С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості - страница 1

Страницы:
1  2  3 

С. Водотика. Шляхи розвитку українського суспільствознавства В 1920-і роки XX ст.: Континуитет чи розрив спадковості//Вісник ТДТУ. - 1996. - №1. - ст.. 46-52. - (Історія).

 

С. Водотика

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА В 1920-i роки ХХ ст.: КОНТИНУЇТЕТ ЧИ РОЗРИВ СПАДКОВОСТІ

Анотація. У статті     показано     процес    розвитку    українського суспільствознавства та гуманітарних наук в 20-і роки, а також переслідування видатних вчених з боку держави.

У проблемі досягнення вітчизняним суспільствознавством світового рівня не
виникає особливих дискусій з приводу оціночних критеріїв цього жаданого рівня. I не
тому, що в цій царині українським науковцям все остаточно зрозуміло, а тому, що
дискусії з цього питання
- це справа майбутнього. А сьогодні на часі дня в Україні інша,
більш загальна, проблема
- як, якими шляхами треба йти до означеної мети. В
сучасному наукознавстві переважає зважений підхід до шляхів перебудови науки,
підкреслюється необхідність всебічного використання існуючого наукового
потенціалу, збереження інтелектуальної еліти. В історичному аспекті питання
співвідношення               конкретно  революційного  та  еволюційного  шляхів розвитку

вітчизняної науки взагалі і в 1920-і роки зокрема, практично не розроблені.

Отже, спробуємо дослідити деякі аспекти долі дореволюційного наукового потенціалу в 1920-і роки, для чого існує достатня та достовірна джерельна база. Так, певні фактичні відомості про створення соціальних наукових установ містяться в збірниках документів і матеріалів з історії культурного будівництва. Це рішення вищих законодавчих органів, звіти наркомату освіти УСРР, доповідні записки про організацію наукових структур, статистичні зведення про динаміку різних типів дослідних закладів. Проте в подібних збірниках процес наукового будівництва поданий однобічно, і вони не дають реального уявлення про створення системи наукового суспільствознавства.

Різноманітні і в цілому достовірні відомості про шляхи створення дослідних установ містяться в публікаціях, в першу чергу, звітах самих цих установ, на сторінках наукової періодики, в опублікованих Держпланами СРСР і УСРР результатах спеціального обстеження наукових установ та наукових кадрів.

Разом з тим вивчення офіційного діловодства засвідчує, що далеко не всі аспекти використання дореволюційного наукового потенціалу знайшли в ньому відповідне відображення через відомі риси суспільно-політичного життя. До того ж фонди багатьох наукових установ, які були ліквідовані в кінці 1920-х - на початку 1930-х років, або зовсім не збереглися, або збереглися фрагментарно. Тому при вивченні означеного нами питання обов'язково слід звернутись до особистих фондів видатних вчених, які останнім часом або поповнились новими документами, або покинули спецсховища. Зокрема, йдеться про фонди першого президента НАН України В. Вернадського , фундаторів національної академії Д. Багалія, М. Василенка, А. Кримського та багатьох інших вчених. В них є чернетки та копії офіційних документів, ділове й приватне листування, щоденники й інші документи, що суттєво доповнюють, а нерідко й дозволяють по-новому оцінити проблеми шляхів розвитку науки в 1920-і роки. Відразу зазначимо, що в означений період Радянською владою були створені певні умови для українського національно-культурного відродження і вперше в історії України засновано державну систему суспільствознавства. Водночас правлячий режим наполегливо прагнув нав'язати суспільству комуністичну доктрину. У науковому будівництві йшлося про зруйнування дореволюційної науки, про зневагу до гуманітарних досліджень взагалі, ідеологізацію та політизацію соціального знання, зведенню    суспільствознавства    до    роз'яснення    та коментування   праць класиків


наукового комунізму та рішень Комуністичної партії.

У соціальних науках спадковість надзвичайно важлива, і виявляється вона в наукових дослідженнях і персоніфікується в їх авторах. І ця закономірність чітко виявилась в 1920-і роки. Перш за все континуїтет мав свій вираз до страшних подій погрому української науки у структурі кадрового потенціалу. Так, в 1927 р., згідно до наших підрахунків, налічувалось 1452 вчених-гуманітаріїв. З них 60.5% було зайнято в науково-дослідних установах, 16.5% працювали у вузах, 13% співробітничали в наукових та інших структурах (переважно, в освітянських)1.

Кількість науковців не забезпечувала потреби дослідних установ. Так, у 1918 р. на одну дослідну установу соціального профілю приходилось в середньому 3,2 співробітники, в 1923 р. - стільки ж, в 1927 - 3,5. Сучасне ж наукознавство визнає оптимально чисельність подібних структур у 15-20 творчих працівників. Відставання чисельності наукових співробітників від кількості дослідних установ обумовлювалась, головним чином, різким скороченням чисельності вчених протягом 1918-1922 рр. Так, з 45 професорів і доцентів-суспільствознавців Харківського університету, які працювали у 1918 р., на середину 1920-х років залишилось 21, тобто 47%2

Зрозуміло, що цей процес наніс руйнівного удару по традиціях вітчизняного суспільствознавства, а в деяких випадках (славістика, історія церкви, візантологія, медізвістика) - без перебільшень нищівного.

Однозначно у 1918-1922 рр. частина українських вчених повернулась на батьківщину, де започаткувала нові напрямки соціальних досліджень. Це А. Кримський, А.Оніщук, М.Туган-Барановський. Опинившись в УСРР, частина вчених-галичан (М. Яворський, А. Музичка) зайняли визначне місце в розвитку науки. У 1924 р. повернувся разом з частиною своїх прихильників і патріарх української історіографії М. Грушевський, який буквально оживив історичні дослідження в Україні.

Все це свідчить про неоднозначність змін у складі вчених. Безумовно, масова еміграція науковців суттєво ускладнила, а подекуди й унеможливила збереження й розвиток традицій вітчизняного суспільствознавства. Проте значна частина вчених старої формації продовжила і в радянських установах свою працю, нерідко пом'якшуючи, гальмуючи чи в інший спосіб нейтралізуючи (принаймні до 1927 р.) негативний вплив дій більшовицького режиму. Сьогодні вже стали загальновідомими численні факти боротьби академіків М. Грушевського, С.Єфремова, М.Василенка та інших вчених проти втручання чиновників в справу науки.

Разом з тим поза наукою в роки Радянської влади залишилась і частина реакційної професури великодержавно-монархічного світогляду, що мало в цілому позитивне значення. Природно, що до долі вчених треба ставитись вкрай обережно і коректно, всебічно вивчати його творчість й уникати однобічних оцінок, бо кожна видатна особа не може вміститись в прокрустове ложе чорно-білих оцінок. Для прикладу досить навести ім'я відомого одеського вченого-історика І. Линниченка. Як політик, він - учень В. Антоновича - до кінця життя залишився прихильником "єдиної-неподільної Росії".

Повернення в Україну частини українських вчених з близького і далекого зарубіжжя суттєво збагатило вітчизняне суспільствознавство досвідом світової і , зокрема, російської науки.

Не слід забувати і про те. що Радянська влада відкрила двері вузівських аудиторій і дослідних установ перед тими українськими вченими, які через політичні утиски за царату залишились поза державними науковими структурами. Достатньо навести приклад Одеського історика і правника академіка М. Слабченка. Саме завдяки таким вченим українське соціальне знання збагатилось кращими демократичними традиціями,


стало ближче до української культури і національно-демократичного руху.

Якщо взяти до уваги, що на підготовку вченого-суспільствознавця необхідно 15-20 років, неважко зрозуміти, що до кінця 1920-х років саме дореволюційний кадровий потенціал в значній мірі визначав шляхи розвитку науки і наукового будівництва.

Пролетаризація науки до 1928 р. не змогла принципово змінити соціальні джерела формування вчених порівняно з попереднім періодом, оскільки для більшості науковців тоді ще не головним в оцінці студента і вченого була все ж таки його кваліфікація, а не соціальне походження. Так, у 1927 р. вихідці з робітників складали 4% вчених і 13% аспірантів, з селян - 17% і 25% відповідно, службовців - 69% і 52%. Навіть серед аспірантів Українського інституту марксизму-ленінізму, де критерій соціального походження був практично визначальним, вихідців з робітників було 13%, а з службовців та інтелігенції - 67% .

Висновок про те, що саме вчені старої формації визначали ситуацію в науці, особливо безпосередньо на рівні дослідних установ, підтверджується й аналізом якісного складу науковців. Спеціальне дослідження Держплану СРСР і УСРР, проведене у 1927 р. , зафіксувало таке. Науковці з дореволюційним науковим стажем складали 60% працівників науково-дослідних структур, а серед докторів наук вони складали навіть 96%. Зрозуміло, що по окремих галузях питома вага вчених з дореволюційним стажем змінювалась залежно від зацікавленості влади у використанні певної науки у своїх інтересах. Так, серед економістів їх було 62%, істориків і працівників - 4%, філософів - 40%4.

До того ж вчені саме з цієї категорії очолювали практично всі дослідні заклади (ВУАН, науково-дослідні кафедри, інститути, наукові товариства), складаючи абсолютну більшість керівників науки середнього рівня. Вони на той час, як правило, вже мали авторитет в науці, досвід науково-організаційної роботи, наукові школи чи напрямки дослідження, учнів і послідовників. Це були у своїй переважній більшості патріоти, вчені з великої літери. До їх числа можна віднести М. Біляшівського, О. Гілярова, М. Грушевського, С. Єфремова, А. Лободу, Д. Яворницького й десятки інших вчених.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості

С Водотика - Шляхи розвитку українського суспільствознавства в 1920 і роки ХХ ст континуїтет чи розрив спадковості