Е М Ахромкін, В М Філіпповський - Інституціональні проблеми функціонування та розвитку національної економіки - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 30.3 (075.8)

 

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

Е.М. Ахромкін, В.М. Філіпповський

 

Розглянуті основні інституціональні обмеження функціонування та розвитку національної економіки в умовах глобальних економічних викликів. В контексті положень інституціональної теорії показані причини попадання економіки в глибокі «інституційні пастки» та визначені шляхи виходу з них.

 

Постановка проблеми. До останнього часу при розробці та реалізації державної економічної політики основну увагу звертається переважно на використання інструментів державного регулювання економіки, стабілізаційні заходи фіскального характеру та оптимізацію розміру фінансових запозичень. Але традиційні для країн з ринковою економікою інструменти часто спрацьовують не так, як декларувалося та очікувалося. Особливо це характерно для 90-тих років минулого століття, коли плехались надії, що лібералізація цін, приватизація державної власності, зовнішньоекономічна відкритість країни швидко приведуть до подолання витратного характеру економіки, притоку інвестицій, структурних змін та стрімкого економічного зростання. Але тоді країна опинилася у глибокій і затяжній кризі, а відставання від передових країн посилилося.

Ситуація ускладнюється ще тим, що екстенсивний шлях розвитку економіки вичерпав себе вже давно, ще в колишньому Радянському Союзі. Для національної економіки єдиним шляхом забезпечення її виживання, безпеки та стійкого розвитку є зменшення витрат усіх видів ресурсів, структурна перебудова, збільшення у вартості товарів частки інтелектуальної, наукоємної складової [1].

Певний методологічний інструментарій для аналізу відповідних питань дає сучасна інстутиціональна теорія, яка допомагає дати відповідь на питання, чому економічна система несе надмірний тягар трансакційних витрат, і якими мають бути пріоритети соціально-економічного розвитку країни.

Аналіз останніх публікацій та досліджень. Інституціональна теорія - відносно новий напрям економічної науки, що визначився в останні десятиліття минулого віку на стику економічної теорії з правом, соціологією, психологією, політологією тощо. Остаточно інституційна теорія досі ще не склалася, але йде її активний розвиток, що зумовлено прагненням подолати обмеження низки аксіом економікс та намаганнями комплексного дослідження складних соціально-економічних процесів в умовах всесвітньої глобалізації, демократизації суспільств, їх інформатизації, посилення конкуренції на світових та регіональних ринках, поглиблення міжнародного поділу праці та загального прискорення технологічних змін у світовій економіці.

Виділяють погляди «старих» інстутиціоналістів (Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчелла, Дж. Гелбрейта), які характерні для традиційного інстутиціоналізму, і погляди вчених-неоінстутиціоналістів (О. Вільямсона, Дж. Бьюконена, М. Олсона, Д. Норта, Р. Коуза, Г. Мюрдаля, У. Істерлі, Е. де Сото, К. Менара, В. Ванберга, Ф. Бема, В. Ойкена, Л. Тевено, С. Сосьє та ін.).

Між традиційним інстутиціоналізмом та неоінстутиціоналізмом існують суттєві відміності. По-перше, «старі» інстутиціоналісти намагалися аналізувати проблеми сучасної економічної теорії за допомогою методологічного арсеналу інших суспільних наук. Неоінстутиціоналісти вивчають політико-правові та інші проблеми суспільних наук за допомогою методів неокласичної економічної теорії. По-друге, логіка досліджень  «старих»   інстутиціоналістів  будувалася  від  окремих  випадків доузагальнень, а тому загальна теорія остаточно так і не склалася, бо формувалася інстутиціональна теорія без власних інститутів. Неоінстутиціоналісти намагаються проводити аналіз інститутів на базі єдиної економічної теорії. Логіка їх досліджень розгортається, починаючи від загальних принципів неокласичної економічної теорії і до пояснення конкретних явищ суспільного життя. По-третє, якщо традиційний інстутиціоналізм, захищаючи інтереси індивіда, звернув увагу на дії відповідних колективних гравців (профспілок, уряду), то неоінстутиціоналісти в центр уваги ставлять індивіда як учасника колективних дій зі своєю волею та власними інтересами. В рамках «старого» інстутиціоналізму виникли теорія постіндустріального суспільства, теорія конвергенції, теорія постекономічного суспільства та теорія економіки глобальних проблем. В свою чергу, неоінстутиціоналісти також поділяються за певними напрямами досліджень, вивчаючи інституціональне середовище («правила гри») у межах теорії суспільного вибору і теорії прав власності, а також аналізуючи угоди (організації) у межах теорії агентів і теорії трансакційних витрат [2].

Над питаннями використання ідей неоінстутиціоналізму для пояснення особливостей перехідних економік також плідно працюють російські вчені Р. Нуреев, А. Олейник, С. Авдашева, Р. Капелюшників, Ю. Латов та ін.

Мета статті: Показати причини попадання української економіки у глибокі "інституційні паски" та визначити шляхи виходу з них.

Виклад основного матеріалу. «Інституціональні пастки». В науковий оборот поняття «інституціональні пастки» ввів російський вчений В. Полтерович для опису непередбачуваних, але стійких негативних наслідків тих макроекономічних рішень, які були прийняті в Росії в 90-х роках минулого століття. Головною проблемою економічних реформ в пострадянських країнах, особливо в перші роки після розпаду колишнього Союзу, було попадання у глибокі «інституціональні пастки», такі як бартер, неплатежі (невиплата заробітної плати і нерозрахунки з постачальниками), ухилення від податків, корупція, позалегальна економіка [3].

Так, глибокою «інституціональною пасткою» було, наприклад, масштабне продовження використання бартеру замість грошових розрахунків вже після зведення за допомогою традиційних інструментів фінансової стабілізації надзвичайно високої інфляції, викликаної лібералізацією цін, з чотирьохзначних до двохзначних цифр. Про витрати, пов'язані з бартером в період його особливого поширення серед російських та українських фірм можно судити по тому, що, за оцінками експертів, вважалося припустимим продовжувати обмін з партнерами, якщо заборгованість не перевищувала 30-40 % від загального обсягу продажів [6].

В «інституціональні пастки» легко попадати, але з них важко вибиратися. Подібні «пастки» характерні не тільки для економік пострадянських країн. Вони досліджувалися наукою в країнах «третього світу» ще задовго до розвалу колишнього Союзу.

Великий шведський вчений Г. Мюрдаль у тритомній монографії «Азійська драма. Дослідження бідності народів» (1968 р.) звернув особливу увагу на необхідність врахування моральних основ економіки при здійсненні ідеалів модернізації в країнах «третього світу». Для народів Індії, Пакистану, Шри-Ланки, Філіппін, Індонезії та інших країн цих регіонів, де проводилося дослідження, слабкий розвиток виявилася не бідою, яка швидко долається, а драмою. В цій драмі центральними фігурами поставали самі народи і передусім інтелігенція, на яку лягала місія задля здійснення ідеалів модернізації критично підійти до культурного надбання та національних традицій.

Так, багато із азійських цінностей характеризують застійне суспільство і суперечать ідеалам модернізації, незважаючи на те, що представники цих народіврелігійні, неагресивні, високо ставлять моральну цінність особистості. Але релігія, як і весь уклад життя в цих країнах, освячуючи соціальну стратифікацію (кастовість) і вважаючи бідність фактично доброчесністю, зумовлює своєрідну соціальну інерцію. Маси звикли очікувати благ від уряду, не змінюючи укладу свого життя. Уряди прагнуть до всеохоплюючого програмування і, декларуючи ідеї загального добробуту, не беруть на себе навіть формальні обов'язки щодо виконання своїх планів. Був також відсутній досвід мас захищати свої інтереси через демократичні процедури. Капіталовкладення у провідні галузі, без здійснення глибоких та всеохоплюючих змін в економіці, виливалися у формування вузького сектору промисловості, пов'язаної не з внутрішнім, а зовнішнім ринком. Перетворення оберталися посиленням технологічної залежності, дезінтеграцією економіки, зростанням державного бюрократизму та корупції [4].

Інші начебто вихідні умови були у пострадянських країн на початку 90-х років минулого століття, але наслідки значною мірою є схожими. Пострадянські країни, попадаючи в «інституціональні пастки», все більше перетворюються на країни «третього світу». Україна не є винятком з цього ряду. Благі наміри під час реформування економіки неодноразово закінчувалися негативними наслідками.

В пострадянських країнах в останні роки вчені, деякі політики та вищі державні службовці поступово приходять до усвідомлення необхідності врахування обмежень, які накладає існуюче інституційне середовище, причому вже після неодноразового та тривалого попадання економік їх країн у глибокі «інституціональні пастки».

Інституціональне середовище і проблеми пострадянських економік. Під інстутиційним середовищем розуміється сукупність цінностей, формальних і неформальних інститутів («правил гри» та угод), які впливають на співвідношення стимулів (корисності, моралі, афектів та примусу) в діяльності як на мікро-, так і на макрорівні та зумовлюють досягнення мінімальної згоди між учасниками взаємодії [2].

Зауважимо, що цінності є тим, що є значущим для більшості людей, сприймається ними і впливає на їх поведінку. Формальні інститути («правила гри» та угоди) - це закони та підзаконні акти, які є результатом правотворчої діяльності держави. Неформальні інститути - це прийняті умовності та етичні правила, звичаї та традиції, які є результатом тісного співіснування людей.

Залежно від особливостей інституційного середовища в різних країнах традиційні інструменти державного регулювання економіки спрацьовують по різному. Інституціональне середовище накладає певні обмеження на можливі моделі економічного розвитку, а тому має враховуватися при визначенні та здійсненні державної економічної політики. Країни зі сталими ринковими відносинами використовують ці інструменти більш ефективно; в країнах перехідної економіки багато залежить від врахування існуючих інституційних обмежень.

Але культурні чинники не могли не вплинути на формування інстутиційного середовища в пострадянських країнах під час відміни директивного планування і проведення приватизації. Інституціональне середовище, що складалося в пострадянських країнах, знаходилося під впливом розподільчих стереотипів централізованої планової економіки з її диктатом виробника, дефіцитами та затратним характером (надлишковими запасами сировини, матеріалів та комплектуючих, надлишком робочої сили і низькою продуктивністю). Дійовим особам бракувало ринкового мислення, спрямованого на задоволення потреб та очікувань споживачів, на врахування існуючих можливостей та потенційних загроз, раціональне використання ресурсів та визначення стратегічних пріоритетів. Мотив розподіляти та перерозподіляти домінував над мотивом заробляти.

Вже у пострадянський період соціологи неодноразово виявляли також амбівалентність громадської думки (одночасне сприйняття цінностей демократії, вільного ринку і надії на патерналістичну держави або лідера, що піклується за людей і вирішує все за них). Ще під час реформ М.С. Горбачова відбувся перерозподіл прав контролю на користь директорського корпусу та місцевих властей. Це створило певні передумови для вимагання хабарів, а також намагань виводу активів та привласнення частини доходу підприємств [5].

Першу хвилю реформ у пострадянських країнах вчений-інституціоналіст В. Андрефф справедливо вважає копіюванням абстрактних економічних моделей, з орієнтацією на начебто відомий результат - повністю конкурентний ринок [6]. Уявлялося, що швидка та безоплатна роздача власності приватним особам сама по собі приведе до легального попадання прав власності до тих, хто здатен і прагне використовувати власність у найбільш ефективний спосіб, як лише з'являться біржі цінних паперів. Відповідно, вибудується ефективна економічна система, в якій ринкова конкуренція буде визначати поведінку власників та менеджерів підприємств Але економічні зв'язки, які сформувалися за «правилами гри» централізованого планового господарювання, відрізнялися безальтернативністю. Це обмеження також не було враховане під час приватизації. Приватизувалися окремі підприємства різних виробничих ланцюжків, а тому виробники, які були в цьому ланцюжку подалі від споживача, опинялися у бартерних «пастках» і перетворювалися на заложників своїх більш вигідно розташованих в ланцюжку партнерів, які отримали можливість своєрідної ренти [3].

Можливою альтернативою швидкій приватизації могла бути попередня реструктуризація підприємств, тобто оптимізація меж підприємств шляхом позбавлення від непрофільних і придбання профільних активів. Але цьому завадив прийнятий курс на масову ваучерну приватизація, яка призвела до розпорошення акціонерного капіталу [5]. Приватизація не дозволила створити «жорстку» корпоративну структуру, яка базується на ефективному контролі за діями керівників підприємств з боку зовнішніх власників. Ці дії також не обмежувалися з боку фондового ринку через його нерозвинутість. Старі механізми контролю були сламані, а нові, принаймні в коротко- і середньостроковій перспективі, не були створені. Між власниками і менеджерами склалася система відносин, яку проф. В. Андрефф точно визначив, як «ані план, ані ринок» [3].

Деякі особи, які займали привільовані позиції в колишній системі, скористалися задля своєї користі методами приватизації, продвигаючи її «номенклатурний» варіант. В подальшому відбувся перерозподіл акцій на від не інформованих акціонерів через нерозвинутий і недостатньо легітимний фінансовий ринок на користь менеджерів та зовнішніх власників за цінами, нижчими за ринкові. Поглиблюється процес старіння фізичного капіталу, особливо на підприємствах металургійної, вугільної галузей, в машинобудуванні, комунальному секторі економіки тощо. Залишається гострою проблема інвестиційної привабливості економіки. Фондовий ринок, між тим, залишився нерозвинутим і не став ані механізмом контролю за діями менеджменту, ані джерелом фінансування інвестицій. Вивід активів підприємств, корупція та ухилення від податків набули широких масштабів [6].

Як підрахували економісти, за 15 років незалежності України вивезено приблизно 40-60 млрд. доларів США капіталу, а надійшло усього 6,7 млрд. доларів [9]. Гострою остається проблема хабарництва. Так, за даними Дж. Гельмана та ін., опублікованими в 2000 році, хабарництво складало в Росії - 2,8 %, Грузії - 4,3 %, Україні та Узбекистані - 4,4 %, Арменії - 4,6 %, Азербайджані - 5,7 % від сукупних доходів фірм [5]. За даними опитування громадської думки про стан корупції в Україні в січні-квітні 2007 року, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, 67

% українців, котрі на протязі упродовж останніх 12 місяців мали справу з державними посадовими особами, зазначили, що були втягнуті в корупційні дії у тій чи іншій формі. Від третини до половини з тих, хто мали справу з державними посадовими особами, відзначили, що посадовці вимагали хабарів. Частіше це траплялося в університетах, медичних закладах, міліції, комунально-житловому господарстві, у дозвільній системі, при інспектуванні підприємств, на митниці, при прийомі на роботу до державних органів та в суді [9].

Сьогодні в Україні приватна власність складає приблизно 80 % (для порівняння: у Франції - 50 %). При цьому, наприклад, від країн Східної Европи, які пройшли процес приватизації, Україна відрізняється наявністю великого олігархічного капіталу. Ключові експортні галузі находяться під контролем монополій і формують основну частину національного доходу. Внутрішній ринок відповідної продукції не розвинутий. Відносно нерозвинутими залишаються середній та малий бізнес. Конкуренція на продуктових і фондовому ринках недостатня; слабкі структури корпоративного управління.

Менеджмент українських підприємств залишається в основному негнучким, репресивним і незорієнтованим на реалізацію творчого потенціалу працівників; часто порушуються елементарні трудові права людини. В той же час у передових країнах світу відбувається перехід у стосунках з персоналом до організаційної культури співпраці та участі, що в умовах високої конкуренції та швидких технологічних змін має вирішальне значення для економічного успіху [7].

Організація професійно-технічної та вищої освіти значною мірою забюрократизовані і відірвані від потреб ринку праці. Незважаючи на збільшення числа вузів, кількості спеціальностей та студентів, система вищої освіти продовжує функціонувати в автономному режимі, слабо впливаючи на перетворення українського суспільства в суспільство знань. Структура професійно-технічних освітніх послуг деформована в бік вузькоспеціалізованих робочих професій, притаманних поділу праці, який існував в затратній економіці із застарілими технологіями і зберігається значною мірою і до нашого часу. Поряд з цим в передових країнах ведеться підготовка кваліфікованих працівників широкого професійного профілю зі термінами навчання до 3-4 років на базі добре оснащених коледжів та технічних центрів, що відповідають вимогам сучасного гнучкого, високотехнологічного та наукоємного виробництва [12].

Зазначені проблеми є загальними для пострадянських країн і пов'язані з характерними особливостями інституційного середовища їх економік. У своїй сукупності ці особливості є проявами того загального для різних (не тільки пострадянських) країн явища, яке російський вчений-інституціоналіст А. Олейнік називає «мережевим капіталізмом», розуміючи складну систему формальних та неформальних, прозорих та непрозорих, групових та персоніфікованих зв'язків між кінцевим складом учасників локалізованих економічних відносин, які виникають між групами підприємств та підприємствами, а також групами та окремими представниками бізнесу і владних структур. Мережі розрізняються за доступністю, інтенсивністю зв'язків, централізацією, відкритістю тощо. Особливу роль в мережах відіграє соціальна та нормативна близькість. Мережева природа економічних відносин впливає на сегментацію та монополізацію ринків, а також формує бар'єри для входу і виходу із мереж. Закриті мережі можуть жити за своїми локальними нормами (відмінним від норм права) і мало підпадати під вплив іззовні, перерозподіляти ресурси і відводити певною мірою від окремих підприємств загрозу банкротства, формувати локальні та регіональні ринки та успішно на них діяти. В пострадянських країнах, як свідчать соціологічні дослідження, значення «мережевих бар'єрів» не зменшилося за роки реформ, а зросло. Тому є підстави вважати, що становлення «мережевого капіталізму» відбулося [8].

Характерне для «мережевого капіталізму» зрощування бізнесу, політики та бюрократії перешкоджає чіткому визначенню прав власності та формуванню конкурентних ринків, на яких трансакційні витрати можуть бути мінімальними, а виконання обов'язків роботодавців перед найманими працівниками та бюджетом -належним.

Зауважимо, що в інституціональній теорії трансакційні витрати визначаються як витрати неповної контрактації. Під контрактом розуміється будь-яка добровільна угода, що гарантує поставку товару або послуги при певних умовах у визначені строки. Неповний контракт - це контракт, недостатній для управління угодою. Звичайно неповний контракт може бути особливо розповсюдженим в умовах невизначеності середовища, коли важко або неможливо врахувати всі обставини чи навіть передбачити їх існування. Але навіть в умовах усвідомлення та коректного визначення сторонами можливих обставин неповнота контракту може мати місце, якщо контракт не може бути виконаним через недосконалість механізму забезпечення його виконання третєю стороною.

Трансакційні витрати включають витрати до укладання контракту, а саме щодо складання, узгодження контракту та встановлення гарантій його виконання, а також у післяконтрактній ситуації, яка виникає у зв'язку з недосконалою адаптацією контракту до виникаючих умов, а також узгодженнями з приводу виявлених прогалин, помилок, недоліків та непередбачуваних обставин.

Трансакційні витрати переважно пов'язані з факторами неекономічного характеру і зумовлені мотивами поведінки ключових гравців в економічній сфері та неформальними «правилами гри» і угодами, за якими вони діють. Виживання і розвиток національної економіки потребують зменшення непосильного тягарю трансакційних витрат на економіку. Особливо це важливо в умовах світової економічної кризи та значної залежності країни від експорту продукції важких та сировинних галузей (металургії, основної хімії, рослинництва).

Сьогодні економіка несе надмірний тягар трансакційних витрат, пов'язаних з недобросовісною конкуренцією, слабкістю товарних та фондового ринків, нецільовим використанням бюджетних коштів, виведенням активів підприємств, хабарами тощо. Значною є доля нелегальної економіки (тіньової, неофіційної, фіктивної, а також кримінальної) [11] і, відповідно, розповсюдженим ухиленням від оподаткування. Фірми, включені в «мережі», при цьому знаходяться часто в привільованому стані, а це посилює податкове навантаження на легальний бізнес, стримуючи його розвиток та створюючи загрозу для виживання.

Вихід із «інституційних пасток» та економічний розвиток. Структура прав власності, яка склалася в Україні, не є економічно ефективною і соціально легітимною. Але будь-який її вольовий перерозподіл без зміни формальних та неформальних «правил гри» тільки призведе до загострення ситуації. Не вирішує проблему і локальний перерозподіл прав власності внутри «мереж». Такий перерозподіл може зробити структуру більш ефективною, але при цьому відповідне зміцнення «мережі» буде найімовірніше відбуватися за рахунок більш високих транакційних витрат усієї економічної системи і, відповідно, стримувати соціально-економічний розвиток. Альтернативне вирішення проблеми економічно ефективної та соціально легитимної структури прав власності бере свій початок у політичній сфері. Рух по цьому шляху потребує передусім відмови від моделі владних відносин, нав'язаних суспільству. Держава має керуватися принципами справедливості в кожній із сфер суспільного життя, а також вибудовувати механізм відповідальності представників держави перед громадянами та зворотного зв'язку з ними [3].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Е М Ахромкін, В М Філіпповський - Інституціональні проблеми функціонування та розвитку національної економіки

Е М Ахромкін, В М Філіпповський - Інституціональні проблеми функціонування та розвитку національної економіки