І Д Дудко - Київська русь-українська народність до питання про передумови формування української народності на етапі київської русі - страница 1

Страницы:
1  2 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УДК 9(с2) І. Д. Дудко, д-р політ. наук,

зав. кафедри політичної історії, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

КИЇВСЬКА РУСЬ — УКРАЇНСЬКА НАРОДНІСТЬ. ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ НА ЕТАПІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Стаття присвячена аналізу передумов формування українського етносу та його ролі у становленні державності та розвиткові етнополітичних процесів Київської Русі.

Статья посвящена анализу предпосылок формирования украинского этноса и его роли в становлении государственности и развитии етнополитических процессов Киевской Руси.

The article is dealing with analysis of the prerequisites of forming of Ukrainian ethnos and its role in Kievskaya Rus statehood and ethnic and political processes development.

Ключові слова: український етнос, українська народність, Київська Русь. Ключовые слова: украинский етнос, украинская народность, Киевская Русь. Key words: Ukrainian ethnos, Ukrainian people, Kievskaya Rus.

Київська Русь увійшла в історію як могутня ранньофеодальна держава, яка віді­грала надзвичайну роль як в історії східнослов'янських народів, так і світовій істо­рії. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економіч­ному й політичному розвиткові східних слов'ян, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів, досягти неабиякого рівня освіти і культури. Го­ворячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов' ян, слід зупинитися й на тому її аспекті, який безпосередньо стосується формування слов'янських народів — українців, росіян, білорусів як таких, що пов'язують свої коріння з етнополітичними процесами Київської Русі.

Зазначимо, що розгляд етнічної структури, як і етнополітичних процесів Київсь­кої Русі є проблемою не тільки актуальною, а й складною з урахуванням сучасної політичної історії трьох народів. Так, актуальність проблеми полягає в тому, що її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини, а складність — у тому, що розв' язанню цього питання зава­жають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел Київської Русі, а й полі­тична кон' юнктура, політико-ідеологічні впливи щодо історії народів у попередні періоди.

Так, показово, що в радянській історіографії 1930-1980-х рр. загальноприйня­тою вважалась концепція зародження і розвитку трьох близьких слов' янських на­родів з єдиної древньоруської народності. Така концепція була ідеологічно мотиво­ваною з урахуванням ствердженої на державному рівні політики на зближення народів у межах єдиної соціалістичної спільноти. Водночас, на науковому рівні да­на концепція заслуговувала критики, оскільки, по-перше, не враховувала поліетніч-ність та поліцентризм суспільства Київської Русі як тенденції, що виявляла себе в середовищі окремих союзів племен задовго до утворення держави і продовжувала існувати в період її феодальної роздробленості. А, по-друге, — обмежувала період формування єдиної народності надзвичайно коротким для етнополітичних процесів

© І. Д. Дудко, 2010терміном — від утворення (кінець ІХ ст.) до початку феодальної роздробленості Київської Русі (др. пол. ХІ ст.).

З погляду на вищевикладене набагато більш обґрунтованою вважається поши­рена на сьогодні в наукових колах концепція незалежного розвитку українців, росі­ян, білорусів як окремих східнослов'янських народів [1-8]. На користь цієї концеп­ції виступає методологічний підхід на врахування на її засадах етнополітичних процесів, які передували і наслідували історію Київської Русі. А, крім того, дана концепція зумовлює необхідність виокремлення й аналізу окремих чинників, які можуть розглядатися як передумови формування народності і водночас складають змістовне наповнення терміну «народ» або «етнос».

Так, народ (грецькою — «етнос») — це історична спільність людей, яка склада­ється на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етніч­но однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної орга­нізації (держави), а етнічні групи — своїх автономних об' єднань, закріпленні в за­конодавстві своїх прав.

Отже, серед головних складових поняття «народ» — територія, мова, культура, психічний склад, елементи державного устрою.

Історія Київської Русі дає можливість стверджувати про формування в межах його суспільства трьох відокремлених, а саме — української, російської, білорусь­кої народностей. І хоча цей процес не набув завершеного характеру, його розвиток у межах Київської Русі став важливим етапом на шляху формування трьох народів, а далі і націй.

Так, у сучасній історичній науці чітко виділяються три основних етапи процесу формування регіональної (тобто територіальної, а звідси — культурної, мовної, по­бутової, психологічної) етнічності окремих груп східних слов' ян, два з яких стику­ються у часовому вимірі з історією Київської Русі і, таким чином, засвідчують про започаткування процесу формування окремих народностей. Перший етап — це VI — X ст., другий — ХІ-ХІУ ст. і, третій — X-XIX ст. [9-10].

Перший етап був пов' язаний з формуванням етноплемінних утворень, які вияв­ляли себе у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення представниками ет­нічних спільнот їх причетності до окремих племен, племінних союзів або субетніч-них утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами та ін. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI-XIV ст. і пов' язаний з дробленням держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Во­на являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залиша­лося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття розвитку велико­го феодального землеволодіння та формування влади князів на місцях (друга половина ХІ-перша половина ХІІ ст.) набувала більшої самостійності й навіть не­залежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина як територі­альний осередок навколо Києва, що зароджувався на етнічному ґрунті Русі, а відтак і територіальні осередки навколо інших центрів: Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Смоленська, Полоцька, Рязані тощо.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Без­умовно, така самостійність земель була певним чином умовною, оскільки Київ ре­гулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них прави­телів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами зем­лі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як усіх східнослов' янських земель, так і земель сканди­навських, візантійських, германських тощо. І однак тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.

Цьому сприяли й географічні умови Київської Русі як надзвичайно великої за параметрами раннього середньовіччя (до 800 тис. кв. км за часів Володимира Ве­ликого) держави, що відрізнялась територіальною розмежованістю князівств (ліса, болота, річки) з одночасною відсутністю достатньо міцного і розгалуженого апара­ту влади та розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги) як засобів зв' язку між ними. Такі обставини не могли не вплинути на етнокультурну своєрідність етніч­них земель, мешканці яких, за словами відомого етнографа XIX ст. Миколи Симаш-кевича, «вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правите­лів, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі» [9] .

Крім того, на увагу заслуговує сам процес об' єднання східнослов' янських пле­мен в єдину державу, що набув поступового, доволі тривалого й суперечливого ха­рактеру і від самого початку зумовлював етнічну регіоналізацію Київської Русі. Так, держава первісно охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині (Київ­ську, Чернігівську та Переяславську), які на сьогодні сприймаються як регіон фор­мування української народності. На цій же території містився і політичний, еконо­мічний та культурний центр держави — Київ, який ще задовго до утворення Київської Русі виявляв тенденції геополітичного центру по відношенню до інших, менш розвинутих центрів.

На 60-ті pp. IX ст. Київська Русь також об'єднувала лише племена сучасного українського регіону — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську час­тину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на поло­чан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 p. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та іль­менських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців, а про­тягом Х — початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов' ян і ба­гатьох неслов' янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Це перетворило Київську Русь на нестійку конфедерацію «племінних княжінь», що демонстрували, за словами до­слідника М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій [11] при збереженні особливостей їх політичного, соціально-економічного та, у свою чергу, культурологічного стану.

Останнє зумовлювалося й різним супенем консолідації племен і груп племен, що, бувши об' єднаними в єдине державне утворення, залишалися осередками від­мінних тенденцій розвитку. Так, однорідність матеріальної культури пам' яток Пів­нічно-Західної України, залишених у VIII-ІХ ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів (яких за особливостями матеріаль­ної і духовної культури — одягу, побутових рис, мови співвідносять з культурою пізнішої України) вочевидь засвідчує те, що їх консолідація завершилась вже у Х ст., тобто ще на етапі становлення держави Київська Русь.

Так, культура праукраїнських племен ХІ-ХІІ ст., за археологічними джерелами, являла собою відносно монолітну цілісність на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи, що становили генетичну основу прабілору-сів (племена дреговичів, кривичів, частково радимичів) і праросіян (як ільменських словен, кривичів, частково в' ятичів та переселенців з Південної Русі). Останні збе­рігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у ХІІ-ХІІІ ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня поча­ла зникати у переддержавний період у VIII-ІХ ст. і фактично зникла протягом ХІ-

ХІІ ст.

До цього слід додати й те, що матеріальна культура (кераміка, житлобудівницт­во, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів та праросіян XI—XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців як за характером, так і цивілізаційними по­казниками. Це пояснюється тим, що прабілоруси і праросіяни формувалися далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й за­знали впливу культур місцевих балтських та фінно-угорських культурних традицій. Так, якщо праукраїнці відображали у своєму розвиткові наближеність до візантій­ських центрів цивілізації, то прабілоруські й праросійські етнічні групи були про­дуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за ме­жами первісної Русі [12].

Зазначене дає підстави деяким сучасним українським історикам, і зокрема Л. Залізняку, об'єктивно стверджувати, що Київська Русь виникла в ІХ ст. як рання праукраїнська держава, і лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги з державотворчим і консолідуючим етносом в особі південних русинів, тобто праукраїнців [12].

Така конструкція заслуговує на увагу, оскільки не суперечить тенденціям фор­мування інших великих політичних утворень: як національних, кордони яких в ос­новному збігаються з межами відповідних етнічних територій, так і імперій, до яких входять різні народи. Сутність даної тенденції полягає в тому, що започатко­вує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на мож­ливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Францією, Німеччиною, Чехією та ін­шими), але й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Ро­сійською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни).

Отже, не можна не визнати, аналізуючи етнополітичні процеси Київської Русі, що однією з найбільш показових рис цих процесів було існування відомих сучасній історичній науці кількох, принаймні чотирьох[1] чітко окреслених етнічних груп, особливу роль серед яких в аспекті формування давньоруської державності відігра­ла група племен Середньої Наддніпрянщини, які відносяться до пракраїнської на­родності.

Слід визнати при цьому й безпосередній зв' язок між існуванням етнічних груп у суспільстві Київської Русі й формуванням народностей як основи трьох — україн­ського, білоруського, російського — народів. В основі даної тенденції — географічна, соціально-економічна, культурологічна відмежованість спочатку племінних кня­жінь, а надалі — й земель, князівств Київської Русі, які співпадали в етнічному плані із об'єднанням групи споріднених племен; суперечливість процесу об'єд­нання східнослов' янських племен в єдину державу, що базувався переважно на си­лових засобах, а тому ставав платформою постійних відцентрових явищ; нерівно­мірність соціально-економічного, політичного й культурного розвитку окремих зе­мель; нестійкість політичних зв' язків між адміністративними центрами держави, що тяжіла до конфедеративного устрою і характеризувалась значним рівнем зам­кненості окремих територіальних одиниць.

До чинника, який сприяв поглибленню етнополітичного розмежування суспіль­ства Київської Русі, відносимо й феодальну роздробленість як явище, що почало виявляти себе вже в др. пол. ХІ ст. внаслідок зростання великого феодального зем­леволодіння і, у свою чергу, зміцнення князівської влади на місцях і привело, на­самкінець, у ХІІ ст. до розпаду єдиної держави на окремі самостійні князівства (зем­лі). Протягом ХШ-ХІЛ^ ст. цей процес продовжувався, перетворивши колишнє потужне ранньофеодальне утворення (Київську Русь) на конгломерат окремих кня­зівств — від 12 на етапі ХІІ ст. до 50 на етапі ХІІІ і 250 на етапі ХІЛ^ ст.

Водночас, поряд з тенденцією розмежування, достатньо чітко, причому вже на рівні др. пол. ХІІ ст., виявила себе тенденція об' єднання окремих земель й форму­вання нових геополітичних центрів. Йдеться, насамперед, про утворення 1199 р. Галицько-Волинського князівства, що, об' єднавшись у подальшому з Київським князівством, заклало підвалини Галицько-Волинської держави — спадкоємниці по­літичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київської Русі, а також генетичної основи формування українського народу, його мови і культури.

Щодо генетичної основи російського і білоруського народів, то такими можна вважати відповідно союзи ростово-суздальських і полоцько-смоленських князівств. І якщо Полоцька земля, Псковщина і Смоленщина як центр формування білорусь­кої етнічної спільноти, а надалі — народності, виявивши ранні відцентрові тенден-ції[2] з орієнтацією на захід, не претендували у ХІІ ст. на значні політичні впливи в межах давньоруських земель, Суздальська і Ростовська землі з центром Володими-ром-на-Клязьмі як проросійський регіон відверто конкурували у політичному від­ношенні з Києвом. Показовою в цьому відношенні є політика Андрія Боголюбсько-го, володимиро-суздальського князя (1156—1174 рр.), який намагався остаточно відмежувати Суздальську землю від Києва, підірвати геополітичне значення остан-нього[3], утворити окрему церковну митрополію. Якщо взяти до уваги, що А. Бого-любський вважається основоположником майбутньої московської держави[4], зусил­ля князя на протидію Києву можна пов' язувати з формуванням нового державного об' єднання, провідну роль у якому відігравав праросійський етнос.

Зазначене дає змогу не тільки критичного сприйняття концепції єдиної давньо­руської народності, а й стверджених у радянській історіографії положень щодо пе­редумов її розмежування на три відокремлені східнослов' янські гілки із визначен­ням ролі в цьому процесі феодальної роздробленості. Так, характерним у даному відношенні підходом у радянській літературі є той, що сприймає чинник феодаль­ної роздробленості, а надалі — й монголо-татарської навали в якості провідних щодо виокремлення російського, українського, білоруського народів із окреслен­ням даного процесу на рівні ХІЛ^ ст.

Об' єктивний погляд на історію дозволяє зробити принципово нові висновки, які характеризують етнополітичні процеси Київської Русі та виявляють зв' язок цих процесів з формуванням української, російської та білоруської народності. Так, фе­одальна роздробленість не передувала процесу виокремлення трьох слов' янських народів, а співпала з ним у часовому просторі, поглиблюючи ті тенденції суспільс­тва, які виявляли себе на попередніх етапах розвитку Київської Русі.

Процес формування східнослов' янських народів почав достатньо чітко виявляти себе на етапі ХІІ-ХІІІ ст. і був пов' язаний, зокрема, із формуванням нових держав­них утворень, де провідну роль відігравали праукраїнський (Галицько-Волинська держава) і праросійського (союз ростовсько-суздальських князівств) етноси.

Визрівання передумов формування трьох східнослов' янських народів на етапі Київської Русі зумовлювалося специфічними рисами розвитку давньоруської дер­жави, де особливу роль відігравала стала географічна, а надалі — соціально-економічна, політична відмежованість окремих етнокультурних спільнот.

Історія Київської Русі виявляє нерівнозначність впливів окремих етнокультур­них спільнот на процес формування й розвитку східнослов'янської держави, виок­ремлюючи особливу роль у цих процесах, насамперед, тих спільнот, які представ­ляли праукраїнську народність.

Спорідненість політичних, економічних, соціальних, культурних традицій Київсь­кої Русі і Галицько-Волинського князівства засвідчує про тривалість і безперервність процесу формування української народності від етнокультурних праукраїнських спіль­нот на етапі формування Київської держави (VIII-IX ст.) і надалі — виокреслення передумов української народності і навіть перших літописних відомостей про Україну в умовах феодальної роздробленості східнослов'янських земель (ХІІ ст.) до активного становлення генетичної основи українського народу в межах Галицько-Волинської державності (ХШ — 40-і рр. ХІ^ ст.). Цей процес заклав глибинні підвалини українсь­кого народу, визначив особливості психології, побуту, культури, які традиційно пов'язуються зі специфічними рисами українців [13-16].

В цілому аналіз етнополітичних процесів Київської Русі доводить не тільки виокремленість націогенезу українців, а й його безпосередній зв' язок зі станов­ленням давньоруської державності, подальшим розвитком східнослов' янських земель, і зокрема накопиченням українських державницьких традицій. Показо­во, що навіть в умовах бездержавності українського етносу в XIV-XVI ст. як періоду, який характеризувався надзвичайно несприятливими обставинами для збереження національних особливостей українців, населення цих земель, вибо­рюючи свої національні й соціальні права, підтримувало умови для самовідтво­рення та формування національної самосвідомості. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Щодо остаточного формування українського етносу, то він відбувся на рубежі ХVI-XVII ст. в умовах загрози фізичного знищення з боку Степу (Кримського ханства як васала Османської імперії), національного гніту польської шляхти та внутрішньої зради еліти — переходу аристократії до католицизму та укладання церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна свідомість: на побутовому рівні вона виявилась в усвідомленні своєї приналежності до українського народу, а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ' я, за створення національної держави як виразника національних інтересів українців.

Література

1. Субтельний О. Україна. Історія / Орест Субтельний. — К.: Либідь, 1991; Історія України / [кер. авт. кол. Зайцев Ю]. — Львів: Вид-во «Світ», 1998.

2. Історія України / відпов. ред. Смолій В.А. — К.: Альтернатива, 1997.

3. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Бойко. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002.

4. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — К.: Академ-видав, 2006

5. Історія України: Навч.-метод. посіб. для семінар. занять / В.М. Литвин, А.Г. Слюса-ренко, В.Ф. Колесник, М.І. Гладких, В.І. Гусєв. — К.: Знання, 2006

6. Юрій М. Історія України: Навч. посіб. для студентів неісторичних факультетів / Ми­кола Юрій. — К.: Кондор, 2007.

7. Литвин В. М. Історія України: Підручник / Володимир Михайлович Литвин. — К.: Наук. думка, 2006.

8. Історія України: навч. посіб. /Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. — К.: Знання, 2008.

9. Етнічність історично-етнографічних регіонів України. — Режим доступа: http: //referatnik. org. ua /index.php?action = eferat&referat = 4924

10. Етнічна історія земель та регіонів. — режим доступа: http:// referatnik. org.ua/ index. php?action=referat&referat=4924

11. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. — Режим досту­па: http:// litopys.org.ua/pivtorak/pivt.htm

12. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — Режим доступа: http:// storinka-m.kiev.ua/article.php?id=934.

13. Кононенко П.П. Український етнос: генеза і перспективи. Історичний нарис / Коно-ненко П.П., Кононенко Т.П. — Обухів, 2003. — 519 с.

14. Фігурний Ю. С. Український етнос як один із важливих концентрів українознавства / Юрій Степанович Фігурний. — Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., 2003. — Т. І.

15. Формування української народності. Походження та поширення назви «Україна». — Режим доступа: http:// movakalynova.narod.ru/formuvukrnarodu.htm/

16. Балушок В. Когда же родился украинский народ? — Режим доступа: http://www.zn.ua/3000/3050/49862/

Надійшла до редакції: 14.01.2010

УДК (94)777 Н. М. Довганик, канд. істор. наук, доц.

ПЕРЕВАГИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

В Україні на сьогоднішній день гальмується муніципальний рух. Надмірна централізація державного управління обмежує органи місцевого самоврядування у здійсненні демо­нополізації виробництва, зміні форм власності, розширенні кооперативних зв'язків між містом і селом. Якщо до цього додати й інші проблеми, то стає очевидною необхідність наукового аналізу причин формування такої ситуації.

В Украине на сегодняшний день тормозится муниципальное движение. Избыточная централизация государственного управления ограничивает органы местного само­управления в осуществлении демонополизации производства, изменении форм собст­венности, расширении кооперативных связей между городом и селом. Если к этому прибавить и другие проблемы, то становится очевидной необходимость научного ана­лиза причин формирования такой ситуации.

In Ukraine municipal motion is braked for today. Surplus centralization of state administration limits the organs of local self-government in realization of demonopolization of production, change of patterns of ownership, expansion of co-operative connections between a city and village. If to it to add other problems, the necessity of scientific analysis of reasons of forming of such situation becomes obvious.

Ключові слова: територіальні громади, місцеве самоврядування, муніципальний рух.

Ключевые слова: территориальные общины, местное самоуправление, муниципальное движение.

Keywords: territorial communities, local self-government, municipal movement.

Сьогодні ніхто вже не ставить під сумнів доцільність громадсько-політичних ініціатив, спрямованих на децентралізацію влади в Україні, утвердження місцевого самоврядування в містах, селах і селищах. Однак реальних зрушень на краще дуже мало. Головні чинники місцевого самоврядування юридична відособленість, економічна самостійність і фінансова самодостатність територіальних громадзалишилися деклараціями. Конгрес місцевих та регіональних влад України1 зробив

15 квітня 2002 р. чотири представницькі організації -Українська асоціація місцевих та регіональних влад, Асоціація міст України, Асоціація сільських, селищних та міських рад і Спілка лідерів місцевих та регіональних влад України - на спільному засіданні прийняли рішення про утворення Конгресу місцевих та регіональних влад України (КМРВУ), тобто виступили його співзасновниками. Тоді ж було підписано установчу угоду та хартію КМРВУ. За задумом сторін, Конгрес має стати найвищим представницьким форумом місцевого самоврядування в Україні.

© Н. М. Довганик, 2010


[1]Окрім трьох — українського, білоруського, російського етносу, науці відомий четвертий східно­слов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

І Д Дудко - Зона вільної торгівлі з снд як напрям регіональної інтеграції україни засади критичного аналізу

І Д Дудко - Київська русь-українська народність до питання про передумови формування української народності на етапі київської русі