронтовика О.Гончара як «співця» бійців «визвольної місії» образного концепту «Прапороносців», молоді прозаїки були дітьми війни, зазнали лихоліття повоєнного періоду і недоброзичливої критики. «Катастрофа» В.Дрозда цей концепт промовисто тоді увиразнила у переносному і прямому цензурному вимірах. Натомість повість «Облога» із першої збірки «Деревій» Гр.Тютюнника (1969 рік) уявнила інші асоціації в своєму тексті. Навіть своєю стилістикою і наративною стратегією вона відбиває мовлення і світовідчуття дітей і підлітків воєнної пори. Вже перша сторінка повісті моделює оту проекцію: «Іду полем, бур'янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-під снарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою - відлига вже третій день, - і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучим солом' яним димом - отак низом, при самій землі, бо в туман завжди низом тягне. Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколи прошелестить угорі невидима гайвороняча зграя - наче вітер у сосні.

Кра, крра... - зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі й глухіше, знову: -Крра. ..Крра...

Я хапаю з землі мокру грудку й навмання шпурляю в густе сіре місиво.

- Малча - ать! - гукаю щосили, бо знаю від старших, що гайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.

Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам'янки - великої розбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло вночі, але слово мені сподобалось, як подобалось колись, іще до війни, батогом на череду ляскати» [Тютюнник 1969: 6 - 7].

Отак Гр. Тютюнник виявляє-імітує самосвідомість українського підлітка, в світовідчуття якого не тільки увійшло рідне довкілля, а й мовлення панівної нації. «- Стой, хто йдьоть! Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бо моторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще й гайвороння кряче [Тютюнник 1969 : 7].

Розпочинаючи «нарис життя і творчості» Григора Тютюнника, уже після дочасної смерті письменника, Л.Мороз узяла епіграфом містку фразу самого Гр.Тютюнника: «Література - велика неправда про Правду». Про тогочасну літературну критику чуйний до слова письменник, у своєму щоденнику занотував: «Скільки не читав статей про свої оповідання, крім кількох зауважень, всі слабкі і неточні. Таке. Хоч самому сідай і пиши». Це було 1970 року, коли домінувала атмосфера стагнації і не пропускалося до друку «справедливе слово про письменника» [Мороз 1991 : 8].

Отже, обдарування Григора Тютюнника відчували всі компетентні читачі, констатуючи відсутність літературного учнівства, часто цитуючи іншу його тезу: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Світосприймання підлітка - надчутливе: чіпке з проекції сьогочасності та поглиблене пам' яттю: «І знову йду. Під ногами джявкотить мокрий сніг, поміж бур' янами вода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур' янини на бур' янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, аж грязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п' ять і став, як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха насторочив, а тоді як чкурне! Худий, забейканий - страх. Мокро ж. Я ось у ботинках і в обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І тікає, дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивися б зблизька - інтересно, які в нього очі? - та й біжи собі на всі чотири боки.

Це кажуть так: «Чотири боки». А їх не чотири, безліч <...> Отак і забавляю себе то сим то тим <...> щоб не так нудно було йти, починаю згадувати, як мені жилося до війни <.>. Далі мені не хочеться згадувати, та й нічого хорошого згадати. Хіба те, що бабуся сказали перед смертю.» [Тютюнник 1969 : 7 - 9].

Зумисне вибірково вибрані з тексту повісті рецептивні деталі-подробиці, які презентують світовідчуття сироти Харитона, що мандрує в обложену ніч, повільно увиразнює мотив, подібний до Селінджерівської прірви у житі: здалося Харитонові, що «тягло, немов од ставка, або річки. Аж воно не ставок і не річка, а провалля. Кругом бур'яни мало не по плечімені, а посеред них - провалля. На дні туман лежить, і в туман люди гомонять, діти плачуть <.>. Задрімав. Аж чую крізь сон - літак гуде <.>. «Наш» <.>. Потім літак затих, а над проваллям ракета повисла» [Тютюнник 1969 : 10]. Учив дідусь Харитона, як старцювати і випрошувати в людей допомоги: «Це перше діло - в очі дивитися, у Божий колодязь зазирнути. Тоді, брешуть, дадуть. Коли втікачі поїли печених буряків, «літак, - оповідає хлопчик, - таки влучив у провалля, і діда вбило, а мене тільки з покутка викинуло.» [ Тютюнник 1969: 13]. Так і виживає Харитон, як «сирота, старець, приблуда», остерігаючись, щоб люди не оддали «в патронат чи ще кудись». Спілкуючись у прифронтовій смузі з різним людом, спостерігаючи справжню й облудну любов, підліток пізнає людські стосунки з подачі Мелані. У пригодах блукання поміж різними людьми, підліток під час воєнної веремії поборює свій страх і на шляху дозрівання, набуття дорослості зізнається: «я зі страхом відчуваю як десь глибоко в душі зав' язується й росте вже знайомий, звіданий мною гулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих тіней на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина нудьгу...» [Тютюнник 1969: 50].

У такий спосіб пізнавав український підліток і німецький вояцький менталітет, грузинсько-українські взаємин під час війни. Отож Харитон Дем' янович, як сам з волі автора себе називає, виносить урок людяності: «За час своїх мандрів я бачив багато закоханих і знав, що таке кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і з того, як сміливо, навіть зухвало - весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я зрозумів, що вона грається з ним, а не любить» [Тютюнник 1969 : 69].

Гр. Тютюнник володів цнотливо етичним світовідчуттям підлітків, які вирізнялися серед своїх ровесників навіть у воєнному лихолітті. Він наділяв персонажів «Облоги» умінням розрізняти «чисте» від «брудного» у стосунках людей. Так, проектуючи у тексті таку модель, він написав, про героя-персонажа Харитона Дем' яновича: «Піймавши себе на тому, що надто довго(!), з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивився туди, де ворушиться Катина сорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки мені обсипає жаром од незнаного раніше приємного сорому. Канонада не вщухала аж до ранку» [Тютюнник 1969 : 73].

Мандруючи у прифронтовій смузі, випадково зустрічаючи тілесно-духовні стосунки молоді і дорослих українців - земляків і чужинців, Харитон озвучує отой, раніше незнаний йому, «досвід». І при тому пробує усвідомити і словесно позначити таке світовідчуття: «. вперше за дванадцять років життя опинився серед чужих людей, а може, то підстрелена качка та мовчазні зів' ялі сади нагнали суму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені в ньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і я пішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні в сонце і знову в тінь» [Тютюнник 1969: 75]. Подібне загострене сприйняття світу стимулює думку хлопця про «відчуження» у рідному краї. Коли один з симпатичних йому, фірман Калюжний, радив іти у Полтавщину, щоб «не кортіло мандрувати», запідозрюючи, що хлопець зумисне відбився від рідні, Гр. Тютюнник, як всюдисущий і всезнаючий наратор, укладає в уста Харитона таку мотивацію-пояснення: «Не я від рідні, а рідня від мене, - сказав я, відчуваючи, що не можу і не хочу брехати далі -заморився. Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки?» [Тютюнник 1969 : 80].

Розповівши про те, як його тата перед війною забирали військові, а мати надривно ридала, хлопець ще пригадав пораду бабусі: «Дивися ж Харитончику, оно твій тато! <.> Боже, дитино моя сердешна . Та хіба ж я на те його народила, Господи?!» [Тютюнник 1969 : 83]. Тоді підліток збагнув усе і заплакав. Заново переживаючи в своїй оповіді давнє відчуття, брутальні крики конвоїрів, Харитон пам' ятав, як Калюжний втішав підлітка проказувавши вірші, які йому при цьому зринали в пам' яті: «І виріс я на чужині», «Їде брат мій в армію». Письменник передає в тексті роздуми Калюжного, колишнього вчителя: «обиватель, коротше кажучи, виживає, бо він, як паразит, краще пристосований до життя, має більш розвинений інстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом і тілом - то найкращедобриво для обивателя, як, скажімо, гній для черв' яка <.> тоді ми, люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра» [Тютюнник 1969: 91].

У такій ситуації Гр. Тютюнник зображує випадкову і безглузду смерть вчителя -старого солдата Калюжного. Під кінець повісті «Облога» відбувається емоційне гартування підлітка Харитона, який текстуально озвучує своє дозрівання - очищення: «Тверда, мов петля, судома звела мені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробував одкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голова наливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я не відчув, що падаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками за холодну яблуневу гілляку, але не втримався [Тютюнник 1969 : 97]. <.> «Що було далі, не пам' ятаю [Тютюнник 1969 : 99].

У такому новелістичному закінченні повісті Гр. Тютюнника маємо функціонально-естетичний відповідник образного мотиву «прірви», заданої концептом Дж.Д.Селінджера, але поінтерпретований в іншій культурі, хоча у подібних ситуаціях, які переживав підліток воєнної пори.

Як відзначила Л.З.Мороз, Гр.Тютюнник у низці своїх оповідань і повістей («Облога» і «Климко») створив «психологічний портрет покоління», увиразнивши процес «формування й усталення визначальних особливостей» [Мороз 1991: 37]. Герої Тютюнника «віддзеркалюють його стривожену, поранену - з дитинства! - душу» [Мороз 1991 : 38]. У щоденнику письменник ще 1961 року занотував: «Треба написати повість про хлопчика років 11 - 12. Війна. Каліцтво і запізнілий розвиток. Писати від «Я»» [Мороз 1991]. Така повість з'явилася і називалася «Облога». У ній, за твердженням тієї ж Л. Мороз, «досягнуто найвищої міри концентрації художнього змісту» [Мороз 1991 : 41]. Болючі спогади хлопчика перепліталися з жорстокою реальністю [Мороз 1991: 53]. Л.Мороз, оцінюючи лаконізм Гр.Тютюнника, співвідносила цей твір з письмом Антуана де Сент-Екзюпері, який твердив: жити - означає повільно народжуватися [Мороз 1991: 53 - 54]. У такому стильовому вимірі створено й образ Климка з однойменної повісті [Тютюнник 1985: 78 - 122]. Цей образ виявляється складнішим, ніж образ Харитона з повісті «Облога». Тут «художньо тонко поєднується вразливість і стійкість, дитяча полохливість і відчайдушність, а страждання певною мірою загартовує його витривалість» [Бабишкін 1968: 55].

У сюжетно-фабульній канві повісті «Климко» це дуже добре проглядається. Йдучи восьмий день на схід роздобути малій дитині солі, Климко ночував там, де його заставали ніч і втома. У такій ситуації підліток зображений в експозиції, з якої починається текст твору: «Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам' яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, -без жайвороння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчика, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою» [Тютюнник 1985: 78]. У такий спосіб всюдисущий і всезнаючий розповідач Гр.Тютюнник презентує читачам екзистенційне єство сироти, що «жив у двох з дядьком Кирилом, відколи осиротів» [Тютюнник 1985: 79]. Хронотопні виміри самопочуття хлопця розширюються, поглиблюючись так навально, що вже через декілька сторінок тексту появляється відомий нам уже концепт - образ. «Він отак би й виріс серед уквітчаних тих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів. Зосталися лише звуки, ті, що завжди, але в пітьмі вони спохмурніли і долинали наче з глибокого провалля» [Тютюнник 1985: 81]. Удосвіта дядька Кирила привезла дрезина-рейковоз: бомба влучила у цей нехитрий засіб пересування. Розпочалися поневіряння підлітка в окрузі аж до Донбасу. Йому чинили перешкоди німецькі вояки, допомагали, виручали чуйні земляки. Надчутливий письменник, здійснюючи психологічний аналіз, анатомував кожну клітинку вимученого тіла Климка. Отож він писав, немов ренгеном просвічував хлопчину: «Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтирати, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою» [Тютюнник 1985: 89]. Він згадував свою станцію. Спав на голому столі посеред пацюків. «Стрічав змучених голодом людей. Йому допікав курячийбенкет, який вчиняли італійські солдати... Так для цього й однолітка Зульфата «кінчався вересень і почався жовтень» [Тютюнник 1985: 101]. Климко крокував у Слов'янськ по сіль. Поліцаї ловили бранців для роботи в Німеччину. Старші жінки йому співчували: «А ти бідовенький... Не знаю» - відповідав Климко, бо «без пам'яті був трохи не три дні» [Тютюнник 1985: 113 - 114]. Тітка Марина радила довго не йти пішки і напучувала: «Прощай, синочку. Так хотілося мені тебе зоставити в себе, такий ти мені любий став, як ішла тоді з города, як хворів, - серце б тобі увірвала» [Тютюнник 1985: 118]. Коли німці виганяли з платформ прифронтових поїздів блукаючий люд, Климко ударився так об землю, що не міг підвестися, «застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі» [Тютюнник 1985: 120 - 121]. На підступах до рідного містечка «вдарила довга автоматна черга. <...> Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями <...> він тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка білою цівкою потекла на дорогу сіль.   » [Тютюнник 1985: 122].

Під кінець повісті, в цьому заключному епізоді Климко ще почув, що його хтось окликав, та «з гарячої пітьми і нічого більше не чув». Так трагічно увірвалося життя підлітка і замкнувся в кільце образний концепт «прірви» - пітьми. У такий спосіб у парадигматиці художньої літератури ще в 50-х роках ХХ століття показувалося, що взаємини між материковою Україною і США мали складний, не лінійно-хронологічний характер, а спіралеподібний, що вкладався в зворотно-поступальний вимір рецептивної теорії. Подібна звивиста конфігурація стосунків обох народів позначалася навіть на біографіях і долях письменників різних поколінь.

Література: Бабишкін 1968: Бабишкін О. Олесь Гончар / О. Бабишкін. - К. : Дніпро, 1968. - 322 с.; Мороз 1991: Мороз Л. З. Григір Тютюнник : нарис життя і творчості / Л. З. Мороз. - К. : Дніпро, 1991. - 207 с.; Покальчук 1972: Покальчук Ю. В. Самотнє покоління : молодь у сучасному романі США і теорія відчуження / Ю. В. Покальчук. - К.: Наук. думка, 1972. - 273 с.; Тютюнник 1969: Тютюнник Гр. М. Деревій : повість та оповідання / Гр. М. Тютюнник. - К.: Молодь, 1969. - 179 с.; Тютюнник 1985: Тютюнник Гр. М. Твори. Кн. 2 : Повісті / Гр. М. Тютюнник. - К. : Молодь, 1985. - С. 78 -

122.

В статье рассматриваются типологические соответствия поэтолоических мотивов романа Дж.Селинджера "Ловец во ржи" и их отзвуки в украинской литературе. Обращается внимание на проявление этичного мироощущения подростков в творчестве Гр.Тютюнника и Дж.Селинджера.

Ключевые слова: мотив бездны, мировосприятие подростка, стилистика, стратегия нарации, рецептивная теория.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Т Котовська - Вивчення концепту прірви у символіці українсько-американського зближення з погляду

Т Котовська - Новелістично-повістевий контекст і витоки мотивів дітей війни в українській

Т Котовська - Підлітково-юнацьке сприймання тексту «над прірвою у житі» сучасними читачами експеримент

Т Котовська - Художній світ підлітків у проекції американсько-українських стосунків григір тютюнник, дж селінджер

Т Котовська - Художній світ підлітків у проекції американсько-українських стосунків григір тютюнник, дж селінджер