Г Л Первий - Чи був голод 1932-1933 рр голодомором результати однієї дискусії - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Г.Л.Первий                                                                                      УДК 94 (477) СРСР

Чи був голод 1932-1933 рр. голодомором: результати однієї дискусії

 

 

В статті аналізуються матеріали наукової дискусії на сторінках англійського журналу "Soviet studies". Визначені позиції сторін у вивченні проблеми голодомору в СРСР довоєнного періоду, питання ув'язане в більш широкий контекст репресивної політики радянського керівництва 30-х рр. ХХ ст.

Ключові слова: голодомор, репресії, репресивна система, демографічна

криза.

В статье анализируются материалы научной дискуссии на страницах английского журнала "Soviet studies". Определены позиции сторон в изучении проблемы голодомора в СССР довоенного периода, вопрос увязан в более широкий контекст репрессивной политики советского руководства 30-х гг. ХХ в.

Ключевые слова: голодомор, репрессии, репрессивная система, демографический кризис.

The article deals with the analysis of the scientific discussion in English journal "Soviet studies". There were defined the attitudes of participants in the studying of the Golodomor problem in USSR before the II world war. The question is linked with the wide context of the repressive policy of the soviet leadership in 30-th of XX century.

Key words: Golodomor, repressions, repression system, demographic crisis.

Проблема наукового визначення голодомору та об' єктивної оцінки цього явища є надзвичайно складною і має великий політичний зміст. Саме тому цей аспект радянської історії України привертає зараз велику увагу науковців, публіцистів та політиків. Підтвердженням цьому є ціла низка публікацій, ґрунтовних наукових видань. У 2007 році Верховна Рада України прийняла Закон про визнання голодомору в Україні геноцидом українського народу. Однак в даній дискусії остаточна крапка ще не поставлена.

Зарубіжна історіографія також активно досліджувала питання голодомору, демографічних втрат населення України, причин та наслідків масового голоду серед українського населення.

Мета даного дослідження - проаналізувати результати наукової дискусії англо-американських істориків щодо масштабів голодомору та демографічних втрат населення.

В квітні 1990 року американський дослідник С. Віткрофт опублікував статтю в журналі «Soviet studies» «Більше відомостей про масштаби репресій та надмірної смертності в Радянському Союзі 30-х років» [1]. Спираючись на статистичні дані, опубліковані російськими істориками М.Тольцем, В.Цапліним, В. Земсковим щодо масштабів сталінських репресій, одним з проявів яких вони вважали голодомор, автор спробував проаналізувати обсяги демографічних втрат населення Радянського Союзу від політичних репресій та голодомору. Використовуючи дані М. Тольца, дослідник стверджував, що в радянській статистиці є дві цифри загальної чисельності населення Радянського Союзу: 156 та 162 млн. чол. Відповідно, демографічні втрати населення складають 5-7 млн. чол. [1, с. 356].

Посилаючись на публікації В.Земскова, Віткрофт визначає чисельність ув' язнених та спец поселенців в СРСР в 1,5 млн. чол. Відповідно, демографічні втрати від голодомору мали складати різницю між репресованими та загальними втратами населення. Дослідник працював в радянських архівах, аналізуючи дані Загсів відповідного періоду. Незважаючи на статистичну похибку, можливу для таких масових джерел, Віткрофт відзначив подвійне зростання смертності населення та відповідне помітне зниження народжуваності. Беручи за середній рівень смертності в країні у 19,7% в попередні роки, Віткрофт визначив рейтинг смертності в 37,7%, що відповідно вдвічі більше попереднього періоду. Рівень народжуваності склав відповідно 31,9 та 25 дітей на тисячу населення, що також свідчить про демографічну кризу. Роблячи висновки з статистичних досліджень, автор доходить висновку про загальні демографічні втрати населення на рівні 5­7 млн. чол. [1, с. 357]. Таким чином Віткрофт фактично заперечив дані, наведені раніше Дж. Мейсом та Р. Конквестом, які визначали кількість жертв голодомору лише на Україні понад 5 млн. чол. Більше того, він прямо заявив про те, що «дані, наведені Мейсом та Конквестом, неможливо прийняти»[1, с. 359].

Полемізуючи з приводу районування голодомору, Віткрофт вказав на більш ніж потрійне збільшення смертності серед населення України, причомувідчутної різниці між окремими регіонами України він не побачив: 3,5 рази в Харківській та Київській областях, та 2,5-3 рази в Дніпропетровській, Одеській та Вінницькій [1, с. 360]. Більш ніж дворазове збільшення смертності населення були відзначені в Нижньому Поволжі та на Північному Кавказі. В інших регіонах країни індекс смертності не перевищував статистичних коливань. Таким чином, автор зафіксував факт голодомору не лише на території України, що, однак не заперечувалося і раніше. Передчуваючи дискусію та звинувачення у некомпетентності, автор чимало уваги приділив оцінці вірогідності статистичних даних СРСР довоєнного періоду. Він вказав на сумнівну вірогідність статистичних даних щодо чисельності та руху населення в Україні та Казахстані, однак вважав, що за умови застосування методів обробки статистичних даних, можна отримати об' єктивну картину масштабів та наслідків голоду 1932-1933 рр. для Радянського Союзу. Підбиваючи підсумки дослідження, Віткрофт визначив загальну цифру демографічних втрат населення територій, охоплених голодом 1932-1933 років в 4-5 млн. чол., маючи на увазі всі регіони, охоплені голодом, а не лише територію України.

Безумовно, стаття молодого автора не залишилася поза увагою. Протягом більше 10 років на сторінках радянологічної преси велася тривала дискусія щодо нових даних та відповідності статистики теоретичним викладкам визнаних дослідників Голодомору України Дж. Мейса та Р. Конквеста.

В 1991 році в тому ж журналі вийшла стаття Майкла Елмана «Нотатки з приводу чисельності жертв голодомору»[2], де автор, полемізуючи з С. Віткрофтом, прагнув довести, що реальні дані втрат населення від голодомору були набагато більшими, ніж доводить автор. Посилаючись на публікацію Є.Андреєва, Л.Дарскі та Т.Харькової в журналі «Вісник статистики» за 1990 рік, Елман доводить, що загальна кількість померлих від голоду в 1933 році співпадає з загальною кількістю померлих в цей рік і становить 11,5 млн. осіб[2, с. 375]. Вирахувавши середню смертність населення в 3,4 млн. осіб, автор виводить остаточну цифру втрат від голоду лише померлими в 8,1 млн. чол. Додавши до даних про померлих відомості про зниження народжуваності з 45,2 до 34, 7, Елман встановлює загальні демографічні втрати населення від голоду в 10 млн. осіб[2, с. 376]. Аргументуючи свою позицію, автор стверджує, що

Віткрофт не мав доступу до даних перепису населення і його статистичні дослідження базувалися лише на результатах записів руху населення через мережу Загсів. А дані таблиці радянських вчених та самого Елмана базувалися на матеріалах коректованих переписів населення за 1926, 1937 та 1939 роки. Крім того, на його думку, відмінність в даних радянських вчених та С. Віткрофта криються не лише у різноплановості джерел, а ще й у методах підрахунку народжуваності та смертності населення СРСР довоєнного періоду [2, с. 376­377]. Щодо помилок Віткрофта, автор зазначив:

1.    Рівень народжуваності 20-х років та 1932-33 рр. значно занижений. Посилаючись на публікації радянських вчених, Елман стверджував, що рівень народжуваності у 1933 р. склав не менше 34,7 на 1000 чол., а на 1934 рік відповідно 24,9-26,4, що складає демографічні втрати 2,2 млн. ненароджених, або прямі демографічні втрати. Крім того, Віткрофт визначав падіння рівня народжуваності через скорочення реєстрацій новонароджених у відділах Загсу, а радянські вчені включили у свої розрахунки кількість померлих вагітних жінок, які не могли народити у відповідний термін, а також новонароджених дітей, що померли від голоду і не були зареєстровані у відділах Загсу[2, с. 377].

2.     Питання міграції. На думку Елмана, Віткрофт не врахував відомостей про внутрішню міграцію населення, яка на момент голоду складала близько 2 млн. чол., особливо для Казахстану, де рівень міграції був найбільшим.

3.     Масштаби репресій. Помилка Віткрофта полягала в тому, що він використовував абсолютно невірогідні дані про чисельність репресованих як в період голоду, так і у пізніші роки, що дало очікувану помилку у визначенні чисельності населення в цілому і, відповідно, масштаби людських втрат від голодування.

4.     Приєднання нових територій 1939-1940 рр. Відповідно до приблизних даних, було додано близько 20 млн. осіб, що також не було враховано Віткрофтом у підрахунку загальної чисельності населення у довоєнний період[2,

с. 378].

Узагальнюючи зміст полеміки з Вітрофтом, Елман відзначив, що загальна кількість помилок та припущень, допущених Віткрофтом не дає можливості погодитися з автором з приводу масштабів демографічних втрат населення підчас голодомору. При цьому районування масового голоду у Елмана сумнівів не викликало. Загальна сума демографічних втрат населення, за підрахунками Елмана мали скласти не менше 10-12 млн. осіб [2, с. 389].

Проаналізовані статті Віткрофта та Елмана можна вважати програмними, оскільки вони визначили дискусійні питання: кількість населення, що постраждало від голодомору; масштаби демографічних втрат; визнання факту Голодомору для України; кореляція втрат від голодомору з загальними даними жертв репресій в СРСР довоєнного періоду. Головним питанням стало визначення загального обсягу демографічних втрат населення від голодомору, а власне, 4-5 млн. чи 10-12 млн. чол.

В числі 5 журналу «Soviet studies» очікувано відповів масштабним листом Р. Конквест [3]. Стримане обурення позицією Віткрофта полягало у звинуваченні Конквеста у неофіційності інформації, наданій автором у попередніх публікаціях. Головними джерелами інформації, за висловленнями Конквеста для нього були офіційні дані радянської статистики, а також свідчення емігрантів повоєнного періоду [3, с. 950]. Полемізуючи з Віткрофтом, автор вказував про загальну чисельність населення СРСР на 1939 р. в кількості 167,2 млн. осіб, загальна кількість спецконтингенту Гулагу, наведена Віткрофтом, заперечується навіть офіційними радянськими органами правопорядку. Крім того, посилаючись на В.Данилова (публікація 1968 р.), Конквест погоджувався на загальну кількість дефіциту населення у 17-18 млн. осіб, вважаючи дискусійним лише питання визначення з загальної кількості людських втрат відсотку постраждалих від голодомору 1932-1933 рр[3, с. 950]. Не додаючи зайвих аргументів, Конквест підтвердив, що його власна думка втрат СРСР від голоду складає не менше 7 млн. осіб, загальні втрати мають включати також «казахську катастрофу» і втрати серед переселених куркулів. На його думку, нові статистичні дані нічого нового не додали до його досліджень попереднього періоду, особливо його книги «Жнива скорботи»[3, с. 951]. Єдина помилку, яку Конквест визнав, це похибка в 1 млн. осіб щодо померлих куркулів: його дані складали не менше 3 млн. чол., а сучасна статистика органів КДБ визначає втрати в межах 2 млн. осіб. Відповідним чином автор висловив припущеннящодо відносної рівноваги втрат СРСР від голодомору 1932-1933 рр. - 7-8 млн. чол.

Підсумовуючи свою аргументацію, Конквест продовжував наполягати на тому, що його точка зору, сформована під час першого опрацювання проблеми голодомору в СРСР є єдино вірною, а позиція Віткрофта хибна від самого початку через фахову невідповідність автора.

Різкий тон публікації, приховані звинувачення Віткрофта у професійній невідповідності лише посилили напругу дискусії, оскільки очікувалася відповідь якщо не самого Віткрофта, то хоча б прихильників його точки зору. Однак наступна публікація була видана знову прихильниками Мейса та Конквеста. В 4 числі «Soviet studies» була надрукована стаття М.Елмана «Нотатки з приводу джерел»[4]. Невелика за обсягом публікація стосувалася статистики загальної чисельності населення СРСР довоєнного періоду. Вказавши на некоректний поділ Віткрофтом джерел з історії СРСР довоєнного періоду, особливо статистичних даних на «статистичні» та «літературні», Елман підтримав точку зору Конквеста про те, що радянська статистика дуже часто була фальшивою і могла призвести до необ'єктивних висновків[4, с. 913]. Однак автор зазначив, що «літературні» джерела, які містили кількісні показники також можуть бути джерелом серйозних помилок для науковців. Так, в якості прикладу, він наводить дані С. Розенфельда від 1983 року, де останній наводить дані, базовані на публікації Антонова-Овсеєнко, отриманих в системі Гулаг. Відповідно, Розенфельд визначив загальну суму демографічних втрат на рівні понад 21 млн. осіб, що, на думку Елмана, явно не відповідає дійсності[4, с. 913]. Критикуючи дані Розенфельда, автор прямо заявив про неможливість використання «літературних» джерел для отримання об' єктивної статистичної інформації про СРСР довоєнного часу. Таким чином, Елман додав ще одну проблему у загальну дискусію: наявність та вірогідність джерел статистичної інформації щодо масштабів репресій та голодомору в СРСР довоєнного періоду.

Наступний раунд дискусії було розпочато черговою публікацією С.Віткрофта в журналі «Europa-Asia studies» 1992 році після розпаду СРСР так було перейменовано журнал «Soviet studies») під назвою «Додаткові нотатки по визначенню голоду, таборів та смертності»[5]. Дискутуючи з Розенфельдом,

Віткрофт вказував на значні помилки радянологів у визначенні загальної кількості населення СРСР, а також неправомірні скарги на відсутність вірогідних джерел. Автор свідчить про те, що доступність до архівів НКВС-МВС-МДБ-КДБ відкриває для дослідників можливість отримати об'єктивну інформацію від першоджерел. Віткрофт вказує на ґрунтовну публікацію документів групою В. Данилова, перекладену англійською мовою, публікації А. Рогінського, базовані на нових документах з архівів ОДПУ. Відповідно, Віткрофт відкидає можливість посилання на публікацію Антонова-Овсеєнко як явно заангажовану і далеку від об' єктивності. Полемізуючи з Розенфельдом, автор наполягає, що його точка зору на загальну чисельність демографічних втрат серед населення, викликаних голодомором, сталінськими репресіями підтверджена сучасними статистичними даними з архівних джерел і не може підлягати сумнівам[5, с. 505].

Того ж року була опублікована стаття Р.Конквеста «Жертви сталінізму: коментар»[6]. Сприймаючи кожну публікацію Віткрофта як приватну образу, автор піддав нищівній критиці майже кожну позицію опонента. Так, Конквест намагався розвіяти захоплення свого противника ступенем вірогідності нових відкритих архівних джерел, заявивши, що об' єктивність навіть архівів надзвичайно сумнівна. Автор звинуватив Віткрофта в тому, що той некритично сприйняв статистичні дані, наведені у доповідях Круглова та Шверніка, а також сприйняв на віру сумнівні публікації Земскова[6, с. 1317]. Крім того, Конквест заявив, що суперник просто відкидає ті факти, що суперечать його позиції і ігнорує явні свідчення на користь точки зору Конквеста. Серед них свідчення Серго Мікояна, результати перепису населення 1939 року та ін.[6, с. 1318]. Таким чином, позиція Конквеста по всіх питаннях дискусії залишається непохитною і всі намагання Віткрофта довести відносну гуманність сталінського режиму до власного населення є марними і свідчать лише про наукову недобросовісність опонента.

Через рік дискусія продовжилася статтею Дж. Кіпа «Віткрофт та сталінські жертви: коментар»[7]. Фактично, стаття свідчила про цькування Віткрофта палкими прихильниками позиції Мейса та Конквеста. З перших же рядків статті Кіп виступив з нищівною критикою позиції Віткрофта у питанні визначеннякількості жертв сталінських репресій. Автор визначив кількість репресованих не менше 8 млн. осіб, посилаючись на матеріали ФСБ, опубліковані недавнім часом[7, с. 1089]. Відповідно, шквал критики обрушився і на Земскова, який наполягав на набагато менших обсягах сталінських репресій. Аналізуючи доповідь Круглова, Кіп заявив, що дані фальсифіковані і не можуть бути прийняті до уваги сучасним науковцем. На думку автора: «Історики не повинні дати загіпнотизувати себе статистикою»[7, с. 1091]. Його позиція є наступною: історик повинен опрацювати всі дані - письмові, літературні, статистичні і ув' язати позицію офіційних органів влади з політичною обстановкою свого часу.

В другому числі журналу «Europe-Asia studies» від 1999 року була опублікована стаття Віткрофта «Жертви сталінізму та радянська секретна поліція: порівняльність та вірогідність архівних даних не останнє слово»[8]. Починаючи свою статтю, автор задався риторичним питанням: чи можемо ми (радянологи - ПГ) позитивно реагувати на нові обставини, які відкривають нам нові архівні дані[8, с. 315]? Відповідаючи на це питання з точки зору Конквеста автор дає негативну відповідь. Погоджуючись з тим, що його старі дослідження потребують суттєвого оновлення, Конквест вперто не бажає взяти до уваги нові дані, що видаються російськими дослідниками. Вперто захищаючи свої висновки, Конквест воліє не реагувати на нові архівні матеріали, не бажає дискутувати з приводу їх вірогідності та об' єктивності. Відповідно, Віткрофт звинувачує Конквеста у неконструктивному методі ведення дискусії, у голослівних звинуваченнях на адресу Віткрофта у професійній непорядності та відсутності наукової критики джерел інформації з приводу жертв сталінських репресій. Віткрофт також звинувачує Конквеста у тому, що останній вільно тлумачить дані, отримані з архівних джерел і не бажає бачити, що цілий ряд архівних матеріалів заперечують його теоретичні висновки [8, с. 316]. Крім того, Віткрофт прямо звинувачує Конквеста у тому, що той досі є прибічником старої інформації, яка вже більше не відповідає дійсності у світлі нової офіційної інформації.

Продовжуючи дискусію, Віткрофт визначає хибні моменти в аргументації Конквеста: - звинувачення Віткрофта у монополії на істину; - нові дані лише підтверджують висновки Конквеста у кількості жертв сталінського терору;звинувачення Конквеста в тому, що Віткрофт спирається лише на доповіді Круглова, Шверніка і дані Земскова, які Конквест ставить під великий сумнів щодо вірогідності інформації перерахованих джерел; - що дані доповідей Круглова, Шверніка та відомості Земскова легко поставити під сумнів [8, с. 317]. А також, Конквест вірно відзначає, що існують певні розбіжності між статистичними даними радянських джерел, однак робить звідси хибний висновок, що ці дані є взагалі фальсифікованими і не заслуговують на увагу сучасного дослідника. І, нарешті, Конквест апріорно відкидає думки інших дослідників, що голод 1932 року не є запланованою акцією Сталіна та його прибічників [8, с. 317].

Критику позиції Конквеста щодо проблеми дослідження сталінського терору Віткрофт починає з історії питання. Так, зокрема, він відзначає, що на момент написання книги «Великий терор» у 1968 році, ця праця вже була класичною. Додаток 1 до книги «Дані втрат» на тривалий час визначив позицію інших радянологів щодо загальних втрат СРСР від сталінського політичного терору. Самокритично автор зазначив, що він також підпав під магію видання, оскільки Конквест тоді опрацював великий масив джерел та літератури, які були доступні на той момент[8, с. 318]. Наукова робота Віткрофта в радянський період полягала в тому, щоб перевірити дані книги і він зробив висновок, що офіційна радянська статистика з приводу жертв сталінського терору хибна, а позиція Конквеста щодо втрат рівня демографічної кризи більше відповідає дійсності. Однак наступні статистичні матеріали довели, що Конквест значно перебільшив дані щодо кількості в' язнів Гулагу та рівня смертності спецконтингенту в СРСР. Але помилкові дані Конквеста все ж таки були ближчими до істини аніж цифри, опубліковані у попередньому виданні Далліна та Ніколаєвського, які твердили про 10 млн. ув' язнених в радянських виправних таборах на 1940 рік [8, с. 318]. На момент виходу дослідження Конквеста цифра жертв сталінізму в 10 млн. в' язнів в наукових радянологічних колах не обговорювалася, навіть після визнання Хрущовим самого факту сталінських репресій. У попередній статті до книги Конквест визначив загальну кількість втрат від терору у такий спосіб: 8 млн. в'язнів, 1 млн. розстріляних, 3 млн. померлих у виправних таборах. Джерелами інформації для Конквеста на тоймомент були доповіді Авторханова та Дідьє, а також припущення, що кількість засуджених у 1938 р. могла бути значно вищою ніж 800 тис. ув'язнених на 1934 р. Окрім вказаних, використовувалися також свідчення емігрантів, де вказувалося, що кількість засуджених до розстрілу складала в цілому 10% від загальної кількості засуджених, що мало скласти 700 тис. чол. від загальної кількості репресованих у 7 млн. чол. Дані Гінзбурга стосувалися 70 розстрілів на день у в'язниці Лефортово, що складало 40 тис. розстріляних за 1937-38 рр. лише по Москві. На відміну від бажаючих надмірно збільшувати масштаб сталінських репресій, Конквест тоді заявив про ймовірну цифру розстріляних в 1 млн. чол. Незважаючи на сумнівність джерел інформації, дані Конквеста виявилися близькими до статистики доповідей Круглова та Шверніка.

Щодо кількості померлих у таборах, Конвест спирався на дані Екарта, які свідчили про те, що смертність в' язнів у перший рік перебування в таборах складала 1/3 від загальної кількості. Відповідним чином, відштовхуючись від загальної кількості ув' язнених, втрати серед спецконтингенту складають за 1937-38 рр. не менше 2 млн. осіб [8, с. 319]. Таким чином, висновки Конквеста щодо втрат серед спецконтингенту таборів з 1936 по 1950 р. складає не менше 12 млн. осіб. Новий імпульс до дискусії надало видання за кордоном праці О. Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», де стверджувалося, що на 1941 р. у системі Гулагу перебувало не менше 12 млн. осіб. Ці ж дані були підтримані С. Розенфельдом, з яким у Віткрофта була тривала дискусія з приводу надмірного перебільшення масштабів втрат населення від сталінських репресій. У суперечку втрутився Конквест, який підтримав позицію Розенфельда. З того моменту дискусія між Конквестом та Віткрофтом набула персонального характеру і в такому диспуті годився будь-який аргумент.

Потужним стимулом до продовження дискусії щодо жертв сталінізму стали публікації у 1989 р. матеріалів Земскова. Ці дані свідчили про загальну чисельність в' язнів Гулагу на рівні 0,5-1 млн. осіб станом на 1939-1941 рр. Крім них, зареєстровано 500 тис. спец поселенців, які після закінчення терміну ув' язнення залишилися проживати в місцях відбування покарання, але вже на положенні спецконтингенту. Спираючись на дані Земскова, Віткрофт дійшов висновку, що загальна кількість в' язнів складала не більше 2,5 млн. осіб, 2,5млн. спец поселенців, а також 65 тис. осіб у засланні чи під відкритим наглядом міліції. Крім того, аналіз даних Земскова свідчив про те, що смертність в' язнів не перевищувала 70 осіб на тисячу, а це значило, що загальна кількість померлих за весь період існування Гулагу була не більше 1,6 млн. осіб, а не 12 млн. за оцінками Конквеста. Наведені дані різко розходилися з висновками Конквеста, але на цей раз у Віткрофта були досить надійні аргументи у вигляді опублікованих джерел радянських правоохоронних органів[8, с. 320]. Однак, на хвилі критики сталінізму в СРСР стали публікуватися дані про сталінський терор, які почали свідчити на користь позиції Конквеста. Радянські вчені, посилаючись на відомі їм архівні джерела, наводили статистику, схоже отриману з публікацій самого Конквеста. Це дало змогу Конвесту тоді говорити про низьку вірогідність радянських архівних джерел і про необхідність застосування так званих «літературних джерел», тобто інформацію з іноземних, емігрантських та радянських публікацій періоду перебудови.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

Г Л Первий - Чи був голод 1932-1933 рр голодомором результати однієї дискусії