Л О Кизилова - Шляхи удосконалення політики інвестування в регіонах україни - страница 1

Страницы:
1 

вання та розвитку житлово-комунального господарства». - Алушта, 2005. - С.3-11.

2.Качала Т.М. Регіональний розвиток житлово-комунального господарства Украї­ни. - Черкаси: ЧІТІ, 2001. - 320 с.

З.Онищук Г.І. Проблеми розвитку міського комплексу Укрвїни: теорія і практика. - К.: Науковий світ, 2002. - 506 с.

4.Полонін О.В. Оптимізація витрат на утримання житлового фонду в регіонально­му аспекті: Автореф. дис. ...канд. екон. наук: 08.10.01 / Харків. держ. академія міського господарства. - Харків, 2003. - 20 с.

5.Про надання субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комуналь­них послуг: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 лютого 1995 р. №93.

6.Про розмір витрат на оплату житлово-комунальних послуг: Постанова КМУ

№295 від 19.04.1995 р.

7.Положення про порядок призначення й надання населенню субсидій по відшко­дуванню витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання зрідженого газу, твердого й грубного побутового (рідкого) палива: Постанова КМУ від 21 жовтня 1995 р.

№848.

8.Про затвердження Порядку повернення коштів, надміру виплачених за призна­ченими субсидіями: Наказ Мінпраці, Мінфіну та Мінюсту України від 29.12.97 р. № 39/283/90/5, зареєстрований у Мінюсті України 31.12.97 р. за №> 634/2438.

9.Про внесення змін і доповнень до постанов Кабінету Міністрів України з питань надання населенню житлових субсидій та адресної соціальної допомоги малозабезпече­ним сім'ям: Постанова Кабінету Міністрів України від 2.02.2000 р. №211.

 

10.Рыбак В.В. Развитие жилищно-коммунальной сферы городского хозяйства // Социально-экономические аспекты промышленной политики. - Донецк: ИЭП НАН

Украины, 2000. - С.56-68.

11.http: // tariffreform.padco.kiev.ua.

Отримано 26.06.2007

 

УДК 330.341.1 : 330.322

Л.О.КИЗИЛОВА, канд. екон. наук, Ю.І.МІЗІК

Харківська національна академія міського господарства

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПОЛІТИКИ ІНВЕСТУВАННЯ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИ

Досліджується залежність соціальних показників від динаміки інвестицій, виявле­ні їх тенденції в окремих регіонах України. Пропонується напрямки удосконалення інве­стиційної політики.

За останні 15 років незалежності в Україні сталися значні транс­формаційні зміни в інвестиційних процесах, зокрема відкритість вітчи­зняного ринку інвестицій для іноземних інвесторів, поглиблення між­народної співпраці з високорозвиненими країнами щодо залучення інвестицій та створення спільних підприємств зі значною долею інозе­много капіталу на території України. Сьогодні на світовому ринку ін­вестиційних ресурсів попит значно перевищує пропозицію, тому поява на ньому України одразу примушує її вести жорстку конкурентну бо­ротьбу за інвестиції з різними країнами, які мають більші шанси при­вабити іноземного інвестора. Безспірно, що інвестиції є рушійним фа­ктором економічного зростання країни. Тому кожна держава розробляє ряд заходів щодо залучення іноземних вкладень, що знаходить відо­браження у вигляді інвестиційної політики. Інвестиційна політика ви­значає напрямки інвестиційної діяльності, джерела фінансування інве­стиційних проектів, структуру інвестицій, умови для виконання зага­льнодержавних, місцевих і внутрішньогосподарських інвестиційних програм з метою створення сприятливого інвестиційного клімату та розвитку інвестиційного потенціалу регіонів, формування позитивного інвестиційного іміджу всієї країни. Незважаючи на позитивні зрушен­ня в сфері інвестування, Україна залишається країною з несприятли­вим інвестиційним кліматом та посідає останні місця в міжнародних рейтингах оцінки інвестиційної привабливості [5]. Отже, слід зазначи­ти, що на сьогоднішній день проблеми розробки ефективної інвести­ційної політики активізації залучення іноземного капіталу й мінімізації ризиків інвестиційних вкладень та забезпечення відтворювальних про­цесів на всіх рівнях господарювання залишаються актуальними для України.

Поняття «інвестиційна привабливість» та «інвестиційний клімат» у науковій літературі не нові, вони були запозичені й інтерпретовані вітчизняними економістами із зарубіжних джерел, де проблеми підви­щення інвестиційної привабливості країни та збільшення обсягів інве­стицій розглядалися раніше. Питанням про формування сприятливого інвестиційного клімату України, створення класифікацій чинників ін­вестиційної привабливості країни, які впливають на інвестиційні про­цеси, та розробку основних напрямків інвестиційної політики присвя­чені наукові праці таких вітчизняних економістів, як Є.Акименка,

H.            Бутка, С.Зеленського [1], А.Готи [2], В.Паппа [3], А.Пересади [4],

I.              Сіваченка [6], В.Федоренка [7] та ін. Але їхні праці були присвячені
систематизації чинників за окремими класифікаційними ознаками, які
відіграють важливу роль у створенні інвестиційного клімату або тільки
на мікро-, або макрорівні. На наш погляд, при розгляді цих питань не-
можливо відокремлювати мікрорівень і макрорівень господарювання,
тому що від високої інвестиційної привабливості окремих підприємств
залежить сприятливий інвестиційний клімат регіонів, а від нього, в
свою чергу, позитивний інвестиційний імідж всієї країни на міжнарод-
ній арені.

У 2006 р. світова спільнота визнала Україну країною з ринковою економікою, тому питання підвищення інвестиційної привабливості України треба розглядати з принципово нової позиції. Країни з ринко­вою економікою представляють більший інтерес для іноземних інвес­торів, ніж країни з перехідною до ринкових відносин економікою, але разом з цим такі держави несуть більшу відповідальність за розробку інвестиційної політики. Іноземним інвесторам треба демонструвати прозорість і стабільність інвестиційного законодавства, вони повинні бути впевненні в захисті своїх вкладень від ризиків, обумовлених змі­ною «правил гри». Також це стосується й вітчизняних інвестицій, тому що іноземний інвестор не буде інвестувати країни, куди вітчизняний інвестор практично не вкладає свої кошти.

Отже, інвестиційну привабливість треба розглядати на макро- і мікроекономічному рівнях сукупно. Як відомо, інвестиційна приваб­ливість визначається трьома складовими: сформованим інвестиційним кліматом, інвестиційним потенціалом та рівнем інвестиційних ризи­ків. Огляд джерел наукової літератури показав, що деякі автори [2, 6, 8] під інвестиційним кліматом розуміють сукупність політичних, пра­вових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють залученню й реалізації вітчизняних і іноземних інвестицій або ступінь сприятливості ситуації, що склалася для інвестування в країну, регіон, галузь і підприємство [7]. Деякі економісти вважають, що інвестицій­ний клімат характеризується оптимальною законодавчою базою, що регламентує діяльність вітчизняних і закордонних інвесторів, інфор­маційною підтримкою проектів і інвесторів, інвестиційною політикою органів влади та реальним державним захистом інвестицій [1]. На наш погляд, необхідно оцінювати не тільки сукупність умов, які на даний момент існують, а також їх динаміку, враховуючи, що на інвестицій­ний клімат на макрорівні впливають як об'єктивні фактори інвести­ційної привабливості, так і суб'єктивна інвестиційна політика органів державної та місцевої влади. До першої групи факторів відносяться явища та процеси переважно об' єктивного характеру (тобто що скла­лися історично та некеровані на рівні регіону), які визначають терито­ріальні особливості регіону. До другої - дії державних та місцевих органів влади та управління щодо активізації інвестиційних процесів у регіоні, що носять переважно суб' єктивний характер та на які можна впливати. Активна динаміка другої дії факторів може в якійсь мірі компенсувати несприятливість об' єктивних умов і поліпшити інвес­тиційний клімат.

Інвестиційна політика передбачає пряме й опосередковане втру­чання держави в інвестиційні процеси регіонів та країни в цілому. До першого відносяться адміністративні заходи державного регулювання у вигляді фінансування окремих інвестиційних проектів, надання до­тацій із центрального бюджету збитковим підприємствам. З огляду на те, що в Україні довгий час була командно-адміністративна системапланування економіки, такі методи державного регулювання інвести­цій й досі мають значну вагомість. Проте можливості державного пря­мого інвестування обмежені, тому країни з ринковою економікою бі­льше уваги приділяють непрямим методам державного втручання, зо­крема поліпшення інвестиційного клімату через бюджетно-податкову й грошово-кредитну політику шляхом стимулювання інвестиційної активності на тих територіях, де не склалися сприятливі об' єктивні умови для ефективного інвестування.

Інвестиційний потенціал, який визначається сукупністю природ­них, трудових, виробничих, інтелектуальних, інформаційних, фінансо­вих та інших ресурсів, є різним у кожного регіону. У першу чергу, са­ме на нього інвестори звертають увагу під час вибору об' єктів інвесту­вання. Але, визначальним чинником, залишаються інвестиційні ризи­ки. Саме вони вказують на ступінь сприятливості сформованого інвес­тиційного клімату на території. Під інвестиційними ризиками прийня­то вважати можливість виникнення несприятливих наслідків у формі втрати доходу або капіталу від інвестицій у ситуації невизначеності умов інвестування [8]. Незважаючи на те, що регіони України мають величезний інвестиційний потенціал, який проявляється у вигляді зна­чних запасів корисних копалин, додаткових ринків збуту продукції, дешевої робочої сили та інше, інвестиційні ризики, зумовлені політич­ною, економічною, соціальною нестабільністю, а також екологічною й криміногенною ситуацією в країні, перешкоджають залученню інозем­них інвестицій. Тому сьогодні необхідна така державна інвестиційна політика, яка спрямована на поліпшення інвестиційного клімату в окремих регіонах, що має забезпечити захист вітчизняних та іноземних інвесторів від ризиків або їх мінімізувати.

Аналіз статистичної інформації показує, що за останні п' ять років найбільш привабливими для іноземних інвесторів були наступні галузі української економіки: фінансова діяльність, харчова промисловість і переробка сільськогосподарської продукції, оптова торгівля, хімічна й нафтохімічна промисловість, зокрема виробництва коксу й продуктів нафтопереробки, машинобудування, транспорт, тобто такі галузі гос­подарства, де спостерігається висока оборотність інвестованого капі­талу та швидке отримання прибутків. Поряд з тим, такі життєво необ­хідні галузі, як комунальне господарство залишаються поза увагою не тільки іноземних, а й для вітчизняних інвесторів через збитковість дія­льності, фондомісткість галузі та високу зношеність основних засобів.

На рис.1 зображено обсяги залучення прямих іноземних інвести­цій окремими регіонами України, що підтверджує наявність регіональ­них диспропорцій у залученні іноземного капіталу. Так, на початок

2006 р. майже 80% іноземних інвестицій концентруються в 8 областях, причому з них м.Києву й Київській області належать майже 40% іно­земного капіталу. Це зумовлюється наявністю різних об'єктивних умов для здійснення інвестиційної діяльності, слабою державною під­тримкою й недостатнім стимулюванням інвестиційних процесів у де­пресивних регіонах з низькою інвестиційною привабливістю.

Харківська область; 4,6%

Запорізька область; 5,9%

Донецька область;

5,9%

Однією з основних проблем всього інвестиційного розвитку України залишається оптимізація співвідношення джерел інвестуван­ня. Аналізуючи структуру інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування, можна зробити висновок, що основним джерелом інвес­тування залишаються власні кошти підприємств, їхня вага в структурі складає 61-66% [9]. Інвестиційні ресурси української банківської сис­теми не перевищують 8%, тоді як у країнах з ринкової економікою цей показник значно вищий. Інвестиційні можливості державного й місце­вих бюджетів також обмежені, їхня частка в структурі інвестицій ста­новить приблизно 15% [9]. Капітальні вкладання іноземних інвесторів у господарство України не перевищують 6%, що не є характерним для країни з ринковою економікою [9]. Якщо в державі немає достатніх коштів для прямого інвестування вітчизняних галузей економіки, то через ефективну інвестиційну політику вона зможе збільшити долю іноземних інвестицій у структурі джерел фінансування.

Загальновідомо, що на соціально-економічний розвиток регіонів України впливають багато чинників, але серед основних залишаються обсяги залучених прямих іноземних інвестицій (ГШ). Сучасний акцент інвестиційної політики на зростання обсягів залучення ресурсів внут­рішніх і зовнішніх інвесторів ставить за мету не тільки отримання прибутків, а й досягнення соціального ефекту через створення додат­кових робочих місць і підвищення добробуту населення у вигляді збі­льшеної заробітної плати.

Аналізуючи статистичну інформацію по регіонах України щодо обсягів залучених ПІІ, середньої заробітної плати (ЗП) на одну особу й рівня зайнятості (З) населення за період 2000-2005 рр., можна прослі­дити залежність останніх від обсягу ПІІ. З огляду на неоднакові перві­сні умови інвестування рівень ПІІ на одну особу по-різному впливає на соціально-економічний розвиток регіонів країни. Виходячи з рівня 2000 р., можна виділити кілька груп областей з різним рівнем цих по­казників (таблиця). У 2000 р. середня заробітна плата складала 230 грн., а середній рівень зайнятості - 56%. З масиву інформації виділя­ються групи областей із значеннями, нижчими та вищими за середній рівень. Аналогічним чином визначені групи регіонів у 2005 р, коли середня заробітна плата зросла до 750 грн., а середній рівень зайнятос­ті склав 58%. За ознакою ПІІ на одну особу регіони розділяються на три групи: високий з рівнем ПІІ більше 80 дол./особу в 2000 р. та бі­льше 200 дол./особу в 2005 р.; середній - у межах 40-80 дол./особу в 2000 р. та 100-200 дол./особу в 2005 р.; низький з рівнем ПІІ менше 40 дол./особу в 2000 р. і менше 100 дол. /особу в 2005 р.

Як видно з таблиці, безумовне лідерство за високим рівнем зайня­тості й заробітної плати по відношенню до високих та середніх розмі­рів ПІІ належить промислово розвиненим областям, де історично скла­лись сприятливі об' єктивні інвестиційні умови - Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Харківській, Київській і м.Києву. Спостеріга­ється позитивна динаміка залежності зайнятості й заробітної плати від ПІІ, які були незначно меншими від середнього рівня: у АР Крим, За­карпатській та Сумській областях. За період 2000-2005 рр. темпи зрос­тання ПІІ були найвищі в Кіровоградській області. Проте на зростання середньої заробітної плати й рівня зайнятості це суттєво не вплинуло, хоча тенденція наближення цих показників до середнього рівня намі­тилась. Остання в рейтингу група з найнижчими рівнями ПІІ, серед­ньої заробітної плати та рівнем зайнятості представлена найбільшою кількістю областей (рис.2). Їх було 11 станом на 1.01.2000 р., така ж кількість зберігається на 1.01.2006 р. Слід зазначити, що у складі цієї групи залишились такі області: Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Чернівецька. У Сумській області завдяки підвищенню ПІІ до середнього рівня рівень зайнятості досяг високих значень, але це не забезпечило переходу її до групи областей з високою середньою заробітною платою. У цьому разі спостерігається наявність впливу місцевих факторів.


Для аналізу залежності рівня зайнятості й середньої заробітної плати від ПІІ доцільно використовувати геометричне зображення (рис.2), яке наглядно демонструє рейтинг тієї чи іншої області.


 

Аналіз залежності таких соціальних показників, як рівень зайня­тості населення й середньомісячна заробітна плата від розміру ПІІ на одну особу та тенденцій в окремих регіонах дає підстави пропонувати наступні заходи інвестиційної політики:

        моніторинг динаміки соціальних показників і ПІІ, а також тенденцій в їх залежності;

        коректування інвестиційної політики як загальнодержавної, так і місцевої залежно від результатів моніторингу. При цьому, в пер­шу чергу, необхідно підтримувати області, які потрапили до критичної групи (з низькими значеннями середньої заробітної плати та рівня за­йнятості). Цього можна досягти шляхом посилення ролі податково-бюджетної політики через впровадження податкових пільг, участі держави й органів місцевого самоврядування в інвестиційних проектах (пряме фінансування з державного та місцевих бюджетів).

Ці заходи зможуть забезпечити підвищення соціального ефектувід інвестування в регіонах України через створення додаткових робо­чих місць, скорочення безробіття, збільшення заробітної плати та по­кращення добробуту населення.

1.Бутко Н., Зеленский С., Акименко Е. Современная проблематика оценки инве­стиционной привлекательности региона // Экономика Украины. - 2005. - №11. - С.30-37.

2.Гота А. Інвестиційна привабливість регіону // Персонал. - 2000. - №3. - С.54.

3.Папп В. Вдосконалення інвестиційної політики в країні та вплив на розвиток ін­вестиційного процесу в регіоні // Регіональна економіка. - 2006. - №№2 - С.50-58.

4.Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом. - К.: Лібра, 2002. - 472с.

5.Рейтинг міст і регіонів України. Рейтингова агенція НАЦ «Інститут Реформ». -К., 2005. - 66 с.

6.Сіваченко І. Ю. ВЕЗ: світовий досвід і українська практика. - К., 2004. - 350 с.

7.Федоренко В.Г. Інвестиційний менеджмент. - 2-е вид., доп. - К.: МАУП, 2001. -

280 с.

8.Шарп У., Александер Г., Бэйли Дж. Инвестиции: Пер. с англ. - М.: ИНФРА-М, 1999. - XII. - 1023 с.

9.http://www.ukrstat.gov.ua.

Отримано 27.03.2007

 

УДК 658.152

В.В.ЖУКОВ, канд. екон. наук

Харківський національний економічний університет

НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ІНВЕСТИЦІЙ

Розглядається формування портфеля інвестицій у вигляді сукупності загально­прийнятих і спеціальних впливів. З метою підвищення ефективності формування інвес­тиційного портфеля і мінімізації втрат, пов'язаних з його оптимізацією і коректуванням, висвітлено основні принципи формування інвестиційного портфеля та запропоновані методи оцінки ефективності інвестиційного портфеля.

Забезпечення високих темпів розвитку економіки, зростання об­сягів виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції, що виробляється, визначаються рівнем інвестиційної активності під­приємства.

В сучасних умовах розвитку економіки під управлінням портфе­лем інвестицій варто розуміти: формування портфеля інвестицій, у процесі якого визначаються і встановлюються його складові частини, регулювання і розвиток певних співвідношень між елементами порт­феля (наприклад, у якому обсязі повинні співвідноситися інвестиційні проекти за ступенем важливості: державні програми; регіональні про­грами; проекти, запропоновані зовнішніми інвесторами), що забезпе­чують досягнення поставлених цілей.

Аналіз робіт зарубіжних та вітчизняних учених-економістів

Страницы:
1 


Похожие статьи

Л О Кизилова - Проблеми зв'язку змісту економічної освіти і функціональної дієздатності випускників

Л О Кизилова - Програма навчальної дисципліни та робоча програма навчальноі дисципліни організація податкового контролю

Л О Кизилова - Шляхи удосконалення політики інвестування в регіонах україни