Л В Зелінська - Театр і політика наприкінці XIX ст перехрещення дискурсів (на матеріалі епістолярію ф енгельс) - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК82-2: 329. 15 "18" (410.1)

Зелінська Л. В.,

Національний університет "Острозька академія", м. Острог

ТЕАТР І ПОЛІТИКА НАПРИКІНЦІ XIX СТ.: ПЕРЕХРЕЩЕННЯ ДИСКУРСІВ (на матеріалі епістолярію Ф. Енгельс)

Стаття присвячена вивченню марксистського підходу до літерату­ри, зокрема, критики Ф. Енгельсом міщанської теми. Проведено ревізію марксистських постулатів на тлі приватної ситуації засновників науко­вого комунізму - драматичної і театральної творчості Е. Евелінга та Е. Маркс-Евелінг.

Ключові слова: натуралістична драма, міщанство, марксистська критика, романтичний радикалізм, драматичний скетч.

Статья посвящена изучению марксистского подхода к литературе, а именно, критики Ф. Энгельса мещанской темы. Проведена ревизия марк­систских принципов на фоне частной ситуации - драматического и теа­трального творчества Э. Эвелинга и Э. Маркс-Эвелинг.

Ключевые слова: натуралистическая драма, мещанство, марксист­ская критика, романтический радикализм, драматический скетч.

The article deals with the marxsist approach to literature research, including Engel's criticism of a burger theme. The revision of Marxist tenets was made against private situation of the founders of scientific communism -drama and theater arts ofE. Aveling and E. Marx-Aveling's.

Key words: naturalistic drama, petty bourgeoisie, Marxist criticism, romantic radicalism, drama sketch.

Тема статті у широкому плані виходить із проблеми, постійно дис­кутованої протягом двох минулих сторіч й все ще актуальної в сучасній Україні, - взаємозалежності мистецтва та політики. Спів- чи протидія цих двох гуманістичних сфер маргіналізувала сотні імен та фактів. У за­тінку вождів зостається навіть найближче коло соратників, а традиція написання історії мистецтва за його вершинними досягненнями усуває "вторинні" події і особи, котрі, як це не парадоксально, відображають своєю долею і творчістю не менш складні колізії, аніж класичні образи провідних митців.

У літературознавстві взаємозалежністю мистецтва та політики безпо­середньо займається марксистська критика, сформована в часах пізнього романтизму К. Марксом та Ф. Енгельсом. Об'єктом вивчення вибрано тези про мистецтво і епістолярій Ф. Енгельса, направлений на особу Ед-варда Евелінга (1849-1898) - соціаліста і "вторинного" драматурга, ора­тора і актора, ім'я котрого згадується у Великобританії лише у контексті його трагічних стосунків із молодшою дочкою К. Маркса Елеонорою.

© Зелінська Л. В., 2011

Предмет дослідження - зіставлення політичних постулатів засновни­ків теорії наукового комунізму щодо мистецтва із засадами творчості Е. Евелінга (період становлення натуралістичної драматургії 1880-1890-ті pp.), в житті котрого Ф. Енгельс виконував роль учителя, працедавця, соратника, патрона.

Мета дослідження: довести, що марксистська критика еволюціонує від романтичного радикалізму до "домашнього сентименталізму", і пока­зати на прикладі Е. Евелінга, що його мистецькі твори, котрі з'являлися у тісному спілкуванні з Ф. Енгельсом, не детерміновані політекономіч-ними умовами суспільства, як цього вимагав засновник наукового ко­мунізму від інших письменників на сторінках соціалістичної преси. Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання: 1) проаналізу­вати листи Ф. Енгельса до різних осіб, в яких йшлося про Е. Евелінга; 2) вивести основні постулати соціалістичного мистецтва в контексті марксистської критики; 3) порівняти їх із рецепцією Ф.Енгельса творчої діяльності Е. Евелінга. Оскільки переважаючим об'єктом дослідження є епістолярій, то науковий аналіз забезпечуються біографічним і герме-невтичним методами.

Критичні джерела за цією темою обмежені до: мемуарів близько­го друга Ф. Енгельса Е. Бернштейна під назвою "Мої роки у вигнан-ні"(1915), утаємниченого у приватне життя Евелінгів, і в пам'яті котрого збереглися враження про театральне обдарування Елеонори і Едуарда; книги А. Ніколла "Історія англійської драми 1660-1900" (1959), де знахо­диться список драматичних творів Е. Евелінга; книги Р. Брандон (за фа­хом історик, біограф, письменниця) "Нові жінки і старі чоловіки: любов, стать і жіноче питання"(1990), де розкрито подружні взаємини Евелінгів із виразно феміністичної позиції, опускаючи при цьому психоаналітичну проблему батька / чоловіка і дочки / дружини. Британські укладачі інтер-нетсторінок про Е. Евелінга і Е. Маркс-Евелінг мало обізнані з епістоляр­ними матеріалами Ф. Енгельса й німецьких соціалістів у Великобританії, відносно творчої діяльності подають обмежену інформацію.

Що ж до радянської марксистської критики, то треба вказати на її основну мету - творити культові міфи політичних діячів, через що їх приватне життя, а тим більше фундаторів наукового комунізму, було за­мовчуване. Уперше в українському літературознавстві у статті ставиться проблема невідповідності проголошуваних поглядів на мистецтво із осо­бистими естетичними смаками комуністів-теоретиків. Поки що обмеж­имося викладом спільної політичної і театральної діяльності подружжя Евелінгів як засобу агітації і поширення ідей К. Маркса й Ф. Енгельса у політично-мистецькому контексті кінця XIX ст. - початку XX ст.; а також критичним осмисленням засад марксистської критики, - що все разом визначає новизну запропонованого дослідження.

Знайомство між доктором біології Е. Евелінгом, редактором лондон­ської газети "Прогрес" і Ф. Енгельсом зав'язалося у квітні 1883 р. (мі­сяць після смерті К. Маркса). Е. Евелінг прохав надіслати гравюру чи хоча б кліше портрету К. Маркса (з листа Ф. Енгельса до Е. Бернштейна [6, 7]. З цього часу розпочалася його політично-театральна історія, що тривала 15 років аж до смерті. Коротко висвітлимо її етапи. Народився в ірландській сім'ї священика, студіював природничі науки в університеті, відчував постійну фінансову скруту (грошові позички у Ч. Бредло). Із постійного пошуку дрібних заробітків виникав інтерес до найновіших ідей: пропагував дарвінізм, атеїзм (одначе входив у теософське товари­ство Анни Безант), читав лекції з фізіології для широкої публіки (напри­клад, К. Каутському, про що писав Ф.Енгельс його матері, відомій у со­ціалістичних колах письменниці Мінні Каутській 26 листопада 1885 p.), займався журналістикою. Звернув увагу на некрологи пам'яті К. Маркса, познайомився з Ф. Енгельсом і розпочав вивчення політекономії під його безпосереднім керівництвом з метою перекладу "Капіталу" (з листів Ф. Енгельса стає зрозумілим, що робить це все-таки задля заробітку). Увій­шов в родинне коло Марксів-Енгельсів, проявив почуття до Елеонори, з якою разом виступали ораторами на трибунах Лондона і околиць. Після їх одруження було розіграно публічний скандал двоєженства Едуарда соціалістами з інших угрупувань та теософкою А. Безант (оцінений Ф. Енгельсом як брудний засіб у внутрішній партійній боротьбі англійських соціалістів). Подружжя разом виходить на трибуни і на сцени Лондона: обоє захоплюються творчістю Г. Ібсена; Елеонора перекладає з норвезь­кої на англійську мову "Ляльковий дім", "Вороги людей", "Стовпи сус­пільності", "Жінка з моря", "Дика качка". Задля театрального заробіт­ку Едуард пише драматичні скетчі у стилі "а ля Ібсен" (Ф. Енгельс), які ставлять в різних театрах Лондона. Також подружжя грає у виставах на "маленьких вечорах" та робітничих клубах при цілковитому схваленні і захопленні Ф.Енгельса. Обоє беруть участь у передвиборній кампанії, агітаційній поїздці до США, де водночас ставлять евелінгівські драми у Нью-Йорку та Чикаго. У багатьох листах Ф.Енгельса знаходимо його радісні почуття щодо поширення слави Е. Евелінга як драматурга, споді­вання популярності вистав не тільки у США, айв Австралії (у парадигмі поширення соціалістичних ідей та світової революції). Надії зникли із фінансовим скандалом Е. Евелінга після його повернення з США. Пара­лельно до політичної діяльності зміцнюється його потяг до театральної богеми Лондона; пошук тем для творів обмежувався міщанським серед­овищем і сентиментально-романтичним стилем (захоплення творчістю Г. Ібсена у стильовому плані явно не позначилося). Після 1888 р. інтен­сивність театральної діяльності поступово спадає. Смерть Ф.Енгельса у 1895 p., розпад родинного кола (приховані любовні історії, розрив із

Елеонорою, ускладнення давньої хвороби нирок, моральне страждання колишньої дружини переходить у милосердя до хворого чоловіка і спо­дівання на відновлення взаємин). Після таємного одруження Едуарда з актрисою, Елеонора покінчила життя самогубством 31 березня 1898 р, шокуючи цим вчинком весь міжнародний соціалістичний рух; так само, як шокував суїцид середньої дочки К. Маркса - Лаури та її чоловіка Поля Лафарга в 1911 р. Через чотири місяці помирає Е. Евелінг.

Історія життя Е. Евелінга, зібрана таким чином з листів Ф. Енгельса, вкладається в жанр натуралістичної драми чи "драми-диску сії" в стилі Б. Шоу. Однак соратники-соціалісти аналізували її не за психологічними критеріями. Е. Бернштейн, який після смерті Ф. Енгельса, став ревізі­оністом, тим не менше тримав образу на Е. Евелінга і прагнув виправ­дати вчинок Елеонори. В автобіографічному нарисі він асоціює історію подружжя Евелінгів з драмою Б. Шоу "Дилема лікаря"(1906). Е. Бер­нштейн був переконаний в тому, що Б. Шоу, котрий знав дуже добре обох Евелінгів, дав своєму персонажеві художнику Дубідату майже всі характерні атрибути Едуарда: його пристрасть мати все найкраще; впев­неність і безсоромність манер, обмеженість матеріального забезпечення; подарунки актрисам тощо. Залишається тільки з'ясувати наскільки уні­кальними були такі атрибути для чоловіків, які займалися політикою і театром [12].

Цю ж версію, що поступово набирала рис міфу, повторив Р. Ландау у статті "Елеонора Маркс", опубліковану 1940 року в радянському журналі "Наука і життя": в образі художника Дубідата Б. Шоу описав Е. Евелінга як "порожнього, марнославного і розпущеного себелюбця. Пані Дубідат - це Елеонора, котра сліпо любить недостойного чоловіка; вона чарівно приваблива і викликає загальну симпатію. Правда, Шоу постарався хи­тро затушувати і замаскувати всі зовнішні обставини, - адже п'єса була написана всього через 5 років після смерті Елеонори, котру знали багато тих, що належали до кола читачів Шоу"[1]. Насторожує не так незна­чна неточність у часі написання п'єси, як категоричність припущення відносно прототипа. Радянські критики-марксисти, підкреслюючи без­корисливість визволителів робітничого класу, не сумнівалися ставити на "порядок денний" питання приватного характеру: якими були справжні мотиви споріднення Е. Евелінга з родиною фундаторів наукового кому­нізму - "для розкоші" чи з "бідності"? І, звичайно, відповідали в стилі класової боротьби.

А з іншого боку, якщо Е. Евелінг і став прототипом драми "Дилема лікаря", то її інтерпретація не зводиться винятково до осуду художника. Б. Парамонов у статті "Гомінтерн", зокрема, вказує на іронічність побу­дови твору, яку не бачили не тільки Е. Бернштейн чи Р. Ландау, але і, на­приклад, О. Шпенглер, "внаслідок своєї психологічної глухоти". Якраз

"художник і слабак" торжествує над людьми прагматичними, хоча сам при цьому і помирає" [10]. Так що Е. Евелінг як прототип у цьому ви­падку набуває явних переваг.

Як свідчить сам Ф. Енгельс, Е. Евелінг покинув наукову кар'єру задля соціалістичного руху, внаслідок чого перебував у матеріальній скруті, тому шукав підробітків у різних сферах (журналістика, перекладання, драматичні твори для театру). Загалом молодих людей-заробітчан, які приходили до соціалістичних партій та їх газетних редакцій, Ф. Енгельс називав "декласованою буржуазною молоддю"[37, с. 383], "свого роду саранча" [9, с. 405]. Але до Е. Евелінга від самого початку було став­лення інше, оскільки той погодився стати "ретельним учнем". Тому Ф. Енгельс відмовляє Б. Шоу, наприклад, в перекладі "Капіталу" К. Маркса на користь Е. Евелінга, хоча із різних листів дізнаємося, що обидва пе­рекладачі не влаштовували замовника. Навіть через рік спілкування Ф. Енгельс у листі до середньої дочки К. Маркса Лаури Лафарг від 18 квітня 1884 р. підкреслював, що для перекладу він "цілковито нездібний поки що, до тих пір, поки не опрацює всю книгу і не зрозуміє її" [6, с. 120].

Студіюючи політекономію, молодий чоловік споріднюється із сімей­ним колом Марксів-Енгельсів. У липні Ф. Енгельс повідомляє Лауру про значну сімейну подію: "Туссі [пестливе ім'я Елеонори - Л.З.] і Едуард, які переживають медовий місяць № 1, поїхали, якщо тільки не поверну­лись уже, - великий медовий місяць почнеться з наступного четверга. Звичайно, Нім, Джоллімейер і я прекрасно розуміли вже доволі давно, до чого це хилиться, і від душі сміялись над цими бідними невинними дітьми [курсив - Л.З.] , котрі весь час уявляли, ніби у нас немає очей, і наближалися до фатального моменту не без деякого страху. Однак ми швидко допомогли їм справитися з цим. Насправді, якби Туссі попро­сила моєї поради раніше, ніж зробила цей стрибок, я, можливо, вважав би своїм обов'язком розповісти про різні можливі і неминучі наслідки їх кроку [К. Маркс перед смертю просив Ф. Енгельса опікуватися його дітьми - Л.З.], - але коли все було вирішено, то краще всього для них було відразу ж оголосити про це, поки інші люди не скористалися тим, що це трималося в секреті. І це була одна з причин, чому я був радий, що ми всі дізналися про це: якщо б які-небудь мудрі люди виявили таємни­цю і прийшли до нас з великою новиною, ми були б уже підготовлені. Сподіваюсь, що Туссі і Едуард і далі будуть так само щасливими, якими вони здаються зараз. Мені дуже подобається Едуард, і я вважаю, що для нього корисно увійти в контакт з іншими людьми, окрім літературного і лекторського кола, в якому він крутиться; у нього є добрий фундамент з міцних знань, і він сам почував себе не на місці серед цієї вкрай поверхо­вої компанії, в котру його закинула доля" [6, с. 157-158].

Цей фрагмент листа має передусім матримоніальну вартість докумен­ту: Ф. Енгельс свідчить, що почуття молодих поступово проявлялося на очах усієї родини (взаємна любов - основний моральний критерій), вони самостійно і добровільно оголосили своє рішення (ми - свідки), зараз ме­довий місяць, в майбутньому можливо буде таке ж щастя, як в цей період (розумів мінливість почуття). Про "різні можливі і неминучі наслідки їх кроку" Ф. Енгельс мав можливість не просто сказати, а написати і таки виконати почесний батьківський обов'язок. Ще у березні - травні цього ж 1884 року видав книгу "Походження сім'ї, приватної власності і дер­жави у зв'язку з дослідженнями Люіса Г. Моргана", здійснюючи ще одну важливу місію - заповіт друга, бо "саме Карл Маркс збирався викласти результати досліджень Моргана у зв'язку з даними свого /.../ матеріаліс­тичного вивченння історії"[4, 28]. Отже, заповіт і почесний обов'язок у справі шлюбу. Ф. Енгельс у конкретній ситуації проявляє себе новою людиною, на противагу "звичаям філістерів".

Що міг сказати нового Елеонорі та Едуарду? Мислячи діалектич­но, показував еволюцію шлюбу. Представимо тези книги "Походження сім'ї...", сфокусовані на цю приватну ситуацію, розпочинаючи із фаталь­ного для Елеонори почуття ревнивості. Ф. Енгельс був переконаний, що в групових шлюбах ревнивості не було, вона з'являється пізніше, із пар­ною формою сім'ї. У психологію ревнивості не заглиблювався, дивився на сферу людських почуттів історично і економічно. Вважав, що ревни­вість діалектично повинна проминути із зникненням її соціально-еконо­мічних підстав.

Як почесний батько на весіллі, Ф. Енгельс захотів би також показати етапи парадоксальної історії сімейної тиранії. Постійного шлюбу з од­ним чоловіком домагалися жінки, але одношлюбність встановлюється у вигляді закріпачення однієї статі іншою. Перша протилежність класів співпадає з розвитком антагонізму між чоловіком і дружиною. Перший класовий гніт - закріпачення жінки у сім'ї. Одношлюбність - це про­грес і регрес одночасно. Попередня свобода статевих зв'язків ніскільки не зникла з перемогою парного шлюбу чи одношлюбності. Прелюбодій-ство невикорінюване. Шлюб у буржуазному суспільстві - це ділова уго­да (і переважно між батьками), в кращих випадках (самостійного вибору партнера) - це нудне подружнє співіснування. Моногамія дружини не перешкоджає явній чи таємній полігамії чоловіка. Ревнивість і невірність супроводжують "буржуазний шлюб", а "шлюб пролетарів тут до уваги не береться...", - зазначав Ф. Енгельс, свідомо уникаючи глухого кута у власній теорії.

Переходячи від історії давньої до сучасності та майбутнього ставив запитання: якщо моногамію обумовлюють економічні причини, то чи не зникне вона із зникненням причин? Запитання, якщо сформулювати його простіше: буде існувати сім'я при комунізмі чи розпадеться, - дис­кутоване у соціалістичному дискурсі і протягом XIX ст., і особливо після більшовицького перевороту в Росії. Відповідь Ф. Енгельса однозначна: ні, навпаки, моногамія стане дійсністю і для чоловіка. Розвиток моногамії від­буватиметься на основі розвитку індивідуальної статевої любові, а значить статеві стосунки стануть вільними. Моральний критерій для їх осуду чи виправдання є відповідно нелюбов чи взаємна любов. Домашні господар­ські проблеми і виховання дітей будуть усуспільнені. Проблема вірності подружжя, таким чином, вирішуватиметься у загальносуспільному плані.

На людські почуття, як і на політекономію, Ф. Енгельс дивився та­кож діалектично, тому сучасна любов, на його думку, вища, аніж ерос древніх. Підкреслював важливість взаємної любові, але не розглядав си­туації, коли вона вичерпує себе і перетворюється на страждання. У книзі "Походження сім'ї..." він взагалі не враховував психології людських по­чуттів, про яку все-таки натякнув у листі до Л. Лафарг.

Будучи за своїм характером однолюбом, Ф. Енгельс принципово не укладав шлюбу протягом усього свого подружнього життя, вважаючи цю інституцію міщанською і відкидаючи її так само, як і "клас міщан". Тільки перед смертю дружини на її прохання погодився пройти матри­моніальну процедуру. У книзі, щоправда, остерігався висловлюватися прямо щодо вірності подружжя, але його позиція цілком зрозуміла: вза­ємне почуття, спільна діяльність, соціальна та інтелектуальна рівність виключають адюльтер.

...А любовні флірти самого К. Маркса в такій оказії згадувати не го­дилося.

Молодша дочка була повністю заангажована до політичної діяльнос­ті, і зять увійшов у родинне коло тільки завдяки визнанню ним соціаліс­тичних ідей. Молодих об'єднала спільна діяльність, офіційного шлюбу також не укладали. Але поки жив Ф. Енгельс, доти трималося подружжя Евелінгів. Після його смерті у 1895 році ні благородна мета визволення пролетаріату, ні спільні уподобання в мистецтві не рятують їхніх сто­сунків.

На соціалістичну ідею падає тінь фатуму. Трактат "Походження сім'ї..." не отримує зворотного зв'язку з реальністю. Радянські марк­систи, зрозуміло, обходили такі глухі кути вчення. Наприклад, укладачі трьохтомника "Філософсько-літературної спадщини Г. В. Плеханова" (1973-1974), вміщуючи один лист Едуарда і вітальну листівку до Нового 1898 року, підписану подружжям Евелінгів російському марксисту, по­дали нейтральний коментар: "1898 р. був останнім роком в житті обох кореспондентів. Елеонора Маркс-Евелінг покінчила життя самогубством через невдале сімейне життя. Плеханов і В. І. Засулич були вражені її смертю (АДП.В.481а.8; АД.5.341.28). Едуард Евелінг помер в тому ж році, скоро після загибелі своєї дружини" [11, с. 354]. Позначені цифра­ми архівні матеріали про реакцію Г. Плеханова на самогубство Елеонори ніколи не публікувалися.

Натуралістична драматургія спеціалізувалася на темі адюльтеру і самогубств. Ф. Енгельс вважав таку тематику знаком деградація класу міщан, не уявляючи наскільки підпадають цій "деградації" навіть соціа­лісти. Тим не менше драматичні скетчі Е. Евелінга про міщан Ф. Енгельс приймав, хоча ніколи не згадував у своїх листах назв і ніколи не аналізу­вав змісту драм. Укладачі двохтомника "К. Маркс і Ф. Енгельс про мис­тецтво" (Москва, 1983) у примітках вказали, що "список п'єс Евелінга (до сих пір невиданих) див. в кн.: A. Nikoll. A History of English Drama 1660-1900, vol.V.Cambridge, 1959, p.246." [3, c. 590]. Але не вважали за потрібне опублікувати список, з тієї самої причини, з якої замовчував назви евелінгівських драм сам Ф. Енгельс. Перш, ніж заглибитися у цю проблему, прокоментуємо список.

Кількатомник А. Ніколла носить характер енциклопедії, матеріал розміщується за двома алфавітними (перехресними) порядками прізвищ драматургів та їх творів. Зібрано ним тринадцять назв п'єс Е. Евелін­га, з датами їх театральних прем'єр, назвами театрів і також архівів, в яких зберігаються рукописи. Однак, сценічні адаптації поеми "Енох Ар-ден"(1864) А. Теннісона під назвою "Через море" (By the Sea, 1888) та роману "Багряний знак (буква)" Н. Гоуторна під назвою "Багряна бук­ва" (The Scarlet Letter, 1888) помилково вказані як оригінальні твори. Так само і переклад на англійську "Жінки з моря" Г. Ібсена, зроблений Елеонорою Маркс-Евелінг, помилково поданий А. Ніколлом як оригі­нальна драма перекладачки. У жанрі драми-одноактівки, драматичного скетчу Е. Евелінг написав такі твори як: "Випробування" (A Test, 1885); "Любовний фільтр" (A Love Philtre, 1888); "Книгофаги" (The Bookworm, 1888); "Заради її слави" (For Her Sake, 1888); "Відкинуті" (Dregs, 1889); "Підлий" (The Jackal, 1889); "Юдита Шекспір" (Judith Shakespeare, 1894). У жанрі комедії: "Жінка землі" (The Landlady, 1889); "Жаба" (The Frog, 1893). Одна комічна оперета: "Шалений" (The Madcap, 1890) і оперета "Сто років тому"(А Hundred Jears ago, 1892).

Хоча подружжя Евелінгів захоплюється Г. Ібсеном, проте у своїй власній творчості Едуард переважно звертається до попередників сен­тиментально-романтичного напряму. Те, до чого публіка звикла і легко піддається емоційному впливу. Ставити такі скетчі до чи після соціа­лістичної промови у робітничому клубі - справа доволі вигідна. Винят­ком став драматичний скетч "Відкинуті". Наступного дня після вистави Ф. Енгельс поспішав написати П. Лафаргу: "П'єса Евелінга пройшла вдаліше, ніж я очікував. Це чудово зроблений шкіц, але закінчується а ля Ібсен, без вирішення конфлікту, а місцева публіка до цього не звикла" [7,с. 176].

Подружжя Евелінгів грали головні ролі у "Ляльковому домі" разом із Б. Шоу. Пишуть про це на сайті Connexions із посиланням на видан­ня: Ronald Florence, Marx's Daughters, New York: Dial Press, 1975. Теа­тральний талант Елеонори став особливим об'єктом уваги Е. Бернштей-на. Пам'ятним для нього було її виконання головної ролі в драмі "Через море". "Елеонора грала молоду жінку, яка хитаючись між любов'ю та вірністю, вибирає останню; грала з великим теплом емоцій" [12]. По­трібно скоректувати сюжет, який Е. Бернштейн перекрутив, сподіває­мось, несвідомо. Жінка вибрала не вірність своєму чоловікові-моряку, доля якого надовго закинула на безлюдний острів, а любов до іншого чоловіка. "Через море" порівнює з драмою Б. Шоу "Кандіда", вказуючи, що той вивів на сцену реальних людей, а не романтичних фігур, як це зробив Е. Евелінг.

Але сам Ф. Енгельс на це не звертав уваги. В одному з листів писав П. Лафаргу: "Евелінг знову в Лондоні з приводу своєї п'єси, котра буде поставлена сьогодні. Це п'ята його п'єса [за списком А. Ніколла - драма "Багряна літера", сценічна адаптація роману Н. Гоуторна, доволі по­пулярного на той час; під такою назвою знаходимо декілька творів -уточнення Л.З.], шоста буде, ймовірно, поставлена на наступному тижні [мова може йти про драму "Заради її слави"; А. Ніколла подав застере­ження про ймовірну іншу назву драми - уточнення Л.З.]. Присвятивши себе драматургії, справді він відкрив золоту жилу, ""наткнувся на на­фту", як говорять янки" [7, с. 57].

Не можна не помітити, що Ф. Енгельс не приховує свого стану задо­волення, який називається комерційним успіхом і азартом конкуренції. Засновник наукового комунізму не осуджував "золоту лихоманку", йому була близькою романтика знаходження скарбів.

І тут постає очевидним радикалізм поглядів молодого Ф. Енгельса на літературу в 40-50-х роках та його зміна у 80-х роках. Зміна засвідче­на абсолютно поблажливою реакцією на творчість Е. Евелінга. Головні засади марксистської критики у період романтизму були жорстко де­термінованими: 1) літературу визначають соціально-економічні умови; 2) соціальний клас письменника впливає на зміст і форму твору. А звід­си визначаються завдання для письменника-соціаліста (за листом Ф. Ен­гельса):

-   правдиво відображати соціальний конфлікт;

-   руйнувати панівні умовні ілюзії про природу соціальних відносин;

-   розхитувати оптимізм буржуазного світу;

-   вселяти сумніви з приводу незмінності основ існуючого.

Як зазначено у вступному слові до четвертого тому творів К. Марк­са і Ф. Енгельса, літературна критика класиків полягала у різкому осуді "міщанської обмеженості, сльозливої сентиментальності, ницості, філіс­терства, боязливого конформізму перед владою. "Передові письменники і поети повинні, підкреслює Енгельс, бути глашатаями передових ідей, революційної боротьби, повинні оспівувати "гордого, грізного і револю­ційного пролетаря" [5, VII]. Погоджуємося з цим, але тільки відносно 40-50-х років. Необхідно підкреслити скандальну для радянських марк­систів річ: Ф. Енгельс сам ревізує власні погляди на літературу і погляди К. Маркса. Один з нарисів завершував розважливо-печальною фразою про згасання сил в боротьбі старіючої людини. Тому закликав боротися за свободу, поки "молоді і повні полум'яної сили; хто знає, чи будемо ми ще здатні на це, коли до нас підкрадеться старість!".

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Л В Зелінська - Антиколоніальний дискурс і постколоніальна критика в контексті міжкультурної комунікації

Л В Зелінська - Театр і політика наприкінці XIX ст перехрещення дискурсів (на матеріалі епістолярію ф енгельс)