Автор неизвестен - Конспект лекцій з дисципліни історія української культури - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Лекція 1. Вступ. Сутність культури. Основні концепції культури.

План

1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури».

2. Поняття та сутність культури. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів.

3. Функції, структура й типологія культури.

4. Характеристика української культури, періодизація, джерельна база та принципи вивчення історії української культури.

Словник

Культура, субкультура, контркультура, масова культура, елітарна культура, світова культура, національна культура, культурологія, артефакт, цивілізація, етногенез.

Основна література

1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. - Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. - 408 с.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 408 с.

3. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2010. - 271 с.

4. Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. - К.: Кондор, 2010. - 264 с.

Додаткова література

5. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 3-тє вид., стереотип. — 256 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://chitalka.info/gp_07/gp_07index.htm

6. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. - 130 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09voiiuk.pdf

7. Денисов Я.Я., Макарчук О.Г. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник. - Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2004. -176 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://nkckhust.dyndns.org/elibrary/librarv/books/40436/maket.pdf

8. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К.: КНЕУ, 2003. - 367 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip

1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури».

Предметом вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» є історичний, соціальний та культурно-мистецький досвід українського народу від найдавніших часів до сьогодення, тобто український культурний простір, культура українського народу.

Метою дисципліни є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід'ємною умовою формування сучасного українського соціокультурного простору.

Завдання курсу

- з'ясувати основні історичні періоди становлення української культури, закономірності її функціонування і розвитку;

- вивчити фундаментальні поняття і категорії української культури, зміст основних мистецьких стилів, напрямів, пам'яток (в архітектурі, художньому та образотворчому мистецтві, літературі);

- дослідити світоглядні засади визначних представників української культури різних періодів, їх здобутки, досягнення, особливості діяльності в процесі культурно-історичного поступу;

- з'ясувати місце та значення української культури в системі світової;

- дослідти світоглядні тенденції та новітні соціокультурні трансформації, притаманні сучасній українській культурі.

Дисципліна «Історія української культури», як і інших національних культур, має комплексний, міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія, археологія, історія, філософія, психологія, соціологія, мистецтвознавство, мовознавство.

2. Поняття та сутність культури. Концептуальні підходи до розуміння

культуротворчих процесів.

Поняття «культура» - багатозначне і сфера його вживання - різноманітна. Сьогодні філософи і культурологи нараховують близько 500 найрізноманітніших визначень цього поняття. Наприклад, український поет і культуролог Євген Маланюк стверджував, що культура - це все, що від людського розуму, людської діяльності; культуролог Вадим Скуратівський наголошував, що культура - це сума людської присутності на землі.

Слово «культура» походить від лат. сиїйіге і в буквальному перекладі означає «обробіток (обробляти)», «догляд (доглядати)», «удосконалення (удосконалювати)». У Давньому Римі воно вживалося у значенні уміння обробляти землю, а також виховання людини. Стосовно духовного життя людини цей термін уперше вжив Цицерон у 45 р. до н. е., називаючи філософію культурою душі, тобто розумів культуру як плекання розуму, удосконалення своїх розумових здібностей.

Завдяки зусиллям філософів і істориків слово «культура» перетворилось на філософське поняття і в епоху Нового часу (XVIII ст.) стало об'єктом наукових досліджень. Культура спочатку розглядалася як феномен духовного порядку, як вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, літератури, а культурно-історичний процес аналізувався як поширення знань, освіти, удосконалення розуму. У подальшому історичному розвитку людства поряд духовною, почали досліджувати й культуру матеріальну.

Отже, культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством за час свого існування.

Культуру слід розглядати як багатоаспектне явище, яке охоплює усю сукупність зв'язків духовної культури з матеріальною. Фахівці такий усебічний підхід називають «тривимірністю» культури, маючи на увазі три основні підходи щодо з'ясування сутності культури:

- антропологічний (під культурою розуміють спосіб життя суспільства, народу чи групи народів; наприклад, виділяють первісну культуру, східну культуру, європейську культуру тощо);

- соціальний (ототожнення культури з певною сферою суспільного життя - освіти, науки, економіки тощо);

- філософський (аксіологічний), пов'язаний з високим рівнем абстракції, що розглядає культуру як цілісний феномен.

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури притаманне також сучасній вітчизняній та зарубіжній культурології, що можна пояснити насамперед тим, що культура репрезентує невичерпність людського буття. Крім того, визначення поняття культури залежить і від дослідницьких установок учених, адже культура є об'єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін.

У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури іцивілізації. Поняття «цивілізація» (від лат. сшИб - громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні. У науковій літературі немає єдності щодо трактування і розмежування цих понять. Наведемо кілька підходів.

1. По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні : антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура).

2. По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі.

3. По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави».

4. Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація - це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія).

5. Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя».

6. Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»).

Як бачимо, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв'язок з культурою. В одних випадках культура становить особливий шар цивілізації, в інших цивілізація -матеріальна основа вияву духовної культури. Процес розвитку цивілізації і культури нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту літератури й мистецтва не відповідають загальному розвитку суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток цивілізації, матеріального виробництва (наш час) не супроводжується адекватним рівнем розвитку духовної культури. Сьогодні панує практицизм, споживацька психологія, обмежена орієнтація на вузьку спеціалізацію, зневага до культурної спадщини, гуманітарних знань і мистецтва.

На основі викладеного можна зробити висновок, що культура є особливим феноменом, який не можна емпіричним шляхом відокремити від будь-якої сфери суспільного життя. Вона є й результатом діяльності людей, продуктом праці; і процесом творення, подальшого розвитку і збагачення матеріальних і духовних цінностей; і умовою та способом життєдіяльності людей, у якому втілюються культурні досягнення.

3. Функції, структура й типологія культури.

Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність. Функції культури розкривають ту роль, що вона відіграє в житті суспільства.

1. Людинотворча (гуманістична, світоглядна) - головна функція культури, оскільки з нею пов'язані і нею визначаються всі інші. Суть її полягає в тому, що людина формується, лише залучаючись до світу культури: формується її світогляд, людський дух, емоції, оцінні складові, цінності.

2. Суспільно-перетворююча функція — здійснюється через перетворення природи, суспільства та людини. Вона забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства, лежить в основі культурно-історичного прогресу.

3. Етноформуюча та етнозахисна функція - тісно пов'язана з суспільно-перетворюючою, суть її полягає в тому, що культура творить неповторне обличчя нації, надає їй своєрідності, національної самобутності. Національна самобутність проявляється не тільки в наявності етнічних фізичних, психічних расових ознак, а й у культурних чинниках -мові,  традиціях,  національних  цінностях,  способах  господарювання,  побуту, формахпроведення дозвілля тощо. Етнозахисна функція виявляється в тому, що культура забезпечує цілісність і самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужих елементів.

4. Пізнавальна функція — полягає в тому, що культура розкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду поколінь. Через культуру, яка об'єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе, реалізує свій культурний генофонд через знання.

5. Інтегративна (об'єднуюча) функція — полягає у здатності культури об'єднувати людей незалежно від їхньої національної чи конфесійної приналежності, світоглядних чи ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи - у світову цивілізацію. Культурні здобутки кожного народу є вагом внеском у світову скарбницю культури.

6. Семіотична (символічна, знакова від гр. зетїоп - знак) функція — полягає в тому, що носіями інформації про культуру є системи знаків та символів. Вони фіксують факти матеріальної і духовної культури. Наприклад, у літературі, музиці, мистецтві такими знаками є слово, текст, звук, колір, форма, адже у них закодовано реальний зміст свідомості, цілу гаму емоцій, знань.

7. Комунікативна (спілкувальна, трансляційна) функція - тісно пов'язана з семіотичною і полягає в передачі культурного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, засобах виробництва, релігійних культах тощо. Наприклад, справжнє мистецтво не знає ніяких меж, воно зрозуміле і доступне всім; музика Баха звучить однаково захоплююче як для віруючих, так і атеїстів.

8. Регулятивна (нормативна, керувальна) функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право, традиції, звичаї, обряди, етикет

— основа для здійснення регулятивної функції.

9. Ціннісна (аксіологічна, від гр. ахіа - цінність, вартість) функція - полягає в тому, що культура виступає засобом передавання, поширення, культивування цінностей. Цінності

— це еталони, ідеали, те, що є святим для людини чи групи людей, народу або суспільства. Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними, культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї, основоположні життєві орієнтири, потреби, настанови, джерело мотивації діяльності. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними, духовними й матеріальними.

10. Соціальна функція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (соціалізація) і процес входження в культуру(інкультурація). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, уміння жити і працювати відповідно до них.

11. Емоційно-естетична функція - полягає в тому, що сприймаючи твори мистецтва, людина отримує естетичну насолоду, естетичне переживання, формується її естетичний смак, підтримується позитивний емоційний фон (гарний настрій, активна життєва позиція, світосприйняття).

12. Рекреативна функція - тісно пов'язана з попередньою, дозволяє людині відновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, храмів, музеїв, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану.

13. Виховна функція - твори мистецтва формують відчуття добра, зла, справедливості, формують негативне ставлення до поганого, низького.

14. Діагностична та прогностична функція - зміст її розкривається в тому, культура ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві. Прогностична функція полягає в тому, що культура дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи.

Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури. Структура — означає порядок, будова, зв'язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культури за різними критеріями: за носієм, змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формоюіснування, цінностями, мовою тощо. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.

I. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну. Матеріальна культура - це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно

створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв'язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.

Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію, освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура - творча діяльність діячів мистецтва. До художньої культури належать різні жанри мистецтва: література, музика, малярство, театр, кіно.

Поділ культури на духовну та матеріальну - умовний.

II. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову, загальнолюдську, етнічну, національну.

Світова культура (метакультура) — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.

Загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі.

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування).

Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.

III. За протиставленням до пануючої (домінуючої) культури виділяють такі види: домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.

Субкультура - сукупність культурних зразків, тісно пов'язаних з домінантною культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо.

Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко відрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. Прикладом контркультури були «стиляги» в СРСР у 50-х роках; нині - це готи, панки, хіпі, скінхеди та ін.

IV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну культуру (фольклор).

Елітарна або висока культура (англ. high culture) — дистанційовані від масових форм артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.

Масова культура (попкультура) - це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ, тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість;розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків.

Народна культура (фольклор) - колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії.

V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.

VI. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.

VII. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу, середземноморська культура, латиноамериканська культура.

VIII. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька, індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська).

IX. За господарським ладом - культура мисливців і збирачів; культура хліборобів; культура скотарів; промислова (індустріальна) культура

X. За сферою суспільної діяльності - виробнича, політична, педагогічна, екологічна тощо.

4.  Характеристика української культури, періодизація, джерельна база та принципи вивчення історії української культури.

На становлення й еволюцію української культури, формування її самобутніх якостей впливає низка чинників: соціально-історичні чинники (походження українського народу, його ментальність, мова, державність); природно-географічні чинники (клімат, територія, ландшафт), взаємозв'язок з іншими культурами.

Уперше етнонім «Україна» як назва етнічної території (синонім до слова «Русь») згадується в Іпатіївському літописі в 1187 р. Існують дві версії походження цього слова: корінь край трактується як окраїна - кордон зі степом і як батьківщина, вітчизна, країна. Широко вживатися назви «Україна» та «український народ» почали в XVII - XVIII ст., зокрема в літописах Самовидця та Самійла Величка. У різні періоди домінували такі етноніми: Русь, Київська Русь, Червона Русь, Переяславська Русь, Мала Русь, Малоросія, Україна-Русь, Україна.

Так само й етнонім «українець» почав уживатися XVI - XVII ст. і довго був малопоширеним, натомість зберігалися у вживанні назви «русини», «русичі», «руські люди», «козаки», «козацький народ».

Періодична зміна етнонімів - поширене явище в розвитку європейських етносів: поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів.

Як бачимо, формування етнічної й національної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Народ (гр. етнос) - поняття багатопланове - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. к;нує кілька теорій етногенезу українського народу:

1) теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 - 40 тис. до 2 - 3 млн. років.

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.

3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов'янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст. Сьогодні ця теорія не витримує критики. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни — не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців — американці, канадці, австралійці; іспанців — мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо.

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Отже, українці як етнос зародилися в V—VII ст. у післяримський час на основі слов'янської людності - волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. Їх можна назвати праукраїнцями, як племена англів, саксів, ютів - праанглійцями, а мазовшан, віслян, слензян, кашубів — праполяками. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ—ст. український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького.

З історико-етнографічної точки зору українська культура є гетерогенною, на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:

1. Центральний регіон (Середнє Придніпров'я: Наддніпрянщина та Слобожанщина).

2. Північний регіон (Полясся й Сіверщина).

3. Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина).

4. Південний (Причорномор'я (Бессарабія й Анкерманщина), Таврія, Донщина)

На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічне середовище. Лісостеп, степ і ліс, в умовах яких жили пращури українців, зумовили відповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство.

М'який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водних і лісових ресурсів позбавило українців агресивності, спрямованої на завоювання земель, зробило людей толерантними, довірливими, врівноваженими, сформувало мрійливо-споглядальне відношення до світу.

Прагнення успішного ведення господарства вимагало створення міцної родини. Українська сім'я відрізнялася особливим статусом жінки, вона була більш вільною, заповзятою й енергійною, на неї було покладено ведення господарства, виховання дітей, збереження звичаїв, налагодження стосунків. Чоловік, батько сприймався як влада, грізна караюча сила. Українській родини властивий принцип майнової рівності спадкоємців незалежно від віку та стану. Цей принцип переноситься й на загально соціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для українців - це суспільство природної рівності всіх його членів.

Природа зробила українців непідготовленими до боротьби з довкіллям, в тому числі й соціальними негараздами, обумовила панування індивідуалізму. Причому індивідуалізм українців не дієвий, а пов'язаний з самозамкненістю, ізольованістю, інтровертістю (моя хата скраю).

Особливості природи, м'якість лісостепу, далечина степу виявилися й у своєрідності української мови, яка відрізняється гармонією, мелодійністю, створює атмосферу неспішного спокійного спілкування.

Природне середовище сприяло й діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром - «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на право­й лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах.

Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних,релігійних, правових, політичних спрямувань.

Постійні навали, багатовікове чужоземне панування, стан нестабільності, постійної загрози духовно-культурного пригноблення, знищення найактивніших представників українського народу, постійні зради власного народу українською елітою породили прагнення до самозбереження, внутрішнє неприйняття влади. А тривале перебування у складі Російської імперії породило комплекс «малороса», «молодшого брата», меншовартості.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа