Е М Ахромкін - Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки україни - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 332.1

Ахромкін Е.М.

 

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНІВ ЯК ЧИННИК КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Розглянуто державні і регіональні аспекти інноваційного розвитку економіки України. Показано необхідність інституціональних змін для створення ринкових стимулів інноваційного розвитку. Обґрунтовано цілі та пріоритети регіональної економічної політики на основі інноваційного розвитку.

Ключові слова: інновація, інноваційна продукція, інституціональні зміни, конкурентоспроможність.

Постановка проблеми. Проблема забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на основі впровадження інновацій значною мірою має регіональний характер. Кожен регіон відрізняється своїми конкурентними перевагами і специфічними ресурсами, які необхідно задіяти у найкращій спосіб при переході до інноваційного типу розвитку України. Держава має враховувати конкурентні переваги і специфічні ресурси різних регіонів, сприяти формуванню їх самодостатності та конкурентоспроможності.

Однак до останнього часу, незважаючи на велике практичне значення регіонального аспекту економічної політики інноваційного розвитку, ця проблема не стала предметом прискіпливої уваги теоретиків та практиків у галузі соціально-економічного прогнозування та програмування.

Останні публікації та дослідження. Майкл Е. Портер довів, що конкурентоспроможність залежить від здатності країни впроваджувати нововведення та модернізуватися. Причому конкурентні переваги створюються та підтримуються через сильно локалізовані процеси. Найважливіші джерела національної конкурентоспроможності часто остаються локалізованими, виникаючи в конкретних місцях, де концентрується критична маса найбільш важливої інноваційної діяльності, високо спеціалізованих та взаємопов'язаних професій, прикладних технологій та підприємств, які належать до споріднених та підтримуючих галузей [4, с. 161-170]. В умовах глобалізації проблема конкурентоспроможності - це проблема виживання та розвитку країни. Її вирішення вимагає створення та підтримки конкурентних переваг країни через активізацію локальних процесів продукування та комерціалізації інновацій.

Порівняльний аналіз конкурентоспроможності країн проводить щорічний Світовий форум. Конкурентоспроможність України є відносно низькою: за даними за 2010 рік Україна знаходиться на 89 місці серед 139 країн світу, охоплених обстеженням [12]. Для виживання та розвитку України в умовах глобалізації необхідно, щоб інноваційний розвиток став основним чинником забезпечення конкурентоспроможності її економіки та зростання валового внутрішнього продукту на душу населення (ВВП). Відповідно мають визначатися пріоритети економічної політики держави.

А. Чухно показав, що вироблення економічної політики держави до останнього часу виходить із концепції економічної теорії, яка базується на індустріальній парадигмі, і заводить нас в полон ринкового фундаменталізму. Існуюча концепція економічної теорії не враховує рух людства від індустріальної до інформаційної епохи і відповідне посилення ролі держави в ринковій економіці. Беззастережна економічна політика ринкового фундаменталізму спричинила руйнацію високотехнологічних галузей і зростання питомої ваги сировинних, призвела до погіршення структури української економіки, зумовила низьку її ефективність та інфляційну орієнтацію. У розвинутих країнах економіка є змішаною, в ній ринковий механізм і державне регулювання взаємопов'язані та тісно взаємодіють. Поєднання сучасної економіки, науки й техніки породило в розвинутих країнах якісно новий тип економічного зростання - інноваційний. Перехід економіки України на інноваційний тип розвитку не має альтернативи. Якщо цього не відбудеться, наша країна просто не буде мати майбутнього [5, с. 14-17].

Проблему забезпечення конкурентоспроможності економіки України на основі інноваційного розвитку досліджували Я. А. Жаліло та інші автори [6], але регіональні аспекти інноваційного розвитку України як основи конкурентоспроможності її економіки остаються слабо дослідженими.

Виклад основного матеріалу. Колишній Радянський Союз відставав від розвинутих країн за рівнем продуктивності, яка офіційно проголошувалася найбільш головним і важливим для перемоги нового суспільного ладу. Спроби прискорити науково-технічний прогрес, «кардинально» реформувати планову економіку і, нарешті, укріпити дисципліну не привели до очікуваних результатів. Збулося ленінське пророцтво про те, що якщо не буде вирішене завдання продуктивності праці, то повернення в минуле неминуче.

На жаль, при проведенні економічних перетворень в Україні належних висновків із уроків, який надала нам власна історія, також як і із досвіду розвинутих країн з високопродуктивними економіками, не було зроблено.

Продуктивність не стала критерієм успішності державної економічної політики, не була сприйнята як показник конкурентоспроможності країни і як основна умова підвищення життєвого рівня населення. Інноваційний розвиток як головний чинник продуктивності і конкурентоспроможності країни не знайшов належного врахування при прийнятті доленосних для країни рішень.

Руйнація науково-технічного потенціалу все ж примусила законодавчий орган держави звернутися на восьмому році незалежності до проблеми інноваційного розвитку. Верховна Рада України постановою від 13 липня 1999 року 916-XIV ухвалила Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України [2].

Увага у Концепції концентрувалася навколо збереження наявного науково-технічного потенціалу. Про зростання продуктивності на основі інноваційного розвитку в Концепції не йшлося. Передбачалося лише сприяти створенню моделі організації науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням важелів державного регулювання.

Майже через два роки були законодавчо врегульовані правові, економічні та організаційні питання інноваційної діяльності.

Закон України «Про інноваційну діяльність» (від 04.07.2002 р.) визначив поняття «інноваційна діяльність», пов'язавши її з використанням і комерціалізацією результатів наукових досліджень та розробок та випуском на ринок конкурентоспроможних товарів і послуг. Головною метою державної інноваційної політики було визнано створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Закон встановлював порядок державної підтримки суб'єктів всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємств всіх форм власності, які мають статус інноваційних [1].

В якості одного із принципів інноваційної політики держави було визначено ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності та підтримки підприємництва у науково-виробничій сфері, але відповідні ринкові механізми створені не були. Деякі пільги в оподаткуванні та митному регулюванні для суб'єктів інноваційної діяльності, передбачені ст.-ст. 21-22 цього Закону, згодом були скасовані (з 25.03.2005). Державна інноваційна політика фактично не торкнулася стимулювання попиту суб'єктів господарювання на інновації.

Будь-які індикатори успіху інноваційного розвитку не були також визначені. Тим більше не висувалося також завдання використання індикаторів інноваційного розвитку у системі прогнозування та програмування економічного та соціального розвитку країни та окремих її регіонів.

Фактично для підтримки науково-технічного потенціалу був задіяний адміністративний механізм розподілу державних коштів, в якому ринковим стимулам не знайшлося належного місця. За державними і комунальними установами закріплювалися утворення інноваційних фінансово-кредитних установ, конкурсний відбір інноваційних проектів, фінансова їх підтримка, контроль за виконанням фінансованих інноваційних проектів та за поверненням наданих кредитів. Невипадково якого-небудь різкого пожвавлення інноваційної діяльності, внаслідок використання державою переважно адміністративних важелів, не відбулося.

На підприємствах України низькою залишається питома вага підприємств, що впроваджують інновації (у 2009 р. - 10,7 %). Низькою є також питома вага інноваційної продукції в обсязі промислової (у 2009 р. - 4,8 %) [7].

За окремими регіонами питома вага інноваційної продукції в обсязі промислової в цілому низька, незважаючи на певні коливання. Зокрема, у 2007 р. цей показник становив у м. Севастополі - 0,8 %, Миколаївській області - 0,6 %, Хмельницькій та Рівненській областях - 1,2 %, Хмельницькій - 1,2 %, Закарпатській - 1,9 %, Дніпропетровській - 4,4 %, Донецькій області - 4,7 %. Трохи вище питома вага інноваційної продукції у Львівській області - 6,8 %. Перевищували відповідний середній показник м. Київ (12,9%), Чернівецька (13,0%), Одеська (13,4%) і Луганська (14,9%) області. Значно перевищувала середній показник Волинська область (38,3 %) [8].

Обсяги інвестування в інноваційну діяльність в Україні незначні, а державна підтримка в загальному обсязі витрат на інноваційну діяльність дуже мала.

Так, у 2007 році загальні витрат на інноваційну діяльність по підприємствах України становили всього лише 10,9 млрд грн. При цьому сукупний обсяг державної підтримки становив 152,4 млн грн, тобто 1,4 % від загальної суми витрат на інноваційну діяльність в Україні. Лише 44 підприємства отримали підтримку із державного бюджету та 13 - із місцевих бюджетів [8].

Інноваційна діяльність в Україні при відносно малих її обсягах має переважно характер відтворення фізичного капіталу.

Так, у 2007 році із 10,9 млрд грн витрат на інноваційну діяльність по підприємствах України переважна кількість коштів (68,9%) була спрямована на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення. Витрати на виконання розробок власними силами підприємств становили тільки 7,3%, на придбання результатів інших організацій для розробки нових або вдосконалення існуючих продуктів та послуг - 1,9%, і на придбання інших зовнішніх знань - 3,0% від загальних витрат на інноваційну діяльність [8].

Зазначені особливості інноваційної діяльності в Україні дозволяють віднести її до інноваційних моделей розвитку, які базуються більшою мірою на запозиченні інновацій, які відтворюють фізичний капітал на основі технологій, вже існуючих у розвинутих країнах.

Переважна частина країн світу (навіть високо розвинуті країни, таких як Японія, Тайвань, Північна Корея та інших так звані «азійських тигрів») належить до інноваційних нетто-імпортерів і активно запозичають інновації з інших країн. У світи є лише окремі країни (США, Німеччина та деякі інші технологічно розвинуті країни), які на світовому ринку виступають як нетто-експортери інновації, здійснюючи комерційну передачу в інші країни патентів, ліцензій, ноу-хау, результатів наукових досліджень і розробок, технологічного устаткування та методів сучасного менеджменту. Основною масою інновацій володіють транснаціональні компанії, які передають своїм філіям або пов'язаним з ним кооперацією суб'єктам господарської діяльності. Причому високотехнологічні елементи інноваційної діяльності залишаються в країнах, де розташовані транснаціональні компанії [7, с. 67-68].

Незважаючи на те, що Україна ще має масштабний науковий комплекс, здатний продукувати інновації, попит на них в економіці власної країни низький, а темпи розвитку і структура науково-технічної та інноваційної сфери не відповідають сучасним вимогам. Триває втрата науково-технічних працівників і скорочення матеріально-технічної бази, необхідної для інноваційної діяльності. За 2000-2009 рр. обсяг загальних видатків на наукові дослідження і розробки по відношенню до ВВП зменшився з 1,16% до 0,95%. Бюджетне фінансування української науки, яке становить трохи менше половини видатків на наукові дослідження і розробки, не налаштоване на одержання кінцевого прикладного результату. У суб'єктів господарської діяльності відсутні економічні стимули для здійснення технологічної модернізації шляхом запровадження нових науково-технічних розробок [3].

Слід визнати, що задіяний адміністративний механізм державної підтримки інноваційної діяльності не стимулює зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації. У цих умовах покладатися лише на зростання та удосконалення організації бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності (що безперечно необхідно) не можна. Певною мірою відповідні заходи державної економічної політики можуть сприяти зростанню пропозиції інновацій, але вони не усувають основну причину слабкої інноваційної активності - відсутність більш-менш значного попиту на інновації з боку суб'єктів господарської діяльності.

Відомо, що попит породжує пропозицію, а не навпаки. Зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації є, на наш погляд, ключовим моментом у активізації інноваційної діяльності в Україні.

Досвід країн нетто-експортерів інновацій (і особливо найбільш успішної в цьому питанні країни - США) свідчить про те, що основним стимулом для зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації є необхідність самовиживання у жорсткій конкурентній боротьбі. На протязі тривалого часу постійним імперативним принципом державної економічної політики США є орієнтація на самовиживання суб'єктів господарювання у конкурентній боротьбі. Держава здійснює жорсткий контроль за відступом від конкурентних засад в економіці. Високий рівень конкуренції змушує суб'єктів господарювання постійно запроваджувати інновації та удосконалювати методи менеджерської діяльності [9, с. 68].

В Україні інша ситуація. Зрощування крупного капіталу з політикою призводить до нехтування правом і законом, сприяє виникненню корупції у її найбільш небезпечній формі - у формі «елітної» корупції. Для крупного капіталу, сконцентрованого переважно у сировинних галузях, складаються «правила гри», відмінні від тих «правил гри», за якими виживає інша частина економіки. У сферу корупційних дій попадають також державні закупівлі, державна фінансова підтримка, розподіл бюджетних коштів і матеріальних ресурсів, розпорядження державною і комунальною власністю, дозвільна система тощо.

В Україні визначальними стали «мережні» економічні відносин, в яких задіяні політики, чиновники та представники бізнесу, що керуються неформальними «правилами гри». Це впливає на сегментацію та монополізацію ринків, формує бар'єри для входу і виходу із мереж. У закритих мережах можна жити за своїми локальними нормами (відмінним від норм права), мало підпадати під зовнішній вплив, перерозподіляти ресурси і певною мірою відводити від окремих підприємств загрозу банкротства, формувати локальні та регіональні ринки та успішно на них діяти. Все це перешкоджає чіткому визначенню прав власності та формуванню конкурентних ринків, на яких трансакційні витрати можуть бути мінімальними, а виконання обов'язків роботодавців перед найманими  працівниками та  бюджетом  належним.  Як  наслідок,  ключові  експортні галузіперебувають під контролем монополій і формують основну частину національного доходу. Внутрішній ринок відповідної продукції не розвинутий. Низькою залишається в економіці частка середнього та малого бізнесу, який душиться податками, перевірками та дозвільною системою. Конкуренція недостатня. Фондовий ринок нерозвинутий. Слабкі структури корпоративного управління. Менеджмент українських підприємств залишається в основному негнучким, репресивним і не зорієнтованим на реалізацію творчого потенціалу працівників [10, с. 47-56].

В експортно орієнтованих сировинних галузях, де формується переважна частина ВВП, питома вага інноваційної продукції у промисловій залишається відносно невисокою, хоча і значно перевищує відповідний середній показник по Україні. Так, у 2007 році питома вага інноваційної продукції у промисловій у виробництві коксу та нафтопродуктів становилаа 33,3%, хімічної та нафтохімічної продукції - 21,6 %, металургійних виробів та готових металевих виробів - 15%.

Значна частина створеної у сировинних галузях додаткової вартості виводиться в офшорні зони замість того, щоб інвестуватися в інноваційний розвиток української економіки. Існуючі «мережні» економічні відносини, які формують та підтримують «елітну» корупцію, є однією із основних причин такого стану речей.

У інших розвинутих країнах не такий жорсткий контроль за відступом від конкурентних засад в національній економіці , як в США, і порівняно більш високий рівень втручання держав в економічні процеси. Відповідно у США приватний капітал відіграє вирішальну роль у підтримці інноваційної діяльності, а у країнах ЄС порівняно більш значною є державна підтримка. Якщо в США вкладення транснаціональних компаній (ТНК), великих приватних банків, різного роду приватних фондів у підтримку інноваційної діяльності у 4-5 разів перевищують державну фінансову підтримку, то у країнах ЄС в окремих дослідницьких роботах державні витрати сягають

30-50% [9, с. 69].

Розвинуті країнах, як правило, мають високий рівень конкурентоспроможності. Найбільш конкурентоспроможні країни є найбільш заможними. За даними за 2010 рік лідери серед них -Швейцарія (1 місце), Швеція (2 місце), Сінгапур (3 місце), США (4 місце), Німеччина (5 місце), Японія (6 місце), Фінляндія (7 місце), Нідерланди (8 місце), Данія (9 місце), Канада (10 місце). Україна, як зазначалося, за конкурентоспроможністю - на 89 місці серед 139 країн світу. Попереду України Естонія (33 місце), Польща (39 місце), Туреччина (61 місце), Російська Федерація (63 місце) і Казахстан (72 місце), позаду Гамбія (90 місце), Гондурас (91 місце) та інші країни з низьким рівнем життя населення [12].

Тож покладання в Україні на державну підтримку інноваційного розвитку виявляються безперспективними, якщо розглядати її у відриві від розв'язання проблеми забезпечення добросовісної конкуренції. Перехід економіки України до моделі інноваційного розвитку потребує подолання «елітної» корупції та переходу до економічних відносин, в яких право і закон будуть відігравати визначальну роль, захищаючи добросовісну конкуренцію та набуті у законному порядку права власності.

Для успішного проведення державної інноваційної економічної політики необхідно передусім змінити «правила гри», привести їх у відповідність з цивілізованими нормами економічної діяльності, створити ринкові стимули для посилення попиту на інновації з боку конкуруючих суб'єктів господарювання.

Зауважимо, що за методологією Світового форуму конкурентоспроможність наполовину залежить від публічних інститутів країни, тобто від існуючих «правил гри», і на чверть - від інфраструктури і ще на чверть - від підсилювачів ефективності (вищої освіти та підготовки, конкуренції на внутрішніх товарних ринках). У рейтингу публічних інститутів («правил гри») Україна пасе задніх - 132 місце із 139, в тому числі по захисту прав власності - 132 місце, по моралі і боротьбі з корупцією - 131 місце, по недопущенню практики протиправного впливу - 136 місце, по ефективності уряду - 137 місце, по забезпеченню безпеки - 95 місце [12].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Е М Ахромкін - Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки україни

Е М Ахромкін - Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки україни

Е М Ахромкін - Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки україни