початок 80-х років ХХ століття -Автор неизвестен - Євангельські християни-баптисти на рівненщині початок 60-х - страница 1

Страницы:
1  2  3 

УДК: 908 (477.81): 274 „1961/1981"

Євангельські християни-баптисти на Рівненщині (початок 60-х - початок 80-х років

ХХ століття)

Євангельські християни-баптисти Рівненщини за часів кінця «хрущовської відлиги» та періоду «застою» в СРСР, з одного боку, могли проводити релігійну діяльність на легальних позиціях, що гарантувала їм Конституція УРСР та офіційна реєстрація громад, проте з іншого боку, перебували під жорстким контролем місцевої радянської влади. Громади не відчували свободи віросповідання, а навпаки, всебічний контроль та ущемлення прав як служителів, так і віруючих, зокрема. Дане дослідження доповнить вивчення історії українського протестантизму в радянський період, досліджень, що стосуються релігійності населення та державно-церковних відносин того часу. Крім того, такі дослідження на регіональному рівні допоможуть фактично та найбільш достовірно показати особливості становища релігійних громад вказаного періоду.

Досить відомі дослідники та науковці, такі як В.Любащенко, Ю.Решетніков, Ю.Вільховий, О.Лахно, О.Панич, П.Бондарчук та ін., займались вивченням історії євангельських християн-баптистів в другій половині ХХ ст. в УРСР. Проте, релігійне життя протестантських громад, зокрема євангельських християн-баптистів Рівненського краю у 1960-1981 рр., є досі «білою плямою». Більшість досліджень релігійного життя Рівненщини даного періоду присвячені історії православної церкви. Для того, щоб в комплексі проаналізувати конфесійне життя Рівненщини необхідно також висвітлити становище та діяльність євангельських християн-баптистів, як однієї із течій християнства в регіоні. Основною джерельною базою дослідження є документи неопублікованих архівних джерел, що зберігаються у Державному архіві Рівненської області, матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, спогади очевидців.

Об'єктом дослідження є суб'єкти релігійного життя на регіональному рівні: громади євангельських християн баптистів, місцеві органи влади, органи, що впроваджували та контролювали релігійну політику. Предметом дослідження є особливості релігійної діяльності ЄХБ на Рівненщини в умовах тоталітарної держави.

Мета дослідження полягає в з'ясуванні місця та ролі громад ЄХБ Рівненщини крізь призму державно-церковних відносин та проаналізувати внутрішньоцерковні процеси.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання: проаналізувати динаміку розвитку релігійних об'єднань, соціально-демографічний склад громад ЄХБ; розкрити форми та методи атеїстичної роботи державних органів, методи адміністративного впливу на віруючих, висвітлити внутрішньо конфесійні процеси.

Уповноважений Ради у справах релігійних культів по Рівненській області досить часто починав аналізувати релігійну обстановку області з того, що розкривав її складність. Так, наприклад, в 70-х рр. в області було: близько трьохсот російських православних церков (далі за текстом - РПЦ), 118 громад євангельських християн-баптистів (далі за текстом - ЄХБ) під керівництвом Всесоюзної ради ЄХБ (далі за текстом - ВР ЄХБ), більше десятка нелегальних громад п'ятидесятників, 10 громад баптистів, що підтримували сформовану з 1965 р. Раду Церков ЄХБ, також були віруючі адвентистів сьомого дня, єговістів, істинно-православної церкви, римо-католики.

В період 1966-1977 рр. на Рівненщині офіційно було зареєстровано 118 громад ЄХБ, з 1978 р. по 1981 р. - 123 громади. Тобто, євангельські - християни баптисти, хоч поступалися за кількістю громадам РПЦ, проте були однією з найпоширеніших течій християнства в регіоні. Крім того, Рівненщина займала перше місце за кількістю громад ЄХБ по всій УРСР. У відсотковому співвідношенні близько 10-11% офіційно зареєстрованих громад по УРСР знаходились на Рівненщині.

Станом на 1 січня 1961 кількість громад ЄХБ у Рівненській області становила 149, із кількістю віруючих в них 10 871 чол. У 1962 р. було 137 громад, із кількістю віруючих

10 452 чол. [Державний архів Рівненської області (далі- ДАРО). - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 124, Арк.3-14]. Такі дані свідчать, що за один лише рік влада зняла з офіційної реєстрації 12 громад.

В 1960 році було відібрано в громад ЄХБ 14 Будинків молитви з причин «незаконної оренди», так як до війни вони належали державним закладам або через придбання без дозволу Ради і місцевих органів влади в обхід закону, або через «грубе» порушення законодавства про культи. В цьому ж році знято з реєстрації 9 пресвітерів за порушення законодавства про культи [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 124, Арк.154-156].

Органи державної влади на початку 60-х рр. створювали на місцях перешкоди общинам ЄХБ для того, щоб скорочувати релігійну сітку в області. Наприклад, методом тиску розривались договори із фізичними особами, що надавали приміщення для зібрання громади. Іншого відповідного приміщення громада не могла знайти, а збиратися нелегально суворо заборонялось. За таких обставин пресвітеру та виконавчому органу общини не було іншого виходу як віддати реєстраційні справи та добровільно просити приєднати громаду до найближчих общин сусідніх сіл. Така ситуація склалась, наприклад, з громадою с. Повча Дубнівського району [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 124, Арк. 33­37]. Іншою причиною зняття з реєстрації було розпад громади, як офіційно подавалось у звітах до вищих органів СРСР (громади ЄХБ як в с. Молодово, Дубнівського району; с. Українка, Острозького району, с. Івачково, Здолбунівського району, Берестя, Дубровицького району та ін). За документами розпад громади був зумовлений: виїздом за межі області або відхід віруючих із громади, не сформованістю виконавчого органу громади, розпад складу «двадцятки», відсутність приміщення для зборів, відсутність росту громади, відвідування віруючих інших громад. Такі причини були в комплексі і в більшості наявні в кожній громаді, яку знімали з реєстрації як таку, що розпалась [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 124, Арк.70, 73, 87]. В с. Омеляна, Рівненського району, громаду ЄХБ зняли через аварійність молитовного будинку. Вилучення молитовного будинку для використання його для інших цілей також був перший крок до зняття общини (с.

Столбець, Дубнівського району) [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 124, Арк. 72, 76].

Створюючи здебільшого штучні причини для зняття релігійної громади, місцеві органи влади, тим самим змушували віруючих писати численні скарги до вищестоящих органів. Така масовість закриття молитовних будинків припинилась із роз'ясненням на місцях листа Ради у справах релігійних культів (далі за текстом - Рада СРК) при Раді Міністрів СРСР від 19 квітня 1963 р. про молитовні приміщення зареєстрованих об'єднань. В листі пояснювалось, що закриття молитовних будинків адміністративним шляхом веде зазвичай не до послаблення, а посилення релігійної активноті віруючих і штовхає їх до нелегальної діяльності поза контролем зі сторони державних органів [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 132, Арк.109-110].

В період з 1947р. по 1978р. лише в жовтні 1965 року на Рівненщині було зареєстровано 2 релігійні общини та 2 релігійні групи, яким дозволено на правах філіалів зареєстрованих громад ЄХБ мати молитовний будинок за місцем проживання. Такі общини ЄХБ у с. Кухче, Дубровицького району (47 віруючих), с. Перетоки, Костопільського району (50 віруючих) та групи ЄХБ у с. Будимля, Дубровицького району (27 віруючих), с. Молодово, Дубнівського району (34 віруючих) [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 156, Арк. 55]. Практику реєстрації груп на правах філій громад ЄХБ, з правом здійснювати богослужіння за місцем проживання, влада скоро звернула. Громаді ЄХБ с. Квасилів, Здолбунівського району (80 членів віруючих) заяви такого типу «коштували» конфіскацією релігійної літератури під час богослужіння та штрафуванням п'ятьох членів на 50 руб. [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 187, Арк. 38 ].

У місті Рівному в 1962 р. Рівненські міська та обласна ради депутатів трудящих відібрали молитовний будинок віруючих ЄХБ, який знаходився по вул. Димитрова (нині Дворецька), 41а, проте взамін надали комунальне приміщення в оренду за адресою: вул. Тупікова, 19. Так, громаду перемістили з центру міста на його окраїну. Потім самі віруючітак оцінювали це переселення «по властивому нам нашому вченню, підкорились такому цілком неприйнятному положенню і перевезли весь загальний інвентар. Будинок, який нам запропонували, як всередині, так і ззовні був спустошений квартирантами. Община свій будинок здала в повному порядку..., а ми отримали будинок в оренду як після якоїсь катастрофи..» [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 160, Арк. 116-117]. Відстоювати свої права і скаржитись на незаконне вилучення молитовного будинку віруючі м. Рівне в січні 1962 р. їздили у Москву у Раду в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 125, Арк.2]. Досить довго у цьому приміщенні не дозволяли проводити ремонт, за свідченнями очевидців стелю підпирали дошки, щоб вона не впала і лише в 1974 р. міськрада дозволила провести ремонт та збільшити висоту приміщення до 4-4,5 м. У висновку комісії про технічний стан приміщення зазначено, що конструктивні елементи приміщення мають знос, що становить більше 40-50% [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 228, Арк. 148].

Коли молитовні будинки забирали та закривали, богослужіння віруючих проводилося в хатах. Так, наприклад, в с. Колодязне Березнівського району з 1963 р. (після закриття Дому молитви і приєднання громади із с. Хотин) по 1989 р. богослужіння проводились в хатах Павлушина Нестора, Боровця Юхима, Гурінчука Петра, Жабника Петра, Татарчука Івана, Рибачка Тита і Жабник Надії [Зубчик Ф. Історія Церкви ЄХБ с. Колодязне // Свічник. - Рівне., 1/25/2004. - С. 11].

Місцеві органи влади недопрацювували у питанні освоєння знятих з реєстрації Молитовних будинків. Наприклад, в Дубнівському районі протягом 1960-64 рр. було знято з реєстрації 10 молитовних будинків ЄХБ. Молитовні будинки були переобладнані під медичний пункт, під музичну школу, проте більшість довгий час так і не використовувались за встановленим призначенням (школа, медичний пункт, культурно-освітні заклади). За свідченнями уповноважених в області П. Демченка (у справах релігійних культів) та О. Мошняги (у справах РПЦ) райвиконкоми, сільські Ради, партійні організації не займаються питаннями переобладнання та використання пустуючих приміщень. Такі явища були наявні і в інших районах області, а в цілому по області невикористовувались 100 церковних та молитовних будинків, знятих з реєстрації [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 138, Арк. 136-138].

Коли в грудні 1963 р. виконком Рівненської обласної Ради депутатів прийняв рішення «Про заходи по виконанню рішень червневого Пленуму ЦК КПРС і липневого Пленуму ЦК КП України з питань ідеологічної роботи та вказівок товариша М.С.Хрущова», напрям антирелігійної політики змінюється у бік ідеологічного наступу.

Тому, культура, освіта, медицина, туризм, кіномережа, всі культурно-освітні заклади області, відповідно мали поштовх розвитку в напрямку поставлених завдань: ідейно-виховної роботи, створення матеріально-технічної бази комунізму, виховання нової людини, наступальна боротьба проти імперіалістичної ідеології, пережитків минулого у свідомості людей. Крім того, із 26 стратегічних заходів, конкретно зазначалось в пункті №13, що з метою посилення пропаганди науково-атеїстичних і природничо-наукових знань серед трудящих області створити при виконкомах рад депутатів трудящих громадські комісії по контролю за дотриманням законодавства про культи; забезпечити своєчасне використання під суспільно культурні потреби колишні церковні приміщення і будинки релігійних громад, які зняті з реєстрації; виконкомам місцевих Рад депутатів трудящих встановити суворий контроль за додержанням установленого порядку по здійсненню релігійними громадами і його духовенством відправлення релігійних обрядів серед населення [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 203 , Арк.224-233 ]. Вже в 1973 р. в області працювало 355 комісій сприяння районним, міським та сільським Радам депутатам трудящих за дотриманням законодавства про радянські культи та 340 комісій по новій обрядовості [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 207, Арк. 1].

Для того щоб не зіпсувати імідж на міжнародній арені влада контролювала відвідування громад іноземними туристами, надавалися детальні вказівки про проведення зустрічей. Наприклад, напередодні приїзду у Рівненську громаду туристів із США 9 травня 1968 р., ст. пресвітеру і пресвітеру рівненської громади була дана інструкція: не повідомляти жодних даних по області, районам; під час бесід на будь-які запитання відповідати більше по Біблії; на питання, які прозвучать на іноземній мові не відповідати, під приводом, що не розуміють мови; на зустрічі обмежити вхід «відокремленців»; заборонено повідомляти дані економічного, політичного характеру; заборонялось брати будь-які передачі; всю передану літературу передати уповноваженому; рекомендувалось під час богослужіння вибрати місця із Біблії і читати більше про дружбу, любов [ДАРО. -Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 163, Арк. 11-12].

Стратегічною метою радянської влади було обмежити комунікацію між громадами двох різних районів, інших областей, навіть прості відвідування однієї громади іншої чи то групи людей чи проповідника. Так, наприклад, на віруючих с. Подоляни в 1970 р. наклали штраф за те, що їх відвідували віруючі із Рівного та навколишніх сіл [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 187, Арк. 161 ].

Найпоширенішими санкціями з боку влади на віруючих зареєстрованих громад ЄХБ були масові штрафування. У листах віруючих, де вони описують неправомірні дії влади можна зустріти, що місцеві посадовці приходили під час Богослужінь, зупиняли їх, складали акти про зірвання служителями культу роботи на полі. Накладали штраф на пресвітерів, у випадку коли на служінні нараховували більше присутніх ніж зареєстрованих членів [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 160, Арк. 89,91]. Віруючого громади РЦ ЄХБ м. Рівне, Кондратюка В.К., який надавав свій будинок для проведення молитовних зібрань з 1966р. по 1969р. був оштрафований 8 раз на суму 360 руб. [ДАРО. -Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 187, Арк. 88]. Адміністративна комісія штрафувала навіть понад встановлену норму, як наприклад пресвітера смт. Клевань Рівненського району в 1974 р. оштрафували на 100 руб (по закону штраф не більше 50 руб.) за проведення хрещення, на яке він мав дозвіл, проте в сільраді за день до здійснення обряду, поміняли дату проведення. [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 228, Арк. 68]. Через органи прокуратури це рішення було опротестовано.

Часто громади отримавши дозвіл на здійснення хрещення, зустрічали опір із боку місцевих органів. Так, наприклад община с. Колодяжне Березнівського району, яка отримала дозвіл на обряд від ст. пресвітера, проте у сільраді заборонили проводити хрещення, по причині, яку повідомили з часом, що вода є заражена [ДАРО. - Ф. р-204, Оп.

12, Спр. 228, Арк. 43].

Однією з форм утиску з боку органів районної місцевої влади - це створення штучних перешкод для проведення електроенергії в молитовні будинки або відключення електроенергії [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 187, Арк. 65-66].

Особливе болюче питання для віруючих було християнське виховання дітей. Коли влада не просто забороняли створювати школи по вивченню Біблії для дітей, а й слідкували за присутністю дітей на богослужіннях. В одній із заяв віруючих м. Рівне від 1968 р., які були обуренні діями місцевих органів влади, особливо органів міліції, зазначено, що дві віруючі жінки із сімома підлітками, що відвідували віруючих родичів в с.Крупець, було затримано в м. Дубно. Всіх відправили у відділення міліції, почались допити, погрози, залякування, крім того, нанесення побоїв самим дітям [Рівненський обласний краєзнавчий музей (далі - РОКМ). - КП 15997/64/VIII Д 0291]

До кримінальної відповідальності в 1970 р. були притягнуті пресвітер та організатори «підпільних музичних дитячих шкіл» при зареєстрованих громадах ЄХБ в с. Острожець і с. Постниково Млинівського району. В цих школах, як засвідчують місцеві органи влади, навчалось 25 дітей шкільного віку. Навчання проводилось на квартирах віруючих (які неодноразово піддавались обшукам з боку влади) [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 179, Арк. 10-11].  Самі ж віруючі по іншому дивились на такі факти і пояснювали

Республіканському уповноваженому у справах релігії К.З Литвину наступним чином: «це не школа, а просто діти віруючих батьків збирались відкрито і самостійно вчились грати на струнних інструментах.» [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 187, Арк. 30].

Однією із форм захисту віруючих на утиски місцевих державних чиновників було написання скарг та заяв у вищестоящі органи. Проте, навіть при аналізі їх змісту не бралися до уваги порушені права віруючих, а навпаки констатувались факти протиправних дій. У листі уповноваженого по Рівненській області Г. Личковахи при аналізі роботи з листами, скаргами і заявами громадян що надійшли на адресу уповноваженого Ради по Рівненській області сказано «скарги та заяви про адміністративні покарання надходять в основному від віруючих і пресвітерів ЄХБ. Аналіз цієї категорії скарг та заяв показує, що зі сторони громад ЄХБ допускаються порушення, що виражаються у тому, що під час обрядів, таких як похорони, хрещення мають місце випадки порушення суспільного порядку. Великі претензії місцеві органи влади мають до громад ЄХБ з питань приведення дітей в молитовні зібрання, а також участь їх в молитовних зібраннях, а також участь в струнних оркестрах, в хорах і т.д.» [ДАРО. - Ф. р-

204, Оп. 12, Спр. 179, Арк. 42-43].

Дії органів місцевої влади інколи набирали самовільний характер, що викликало обурення не лише самих віруючих, а й уповноваженого у справах релігій по Рівненській області. У листі від 1975 до прокурора Рівненської області, де він посилається на скаргу пресвітера с. Кідри, Володимирецького району, який скаржився, що його штрафували на 50 рублів і в рахунок погашення штрафу вилучили мотоцикл, уповноважений так коментує події: «проте як вартість мотоцикла більша, то замість повернення грошей місцеві органи влади складають акти, передають в адмінкомісію, адмінкомісія виносить постанови, а судовиконавець погашає ці суми. Вважаємо, що це є грубим порушенням. Враховуючи те, що лист знаходиться в юридичному відділі Ради у справах релігій просимо допомогти у розгляді на місці» [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 236, Арк. 3]. Уповноважений не міг повністю контролювати дії влади на місцях, скарги, які надходили до нього та у республіканські та союзні Ради у справах релігій, він лише розглядав та направляв на розгляд до органів прокуратури. У листі від 1974 року уповноважений Г. Личковаха писав прокурору Рівненської області «в останній час стали частіші випадки, коли адмінкомісії при Володимирецькому і Гощанському райвиконкомах в масовому порядку притягають до адміністративної відповідальності служителів культу і членів церковних виконорганів без достатнього посилання на статті закону...Вважаємо, що потрібно створити групу із працівників прокуратури, апарату уповноваженого у справах релігій і перевірити по скаргами адмінкомісії Володимирецького, Сарненського і Гощанського районів» [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 228, Арк. 98-99].

Крім ідеологічного та фізичного придушення громад та віруючих, місцева влада намагалася проникнути в середовище братства ЄХБ, чинила тиск на лідерів. Реєстрація для громад ЄХБ, коштувала для них суворою підзвітності перед органами влади і виконання їх розпоряджень.

Владу влаштовували лояльно налаштовані пресвітери, які могли б напряму співпрацювати з органами. На таких як Шкурський Кондрат Тарасович, пресвітера громади ЄХБ м. Рівне, вони давали наступну характеристику: «замкнутий, хитрий, нікому не довіряє. ніякої роботи серед віруючих, що підтримують РЦ ЄХБ за повернення назад в общину не проводить.питання прийняття в общину групи пятидесятнииків уникає» [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 163, Арк. 4-7]. Проте, громада довіряла і підтримувала Шкурського К.Т., який був до кінця життя вірним пресвітером. В 1975р. на траурному богослужінні і похоронах Шкурського К.Т. було присутніх більше тисячі віруючих. [Мгр.Инж.Людвик Шендеровський. Евангельские христиане. Исторический очерк (ХІХ-ХХ в.). - Издание Канадского Союза Евангельских Христиан, 1980.- С.447].

Обласні наради і обрання делегатів на з'їзд ВР ЄХБ були під контролем уповноваженого. У таємній інформації про хід підготовки до обласного з їзду від 1974 р.до уповноважених В.А. Куроєдова та К.З.Литвина, уповноважений по Рівненській області повідомляє, що «.нами пророблена наступна робота. Сплановані заходи, де встановлено, що потрібно зробити. Із старшим пресвітером по області проведено декілька бесід, в ході яких домовились що він розішле рекомендаційні листи пресвітерам общин із повідомленням про з'їзд і порекомендує, що потрібно зробити в період підготовки і проведення ділових зібрань представників на обласну нараду. Текст листа погоджений з нами.На довірливих початках погоджене питання про кандидатури на обласну нараду та з'їзд. З передбачуваними кандидатами на з'їзд проводимо бесіди, вивчаючи їх настрої та погляди. Всього буде обрано на з'їзд 25 делегатів». Таким чином, представництво на обласній було чітко регламентоване, а саме по 1 представнику від громади, де нараховується менше 50 членів, від 200-800 членів було обрано 2-3 представника. Кількість представників на обласній нараді було 130 чоловік, що майже в двічі менше ніж на обласній нараді 1969 року та з кожним з учасників обласної наради проводилась бесіда, вивчаючи їх настрої [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 219, Арк. 41-42].

Не менш важливе було питання підбору церковних лідерів. За свідченнями Г. Личковахи від 1968 року «склад пресвітерської Ради був підібраний не вдало, деякі члени є інвалідами, літніми людьми, більшість мають низький освітній рівень. Проте, якщо розглядати питання формально, то такий підбір складу відповідає цілі». Із звіту зрозуміло, що уповноважений незадоволений роботою обласного пресвітера та Радою, оскільки вони не приймали дієвих заходів для легалізації пятидесятницького напрямку, не своєчасно осуджувались і присікались дії окремих пресвітерів, тим самим, на думку уповноваженого, ставали схожими на «відокремленців» і допускали порушення законодавства про релігійні культи. Проаналізувавши склад обласної Ради і вказавши на пасивність членів ради і м'який характер старшого пресвітера Радчука, уповноважений зробив висновок, що це негативно впливає на дисципліну в общинах. Тому уповноважений запропонував замінити частину складу пресвітерської ради.

В кінці 1979 р. на Нараді представників Рівненської області на посаду старшого пресвітера був обраний Сафронюк В.Г., який відповідав всім вимогам керівника для партійних чиновників, проте не для релігійних громад ЄХБ. Влада мала намір просунути його на посаду також і пресвітера Рівненської громади ЄХБ, відсторонивши перед цим Бахора В.П. Проте, розкривши наміри влади, Бахур В.П. та декілька активістів провели 28 грудня 1980 р. ділове зібрання і відсторонили Сафронюка В.Г. від посади старшого пресвітера і відлучили від церкви. Старший пресвітер України Духонченко Я.К. підтримав рішення про зняття Сафронюка В.Г.

Уповноважений по Рівненській області Є.К.Сулима так описує поведінку Бахура В.П. «в результаті підбурюючої діяльності Бахура В.П., активісти, особливо із числа молоді, хористи, оркестранти роз'їжджають по релігійним громадам області і розпалюють екстремізм, фанатизм, еміграційні настрої» [Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі - ЦДАВО). - Ф. 4648, Оп. 8, Спр. 163, Арк. 166-180].

21 січня 1981 відбулося розширена обласна пресвітерська Рада ЄХБ Рівненської області за участі 94 представників, де основним питанням було обрання в.о. старшого пресвітера по Рівненській області, його замісників, та вибрання членів обласної пресвітерської Ради ЄХБ. Незважаючи на те, що влада чинила тиск на Я.Духонченка і категорично пропонувала на посаду В.Сафронюка, в результаті проведених обговорень та виборів в.о.ст. пресвітера області було обрано Зеленюка П.П. (с. Оженіно, Острозький район), замісником Крещука Б.С. (пресвітер Рівненської громади) та ще 5-х членів та 2-х кандидатів у члени. Напередодні вирішилось і питання і з пресвітером у Рівненській громаді. Так, 19 січня 1981 року, за участю старшого пресвітера по Україні та представників ВС ЄХБ було обрано Крещука Б.С. Незважаючи на те, що члени громади бажали, щоб пресвітерське служіння здійснював В.П. Бахор, проте вибір був зумовлений тим, що для нормального життя церкви необхідно було обрати іншого представника,оскільки В.П.Бахор був знятий з реєстрації і влада звинувачувала його у порушенні законодавства про релігійні культи [ЦДАВО. - Ф. 4648, Оп. 8, Спр. 163, Арк. 166-180].

Незважаючи на такий посилений тиск кількість віруючих за офіційною статистикою постійно зростала: в 1963 р. - 9873 віруючих; 1964 р. - 10098 віруючих; 1965 р. - 10358 чол.; 1966 - 10632 чол.; 1968 - 11227 чол.; 1971 р.- 11816 чол.; 1974 р. - 12566. чол.; 1975 р. - 12750 чол.; 1976 р. - близько 13 тис. віруючих; 1978 р - 14 тис. віруючих. Поповнювались общини новими членами переважно через водне хрещення, проте мало місце і приєднання віруючих від незареєстрованих громад ЄХБ та п'ятидесятників [ДАРО. - Ф. р-204, Оп. 12, Спр. 138, Арк. 50, 54-55,59; Спр. 210, Арк. 1-15; Спр. 231,

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

початок 80-х років ХХ століття -Автор неизвестен - Євангельські християни-баптисти на рівненщині початок 60-х