М М Гуренко-Вайцман - Історичні традиції формування сучасного громадянського суспільства в україні - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 347.471 (477) 09

Гуренко-Вайцман М. М.,

доктор юридичних наук, професор, Філик Н. В.,

кандидат юридичних наук

ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Анотація. У статті розглянуто деякі позиції та точки зору на принципи побудови громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова: громадянське суспільство, права, свобода, громадянин, власність.

Аннотация. В статье рассмотрены некоторые позиции и точки зрения построения гражданского общества в Украине.

Ключевые слова: гражданское общество, права, свобода, гражданин, собственность.

Annotation. The article deals with some contemplations and viewpoints on the civil society construction in Ukraine.

Key words: civil society, rights, freedom, citizen, property.

Постановка проблеми. Реформотворчі процеси, що відбуваються в Україні в усіх суспільних відносинах та інститутах, політичні й економічні зміни, стрімкий розвиток юридичної науки актуалізують потребу в нових теоретичних розробках майбутнього суспільного розвитку. Особливої актуальності в українському суспільстві набула концепція громадянського суспільства як необхідна передумова для здійснення суспільних перетворень і інтеграції України в європейську спільноту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В останні роки питання становлення і розвитку громадянського суспільства стало більш активно вивчатися вченими різних галузей соціальних знань. Дослідники намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в інститутах та функціях громадянського суспільства у зв'язку з розширенням соціальних функцій держави, віднайти нові способи взаємодії його з державними структурами.

Цій проблематиці присвячені наукові праці українських вчених у галузі загальної теорії держави і права - В. Бабкіна, С. Бобровник, О. Богініч, В. Головченко, В. Горшеньова, А. Зайця, О. Зайчука, Т. Ковальчук, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, П. Рабіновича, О. Скакун, О. Скрипнюка, М. Цвіка; представників українського конституціоналізму, інших галузей правової та політичної науки -В. Баштанника, В. Борденюка, М. Братасюк, С. Головатого, М. Козюбри,

В. Кременя, І. Кресіної, А. Мацюка, Н. Нижник, В. Погорілко, В. Речицького, С. Рябова, В. Скоромахи, Л. Слінченко, В. Тація, Ю. Тодики, В. Селіванова, І. Хижняка, О. Хуснутдінова, В. Шаповала, О. Шмоткіна, Г. Кедрової, А. Юлдашева та інших.

Метою статті є аналіз різноманітних історичних традицій формування сучасного громадянського суспільства в Україні та можливість їх використання в національному праві.

Виклад основного матеріалу. Сучасне ставлення до громадянського суспільства та його розуміння уособлюють собою багатовікове прагнення людства до досконалішої форми співжиття, в основу якої ставиться індивід в усіх його проявах, якому забезпечуються максимальні можливості для самореалізації в такому суспільстві.

Чи не основним показником розвитку громадянського суспільства стало гарантоване ним забезпечення прав людини, визнаних загальнолюдською цінністю. Так, тривалий час панувала ідея, що інтереси держави є вищими, аніж інтереси людини. Держава понад усе, вона -найбільша цінність і мета, а конкретна людина - не значима категорія. В умовах громадянського суспільства держава не може бути самоціллю, вона за призначенням - знаряддя в руках громадян для впорядкування суспільного життя. Нині глобальною тенденцією світового історичного розвитку є зменшення ролі та значимості держави в історичних подіях і в суспільному житті. Ця глобальна тенденція докорінно зміщує акценти у співвідношенні індивід - держава на користь конкретної особистості.

Необхідність громадянського суспільства продиктована ще й тим, що воно є певним механізмом соціального партнерства, а також забезпечує об'єднання різних верств населення. Сьогодні багато науковців пов'язують громадянське суспільство з місцевим самоврядуванням, вважаючи, що «теорія місцевого самоврядування є складовою концепції громадянського суспільства» [1, с. 99].

Має місце думка, що українське «громадянин» походить від «громада» і в ньому відбито не бюргерський (буржуазний) і не політичний (citizenship) зміст, а спадкоємність форм соціальної взаємодії, народного побуту і менталітету - від громади докнязівських часів до громадських організацій і громадського самоврядування нашого періоду [2, с. 520].

Незаперечним є той факт, що людина є центром проекту громадянського суспільства, його ключовою фігурою. Так, проблему сутності людини, її призначення і сенсу буття гостро було поставлено у творчості Г. Сковороди і пояснено ним через суперечності самої людини. Суттю суспільно-політичної та суспільно-філософської концепції Г. Сковороди є вчення про дві натури (видиму - матеріальний світ та невидиму - духовний світ) і три світи (мікросом - людина, макросом -Всесвіт, Біблія - світ символів та ідей). На думку останнього, вдосконалення суспільства є можливе шляхом вдосконалення кожного його індивідуума, але не навпаки, адже «людина сама божественна, самадля себе безодня, джерело, сонце» [3, с. 259]. Він висуває ідею моральної, духовної незалежності й свободи особистості. Крім того, він стверджує, що в силу того, що люди за своєю природою є нерівними, нема нічого безглуздішого як рівна рівність, зрівняння усіх. Отже, він був за вирізнення особи в силу її індивідуальності та здібностей.

Варто зауважити, що Г. Сковорода одним з перших розглядав людину як особистість, божественну цінність, яка має велику цінність у суспільстві. Крім того, він не лише пропагував потребу особистого щастя, але твердив про значимість громадянського життя, де щасливий лише той, «хто зв'язав свій приватний обов'язок із загальним».

У свій час з таким же цінніснім ставленням до людини Г. Андрузький зазначав, що реформування, перебудова, витворення нового суспільного ладу має ряд перешкод, зокрема: поділ народу на стани, чужі або ворожі одна одній структури, за яких неможливе демократичне суспільство; абсолютна монархія, свавілля монархів, що робить неможливим демократичні реформи; система освіти, спрямована на закріплення дійсного ладу, а не на його перетворення і формування нових ідей.

До подібних поглядів на права людини та їх значимість звертався і М. Ковалевський, який дослідив питання свободи людини і, відповідно, він намагався з'ясувати, які повинні існувати рамки та сфери впливу на неї держави. Автор стверджував, що необхідно зменшити тиск держави на особу, тобто так звану «деспотію держави», яка не повинна впливати на конкретну «волю індивіда». На його думку, вплив держави повинен завершитися сферою автономії людської особистості. Державу він бачить як таку, що має на меті захист інтересів своїх громадян, тобто має характер правової. Також він був прихильником суспільства, в основу якого покладено самоврядування.

Права людини та особисті права, на думку М. Ковалевського, є основним і найбільш вагомим елементом правових систем. Людина за його визначенням є основною ланкою суспільства, а історія прав людини становить собою історію прогресивного її визнання, збагачення, а також поширення принципу правової рівності на все більш широке коло суспільства. Розглядаючи здійснений автором аналіз прав і свобод людини, не можна не звернути увагу на два моменти: по-перше, він надає надзвичайної ваги аналізу свободи; по-друге, дослідження конкретних прав і свобод має західноєвропейську орієнтацію.

Отже, на підставі вищевикладеного, ми можемо узагальнити, що М. Ковалевський був прихильником природних прав людини, виступав за автономію особи щодо держави, вважав, що необхідно розшити можливості самоврядування, хоча и не вирізняв окремо політичні права особи. А, отже, його погляди можна вважати наближеними до концепції громадянського суспільства.

В історії політико-правової думки особливе місце посідаютьпогляди М. Костомарова, який є автором таких праць, як: „Дві руські народності" (1861 р.), „Думки про федеративне начало у Древній Русі" (1861 р.), „Південна Русь у кінці XVI віку" (1867 р.), „Мазепа" (1882 р.) та ряду інших творів. Життя народу він поділяє на чотири категорії: фізіологічну (місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров'я, тілесний склад, зовнішній вигляд, здібності); політичну (державне, сусіди, захист, сила і слабкість держави); суспільну (церква, громадянство, ремесла, дім, суспільний побут, як поєднання людей між собою); духовну (ставлення народного духу до верховної істоти, людини і природи: релігія, народні поняття, марновірство, виховання, освіта, література народна і писемна) [4, с. 48]. Саме М. Костомаров одним з перших українських дослідників побачив «у народові, у масах, в його «внутрішній історії» ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ» [4, с. 48]. Він пов'язував це з такими рисами українського народу, як індивідуалізм або нахил до нього, глибоке вираження релігійності, демократизм, замилування свободою, небажання до сильної влади [3, с. 294]. На думку М. Костомарова, людина повинна мати можливість самореалізації себе в окремій спільноті та асоціаціях, де не повинно бути певних надструктур, які створюватимуть проблеми у людському житті.

У «Книзі буття українського народу», що була програмним документом Кирило-Мефодіївського товариства, яке закликало до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, М. Костомаров зазначає: «Уряд, і порядок, і правління повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то влада, і влада та од Бога, але урядник і правитель повинні підлягати закону» [4, с. 241]. Паралельно піднімається ідея рівності усіх перед законом, верховенство природного права тощо. У праці «Дві руські народності» він зазначає, що «громада -це добровільне товариство людей: хто хоче - належить до громади, а не хоче - виходить з неї» [4, с.250].

Вищевикладене дає підставу стверджувати, що в працях М. Костомарова закладено ряд позитивних засад, таких, як: перевага духовного над матеріальним, принцип рівності, верховенство ідеї природного права, і, найоловніше, він бачив майбутнє як максимально можливе самоврядування громади на добровільних засадах входу і виходу, а це основи цілісної ідеї громадянського суспільства, яка цим автором і низкою інших дослідників не була сформульована.

Цікавою постаттю у політико-правовій думці України був С. Подолинський. Відомі такі його праці, як: «Про хліборобство» (1874 р.), «Про багатство і бідність» (1876 р.), «Про правду» та низка інших праць. Слід зауважити, що він вважається першим українським соціалістом, який осмислив соціалістичні ідеї щодо української специфіки. У нього, як і більшості відомих людей того часу, було помилкове ставлення до приватної власності. У ній він як І. Франко та ряд інших мислителів, бачили причину всіх негараздів у суспільстві. Напевно, слідврахувати, що власність у той час не працювала на благо суспільства, а була лише певним привілеєм одних по відношенню до інших. Показовою у цьому відношенню стала його концепція праці, розробка якої була центральною в творчості вченого, через яку він виходив на ідею соціалізму, побудову справедливого суспільства, звільненого від важкої і непродуктивної праці [3, с. 405].

Основою організації суспільства С. Подолинський вважав громадян, тобто колектив працівників, які об'єднуються у певну цілість на основі колективної власності; на жаль, він так і не зрозумів переваги приватної власності над колективною.

Вивчення творчого доробку М. Драгоманова дало можливість нам стверджувати, що життям суспільства є права людини, її свободи, вільний розвиток, гідність та інші можливості. Він наполягав на тому, що свобода та гідність людини є найвищими цінностями у суспільстві, що у політичному плані пов'язано, насамперед, з їх поширенням та зміцненням, ствердженням інститутів громадянського суспільства та конституціоналізму. Суспільним ідеалом він вважав добровільну асоціацію гармонійно розвинених осіб.

Дослідники творчої спадщини М. Драгоманова вважають, що «державно-правові ідеї Драгоманова є вираомз професійно-юридичного погляду на державу, права на політичну організацію суспільства» [6, с. 33]. М. Драгоманов підкреслював, що без здобуття свободи, а під цим терміном він розуміє права людини, самоврядування та наявність представницької влади, неможливо говорити про якийсь реальний політичний рух та боротьбу за свої права. Водночас він відстоював верховенство політичних свобод над класовими та економічними інтересами, верховенство універсальних цінностей над національною виключністю.

Умовами, які забезпечують реальність прав і свобод громадян, є закріплена у проекті Конституції М. Драгоманова ідея розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову, наявність місцевого самоврядування, закріплення основних прав і свобод громадян. «Саме в конституційному закріпленні основних прав людини Драгоманов вбачав одну з головних умов гармонійного розвитку не тільки особи, але й суспільства» [5, с. 34], а особливої уваги він надавав політичним правам як таким, що забезпечують активну участь громадян у політичних змінах суспільства.

Так, згідно з конституційним проектом, Російська імперія має бути поділена на області, причому був проведений дуже чіткий розподіл компетенції між областями, визначено взаємовідносини між центральним (федеральним) та обласними правліннями, тобто його ідеал - федералізм з питомою для нього децентралізацією та самоуправою громад і областей.

На основі зазначеного ми вважаємо, що М. Драгоманов мріяв про громадянське суспільство, яке б існувало паралельно з державою, що «повинна існувати для народу, а не народ для держави», і бутиоб'єднанням громадян «знизу вверх». Краще майбутнє він бачив через мирні політичні зміни, які здійснюватимуться шляхом участі громадян у політичній діяльності держави. На його думку, децентралізація держави -це найефективніший засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування [5].

Звернення до філософсько-правової спадщини І. Франка дозволило розкрити ще одну сторону сенсу людського буття, майбутнього людини, її «запобігання наперед» через символічний пошук «землі обітованої», де «обітований край», «земля обітована» - це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого «жити ніхто не годний» [3, с. 411].

У праці «Що таке поступ?» (1903 р.) І. Франко наголошує: «Соціалістична доктрина несе в собі загрозу тоталітаризму, бо все суспільне життя перебуває під контролем держави, держава контролює в опікуванні бідними соціальні допомоги, виховання дітей, погані думки, бо, нібито, ті можуть перешкодити реалізації потреб людини. Хто буде здійснювати цей тотальний контроль за людьми і хто буде розподіляти всі ці блага? Група людей, які будуть мати велику владу, захочуть закріпити цю владу. У результаті з'явиться такий лад, який ще не знала жодна держава і жоден вік... Тому стара біда (нерівність), вигнана дверима, повертається через вікно». Крім того, «мислитель твердить, що «всяка самостійність не там, де більше крику, а там, де більше самостійної, розумної праці, а де має бути бесіда про таку працю в повнім значенні слова, там треба вперед добути собі повну свободу політичну і суспільну, без котрої й праця вільна та широка - зовсім неможлива» [3, с. 87]. І. Франко був противником створення всевладної держави, адже вона тоді знівелює особистість як таку. Наведені слова дають нам підставу стверджувати те, що він був прихильником обмеження влади держави, прибічником політичної та суспільної свободи, а ми сьогодні знаємо, що це обмеження всевладдя держави може бути здійснене за рахунок громадянського суспільства.

Спірним моментом було питання власності та майнової нерівності, адже багато мислителів не сприймали громадянське суспільство через матеріальну нерівність, але сьогодні ми можемо стверджувати словами відомого вченого, що «світ, де багаті мають владу, краще, ніж світ де багаті лише представники влади» [6, с. 83], хоча І. Франко у праці «Що таке поступ?» висловлює сумнів у тому, що «спільна власність, спільність уживання «.фактично не може бути втіленою у життя» [3, с. 120] й усвідомлює, що економічне становище народу є певною базою, основою його життя. Крім того, автор категорично був проти деспотії держави, хоча й розумів, що існує потреба державного регулювання суспільного життя, але в певних рамках, і ті рамки могло б диктувати громадянське суспільство.

Якісно новий підхід до розуміння права, держави і суспільствабув у С. Дністрянського. Він вважав, що в «суспільстві існують «суспільні зв'язки», основу яких складають економічні чинники (матеріальні умови). Він виділяє органічні суспільні зв'язки (родина, рід, плем'я, держава, народ), що немов органічно й природно створюються самим суспільством, та організаційні, які також поділяв на два види: церква, стани й класи, політичні партії та інші поширені форми стосунків між людьми (розшаровують суспільство на окремі соціальні групи); товариства та підприємства (створюються для забезпечення суспільних цілей» [7, с. 116]. На його думку, такі зв'язки старші за державу, а отже, вони не є її витвором, а їхній розвиток ґрунтується на внутрішній силі суспільства. Родина, за С. Дністрянським, є першим суспільним зв'язком, від якого людство бере свій початок. Рід як зв'язок вищого ступеня підпорядковує родини для збереження окремих родових інтересів. Племена об'єднують у собі кілька родин та утворюють першу військову організацію для спільної оборони від нападу інших родів.

Державу розуміли як суспільний зв'язок найвищого ступеня, як певну територіальну сполуку, в якій на зміну родовій організації прийшла громадська організація, причому громадянство стало основою суспільного життя в державі. Отже, ми вважаємо, що за своїми поглядами С. Дністрянський наблизився до вироблення концепції громадянського суспільства. Наразі його концепція носила характер окремих теорій, поглядів, проте за своєю сутністю вони наближені до цілісної теорії громадянського суспільства. Напевно, не визріли ще економічні, політичні, соціальні умови, які б дали можливість об'єднати уривчасті помисли в єдину цілісну концепцію.

Відомий дослідник теорії права і правової держави Б. Кістяківський виступав проти правового нігілізму суспільства, за верховенство прав і свобод особи, розробив свою власну теорію законності, в якій визнавався пріоритет закону над будь-якими приватними чи суспільними інтересами, розробив свою концепцію природного права, змістом яких є невідчужувані права, які незалежні від держави. На думку Б. Кістяківського, права людини «природні», оскільки вони неполітичні, довічно властиві людям, людським істотам, а не членам тієї чи іншої соціально-політичної системи. Їх потрібно обороняти, насамперед, за допомогою приватного та суспільного права, де закон вищий від політичної і державної влади, а його завданням є підпорядкування економіки й політики в ім'я ліберальних цінностей, які ставлять наріжним каменем вищу значимість конкретних людей, людських особистостей [3, с. 436].

Ми вважаємо, що, зумівши розробити ідею правової держави, безумовно, з часом вчений зумів би еволюціонувати в своїх поглядах і до концепції громадянського суспільства, якби відкинув класовий підхід і не бачив проблеми у майновій нерівності, не хотів замінити капіталістичне виробництво організованим. Аргументом на користь нашої позиції є тойфакт, що він поставив у центр будь-яких інтересів, перш за все, інтереси людини і її права та свободи, а самоцінність людини є основою громадянського суспільства.

Досліджуючи корені сучасної концепції громадянського суспільства, неможливо обійти доробки В. Липинського, який сформулював власне бачення громадянського суспільства. Під громадянським суспільством він розумів людей, які мешкають на певній території, не живучи водночас за рахунок виконання державних функцій, і не можуть застосовувати силу фізичного примусу та здійснювати безпосередньо реалізацію своєї волі. До громадянства, на його думку, належать бідні й багаті, ті, які організовують і організовані, а об'єднує їх всіх у рамках громадянського суспільства менше бажання влади або повне його небажання чи неможливість це бажання здійснити. За В. Липинським, громадянське суспільство далеко не однорідне, адже, на його думку «громадянство ніколи не буває однорідним». Крім вертикального, існує ще горизонтальний поділ, тобто поділ на стани. Громадянське суспільство, яке поділено на класи і стани, перебуває у стані вічної боротьби, а тому потрібна сила фізичного примусу, яка виступає в інтересах держави, щоб врегулювати цю боротьбу.

Коли громадянське суспільство підпадає під узурпований вплив держави, тоді нищиться закон, бо право сильніших вже не є обмеженим у цьому випадку правом слабкіших, тобто в державі панує беззаконня. Але, з іншого боку, закон нищиться і тоді, коли громадянське суспільство поневолює державу і коли «сила сильніших розкладається слабкістю слабших». На думку В. Липинського, закон існує лише за гармонійного співвідношення громадянського суспільства й держави. Визначаючи суть держави, він підкреслював, що «держава - це, перш за все, Влада, Територія, Громадянство». Без будь-якого з цих трьох складників неможливо говорити про створення та існування держави, і лише тоді народжується реальна, а не літературна нація як певна спільність різних людей, серед яких може бути росіянин, поляк, українець.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводить громадянству. «Громадянство, - наголошує він, - це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі є» [3, с. 503]. Таким чином, ми бачимо, наскільки важливе для нього громадянство і, отже, громадянське суспільство як суспільство громадян, і не просто громадян, а високоморальних громадян. Проте його ставлення до приватної власності було далеко непозитивним. «В. Липинський вважав, що шкідливим для нації є хаос приватного капіталістичного господарства» [8, с. 177], хоча він і допускав, що селяни можуть володіти як землею, так і іншим нажитим майном. Це, на нашу думку, дає можливість стверрджувати, що все-таки він найбільше наблизився до ідеї громадянського суспільства у вітчизняній політико-правовій думці.

Але з 1917 р. процес ствердження громадянського суспільства натеренах України був призупинений. Політична система держави, яка утворилася внаслідок жовтневої революції, його не визнавала, а подібні думки визнавалися буржуазними забобонами. Господарювання, а отже, і приватний власник, заперечувалися, несанкціонована самоорганізація припинялася, самоуправління було обмежене. Тобто в колишньому СРСР не було елементів громадянського суспільства, хоча водночас слід пам'ятати, що існував на той час «відверто опозиційно дисидентський рух зі своїми ЗМІ (самвидав), нечітко сформованими спілками, непересічними незалежними особистостями» [9, с. 14], що свідчить про наявність певних ознак громадянського суспільства.

Зауважимо, що процес цей тривав не так довго, адже після смерті Й. Сталіна настала «відлига» у багатьох сферах суспільного життя. Були реабілітовані 64 тис. репресованих осіб, дещо обмежена влада КДБ, почалося скорочення армії, від керівництва партією та країною були усунуті найбільш одіозні сталіністи. Розпочалася серія економічних реформ та експериментів, активізувалися зв'язки із Заходом. Усі ці зміни мали непослідовний, часом суперечливий характер, однак це були зміни позитивні. Найповніші зміни відбувалися у духовній сфері. Вона стала динамічнішою, розкутою, менш регламентованою.

Окрім того, була прийнята ще у 1948 р. Загальна декларація прав людини, тож, у зв'язку зі вказаними вище процесами цей документ починає використовуватися певними групами для політичної боротьби, зокрема за права українського народу. Найбільш важливою подією цього періоду, званого «відлигою», стало народження цілого покоління інтелігенції - «шістдесятників». Сьогодні важко чітко окреслити межі «шістдесятництва» - це загальносоюзне явище. Характерно, що Московська Гельсінська Група ставила лише політичні питання, а українські «шістдесятники» обґрунтували і наукові питання. Принциповий поштовх та міжнародний резонанс у політичній боротьбі народів СРСР дав Заключний акт НБСЄ 1975 р., в якому ставилося питання про тиск міжнародного співтовариства на СРСР, щоб домогтися певних змін та поступок з боку СРСР. Отже, можна вести мову, що хоча більшість науковців і схильні до думки, що в умовах антидемократизму не можуть існувати й функціонувати окремі елементи громадянського суспільства, усе вищесказане дає можливість стверджувати, що хоча і в глибокому підпіллі, але все-таки в нашій історії присутні ідеї, елементи громадянського суспільства. Якщо в період жорстоких репресій виникали громадські організації, у тому числі правозахисні, відбувалося духовне відродження українців, перші експерименти економічного характеру, то в умовах демократичної держави ідея громадянського суспільства повинна бути впроваджена якнайскоріше і якнайдієвіше.

Зазначене підводить нас до думки, що для окремих активних людей того часу ідея побудови справедливого, гуманного суспільства, в якому   би   втілювалися   ідеали   верховенства   права   і соціальноїсправедливості, не була далекою, а потрібною для формування нового типу відносин між особою і державою, якісно нового суспільства та саморозвитку людини відповідно до своїх потреб. Про те, що дане суспільство мало характер громадянського, свідчить і розроблена тогочасними українськими дисидентами програма реформування відносин власності. Зокрема, пропонувалося забрати від держави право власності у зв'язку з тим, що його окупувало виключно державне чиновництво. Власність повинна бути передана позадержавним об'єднанням громадян, у тому числі земля: кооперативам, індивідуальним власникам, громадянам; промисловість - робітничим громадам, асоціаціям, кооперативним фірмам, індивідуальним ініціаторам без права експлуатації чужої праці; видавництва - школам, радіо, телебаченню; вищі навчальні заклади -творчим асоціаціям учених, письменників, художникам тощо, а державі відводилася лише роль охоронця прав таких об'єднань. Якщо об'єднати погляди провідних вчених того часу, то ми отримаємо наближену до реальності концепцію громадянського суспільства.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М М Гуренко-Вайцман - Історичні традиції формування сучасного громадянського суспільства в україні