одна з необхідних умов свідомого сприймання - Інтегрування суміжних мовознавчих дисциплін - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 483 (071.1)

LB. Беседовська,

викладач

(Коростишівський педагогічний коледж)

ІНТЕГРУВАННЯ СУМІЖНИХ МОВОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН - ОДНА З НЕОБХІДНИХ УМОВ

СВІДОМОГО СПРИЙМАННЯ

Автор статті доводить доцільність використання інтеграції курсу сучасної української літературної мови з суміжними мовознавчими дисциплінами: історією мови та історичною граматикою, - яка сприятиме свідо­мому оволодінню мовними нормами, шляхом встановлення причиново-наслідкових зв 'язків під час самостійних

досліджень-відкриттів.

Здавалося б, мова - річ проста, та це загадковий феномен людини. Мова - це інформаційний простір, який формувався тисячоліттями, а кожне слово - носій інформації. Досягнувши певного віку, дитина не відчуває особливих труднощів у оволодінні мовою на комунікативному рівні, та мова у плані пізнання механізмів, за­кономірностей функціонування і розвитку, осягнення підвалин мовного існування людини належить до одного з найскладніших об'єктів наукового пізнання. Вивченням природної людської мови займаються не лише мово­знавство та суміжні з ним дисципліни. Будь-який учений, письменник та й просто мисляча людина обов'язково задумується над живою субстанцією, якою є мова.

Учення про норми як узвичаєні способи вимовляти й записувати слова відповідно до об'єктивних законів мови становить теоретичну базу культури мови. Знання орфоепічних, орфографічних, лексичних, граматичних і стилістичних норм забезпечують оволодіння культурою мови. Орієнтація суспільства на розвиток людини зу­мовила нові вимоги до вивчення навчальних дисциплін. Робота викладача повинна бути спрямована на форму­вання національно-мовної особистості, яка володіє вміннями та навичками вільно користуватися всіма засоба­ми української мови, постійно виявляє увагу до культури власного мовлення. Навчальне заняття має будуватися за системою інтерактивної моделі, де побутує дослідження, пошук, логічне структурування і така психологічна атмосфера між викладачем та студентом, що сприяє інтересу до навчання, викликає готовність до сприймання. Основне завдання викладача - добирати засоби для реалізації студентом внутрішньої свободи вчитися і вияв­ляти ініціативу в цьому процесі. Позбутися практичного білінгвізму, що призвів до мовної інтерференції, та усвідомити своєрідності української мови допоможе занурення в історію розвитку мови. Саме інтегрування курсу мови з суміжними мовознавчими дисциплінами: з історією української мови, історичною граматикою, -спроможне викликати інтерес студентів до мовознавства, сформувати уявлення про мову як динамічну систему, що базується на певних історичних закономірностях, сприятиме свідомому оволодінню літературними норма­ми, шляхом встановлення причинново - наслідкових зв'язків під час самостійних досліджень - відкриттів. Таке поєднання дасть можливість створити лабораторію пошуку, залучити всіх студентів до розв'язання проблем­них питань. Даючи поняття про орфографію, необхідно познайомити студентів із процесом становлення украї­нського правопису. Це попередить ряд запитань, які виникають щодо правопису слів іншомовного походження, вживання букви ґ та ін.

Український правопис, як правопис слов'янський, веде початок від глибокої давнини. Давні слов'янські пле­мена, з яких походить український народ, знали письмо від найдавнішого часу. Кияни, будучи в центрі східно­слов'янського державного життя, вміли писати вже в IX ст., про що свідчить переклад Євангелії та Псалтиря з грецької на мову "руську" як засвідчив у 860 чи 861 рр. св. Костянтин Філософ. Що це було за руське письмо, наука точно ще не встановила, але певним є те, що письмо таке було. 988 року відбулося офіційне хрещення киян і було прийнято богослужбові книжки з Болгарії, запроваджено й болгарський правопис, який упорядку­вали брати Костянтин і Мефодій. Запозичений із Болгарії правопис міцно запанував і тримався, звичайно, зі змінами аж до нового часу. Частина давніх звуків з часом зовсім відмінилася, а між тим їхні букви ще лишалися на письмі, наприклад, юс великий, юс малий, ъ, ь, и, s (зіло). Життя вимагало правописної реформи, що й зро­бив митрополит Тирновський Євфимій в Болгарії в другій половині ХІУст. Під кінець ХІУ ст. цей Євфиміїв правопис прийшов і в Україну. Штучно пристосований до українського письменства, новий правопис заглушу­вав рідні ознаки. Наприклад, цей правопис наказав писати ь замість ъ в кінці слова, вживав такі форми, як твоа, святаа, вживав юс великий замість ъ, я, о, ставив знак наголосу на початку й в кінці слова. Та у львівсь­кому " Адельфотесі" 1591 року знаходимо нову букву - ґ, яка панувала в тодішньому новогрецькому письмі. Перші українські більш організовані канцелярії з'явилися за Литовсько-Руської держави ще з ХІУ ст.; канцеля-рійною мовою того часу стала мова північноукраїнська, зі своїми характерними ознаками: е замість h, я, що збігалися з ознаками й білоруськими. З мови канцелярійної ці ознаки перейшли до правопису книжкового й міцно трималися аж до кінця XVII ст. Упорядником нового правопису в Україні того часу став учений Мелетій Смотрицький (1578 - 1633), автор "Граматіки Славенския правильноє Сінтагма", яка протягом 150 років була головним джерелом граматичного знання для всього слов'янського світу. Звичайно, правопис Смотрицького так само не відповідав потребам живого мовлення, а тому він не звільнив української мови від давнього правопису, хоча остаточно закріпив букву ґ. Правописна система мала надію на пристосування до живої мови, але в бере­зні 1708 року за наказом царя Петра І замінено стародавню кирилицю на нову гражданку, а кирилицю дозволе­но вживати тільки для церковних видань. Це був дуже дошкульний удар для розвитку українського правопису, бо він силою спинив процес пристосування правопису до живої української мови. Жива українська мова знахо­дила собі ще деякий притулок у виданнях Києво-Печерської друкарні, де культивувався тоді й український пра­вопис. Але Петро І 5 жовтня 1720 року видав відомий наказ для українських друкарень: "А вновь книг ника­ких, кроме церковных прежних изданій, не печатать". 1798 року з'явилася "Енеїда" Котляревського. Українсь­ка жива мова, нарешті, остаточно стала мовою літературною. На порядок дня ставала справа й нового правопи­су, але батько нової української літератури І. Котляревський не став і батьком нового правопису. Котляревсь­кий писав тим самим правописом, яким писали в Україні в кінці XVII -XVIII ст., продовжуючи старі традиції, але вже захмарені гражданкою Петра І. Він звук [и], що утворився з давніх ы та и передавав трьома буквами и, ы, і (мыло, високій), звук [і] - буквою и ( стиль, жинка) та h (окно), звук [е] - буквою э (поэть). Проте "Енеїда" спричинила питання про окремий український правопис. Батьком нового правопису став Олександр Павловсь-кий, автор першої української граматики " Граматика малороссийского наречия", що вийшла в 1818 році. Пав-ловський звернув увагу на багатство української мови на звук і, став на захист фонетичного принципу право­пису, що сприяло зближенню письма та усного мовлення. Він першим почав передавати той звук, що походить з давніх о, е, h, через і, наприклад: піпь, стіль, сім 'я; буквосполучення дж і дз позначав відповідними українсь­кими африкатами (джыкгунь), букву h вживав замість сучасної букви є (твоіі), український и передавав через ы (лысть), ь вживав для роздільної вимови губного та я (мьясо). Павловський і запровадив до української графіки букву і. Проти фонетичного принципу правопису О. Павловського став великий знавець мови М. Максимович, який не хотів поривати зі старим етимологічним правописом. На його думку, правопис повинен, " крім історич­ної своєї стихії, виражати собою більш або менш етимологічні закони і властивості нашої мови". А компромі­сом стала його система - над давніми е та о, що перейшли на і, ставив дашка чи " французьку кровельку", як говорив сам Максимович: втккали, жалфбно; те саме, але непослідовно, завів він і для "м'якого" і, наприклад: идоить, синой. Ці " дашки" (кутик вістрям догори) над к, ф, ы, власне, не придумав сам Максимович - подібне було вже і в XVIII ст. у рукописах до Максимовича,- часом бувало, що над ь та ц ставили по дві крапки, коли їх треба було вимовляти як наше і. Максимовичеві дашки появилися тільки з випадку, а не з наукових вимог, так стверджував сам автор. В історії розвитку українського правопису велику роль відіграла " Русалка Дністровая", збірник 1837 р., випущений у Будапешті членами "руської трійці" - Шашкевич, Головацький і Вагилевич. Пра­вопис цього збірника порвав зі старовиною, і автори його першими вжили такий правопис, який де в чому па­нує в українській мові й тепер, застосувавши девіз : " Пиши, як чуєш, а читай, як видиш". Вони викинули ъ, ы, що вже з найдавнішого часу втратив у нас своє звукове значення; замінили ы на и; давні е та о, як і Павловсь-кий, передавали через і: віз, сокіл, стіл; церковне є запровадили до гражданки: маєш, волосє; вперше вжито йо, ьо, як і в сучасному правописі: ройом, зьобали. Після виходу в 1856 році праці "Записки о Южной Руси" попу­ляризатором нового правопису є П. Куліш, який остаточно стає прихильником правопису фонетичного. Але треба зауважити, що в порівнянні з тим, що було до Куліша, він не вніс до правопису нічого нового, а лише зі­брав і широко впроваджував те найкраще з правопису, що було вже до нього. Закріпив уживання і та и в сучас­ному їм значенні (мати, сіно) та занадто фонетизував дієслівні форми (клопочецьця). У 1873 році вийшов 1 том " Записок Юго-Западного отдела Российского географического общества", співробітниками якого були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Лисенко, П. Чубинський. Вони узагальнили цілком сучасний фонетичний правопис. У цьому виданні вперше бачимо вживання ї в нашому значенні: мої, їсти. Від цього часу вживання ї стає послідовним. Але український правопис не знав спокійного розвитку. Українські вчені, яких очолив П. Чубинський, об'єдналися навколо відділу " Географического Общества" і працювали над вивченням життя нашого народу. Ця праця дуже налякала тодішній уряд. І, як результат, з' явився наказ 18 травня 1876 року, який на довгі роки призупинив розвиток українського правопису. Ось з нього та частина, що стосується правопису: "Государь Император 18 минувшаго мая Всемилостивейше повелеть соизволил: 2. Печатаніе й из-даніе в Имперіи оригинальных произведеній и переводов на том же (малороссійском) наречіи воспретить, за исключеніем лишь: а) исторических документов й памятников; б) произведеній изящной словесности. Но с тем, чтобы при печатаніи исторических памятников, безусловно, удерживалось правописаніе подлинников, в произ-веденіях же изящной словесности не било допускаємо никаких отступленій от общепринятаго русскаго право-писанія"... В українських виданнях з урядового примусу запанувала т. зв. "єрижка" чи правопис "єрижний" (від назви буков ъ - єр, йор, та ы - єри). Та були спроби й корінної зміни українського правопису. Один з більших недоліків нашого правопису є те, що ми вживаємо окремі поодинокі знаки для так званих йотованих голосних, що складаються з двох звуків,- замість писати ]а, ]е, ]у пишемо я, є, ї, ю, а це приносить чимало непорозу­мінь. М. Драгоманов у своїх женевських виданнях 1877 року писав уже по-новому, намагаючись кожен звук передати окремою буквою, а саме: 1) за прикладом болгар та сербів Драгоманов завів букву j і писав - мо]у, да]е, сто]іть, 2) м'якість приголосного позначати через ь: земльа, льуде: 3) заміть й писав j: ка]дани; 4) замість паєрика вживав теж j: об]ава, м]асо; 5) замість щ вживав, як було в давнину: шчо, шче.

1886 року вийшов відомий " Малорусско - німецкий словар" Євгена Желехівського, який сильно вплинув на становлення фонетичного правопису в Галичині. Новиною цього правопису було послідовне вживання ї не тільки на початку складу замість йі, але й після приголосного на місці давніх h та е, наприклад: сніг, сїно, дїло -дїл, нїс - несу, але ніс - носа, діл - долу. У 90-х років XK ст. фонетика перемогла етимологію. В урядовім за­провадженні фонетичного правопису в Галичині дуже багато попрацювали Ст. Смаль-Стоцький та Ф. Гартнер, що в 1893 році видали працю "Руска граматика". Нового було зовсім мало, але важливе було те, що цей право­пис здобув урядове затвердження. Під час першої революції в Росії, з 17 жовтня 1905 року впали правописні заборони в Україні і постала українська преса. Відразу ж запанував фонетичний правопис, що виробився тут ще до 1876 року. Запанував той правопис, який обстоював знаний письменник Борис Грінченко. А 1908 - 1909рр. вийшов відомий "Словарь української мови", за його редагуванням. В Україні до 1917 року не було рідної школи, а тому не було й тієї найголовнішої причини, що найбільш змушує до певної кодифікації правопису для щоденних потреб. І з часу заведення української школи в 1917 р. розпочинається унормування українського правопису. Весною 1919 року була скликана Правописна комісія з найвидатніших українських учених і педа­гогів. І. Огієнко подав на розгляд свої " Правила українського правописання". Це вже була перша наукова сис­тема нашого правопису. 17 січня 1919 р. міністр народної освіти Іван Огієнко ухвалив складений правописний кодекс для обов'язкового вжитку в усій Україні, і він вийшов у світ під назвою " Головніші правила українсько­го правопису". 20 лютого 1920 року Всеукраїнська Академія наук знову переглянула ці " Правила" й ухвалила їх до загального вжитку з деякими доповненнями. Так з'явився перший авторитетний правописний кодекс в Україні, т. зв. академічний правопис. Перша система українського правопису 1918 - 1921 років робилася наспіх, бо життя вимагало її. Була вона коротка й не до кінця розроблена. Тому Академія наук та Народний комісаріат освіти незабаром узялися знову за цю працю. Скласти правопис доручили мовознавцям: А. Кримському, В. Га-нцову й О. Синявському. У цій харківській Правописній комісії найбільше суперечок було щодо вимови слів іншомовного походження, особливо за західноукраїнської, що різко розходиться з вимовою східноукраїнською. Комісія, проти постанови Академії наук, пішла на поступки, й багато західноукраїнського з вимови іншомов­них слів таки прийняла. Але ця харківська Правописна конференція 1929 р. переступила своє завдання: їй до­ручено було покласти в основу своєї праці академічний правопис, а конференція в багатьох правилах, а головне в правописі слів іншомовного походження, відступила від нього; наприклад, конференція прийняла - як комп­роміс для Галичини - тяжкі й плутані правила писання г і ґ та л і ль, тоді як Академія наук постановила була писати тільки г і л. І правопис знову вернувся до Академії наук. Школа чекати не могла, і О. Ізюмов від імені вчительства 1931 р. випустив свого правописного словника, що базувався на східноукраїнській традиційній ви­мові й першій системі Академії наук. Таким чином, в Україні, фактично, постало два правописи: урядовий і вчительський, що різнилися правописом слів іншомовного походження. Академія наук змушена була латати харківську постанову, і аж 1933 року в нових своїх правилах викинула харківські постанови про ґ та ль і повер­нулась до попередньої своєї постанови - у словах іншомовного походження писати г і л. На початку 1942 року уряд в Україні доручив Академії наук поновити свою роботу над упорядкуванням українського правопису. Цього часу академія була вже евакуйована до Уфи, й очолив роботу над доопрацюванням проекту відомий український мовознавець Л.А. Булаховський. 1946 року вийшов друком цей "Український правопис" у накладі мільйона примірників. Академія наук, укладаючи новий правопис, постановила " без поважних підстав не від­ходити від того, що вже усталилось, отже, в основному не примушувати культурну масу країни перевчатися". Тому він мало чим різниться від правопису попереднього, й нікому перевчатися не доводиться. Важлива була й друга засада праці академії: "Зберегти народні засади правопису його близькість до вимови широких мас", а також " орієнтуватись у всьому важливому, що становить специфіку мови, саме на цю специфіку (фонетика, морфологія), як вона відбилась і відбивається в мові найкращих письменників". Ці головні засади нового пра­вопису відбилися найбільше на правописі слів іншомовного походження - правила наказують писати так, як традиційно й писалося в Україні: без ґ в словах іншомовного походження, без частого м'якшення л і т. ін. У правописних правилах 1929 року правила писання г - ґ та л - ль займали цілі сторінки, а зрозуміти легко не могла й людина з освітою. Тепер же ці правила займають усього кілька рядків: "L у словах іншомовного похо­дження передається непом'якшеним або пом'якшеним л, - залежно від того, як узвичаєне те чи інше слово в українській мові", отже: новела, клас, план, але автомобіль, пілюля, Золя й т. ін. Іще простіше правило про Г: "g і h звичайно передаються буквою г", наприклад: грунт, герцог, Гете, Гюго і т. ін. Академія постановила: "пе­редаються", цебто пишуться, але промовчала про вимову їх, а тому можна написане вимовляти, хто вміє: Ґете, Ґюго й т. ін. Варто зауважити, що вилучення букви ґ з нашого правопису, як то було й за царату, йде проти нашої багатовікової традиції, а також і проти " вимови широких мас" (пор. гекати, галаган, гедзь, герготати, гу­ля й т. ін.) та "мови найкращих письменників". Це поспішна "евакуаційна" ухвала, яких у новому правописі є чимало.

Правопис 1946 року з невеликими змінами й доповненнями було перевидано в 1960 році. Питання про чер­гове видання "Українського правопису " постало як вимога часу в 1990 році. Було створено Орфографічну ко­місію, до складу якої ввійшли відомі вчені-мовознавці. Робоча група керувалася такими правилами: 1) не змі­нювати традицій української графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці; 2) не ускладнювати принципи написання українських слів новими правилами і винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ; 3) по можливості, спростити правопис складних слів, крити­чно поставитися до правописних моментів, які не випливають із мовної структури; 4) докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження. 3 вересня 1991 року Орфографічна комісія підтримала постанову І Міжнародного конгресу україністів про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців [4]. Вже існує Проект найновішої редакції Українського правопису (К., 1999). Його прийняття - питання часу.

Зацікавивши студентів таким історичним екскурсом, варто долучити їх до дослідницької роботи за темами " Коли з' явилася крапка над і", " Історія літери ґ ", " Російський та український алфавіти у діахронічному аспек­ті". Історична довідка доречна при осмисленні чергувань, які є найхарактернішою фонетичною рисою, що вирізняє українську мову від інших слов'янських. Чергування [О], [Е] з [І] відбувається як при словозміні, так і при словотворенні. Така зміна зумовлена занепадом зредукованих Ъ (єр) і Ь (єрь), які існували в мові про­тягом Х-ХІ ст. Саме вони у давній мові сприяли дії закону відкритого складу, за якою всі склади були відкри­тими, наприклад: сы-нь, дь-нь. У слабкій позиції (перед складом з голосним повного творення, що позначалисябуквами а, о, у, ы, е, и: правьда, бьчела; у кінці слова: сынь, пальць; перед складом із зредукованим голосним у сильній позиції: жьньць) зредуковані не звучали, а в сильній - (у наголошеній позиції: дьчи,чьсти; перед складом із зредукованим голосним у слабкій позиції: жьрьць; у сполученнях ьр, ьл, ьр, ьл між приголосними: тьргь, жьлть ) Ъ вимовлявся як короткий [О], а Ь - як короткий [Е]. У Х11 ст. перестає діяти закон відкрито­го складу, який спричиняє занепад Ъ і Ь у слабкій позиції, що передали свою силу голосному в попередньому складі, подовжуючи його, а в сильній позиції зредуковані перетворилися в голосні повного творення. Прояс­нення сильних Ъ , Ь в О, Е і занепад слабких редукованих у тих же морфемах призвело до виникнення чергу­вання [О], [Е] з нулем звука: замькь - замка (замок - замка); жьньць - жьньця (жнець - женця). Унаслідок занепаду редукованих якісно й кількісно змінилася структура складу: складів у слові стало менше, з'явилися нові закриті склади: сто-ль - стол, во-ль - вол. Давні короткі звуки [О], [Е] в нових закритих складах перетво­рилися шляхом дифтонгізації на [І]: стіл, віл, піч, (у поліських говірках зберігаються такі дифтонги та фонети­чно утворені з них монофтонги: вул, кунь, вуол, вуил, вуіл). Отже, чергування [О], [Е] з [І] є результатом збере­ження етимологічних [О], [Е] у відкритих складах. У багатьох словах української мови в закритому складі зу­стрічається такий звук [І], який не чергується з [О], [Е], коли попадає у відкритий склад: дід - діда, сінце - сіно. Такий звук [І] походить не з [О] чи [Е], а з давнього голосного переднього ряду h (ять) [2]. У монографії "Життя слова" В. Русанівський і С. Єрмоленко обґрунтовують, чому сучасна літературна мова визнала в родовому від­мінку лише форму корів. Слова з повноголосими -оро-,- ере-,-оло- (борона, очерет, колода і т. ін.) не завжди змінюють у закритому складі [о] на [і]: борона - борін, але ворона - ворон. Лексеми з постійним наголосом зде­більшого зберігають у цій формі [о]: долоня - долоні - долонь, сорока - сороки - сорок. У слові корова наголос також незмінний, але всупереч цій закономірності більшість говорів має в цьому відмінку тільки форму корів, тому вона й стала літературною. У мовній сфері відбувається своєрідна дифузія - взаємопроникнення. Цікавим би стало дослідження орфографічних норм, що стосуються правопису літери є в прізвищах типу Бєлінський, літери е в словах типу серпень, яке б провели студенти, обґрунтувавши його на основі історичної довідки.

Використання елементів історичної граматики не лише дає змогу показати механізм чергувань, а й сприяє свідомому засвоєнню норм. Так, спираючись на знання студентів про зміни приголосних у потоці мовлення, можна пояснити процес подовження. В українській мові подовжені приголосні розвинулися в результаті асиміляції [j] до попереднього м'якого приголосного. Перед [j] вимовлявся зредукований голосний [Е] (Ь (єрь) у сильній позиції) : [знань]е]. Після занепаду зредукованого у слабкій позиції [н] і [j] опинилися поряд, між ни­ми відбулася прогресивна асиміляція: [н'] уподібнив наступний звук [j], у результаті виникла форма знаннє. Пізніше за аналогією до іменників середнього роду типу лоша кінцевий голосний [Е] змінився на [А], наприк­лад: знання, життя. Тверді приголосні [j] не асимілювали, тому подовження в таких випадках не відбулося: здоров'я, подвір'я [1; 3]. Якщо перед м'яким приголосним є ще інший приголосний, то подовження не відбувається , хоч цей приголосний і асимілював звук [j]. Подовження приголосних властиве лише в позиції між голосними, а тому в інших випадках відбувається стягнення, або втрата приголосним подовженої вимови й зміна його на звук звичайної довготи: ксть]у], орфографічно вкстию, вкстью-- [вкст jy] - [в'іс'т'т'у] -[в'іс'т'у], орфографічно вістю [5].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

одна з необхідних умов свідомого сприймання - Інтегрування суміжних мовознавчих дисциплін

одна з необхідних умов свідомого сприймання - Інтегрування суміжних мовознавчих дисциплін