Г Л Первий - Чи був голод 1932-1933 рр голодомором результати однієї дискусії - страница 2

Страницы:
1  2  3 

Дані, що суперечили позиції Конквеста були надруковані в 1993 році за кордоном у співавторстві Земскова, Гетті та Ріттерспорна [8, с. 322]. Відповідаючи на непряму критику на свою адресу, Конквест наполягав на необ' єктивності публікації, на заниженні справжніх даних про жертв сталінізму та на необхідності додаткової перевірки статистики, наведеної Земсковим.

На думку Віткрофта, на момент написання статті (1999 рік), радянські архіви надали такий масив джерел, що їх не мають більшість істориків по будь-якій іншій історичній проблематиці. Відповідно, виникло питання визначення ступеня вірогідності джерел. Віткрофт вдається до аналізу процесу утворення та міри об' єктивності радянських джерел інформації взагалі та джерел, що стосувалися репресивної системи, зокрема. Офіційні статистичні дані, які пенітенціарна система готувала для партійних, державних та правоохоронних органів була закритою і зберігалася в секретних архівах НКВС та партійних органів. Інформація з цих матеріалів не потрапляла до публікацій у засобах масової інформації. За Хрущова, ці секретні матеріали, за свідченням Віткрофта, були передані до центрального архіву ЦГАОР. Саме цими матеріалами, на думку автора, і користувався Земсков, коли публікував свої статті. В пізніший період стали доступними архіви ЦГАРФ з фонду 9401. Це документи системи

Гулаг: доповіді, замовлення з таборів, звіти, харчові раціони тощо. Окремо підібрані дані про кількість заарештованих, притягнутих до слідства на підставі політичних злочинів, та окрема статистика щодо інших кримінальних злочинів. Дані з приводу арештів, розгляду політичних справ звичайними судами, а також надзвичайними органами знаходяться в архіві ЦГАРФ Ф. 9492s. За межами можливостей дослідника знаходилися лише архіви ОДПУ. Доступні лише звіти ОДПУ, які знаходяться в спеціальних папках архіву ЦГАРФ. В останній час до архівних даних отримали доступ і представники зарубіжної науки.

Новітні архівні дані показують суттєву помилку Конквеста у визначенні наслідків сталінських репресій. Статистичні дані показують перебільшення обсягів сталінських репресій Конквестом як мінімум вдвічі. Крім того, Конквест в останніх публікаціях вдається до перекручення даних, вважаючи заарештованими і тих, кого просто переводили з одного табору до іншого. Віткрофт погоджується, що дані щодо загальної кількості в' язнів системи Гулаг мають бути доповнені іншими джерелами: відносно заарештованих поляків, втікачів з таборів, які пройшли через нове судове слідство, військовополонених часів ІІ світової війни [8, с. 329].

Ведучи полеміку з опонентами, Віткрофт відзначив, що частина радянських вчених, у погоні за сенсацією, видає за свою інформацію, отриману з ранніх публікацій Конквеста, Мейса та інших. Серед таких плагіаторів він називає Волкогонова, Шатуновську, Карбаїнова та ін. Виникає заплутана ситуація, коли Конквест посилається на публікації радянських і російських істориків як на вірогідні джерела інформації, однак ці публікації засновані на творах самого Конквеста, хоча його авторство плагіатори замовчують[8, с. 331].

Додатковим аргументом для Віткрофта стали статистичні дані щодо репресованих офіцерів Червоної армії, які явно суперечать даним Конквеста. Так, останній твердив про репресії щодо половини командного складу Червоної армії, і лише невелика частина репресованих була звільнена напередодні війни. У відповідності до даних доповіді заступника міністра оборони Щаденка, 34 тис. офіцерів було звільнено з армії, з них 10 тис. було заарештовано, однак у 1939 році близько 7 тис. було звільнено від покарання[8, с. 331].

Особливого значення Віткрофт надав питанню організації та загальних втрат від голодомору 1932 р. Відповідаючи Конквесту на звинувачення у тому, що радянське керівництво накопичувало хлібні запаси, не звертаючи уваги на голодування власних громадян, Віткрофт зазначив, що дані Конквеста свідчать про плани керівництва, а не про їх реальне виконання, оскільки обсяги дійсно накопичених запасів були набагато меншими від запланованих і формувалися на випадок війни з Японією через ускладнення відносин на Далекому Сході[8, с. 322]. Відповідно, реальний запас зерна СРСР склав не 4,5 млн. тонн, а лише 1,9 млн. тонн так званого перехідного запасу, який дозволяє забезпечити пекарні зерном протягом липня, коли новий врожай ще не надійшов до елеваторів.

Того ж року вийшла чергова публікація Р.Конквеста «Коментар до Віткрофта»[9]. Грунтовний лист історика знову почався особистими випадами щодо відповідності фаху опонента. Відбиваючи нападки Віткрофта, Конквест визначив точки розбіжності позицій у дискусії:

1.   Звинувачення у сталінському неоревізіонізмі.

2.    Ігнорування очевидних даних про кількість жертв голодомору через недостатню кваліфікацію автора.

3.         Прямі звинувачення радянського керівництва у цілеспрямованій політиці щодо організації голодомору[9, с. 1479].

Відповідаючи на перше звинувачення, Конквест, зокрема вказав, що звинувачення у захопленні Сталіним серед зарубіжних дослідників справедливе лише по відношенню до вкрай незначної групи істориків, яких дійсно можна зарахувати до сталіністів.

По другому питанню, позиція Конквеста була ще більш однозначною. Відкидаючи звинувачення у ігноруванні останніх даних щодо масштабів сталінських репресій, автор стверджував, що ніякі дані не руйнують його висхідні позиції у визначенні місця та ролі сталінізму у радянській політиці, а саме, доводять антигуманний характер сталінізму щодо власного населення [9, с.

1479].

Щодо голодомору як свідомої державної політики радянської влади, автор аргументує свою позицію тим, що радянські історики значно занижують обсяги врожаю хліба в СРСР в період початку голоду. Так, посилаючись на В.Данилова,

Конквест цитує висловлювання Молотова у відповідь на запит М.Хатаєвича (першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У) щодо надання селянам державної хлібної позики як звинувачення останнього у анти більшовизмі [9, с. 1480]. Дискутуючи щодо доповіді Круглова, Конквест взяв до уваги доповідь керівника архіву Міністерства безпеки Краюшкіна щодо того, що відомості з приводу кількості в'язнів Гулагу значно занижені, і не в інтересах КДБ було приховувати даний факт. З приводу доповіді Шверніка, Конквест зазначав, що в доповідь не було включено загальну кількість полонених польських офіцерів, а також більше 8 тис. в' язнів, що не були військовополоненими[9, с. 1480]. Пом' якшуючи стиль своєї критики офіційної радянської статистики, автор зазначив, що дані Шверніка можуть бути прийняті до уваги, однак до них треба ставитися критично. Відкидаючи звинувачення Віткрофта у антипатії до документів, автор зазначив, що його позиція має сприйматися зважено, оскільки він ставиться до радянських архівних даних з великим відсотком скептицизму і звик брати до уваги і інші джерела, які слід розглядати навіть за відсутності офіційної документації. Звинувачуючи Віткрофта у ігноруванні важливої інформації, Конквест вказував, що опонент побіжно зарахував до «літературних» джерел ті публікації радянських офіційних осіб, які не базувалися на державних документах, а саме в них, на думку автора, міститься найбільш цінна інформація щодо багатьох аспектів державної політики СРСР. Паруючи звинувачення Віткрофта у непоступливості Конквеста щодо кожного пункту своїх теоретичних постулатів, останній зазначив, що він не бачить підстав щось змінювати у своїх поглядах, оскільки ні матеріали дискусії, ні останні радянські дослідження проблеми голодомору та сталінської репресивної політики в цілому не дали йому змоги знайти гідні аргументи на користь своїх опонентів[9, с. 1481]. Захищаючи свою точку зору, Конквест наводить свої джерела інформації з приводу системи репресивних органів, чисельності жертв сталінського терору: статистичні дані чисельності ув' язнених в таборах Колими, свідчення емігрантів та радянських дисидентів тощо.

В   якості   додаткової  аргументації   щодо   загальної  кількості жертв сталінізму, Конквест зазначив наступне:

1.    Слід врахувати ту обставину, що стаття 58 КК СРСР передбачала не лише політичних репресованих, а й кримінальний елемент побутового змісту: ті, хто запізнився на роботу, керівники нелегальних релігійних організацій;

2.    Навіть допустивши вірогідність даних НКВС, слід відзначити помилкові дані щодо різних категорій репресованих, особливо спец поселенців, даними про яких Віткрофт не володіє;

3.    Категорія «заарештовані» надто неконкретна, оскільки включала в себе тих, хто знаходився на етапі попереднього слідства;

4.    Смертність серед засуджених на 10 років без права на листування не реєструвалася органами Загсу до 1945 року;

5.    Лише зараз ми отримали інформацію щодо військових, засуджених в період чисток, і звільнених у передвоєнний час;

6.    Чималий список НКВС засуджених по списку №1, тобто до розстрілу, проходив по статистиці як список №2 або виселені. Крім того, для більшості вироків виселення передбачалося як додаткове покарання після закінчення терміну основного;

7.    Близько 1 млн. засуджених було звільнено після початку війни, однак всі вони потрапили до штрафних батальйонів і є сумніви з приводу того, чи можна таку практику вважати звільненням[9, с. 1481].

Стаття Віткрофта викликала також публікацію Джона Кіпа «Віткрофт та сталінські жертви: коментар»[10]. В статті було висловлено співчуття з приводу того, що Віткрофт зробив багато для аргументації своєї думки, однак в цілому ситуація з дослідженням питання масштабів сталінських репресій практично не зрушила з місця[10, с. 1089]. Головні причини: - відкрито доступ до масових джерел, однак ретельний аналіз такої великої кількості облікових карток НКВС (понад 8 млн. шт.) є надто складним та тривалим завданням; - опубліковані архівні матеріали базуються на аналітичних висновках тих, хто готував звіти, зведення, статистичні матеріали для вищого партійного та державного керівництва, тому ці матеріали підлягають сумніву щодо вірогідності їх як джерел історичної інформації[10, с. 1090]. Таким чином, дані, наведені Віткрофтом, неточні, мало ймовірні, базуються на джерелах з високим рівнемрозбіжностей у результатах, крім того побудованих на хибній методології і не враховують велику кількість інших елементів[10, с. 1091].

Критикуючи спробу визначити вірогідність радянських джерел Віткрофтом через велику мотивацію державного та партійного керівництва знати виробничі потужності пенітенціарної системи, Кіп зазначав, що в системі таборів встановилася певна ієрархія ув' язнених, де існував чималий відсоток виключених з системи примусової праці, яких Кіп назвав придурками, тобто тими, хто мав поблажливе ставлення до себе з боку адміністрації табору[10, с.

1091].

Встановлюючи загальну статистику смертності, Кіп вимагав включити до цього списку не лише жертв «натуральної» смертності (тобто від хвороб, голодування, виробничого травматизму), але й жертв кримінального вбивства у місцях позбавлення волі, а також вбитих під час актів непідкорення адміністрації та під час спроби втечі. Кіп відзначив також, що на загальній хвилі дискусії серед зарубіжних вчених, в пострадянській Росії спостерігається підвищена увага до проблеми сталінських репресій у вигляді серійних видань регіональних книг пам'яті, які стають об'єктами критики з боку таких вчених, як Віткрофт.

Віткрофт не затримався з відповіддю на критичні статті щодо своєї концепції історії СРСР передвоєнного періоду. В 2000 р. було опубліковано його статтю «Масштаби та природа сталінських репресій та їх демографічне значення: з приводу коментарів Кіпа та Конквеста»[11]. Коментуючи статті своїх критиків, Віткрофт зазначив позитивний елемент у статті Кіпа з приводу сумнівів щодо вірогідності радянських архівних джерел, а також з приводу необхідності залучення додаткових даних щодо масштабів сталінських репресій. З приводу статті Конквеста, Віткрофт зазначив, що опонент очевидно не зрозумів сутність аргументації, оскільки коментар Конквеста був цілком присвячений дрібним питанням, які не були змістом статті[11, с. 1143].

В плані дискусії з Конквестом, Віткрофт зазначив, що головний зміст його статті[8] полягав у тому, щоб довести той факт, що дані з приводу заарештованих та засуджених корелюють з даними про надходження засуджених  до  пенітенціарної  системи,  та  їх  звільнення  після відбуттяпокарання[11, с. 1143]. В статті вказувалося також на два шляхи потрапляння до пенітенціарної системи: через звичайні судові органи, та через органи позасудової розправи. Стосовно цих головних позицій критика Конквеста необ' єктивна, спрямована на дискредитацію Віткрофта як вченого, а не аргументовану критику його позиції. Віткрофт також звинувачує Конквеста у голослівних заявах з приводу його (Віткрофта - ПГ.) позиції та аналізу статистичних даних. Крім того, за свідченням Віткрофта, для Конквеста публікації Вайсберга є більш надійним джерелом інформації, аніж радянські архіви. Розрахунки Вайсберга базувалися лише на чисельності заарештованих у Харківській в' язниці в той період, коли там перебував сам Вайсберг. Роблячи відповідні припущення, Вайсберг стверджував, що в СРСР було заарештовано не менше 5,5% населення, або 9,4 млн. чол. Зрозуміло, що до таких даних цифра Конквеста у 7 млн. осіб виглядає більш зваженою[11, с. 1145].

Відкидаючи звинувачення Конквеста у надмірному захопленні архівами, Віткрофт погоджувався з тим, що ні статистичні дані, ні припущення не є досконалими. Однак він заперечував і проти того, щоб припустити, нібито Вайсберг ретельніше вивчав радянські архіви, чи знайшов інші, вірогідніші за архівні, джерела інформації про ступінь радянських втрат від голодомору та сталінських репресій[11, с. 1145]. Можна припустити, що адміністративно-територіальні зміни СРСР в період ІІ світової війни вплинули на загальну чисельність населення СРСР у демографічному ступені. Однак стверджувати, що в цих територіях кількість ув' язнених перевищувала сотні тисяч надто не конкретно і не могло збільшити загальну кількість жертв сталінських репресій вдвічі, або втричі, як про те свідчив Конквест.

З приводу хлібних запасів СРСР в періоду голодомору, Конквест не може зрозуміти різниці між стратегічними запасами та оперативним резервом. В СРСР в роки голоду стратегічний запас був відсутнім, а оперативні резерви не перевищували 0.5 млн. тонн [11, с. 1146].

Нарешті, надмірні дані Конквеста щодо жертв сталінізму, особливо в' язнів пенітенціарної системи, заважають працювати сучасним соціологам та економістам, що вивчають радянську соціальну та економічну систему, оскільки визначена Конквестом чисельність в' язнів понад 8 млн. осіб одночасно не даєдосліднику зрозуміти сутність сталінської системи радянської влади та механізм її діяльності[11, с. 1146]. Одночасно, навіть зважено підходячи до радянського режиму, не можна ігнорувати масові політичні репресії як соціальне та політичне явище.

Полемізуючи з Кіпом, Віткрофт зазначив, що не заперечує проти використання різних видів джерел з історії СРСР довоєнного періоду. Так, він добре усвідомлював, що перш, ніж аналізувати радянську статистику, треба було добре зрозуміти, яким чином була організована ця статистична служба і яким чином вона отримувала дані для аналізу. Тим не менше, автор заперечує проти ігнорування статистичних даних, а також проти невірного їх тлумачення. Так, не можна очікувати на якийсь секретний архів, який відразу вкаже всю правду, що буде абсолютно адекватно сприйнята науковим загалом, однак тим, що є у розпорядженні науковця, треба скористатися відповідним чином. Отже, новітні архівні дані проливають світло на кількість жертв сталінських репресій, визначають рівень смертності в радянських таборах і суттєво відрізняються від тих припущень, які були опубліковані Конквестом та іншими дослідниками. У історика мало більш вірогідних джерел інформації, аніж архіви правоохоронних органів[11, с. 1147]. Бездоказове визначення Кіпа про 8 млн. особових карток, що зберігаються у фондах ФСБ може викликати логічний висновок про те, що загальна кількість ув' язнених точно відповідає вказаній цифрі. Однак, де є впевненість у тому, що ці картки стосуються лише досліджуваного періоду, залишається під питанням реальна кількість карток, ніким офіційно не визначена і головне - стосуються ці картки лише тих, хто перебував під слідством та засуджених, чи включали також спец поселенців, засланих в адміністративному порядку та ін.

Паруючи критику Кіпа, Віткрофт зосередився на визначенні даних, викладених ним в попередній статті, які викликали заперечення з боку Кіпа. Серед них: наявність серії публікацій товариства «Меморіал», де друкуються статистичні відомості про сталінські репресії, а також необхідність дослідження регіональних джерел з історії сталінізму. Відповідаючи на друге звинувачення, Віткрофт наводить дані по Томському архіву. Він відзначає, що загальна чисельність населення Томської області складала у передвоєнний період 1,5млн. осіб і в умовах демографічного росту населення на європейській частині СРСР, частка населення Західного Сибіру зменшувалася від 1,5% до 0,5% а період з 1920 по 1927 рр[11, с. 1148]. Архівні дані вказують, що дані арештів серед населення Томської області значно нижчі за середні по країні, і лише в 1937-38 рр. наближені до загальних даних. Оскільки на території Західного Сибіру було розташовано значну кількість таборів, можна було передбачити більші дані щодо кількості заарештованих, засуджених та ув' язнених, однак загальні дані по області постійно нижчі за середні по країні. Цікаві дані мають породити інтерес дослідників до залучення статистичних джерел з інших регіонів СРСР[11, с. 1149]. Віткрофт подякував Кіпу за уточнення з приводу прийняття в' язнів до таборів та переведення до інших. Автор відстежив тенденцію, що у довоєнний період в' язні надходили «з інших місць ув' язнення», якими Віткрофт вважає в' язниці, а у повоєнний період «з інших таборів НКВС». Оскільки для Кіпа ці дані стали аргументом щодо вірогідності архівних джерел, Віткрофт запропонував свій варіант пояснення такого феномену. Він виділив два типи поселень ув'язнених - виправні табори та виправні колонії. Якщо в довоєнний період переважали в' язниці та табори, то логічно припустити, що надходило до пенітенціарної системи більше, аніж потім пересувалися з одного місця відбування покарання до іншого. В повоєнний період виправні колонії відчутно переважали над таборами. Застосовувалася практика, за якою засуджений потрапляв спочатку до виправної колонії, а лише згодом до табору. Відповідно зросли переміщення засуджених в межах пенітенціарної системи[11,

с. 1149].

І, нарешті, відкидаючи положення Кіпа про те, що радянські архівні джерела менш надійні, аніж інші, перевірені джерела, Віткрофт проводить паралелі між радянськими статистичними даними та відомостями про сплату американською мафією податків. Мафія завжди добре знає обсяги своїх прибутків, вона лише не поспішає ділитися цією інформацією з суспільством. Аналогічно, радянські правоохоронні органи, як і американська мафія, мали досить вірогідну статистику затриманих, засуджених, засланих та ув' язнених. Ця інформація як і прибутки американської мафії була секретною і не друкувалася в газеті «Правда»[11, с. 1150]. Оскільки праця засуджених широковикористовувалася у народному господарстві, то на секретну статистику правоохоронних органів цілком можна покластися як на надійне джерело з історії сталінських репресій. Крім того, народногосподарська потреба і уявна законність поведінки обслуговуючого персоналу таборів не можуть свідчити про те, що засуджені до таборів фактично засуджувалися до повільної страти. Навіть більше, надмірна смертність серед засуджених була предметом для спеціального розслідування, а адміністрація табору в такому випадку зазнавала покарання. Автор певен, що радянські табори не були таборами смерті і їх не треба плутати з Аушвіцем.

Підводячи підсумки дискусії, Віткрофт погодився з тим, що аргументація Кіпа породила кілька цікавих питань, які стосувалися проблеми повноти та вірогідності даних системи Гулаг, чого не можна сказати про Конквеста, убогі аргументи якого викликають лише подив сучасного дослідника.

Своєрідним підсумком тривалої дискусії з приводу головних питань радянської історії: голодомор, сталінські репресії, стала стаття М.Еллмана «Статистика радянських репресій: декілька коментарів»[12]. Автор визначив для себе кілька головних питань: кількість звільнених з Гулагу, число розстріляних у 1937-38 рр., смертність в таборах, накопичення та переміщення засуджених в системі таборів, загальна статистика жертв сталінізму.

Стосовно звільнення з Гулагу, автор посилається на статтю Гетті, Ріттерспуна та Земскова, де була вказана велика кількість звільнених з виправних таборів - 5,4 млн. осіб з 1934 по 1952 рр. Найбільші дані стосувалися 1941 та 1942 рр., де звільнення означало спрямування засуджених до діючої армії. Автори статті наголошували, що більше 1 млн. засуджених під час воєнних дій направлялися в армію, хоча і в систему штрафних підрозділів, де рівень бойових втрат був найвищим. Відповідно, майже 350 тис. засуджених було звільнено під час амністії 1945 р. у зв' язку з перемогою у Великій вітчизняній війні. Крім цих джерел звільнення Еллман перераховує наступні: закінчення терміну покарання; перегляд вироку; амністія; тяжка хвороба, яка не дає можливості працювати і лише посилює навантаження на продуктове постачання таборів та охоронну варту[12, с. 1152]. Автор посилається на наказ ОДПУ про порядок звільнення засуджених, не здатних до продуктивної праці

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

Г Л Первий - Чи був голод 1932-1933 рр голодомором результати однієї дискусії