С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості - страница 2

Страницы:
1  2  3 

Саме старі кадри, попри матеріальні нестачі, політичні і матеріальні цькування, труднощі засвоєння радянських реалій життя зробили вирішальний внесок у становлення українського суспільствознавства 1920-х років на шляхах засвоєння і розвитку кращих вітчизняних і світових традицій наукового будівництва.

Іншу категорію вчених, які теж становили "актив" еволюційного шляху розвитку вітчизняного суспільствознавства, складали науковці з дореволюційними дипломами, але які почали наукову працю після 1918 р. Це археолог М. Болтенко, філософ В. Асмус, історик М. Бречкович, сходознавець Т. Кезма та інші відомі вчені, а питома вага такої категорії становила 18% всіх науковців5. До 1928 р. ці вчені працювали переважно науковими співробітниками і керували роботою окремих структурних підрозділів наукових установ - підкомісій комісій ВУАН, секцій науково-дослідних кафедр тощо. Лише окремі представники цієї категорії (приміром, одеський історик М. Слабченко) очолювали цілі дослідні заклади.

До третьої категорії вчених були віднесені вчені з радянськими дипломами, які складали 20% співробітників науково-дослідних установ. Але більшість їх почала вчитись у дореволюційних університетах і лише закінчили освіту за радянської доби, тому в більшій частині були носіями старих наукових традицій. В радянський час вони заявили себе як здібні молоді науковці, що дали на 1927 р. 20%6 радянської аспірантури. Це сходознавець А. Коновалевський, етнолог В. Білецька, історик М. Рубінштейн та інші.

Таким чином, кадровий склад суспільствознавців України за своїми кількісними та якісними показниками створював об'єктивну основу для розвитку соціального знання на шляхах еволюції, спадковості, континуїтету. Хоча, зрозуміло, цей потенціал до 1928 р. в значній мірі не було реалізовано через загальнополітичні умови, а після 1928 р. взагалі ліквідовано. Адже репресії проти української науки своїм вістрям були спрямовані саме проти вчених старої формації.

Слід наголосити, що в Україні порівняно з іншими радянськими республіками питома вага вчених старої формації була вищою і вони були набагато менш "радянизовані". Приміром, серед аспірантів в Росії осіб з радянськими дипломами налічувалось 51%, а в Україні - нагадаємо - лише 20%. Саме в Україні раніше, ніж в Росії, були у 1923 р. відновлені (за активною С. Семковського і Д. Багалія) наукові ступені і звання, той же Д. Багалій у 1926 р. рішуче виступав проти намагань профспілок надавати вченим наукову кваліфікацію.

Співвідношення еволюційних і революційних шляхів розвитку українського суспільствознавства доцільно простежити на системному рівні, тобто порівняти дореволюційну і пожовтневу системи дослідних установ соціального знання. Із зрозумілих причин до 1917 р. в Україні не існувало національної наукової інфраструктури, хоча з останньої третини ХІХ ст. почалось складання окремих її елементів.   Цей   процес до

національно-демократичної революції 1917-1918 рр. не завершився.

Тому подальший аналіз буде стосуватись не системи радянського суспільствознавства УСРР в цілому, а провідних його структур - Всеукраїнської Академії наук, науково-дослідних кафедр, наукових товариств. Такий підхід, попри деякі його вади, за нашим переконанням, дозволяє зробити обґрунтовані спостереження і висновки щодо предмету дослідження.

Створення і діяльність вищої державної наукової одиниці - ВУАН - з підтвердженням діалектичної взаємодії еволюційного і революційного шляхів розвитку вітчизняного суспільствознавства. І знов-таки до 1928 р. домінували тенденції еволюції, а з 1928 р. - революційно-нищівні.

Сама ідея створення української академії "назріла" на рубежі ХІХ-ХХ ст. серед різних угрупувань вчених. Цікаво, що згідно невидрукуваному "Звідомленню про діяльність ВУАН за 1919-1930 рр." вона належала В. Антоновичу.

Очолили роботу по організації української академії всесвітньовідомі українські вчені: В. Вернадський, М. Василенко, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Д. Багалій. У статусі та структурі УАН знайшли яскраве втілення кращі традиції вітчизняної і світової науки: демократизм і самоврядування, альтернативність, націленість на вченого-дослідника, патріотизм, гуманізм, автономія щодо влади, спрямованість на потреби народу.

Особливо приваблює намагання фундаторів УАН дистанціюватись від політики і подолати занадто ідеологічну заангажованість української науки, що об'єктивно зумовлювалось майже 220-річною відсутністю української державності. Так, В. Вернадський писав: "Я не політик. Головне місце в моєму житті займав і займає науковий пошук...", а після обрання його президентом УАН вийшов з кадетської партії . В цілому ВУАН до 1927 р., як відзначав ЦК КП(б)У, стояла "осторонь компартії" .

Суттєву роль в історії академії відіграли дореволюційні наукові товариства України. Адже НТШ і УНТ вперше взялись за практичну реалізацію ідеї національної академії. Це наклало відбиток на цілі, задачі, структуру, принципи і характер діяльності УАН. Так, влітку 1918 р. від позиції УНТ багато в чому залежало створення УАН, оскільки товариство мало міцну матеріальну базу, неабиякий авторитет, сталі традиції і більшість активних фундаторів УАН були його членами. УНТ в цілому іморально, і організаційно, і матеріально підтримало академію. Між УАН і УНТ склались ділові стосунки співробітництва і взаємодії.

У 1921 р. рішенням Наркомосу УСРР УНТ було злито з УАН і до академії перейшли матеріальна база товариства (музеї, бібліотека, архів, типографія), більше 50 кращих науковців республіки, філії товариства у Харкові, Чернігові і Лубнах, чим було започатковано формування мережі академічних місцевих осередків. Це привело до того, що УАН дійсно стала Всеукраїнською, а у 1921 р. у нове положення про академію увійшла низка статей із статуту УНТ. Тому е всі підстави вважати академію реальною спадкоємницею НТШ і продовжувачкою його традицій.

Позиції ВУАН як спадкоємниці спадщини дореволюційних наукових товариств посилило приєднання у 1921 р. до академії історичного товариства Нестора-літописця, яке зуміло зберегти всередині ВУАН свою автономію. Академія в своїй діяльності намагалась реалізувати кращі традиції наукових товариств - це орієнтація на те, щоб стати науково-культурним центром республіки, широкі зв'язки з позаакадемічною науковою громадськістю, творче використання суто наукових започаткувань товариств і в першу чергу у царині україністики, застосування громадських форм і методів організації наукових досліджень, намагання скоординувати діяльність вчених УСРР, Західної України і діаспори.

Візьмемо другий елемент соціального знання УСРР 1920-х років - науково-дослідні кафедри. Після ліквідації університетів і створення мережі спеціалізованих вузів, у яких до того ж кафедри було замінено предметними комісіями, провідні вчені старої формації (Д.Багалій, В.Бузескул, Д.Зеленін, В. Рязанов, Д. Яворницький) почали теоретичну і практичну проробку питання створення нових форм організації дослідної роботи. Так, у січні 1921 р. почалось створення науково-дослідної кафедри українознавства у Катеринославі, влітку 1921 р. - у Ніжині кафедри історії, культури та мови, а у Харкові - науково-дослідного інституту соціальних наук з кафедрами історії, марксизму, культури. На початок 1924 р. в Україні функціонувало дев'ять суспільствознавчих кафедр у Києві, Харкові, Ніжині, Одесі, Катеринославі, Кам'янець-Подільському. Вони проіснували до кінця 1920-х років.

Науково-дослідні кафедри створювались на базі дореволюційних державних і громадських наукових структур (кафедри університетів та інститутів, музеїв, наукові товариства), з використанням матеріального і кадрового потенціалу. Наркомос України змушений був піти назустріч ініціативі вчених, оскільки в умовах непу політично необхідно було залучитись підтримкою з боку наукової інтелігенції (або принаймі, її нейтралізувати). Та й не було іншої альтернативи для створення державної системи соціальних наук.

Таким чином, було вирішене питання щодо використання наукового потенціалу вузів. В тих умовах це був певний компроміс між намаганням більшовицького керівництва України ліквідувати дореволюційну науку і розумінням того факту, що на пустому місці створити радянську вищу школу неможливо. І якщо у 1921-1923 рр. Наркомос розглядав кафедри як "базу планомірного створення нової науки", то з 1924 р. було розпочато підготовку до ліквідації кафедр, оскільки науковці цих установ не захотіли ставати цією базою. І все ж таки кафедри працювали, і досить ефективно.

Домінування тенденції до використання дореволюційної спадщини у 1920-і рр. над тенденціями революційного "оновлення" науки і плідні наслідки цього досить рельєфно простежуються на прикладі долі дореволюційних наукових товариств. Це тим більше показово, бо наукові товариства складали левову частку національного потенціалу (точніше, його елементів) суспільствознавства України. Наукові товариства мали широкі й сталі зв'язки з  широкими  колами  наукової  й культурноїгромадськості і стали одним з істотних чинників української національної революції.

Так, напередодні Лютневої революції в Україні лише в галузі історії та археології діяло 13 регіональних і 9 загальноросійських наукових товариств та 6 вчених губернських архівних комісій, що за характером діяльності були тотожні товариствам.

Наукові товариства, як і всі наукові структури, важко переживали лихоліття 1918-1922 рр., і значна їх частина, навіть таке авторитетне, як Харківське історико-філологічне, припинили своє існування з власної ініціативи, інші (Одеське товариство історії та старожитностей, церковно-історичні) перестали функціонувати на початку 1920-х років через політичний тиск більшовицького режиму. Та все ж порівняно з іншими структурними дореволюційного потенціалу наукові товариства виявились більш пластичними, і до того ж навіть в буремні 1918-1920 рр. почали з'являтися нові наукові товариства у Полтаві, Ромнах, Харкові. З початком непу активність науковців по створенню нових або оживленню старих товариств, попри насторожене ставлення до цієї діяльності ЧК, значно посилилась. Таким чином, варто підкреслити, що на початок 1920-х років наукові товариства залишились практично єдиним дієздатним елементом дореволюційного наукового потенціалу.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості

С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості