О О Коник - Інженери у складі депутації від українських губерній у державній думі російської імперії 1906-1917 рр - страница 1

Страницы:
1 

Коник О.О.

ІНЖЕНЕРИ У СКЛАДІ ДЕПУТАЦІЇ ВІД УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ У ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906-1917 рр.)

 

В останні два-три десятиліття історики проявляють постійний інтерес до народу як носія влади і до форм участі його в державотворенні. Досвід прожи­тих років трактується як надбання нації, відтак вивчення комплексу проблем, пов'язаних з участю депутатів від українських губерній Російської імперії в ін­ституції парламентського типу - Державній думі - є актуальною проблемою. Об'єктом цього дослідження є суспільно-політичні процеси в українських губе­рніях Російської імперії, власне у Наддніпрянській Україні, на початку ХХ ст., предметом - депутати Державної думи перших чотирьох скликань, обрані від українських губерній і міст, конкретно - інженери за фахом.

Мета дослідження - розгляд соціопрофесійної групи технічної інтеліген­ції в загальному складі думської депутації. Цьому складу притаманна в цілому дуже строката структура у своїх соціальних, політичних, освітніх, професійних, конфесійних та інших характеристиках. Тому, окрім іншого, необхідно визна­чити місце інженерів у цьому середовищі й подати конкретну інформацію про них. При цьому власне думська діяльність їх наразі не розглядається, як і пода­льша їх доля після 1917 року.

Завдання щодо конкретної інформації випливає зі стану історіографічної розробки проблеми. Думська проблематика є дуже популярною у Російській Федерації; сплеск інтересу до неї посилився у зв'язку з широким відзначеннямстолітнього ювілею Думи у РФ у 2006 році [13]. В Україні досі не існує якогось центру вивчення зазначених проблем, проте на рівні дисертаційних досліджень та статей їх розробка все ж здійснюється, причому географія таких досліджень досить широка, від Харкова до Кам'янця-Подільського [9; 5]. Висвітлення ж теми у заявленому формулюванні досі нам невідоме.

Зауважимо, що й у радянський період історіографії з його підкресленим інтересом до історії робітничого класу тема ролі і значення інженерів, найтіс­нішим чином пов'язана з темою робітників і виробництва, не була надто попу­лярною, - навіть з означенням «соціалістична інтелігенція», інженерно-технічні працівники залишалися у тіні. Можливо, десь у підсвідомості залишалися сте­реотипи, сформульовані так званими «махаївцями» ще на початку століття про те, що інженер - це такий самий паразит, як і капіталіст, оскільки він не займа­ється ручною працею. Один з ідеологів того напрямку Ян-Вацлав Махайський писав так: «У всіх країнах, у всіх державах існує величезний клас людей, які зо­всім не мають ні промислового, ні торговельного капіталу, і разом з тим ці лю­ди живуть як справжні пани. Це клас освічених людей, клас інтелігенції. Вони не володіють ні землею, ні фабрикою, ні майстернею, але користуються не меншим грабіжницьким прибутком, ніж середні і крупні капіталісти. Вони не мають власних підприємств, але вони - такі ж білоручки, як і середні і крупні капіталісти, так само, як і вони, все життя вільні від ручної праці і, якщо й бе­руть участь у виробництві, то лише як управляючі, директори, інженери, тобто по відношенню до робітників, до рабів ручної праці, є такими ж командирами і панами, як і підприємці-капіталісти» [14, с. 9-10].

Дещо насторожене ставлення до технічної інтелігенції, інженерного корпусу зберігалося й надалі, і це відклалося, зокрема, у таких усталених лексичних формах, як знамените сталінське «гнила інтелігенція» або сучасне поняття «червоного дирек­тора» - чи то комуніста, чи то капіталіста. Не дуже певним є також ставлення до уча­сті різних груп інтелігенції в націотворчих процесах - ближчими до народу і відтак носіями національної гідності вважаються письменники, художники, діячі музичної культури, на відміну від тієї частини інтелігенції, що переймається матеріальним бо­ком буття - інженерів, лікарів, науковців [2, с. 67].

В найновіших публікаціях, дотичних до теми, якщо тільки вони не прис­вячені безпосередньо підготовці інженерно-технічних кадрів [17], а, скажімо, розвитку промислових підприємств на Україні, акцент робиться на інших сто­ронах процесу. Хоча дослідники відповідних сюжетів зазначають, що поміщи­цькі підприємства програвали конкурентну боротьбу купецьким підприємствам у тому числі тому, що ті «відрізнялися від поміщицьких використанням вільно­найманої робочої сили, вищим рівнем техніки, застосуванням передових на той час технологій» (підкреслення наше - О.К.) [6, с. 64].

Тобто, хто і яким чином проектував, будував чи переоснащував заводи тих же Браницьких чи Яхненків, забезпечуючи вищих рівень техніки і виробничих те­хнологій, залишається зазвичай поза полем дослідницької уваги. Зрештою, про вкрай нечисленну участь представників інженерних спеціальностей у діяльності вищого представницького органу Російської імперії, Державній думі, спеціальні публікації також практично відсутні. Висловлене свого часу міркування про доці­льність всебічного вивчення складу депутатів від українських губерній у Думі за­лишається й далі актуальним [12, с. 223]. На важливості біографічних досліджень, вивчення корпоративних практик інтелектуальних спільнот наголошують також провідні фахівці в сфері методології та історіографії [16, с. 230; 10, с. 171].

Тема чим далі, тим більше забезпечена доступними опублікованими дже­релами. Остання з таких публікацій, що покладена в основу нашого викладу, -спеціальна енциклопедія, присвячена діяльності Державної думи, з біографіч­ними відомостями про кожного депутата [7]. Доступними є також енциклопе­дичні довідники часів роботи Думи, що стали вже класикою [15; 18], а також довідкова література, спричинена діяльністю Думи у 1906-1917 рр. [8]. До дже­рельної публікації наближається й одна з перших спроб соціологічного аналізу складу першої Думи, зроблена колишнім думцем Миколою Бородіним [1]. Сут­тєвим доповненням до опублікованих джерел є матеріали, розміщені в мережі Інтернет, у тому числі спеціальні сайти, створені у ході підготовки до сторіччя з дня скликання Державної думи (детальніше див.: [12]; деякі додаткові дані, використані у цій статті без посилань, запозичені з Інтернету за покликом на відповідне прізвище - О.К.). Нарешті, чудовим джерелом для розуміння атмос­фери елітних технічних вузів імперії, яким був Інститут інженерів шляхів спо­лучень у Петербурзі та грюндерського шалу в залізничному будівництві, є ху­дожня література, зокрема творчість Миколи Гаріна-Михайловського [4].

В кількісному відношенні інженери у складі думського представництва, обраного від українських губерній, були дуже нечисленною групою. Кількість депутатів від кожної з дев'яти губерній за відповідними розписами була неод­наковою, але загальне число складало 102 особи. У складі Думи першого скли­кання було два інженера, у другій - чотири, третьодумська депутація від украї­нських земель у своєму складі інженерів не мала взагалі, а у четвертій Думі був один інженер. Усього сім чоловік. Багато це чи мало? Якщо порівняти з загаль-норосійськими показниками в цьому плані, то - не мало, бо там це число скла­дає 10 осіб за період з 1906 по 1917 рік, це якщо враховувати знаменитого Буб-ликова, того самого, за чиєю телеграмою через мережу залізничних телеграфів Росії стало відомо про зречення Миколи ІІ і зміну влади. Депутат четвертої Ду­ми Олександр Бубликов себе ідентифікував як «завідувач пошуковими робота­ми на залізниці», і така самоназва зафіксувалася в основному джерелі інформа­ції пересічного читача - енциклопедичних словниках. Проте в найновішому з них, сучасному, читаємо все ж, що він мав вищу технічну освіту, закінчивши, крім університету, ще й Інститут інженерів шляхів сполучення у Петербурзі [7, с. 68]. У решті випадків інженерами без застережень вважатимемо тих, хто сам себе так позиціонував на основі освіти і занять. Записи на кшталт «підпри­ємець», «фабрикант» чи «управляючий пароплавством» зовсім не обов'язково можуть означати інженерну освіту. Інколи навіть місце навчання може ввести в оману. Наприклад, у третій Думі був депутат від Херсонської губернії Микола Панкєєв (рід Панкєєвих досьогодні пам'ятають у Цюрупинську під Херсоном, колишньому повітовому містечку Олешки - О.К.). У графі «рід занять» ним за­значено: «мукомельна і лісопильна справа», освіта - Одеське комерційне учи­лище і Ризький політехнікум, але все ж за освітою він був агрономом [7, с. 439].

Отже, у першій Думі було два інженери, які отримали мандати в україн­ських губерніях. Це Микола Дмитрович Байдак від Херсонської губернії і Ми­хайло Данилович Деларю. Обидва - представники давніх дворянських родів. Микола Дмитрович Байдак на момент обрання був уже вельми зрілою особис­тістю. Він народився у 1850 р. в Олександрійському повіті. Рік і місце його смерті поки що невідоме; зате відомо, що його батько Дмитро Олександрович похований у збудованій його ж коштом церкві у селі Байдаківці Олександрійсь­кого повіту Херсонської губернії, де його родина була землевласником. Спад­ковий дворянин, позиціонував себе як росіянин, православного віросповідання. Закінчив Київський університет і Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Служив інженером на залізницях (почав з посади кочегара і маши­ніста на паровозі і дослужився до управляючого Московсько-Віндавської заліз­ниці). Був земським гласним і Почесним мировим суддею. 15.4.1906 М.Д.Байдак був обраний до Думи від загального складу виборщиків Херсонсь­кого губернського зібрання. Позапартійний, з тяжінням до октябристів [7, с. 32­33]. Як бачимо, управляючий залізницею потрапив до Думи як херсонський зе­млевласник. Стосовно романтичного запису про початок кар'єри з кочегарів, то це загалом звичайний шлях інженера-залізничника; міністру шляхів сполучення Хілкову теж довелося, як відомо за легендою часів загального страйку у жовтні 1905 р., самому керувати паровозом. Цьому вчили в Інституті під час щорічної виробничої практики [4, с. 256]. Але як залізничний інженер М.Д.Байдак ви­явився цілком успішним управлінцем, про якого й донині пам'ятають в Росій­ській Федерації як про засновника (1902 р.) відомого залізничного училища (нині технікуму) у місті Великі Луки.

Схожі соціальні характеристики мав Михайло Данилович Деларю (1867­1912) -депутат першої Думи від Харківської губернії. Він закінчив Харківське реальне училище і Харківський технологічний інститут. З 1895 р. - член Хар­ківської губернської земської управи, гласний Вовчанського і Зміївського пові­тових і Харківського губернського земських зборів, член повітової і губернсь­кої училищних рад. У 1904-05 рр. брав участь у з'їздах земських і міських дія­чів, землевласник. До Думи був обраний від загального складу виборщиків, тобто як землевласник і, з великою долею вірогідності, як член партії народної свободи, кадет. Позиціонувався як росіянин [7, с. 157], хоча його предки на по­чатку ХІХ ст. підписувалися ще «Де ла Рю»; дід Михайло був колегою Олекса­ндра Пушкіна по ліцею і сам свого часу був досить відомим поетом, батько -головою з'їзду мирових суддів у Харкові; бабця мала кам'яницю на вулиці Сумській. Про його професійну діяльність відомо дуже мало; загалом інжене-ри-технологи, як і інженери-механіки, займалися влаштуванням і експлуатаці­єю заводів, спорудженням заводських будівель, водогонів і каналізаційних ме­реж, машинобудуванням. Росія мала відносно численну мережу вищих шкіл цього напрямку підготовки інженерів: технологічні інститути в Петербурзі, Харкові і Томську, Московське імператорське технічне училище, політехнікуми в Петербурзі, Варшаві, Києві і Ризі [18, т. 22, с. 22]. А в цілому біографія Дела-рю - це біографія російського ліберала, земського діяча.

Найбільшим «інженерне» представництво було у Думі другого скликан­ня: Микола Єнішерлов від Харківської губернії, Іван Кирієнко від Київської, Лазар Рабинович від Катеринославської і Петро Юренєв від Чернігівської губе­рнії. Як бачимо, не тільки найбільшим, але й найширшим у географічному пла­ні. Їх життєписи до 1917 р. досить благополучні.

Єнішерлов Микола Петрович (1855-1920), росіянин, православного віро­сповідання, дворянин. У 1887 р. закінчив Московське технічне училище; інже-нер-механік. Учитель реального училища. Гласний Харківського губернського і Валківського повітового земств. З 1907 р. голова Валківської повітової земської управи; багато зробив для організації мережі земських шкіл у Валківському по­віті Харківської губернії, відкрив у м. Валки ремісниче училище. Кіннозавод-чик. Почесний член Валківського товариства сільських господарів. Організатор Валківського відділу «Союзу руського народу» (1906). Землевласник (732 деся­тини), займався сільським господарством [7, с. 185]. До другої Думи обраний як землевласник, від правого спектру політичних сил, яких зазвичай називали «чорносотенцями».

Його політичним антиподом був Іван Іванович Кирієнко (1877 - грудень 1918, Омськ), депутат від Київської губернії. Українець (єдиний, хто так себе позиціонував у цій групі), православного віросповідання, дворянин. Навчався у Київському реальному училищі і Харківському технологічному інституті (п'ять разів виключався за участь у студентських хвилюваннях, навчання не закінчив). Неодноразово був заарештованим. Член РСДРП, меншовик. Землевласник (120 десятин) [7, с. 250]. До Думи потрапив як землевласник і як український соціал-демократ, попри незакінчений курс називав себе технологом.

Єдиним у цій депутації гірничим інженером був Лазар Германович Раби­нович (1866 - ?) - єврей, іудейського віросповідання, колезький радник. Закін­чив 4 класи Кам'янець-Подільської гімназії, у 1878 р. - Білоцерківське реальне училище, у 1884 - Петербурзький гірничий інститут. Служив гірничим інжене­ром на рудниках Донецького басейну, завідував вугільними копальнями (річне жалування 10 тисяч рублів). Член бюро Союзу харківських інженерів. У 1906 р. заарештований і висланий за кордон, але в лютому 1907 р. був обраний в Думу і став таким чином легітимною недоторканою особою. Був директором Іринин-ського кам'яновугільного товариства. У 1903-1912 рр. - секретар Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. За політичними переконаннями - кадет [7, с. 515]. Лазар Рабинович - людина, яка реалізувала себе не тільки в політич­ному, але й у професійному плані.

Успішним інженером був також Петро Петрович Юренєв (4.2.1874 -1943, за іншими даними - 1946), депутат 2-ї Думи від Чернігівської губернії. Росіянин, православного віросповідання, з дворян; син суддівського чиновника. У 1897 р. закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучен­ня; під час навчання брав участь у студентському рухові. Працював інжене-ром-будівельником по прокладці залізниць, у тому числі й Московсько-Київсько-Воронезької. З 1903 р. управляючий Новозибківської дистанції заліз­ничних під'їзних шляхів (заробіток - 4,5 тисячі рублів на рік). З 1906 р. член Конституційно-демократичної партії, у 1911 р. кооптований до складу її ЦК;займав у партії ліві позиції. Після розпуску 2-ї Думи оселився у Москві, член Московської міської управи, завідуючий її технічним відділом. Голова Залізни­чного відділу Московського технічного товариства, під його керівництвом ви­конаний проект будівництва метро (реалізація відкладена у зв'язку з початком Першої світової війни 1914-1918; у 1930-х рр. проект використаний при будів­ництві 1-ї лінії Московського метрополітену) [7, с. 719-720].

Нарешті, єдиний у Думі четвертого скликання депутат-інженер, обраний від міста Києва - Всеволод Якович Демченко (1.3.1875 - 20.9.1933). Росіянин, православного віросповідання, потомственний дворянин. Колезький радник (1913). Закінчив 4-у Київську гімназію, Дворянський інститут імператора Олек­сандра ІІ, Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1898). Служив у Товаристві Московсько-Києво-Воронезької залізниці, у 1899-1903 рр. причи­слений до Міністерства шляхів сполучення. У 1898-1902 рр. старший інженер технічного відділу з будівництва Києво-Полтавської залізниці. З 1902 р. займа­вся казенними підрядами, поставками, торгівлею нерухомістю і домобудівниц­твом у Києві (підприємницька діяльність принесла йому кілька мільйонів руб­лів прибутку). Почесний мировий суддя Києва (з 1900), гласний Київського гу­бернського земського комітету. У 1906 р. після запровадження у Київській гу­бернії виборного земства обраний гласним Київського губернського і Черкась­кого повітового земств і Київської міської думи (голова її мостової комісії). Ор­ганізував вуличний і транспортний благоустрій Києва, займався переплануван­ням міста, за його ініціативою вулиці міста отримали нове мостове покриття. З 1911 р. голова Київської повітової земської управи, очолював Бюджетну комі­сію Київського губернського земства. Голова Київського відділення Імператор­ського Товариства судноплавства. Почесний попечитель 4-ї Київської гімназії. Один із лідерів Київського клубу російських націоналістів. Землевласник Київ­ської і Херсонської губерній (2650 десятин). Домовласник (6 будинків, оціне­них у 200 тис. рублів). У Думі входив до фракції націоналістів [7, с. 159].

Викладені вище фрагменти з біографічних нарисів депутатів, створених в основному російськими фахівцями на базі архівних матеріалів РДІА в Санкт-Петербурзі, тривалий час закритого для вільного доступу, потребують все ж пі­дкріплення, а можливо, й верифікації, місцевим матеріалом. Особливо це сто­сується дитячих років, витоків їх життєвих позицій, формування переконань. Бо інакше матимемо однобічне висвітлення - скажімо, інженер-технолог Кирієнко, що загинув від рук колчаківців у Омській в'язниці, так би і був тільки «меншо­виком, членом РСДРП», якби не розміщена в Інтернеті інформація з прижиттє­вих видань відомого «літописця» Думи М.Бойовича, де він виступає все ж як «український соціал-демократ».

Цікавим був би також розгляд «життєвих стратегій» названих депутатів як фахівців-інженерів і як політиків. Практично всі вони, як видно з викладено­го, були людьми дворянського походження, землевласниками, але основний матеріальний прибуток мали від професійної діяльності. Управителі залізниця­ми, копальнями, начальники дистанцій тощо в кінці ХІХ - на початку ХХ сто­ліття були вельми добре оплачуваними фахівцями: пам'ятаємо, що це був пері­од бурхливого зростання промисловості у Російській імперії, на комерційнійоснові за державної підтримки. Що ж тоді спонукало людей до участі у «ліво­му» русі (кадети свого часу трактувалися урядом саме як партія «лівого» спря­мування)? Йдеться про Рабиновича, з його віросповіданням, яке вимагало б ти­хого-тихого поводження в тодішніх умовах спорадичних погромів і з 10 тися­чами річного прибутку. Тут вже зрозуміліша позиція Демченка, що нажив як інженер-підрядчик міліонні статки - правий націоналіст, чорносотенець, - але тут теж є не дуже зрозумілі моменти. Судячи з його діяльності, він був талано­витою особистістю, висококваліфікованим фахівцем, успішною людиною. Чор­носотенні настрої були більш притаманними якраз маргінальним прошаркам населення або екстравагантним політикам типу Пуришкевича. Чи цьому сприя­ла атмосфера міста Києва як одного з осередків загальноросійського право-монархічного руху з його сумнозвісним «Киевлянином» професора Дмитра Пі-хна? Нарешті, з опублікованих біографій зовсім не видно навіть натяку на якийсь зв'язок з українською землею, якийсь якщо не національний, то хоча б місцевий патріотизм. Пам'ятаємо ж, що йдеться про дворянство - Байдак із се­ла Байдаківки в Західній Європі був би «фон», або «де» Байдак, - то чи залиша­вся у нього (у них) хоч якийсь духовний зв'язок з своєю «малою батьківщиною»

-    власне українською землею? От на усі ці питання центральні архіви - чи відк­риті, чи закриті, - відповідей, очевидно, не дадуть. То ж маємо велике поле дія­льності тут у себе на місцях.

 

Бібліографічні посилання:

1.                  Бородин Н.А., член первой Государственной думы. Государственная дума в цифрах. - Спб.: Издание Товарищества "Общественная польза", 1906. - 72 с.

2.                  Величко О.Г., Охотський В.Б. Психологія взаємовідносин інтелігенції і влади // Інтелігенція і влада. Збірник наукових праць. - Вип. 1 (2). - Ч. 1. - Одеса, 2002. - С. 67-68.

3.                  Гавриленко А. Инженер // Гранат. Энциклопедический словарь. - Т. 22. - Б.г. -Стб. 21-23.

4.                  Гарин-Михайловский Н.Г. Студенты; Инженеры. - К.: Рад. школа, 1983. - 416 с.

5.                  Глушковецький А. Л. Вибори до Державних дум і становлення парламентариз­му в Російській імперії у 1906-1917 рр. (на матеріалах Подільської губернії): Дис. ...канд. іст. наук: 07.00.01 / Кам'янець-Подільський держуніверситет. - Кам'янець-Подільський, 2008. -

297 с.

6.                  Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких гос­подарствах Правобережної України першої половини ХГХ ст. // Укр. іст. журн. - 2000. - № 1.

-    С. 61 -71 .

7.                  Государственная дума Российской империи: 1906-1917: Энциклопедия. - М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. - 735 с.

8.                  Государственная дума. Указатель к стенографическим отчетам. Первый созыв. 1906 г. СПб., 1907; Второй созыв. 1907 г. СПб., 1907; Четвертый созыв. (Сессия I.) 1912-1913

гг. - СПб., 1913.

9.                  Киян М.Ш. Депутати від українських губерній та міст у Державній Думі Росій­ської імперії першого та другого скликань (1906-1907): Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук: 12.00.01 / Національна юридична академія України ім. Я.Мудрого. - Харків, 1998. - 19 с.

10.              Колесник І.І. Інтелектуальне співтовариство як засіб леґітимізації культурної історії України. ХІХ століття // Укр. іст. журн. - 2008. - № 1. - С. 169-193.

11.              Коник О.О. Історія російської Державної думи як інтегруючий фактор сучасної російської державності (за матеріалами Інтернету) // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Вип. 27. Херсон: Вид-во ХДУ. - 2008. - С. 121 -142.

12.             Коник О.О. Освітній рівень та професійні заняття депутатів від українських те­риторій у ІІІ російській Думі // Інтелігенція і влада. Збірник наукових праць. - Вип. 1 (2). -Ч. 1. - Одеса, 2002. - С. 219-223.

13.             Могилевский Т.И., Циунчук Р.А., Шелохаев В.В. Государственная дума России как историографическая проблема // Вопросы истории. - 2007. - № 11. - С. 3-17.

14.             Николаев А. Хлеба и света!: Материальный и духовный бюджет трудовой ин­теллигенции у нас и за границей (по данным анкеты «Вестника Знания»): С диаграммами и рисунками / Под ред. Битнера В.В. - СПб.: Изд-во «Вестника Знания», 1910. - 87 с.; илл., табл., схемы.

15.             Новый энциклопедический словарь. - Т. 14. - Спб.: Изд-во "Брокгауз-Ефрон". Б.г. - Стб. I-LXXII.

16.             Реєнт О.П. Історія України ХІХ - початку ХХ ст.: методологічний зріз і тема­тичні напрями наукового пошуку // Укр. іст. журн. - 2007. - № 6. - С. 218-232.

17.             Ховрич С.М. З історії розвитку вищої технічної освіти в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. (на матеріалах Київського політехнічного інституту) // Укр. іст. журн. - 2007. - № 5. - С. 55-65.

18.             Энциклопедический словарь Русского библиографического института бр. А.и И. Гранат и Ко - 7-е изд., соверш. перераб. - Т. 17. Приложение к ст. «Государственная дума».

Страницы:
1 


Похожие статьи

О О Коник - Інженери у складі депутації від українських губерній у державній думі російської імперії 1906-1917 рр