М Петрушкевич - Карнавально сміхові елементи середньовічної культури - страница 1

Страницы:
1 

Наукові записки

УДК 124.5"653"

Марія Петрушкевич

КАРНАВАЛЬНО.СМІХОВІ ЕЛЕМЕНТИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

У статті аналізуються народні сміхові елементи за­хідноєвропейської культури Середньовіччя, висвітлюється їхній зв'язок із античними містеріями та взаємодія із офі­ційною християнською культурою.

Ключові слова: сміх, карнавал, містерії, християнська культура.

В статье анрализируются народные смеховые елементи западноевропейской культуры Средневековья, освещается их связь с античными мистериямии и взаимодействие с официальной христианской культурой.

Ключевые слова: смех, карнавал, мистерии, христиан­ская культура.

The folk elements of laughter in West European culture of dark Ages are analysed in the article, their connection with ancient mysteries and co-operating with an official christian culture are cleared up.

Key words: elements о f laughter in culture, ancient mysteries, Christian culture.

Офіційній і серйозній культурі церковного і феодального Се­редньовіччя протистояв цілий неозримий світ сміхових форм і проявів. При всій різноманітності цих форм і проявів - майдан­ні святкування карнавального типу, окремі сміхові обряди та культи, блазні, велетні, карлики, - вони наділені єдиним стилем і є частинами єдиної та цілісної народно-сміхової, карнавальної культури.

Всі багатоликі прояви народної сміхової культури можна за їх характером поділити на три основних види: обрядово-видовищні форми (святкування карнавального типу, різні сміхо­ві дійства на площах та ін.); словесні сміхові (також і пародійні) твори різного ґатунку: усні та писемні, латинською та народни-

© Марія Петрушкевич, 2009

Серія "Філософія ". Випуск 5.

ми мовами; різні форми та жанри фамільярно-майданної мови (сварки, божба, клятви, народні блазони та ін.) [1,9].

Всі ці види, що відображають - при всій їх різноманітності - єдиний сміховий аспект світу, тісно взаємопов'язані і не одно­разово переплітаються між собою. Святкування карнавально­го типу і пов'язані з ними сміхові дійства чи обряди займали в житті середньовічної людини велике місце. Крім карнавалів як таких з їх багатоденними та складними майданними та ву­личними дійствами і процесіями святкувалися особливі "свято дурнів" (festa stultorum) і "свято віслюка". "Свято дурнів" - це середньовічне народне свято, що було пародіюванням церков­них обрядів, карнавальною зворотністю офіційної церковності, наприклад, жартівливе богослужіння з віслюком в ролі свя­щеника, з використанням старого черевика замість кадила, з п'янством та розгулом. Проте це святкування прямо церквою не заборонялося і пов'язувалося якраз із церковними святами, відбувалося в соборі чи на площі перед ним і влаштовувалося, зазвичай, молодими кліриками [4, 387].

Пов'язаний із цими святкуваннями особливий, освячений традицією вільний "пасхальний сміх" (risus paschalis). Майже кожне церковне свято, мало свій освячений традицією, народно-майданний сміховий бік. Такі, наприклад, храмові свята, що супроводжувались ярмарками з їхньою багатою і різнобічною системою майданних розваг (за участі велетнів, карликів, по­твор, тварин).

Але поряд з тим, безпосередність з якою зверталися до Бога в повсякденному житті - безперечне свідчення міцної і безпо­середньої віри. При відсутності найменшого наміру насміхатися, фамільярне ставлення до сакрального в поєднанні з прагненням до його образного втілення вело до форм, які б могли здатися не­пристойними. Життя було пронизане релігією так, що виникала постійна небезпека зникнення відстані між земним та сакраль­ним. Тому церковні свята проходили серед безмежної веселості, з грою в карти, вульгарними висловлюваннями; у відповідь на застереження люди говорили про те, що знатні пани, папи та пре­лати без усяких застережень роблять те ж саме (такий стан у на­роді не міг не викликати карнавальної культури) [4, 275]. Крім того, зневажливе ставлення до духовенства проходить через усю середньовічну культуру поряд з повагою до духовного сану. Фан­тасмагорії народних вірувань переповнені ангелами і чортами, духами померлих і жінками в білому - але не святими.

Карнавальна атмосфера панувала в дні постановок містерій. Панувала вона також на таких сільськогосподарських святах, як збір винограду (vendange), що проходили і в містах. Сміх супроводжував громадські та побутові церемоніали та обряди: дурні були їхніми безпосередніми учасниками і пародійно ду­блювали різні моменти серйозного церемоніалу (прославлення переможців на турнірах, посвяту в лицарі та інше).

Обрядово-видовищні форми, організовані на основі сміху, надзвичайно різко, можна сказати принципово, відрізнялися від серйозних офіційних - церковних та феодально-державних -культових форм і церемоніалів. Вони давали абсолютно інший, підкреслено неофіційний, позацерковний і позадержавний аспект світу, людини і людських стосунків; вони ніби будували по інший бік всього офіційного інший світ та інше життя, до яких всі серед­ньовічні люди були більш чи менш причетні, в яких вони у відпо­відні терміни жили. Це - особлива подвійність світу.

Сміхові обрядово-видовищні форми, - це не релігійні обря­ди, подібні, наприклад, до християнської літургії з якою вони пов'язані віддаленою генетичною спорідненістю. Сміхове нача­ло, що організовує карнавальні обряди, абсолютно звільняє їх від будь-якого релігійно-цекровного догматизму, від містики та благоговіння, вони майже повністю позбавлені магічного та мо­литовного характеру (вони нічого не вимагають і нічого не про­сять). Крім того, певні карнавальні форми є прямою пародією на церковний культ. Вони належать до зовсім іншої сфери буття.

Для сміхової культури Середньовіччя притаманні такі фігу­ри, як блазні та дурні. Вони були постійними, закріпленими в повсякденному житті (не карнавальному), носіями карнаваль­ного начала. Такі блазні та дурні, зовсім не були акторами, що розігрували на сценічній площині ролі блазня та дурня. Вони залишалися такими завжди і всюди, де б вони не з'являлися у житті. Як блазні та дурні вони є носіями особливої життєвої форми, реальної та ідеальної одночасно. Вони знаходяться на порубіжжі життя та мистецтва (ніби в особливій проміжній сфе­рі): це не просто диваки чи дурні люди (в побутовому смислі), але це і не комічні актори. Вони могли брати участь, наприклад, у весільних дійствах, що надавало весіллю карнавальності, крім того, тут могли бути присутні певні непристойні елементи, що пояснюються дослідниками за допомогою різних гіпотез. За од­нією з них, архаїчний шлюбний ритуал розуміється його учасни­ками, як відтворення містерії священного шлюбу - поєднання чоловічого і жіночого начал, персоніфікованих в образах богів. Цей магічний акт спрямований, у першу чергу, на збільшення плодючості всього космосу, тому сексуальний елемент грає зна­чну роль в обряді. Протягом еволюції вірувань сакральний бік ритуалу зникає і рудименти еротичної магії сприймаються як непристойності. Інша гіпотеза пов'язує весільну обрядовість із святкуваннями типу римських сатурналій, під час яких відмі­нявся або перевертався соціальний розподіл: на час відмінялося рабство, пани прислуговували за столами рабам - і все це в ат­мосфері веселості [4, 280].

Проте весільні святкування та всі інші форми навіть зо­внішньо були пов'язані зі церковними святами. Карнавал не приурочений до певної священної історії чи святого, прими­кав до останніх днів перед Великим постом (у Франції він на­зивався "Mardi gras", чи "Careniprenant", у німецьких країнах "Fastnacht") [1, 13]. Ще більш суттєвий генетичний зв'язок цих форм з давніми язичницькими святкуваннями аграрного типу, що включали в свій ритуал сміховий елемент.

Офіційні свята Середньовіччя - і церковні, і феодально-державні - нікуди не переносили із існуючого порядку світу і не створювали ніякого іншого життя. Навпаки, вони освячували, санкціонували існуючий устрій і закріплювали його. Зв'язок з часом став формальним, зміни та кризи були віднесені в мину­ле. Офіційне свято, по суті, дивилося тільки назад, в минуле і цим минулим освячувало чинний у теперішньому лад. Офіційне свято, іноді навіть всупереч власній ідеї утверджувало стабіль­ність, незмінність і вічність всього існуючого світопорядку: іс­нуючої ієрархії, існуючих релігійних, політичних і моральних цінностей, норм, заборон, свято було тотожністю уже готової, пануючої правди, яка виступала як вічна, незмінна і непохитна правда. Тому і тон офіційного свята міг бути тільки монолітно серйозним, сміхове начало було чуже його природі. Якраз тому офіційне свято зраджувало дійсній природі людської святковос­ті, викривляло її. Але ця дійсна святковість була незнищенною, і тому приходилося терпіти і навіть частково легалізувати її поза офіційною стороною свята, звільняти для неї народну площу.

Особливо важливе значення мала відміна під час карнавалу всіх ієрархічних стосунків. На офіційних святах відмінності під­креслено демонструвалися: на свята необхідно з'являтися у всіхрегаліях свого звання, чину, заслуг і займати місце, що відпові­дало рангу. Свято висвітлювало нерівність. На противагу цьо­му на карнавалі всі вважалися рівними. Тут - на карнавальній площі - господарювала особлива форма вільного фамільярно­го контакту між людьми, розділеними у повсякденному, тобто не карнавальному, житті непереможними бар'єрами станового, майнового, службового, сімейного і вікового становища. На фоні виключної ієрархічності середньовічного ладу і крайньої стано­вої і корпоративної роз'єднаності людей в умовах повсякденно­го життя цей вільний фамільярний контакт між усіма людьми відчувався дуже гостро і становив суттєву частину загального карнавального світовідчуття. Людина ніби перероджувалася для нових, виключно людських стосунків. Відчуження тимчасо­во зникало. Людина поверталася до себе самої і відчувала себе людиною серед людей. І ця дійсна людяність стосунків не була лише предметом уяви чи абстрактної думки, а реально відчува­лася і переживалася в живому матеріально-чуттєвому контакті. Ідеально-утопічне та реальне тимчасово зливалися в цьому єди­ному в своєму роді карнавальному світовідчутті.

Карнавальність відчувалась навіть у житті аристократії, осо­бливо пізнього Середньовіччя. її життя - це спроба втілити фантазію, роблячи учасниками завжди одного і того ж спекта­клю то греків і мудреців, то лицаря і непорочну діву, то безхи-трісних пастухів, які задоволені тим, що мають. Життя двору та аристократії було прикрашене до максимуму виразності; весь життєвий устрій зодягався у форми, ніби підняті до містерій, пишно розцяцьковані яскравими фарбами. Події життя та їх сприйняття обрамлялися як дещо прекрасне та піднесене. На придворних святкуваннях використовувались пасторальні еле­менти, вони безумовно підходили для маскарадів, які надавали блиску святковим застіллям.

З карнавальними дійствами пов'язана друга форма сміхової народної культури Середньовіччя - словесні сміхові твори [1, 18]. Звичайно, це вже не фольклор і вся ця література була про­низана карнавальним світовідчуттям, широко використовувала мову карнавальних форм і образів, розвивалася під прикриттям узаконених карнавальних вільностей і - в більшості випадків - була організаційно пов'язана із святкуваннями карнавально­го типу, а інколи прямо складала їх літературну, вербалізовану частину. Аналогічно було і в Древньому Римі, де на сміховулітературу розповсюджувалися вільності сатурналій, з якими вона була організаційно пов'язано. А сміх в середньовічній лі­тературі - амбівалентний та святковий сміх, тому література -святкова, та рекреаційна.

У такій літературі часто вживалися богохульства, що в За­хідній Європі виконували функції ненормативної лексики - явище, що не має широкої аналогії в нашій культурі. Вираз "Je renie Dieu" буквально значить "Я заперечую Бога". Але тут не потрібно вбачати прояв свідомого атеїзму чи хоча б вільно­думства. Сучасні дослідники (зокрема, А. Я. Гуревич) вбачають у цьому явищі карнавалізований бік релігійності, подібно до "свята дурнів" чи висміювання божества в древніх культах [4, 125]. Крім того, карнавально-святкове обожнення переключало людину з одного плану життя в інший, давало їй можливість пе­ревести дух, нічого до кінця не вирішуючи [3, 380]. Не потрібно забувати, що за середніх віків життя було грою, яка аж через край переливалася; вона виражалася в розкутих забавах людей, сповнених язичницьких елементів, що втратили своє сакральне значення й перетворилися на жарти, буфонаду.

Великі міста Середньовіччя жили карнавальним життям приблизно до трьох місяців на рік. Вплив карнавального сві­товідчуття на бачення і мислення людей був непереможним: він примушував їх відрікатися від свого офіційного становища (монаха, клірика, вченого) і сприймати світ в його карнавально-сміховому аспекті. Не тільки школярі і дрібні клірики, але й ви­сокоповажні церковники і вчені богослови дозволяли собі ве­селі рекреації, тобто відпочинок від благоговійної серйозності, і "монаші жарти" (Joca шопасогиш) [2, 19], за назвою одного із найпопулярніших творів Середньовіччя.

Боги античної міфології, присутні в карнавальних дійствах, були принижені християнством до чортів, а образи римських сатурналій, які продовжували жити в Середні віки, скинуті ор­тодоксальною християнською свідомістю в пекло, що внесли в нього свій сатурналівський дух.

До числа обов'язкових аксесуарів карнавалу належала гро­тескна споруда, що називалася "пеклом"; це пекло звичайно спа­лювалось у кульмінаційний момент свята. Карнавальне пекло -це поглинаюча і народжуюча земля, воно часто перетворюється на ріг достатку, страховисько-смерть - виявляється вагітною; різні страхіття - випнуті животи, велетенські носи, горби таінше - виявляються ознаками вагітності чи відтворюючої сили. Перемога над страхом є опосередкованою, його переходом у ве­селість: тріснуло "пекло" і розсипалося рогом достатку.

Сама смерть, як персонаж, у карнавалі була змальована у декількох варіантах: у вигляді апокаліптичного вершника, що проноситься над горою розкиданих по землі тіл; у вигляді ерінії з крилами, що спускається з висоти; у вигляді скелета з косою чи луком і стрілами, що йде пішки, їде на запряжених волами колісниці або верхи на бику чи корові [4,120].

Відомо також, що карнавальні процесії осмислювалися деколи у цей період, особливо в германських країнах, як процесії розвін­чаних і скинутих язичницьких богів. Уявлення про скинуту вищу силу і правду минулих часів міцно зрослися з ядром карнавальних образів. Не виключений, звичайно, і вплив сатурналій на розви­ток цих уявлень Середньовіччя. Античні боги, певною мірою, ро­зігрують роль розвінчаного царя сатурналій. Характерно, що ще у другій половині XIX ст. низка німецьких вчених захищали гер­манське походження слова "карнавал", виводячи його від "Кагпе" (чи "Harth"), що означає "освячене місце" (тобто язичницька община - боги і їх служителі) і від "val" (або "wal"), що означає "мертвий, вбитий" [1, 435]. Карнавал, таким чином, означає, за цим поясненням, "процесію мертвих богів". Паралельним виявом "процесії мертвих богів" та карнавалізації пекла постає "пекло", що фігурує майже у всіх святкуваннях і карнавалах Ренесансу.

Середньовічна карнавальна культура тісно пов'язана, з одно­го боку, з античними традиціями, а з іншого, - з християнським католицьким життям. У карнавалі трансформувалися, проте міцно збереглися, елементи поклоніння античним божествам і це не могло не вплинути на розвиток сміхової культури у лоні церкви та у народній площині.

Література:

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - М.: Худ. лит., 1990. - 543 с.

2. Борев В. Ю., Коваленко А. В. Культура и массовая коммуника­ция. - М.: Наука, 1989. - 328 с.

3. Сапронов П. А. Культурология: Курс лекций по теории и исто­рии культуры. - СПб.: СОЮЗ, 1998. - 560 с.

4. Хейзинга Й. Осень средневековья. - М.: Издательская группа "Прогресс" - "Культура", 1995. - 416 с.

Страницы:
1 


Похожие статьи

М Петрушкевич - Карнавально сміхові елементи середньовічної культури

М Петрушкевич - Міфологічний горизонт класичного психоаналізу

М Петрушкевич - Інтернет та християнська комунікація

М Петрушкевич - Тлумачення поняття комунікація у вітчизняних дисертаційних дослідженнях стаття дуга

М Петрушкевич - Тлумачення поняття комунікація у вітчизняних дисертаційних дослідженнях стаття перша