Автор неизвестен - Конспект лекцій з дисципліни історія української культури - страница 11

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 

Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний

комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали, що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно - культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов'язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво.

Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки.

Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. Діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.

Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнськихземлях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови).

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

1.1. Розвиток освіти у 20-30 рр ХХ ст. Кампанія з ліквідації неписемності

дорослих.

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсотка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчалася, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

1.2 Розвиток української науки у 20-30 рр. ХХ ст. Всеукраїнська академія наук.

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. Наукові дослідження в 20-ті рр.зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

1.3. Основні літературні течії 20-30 -х років ХХ ст. в Україні та їхні

представники.

На той час існувало 2 центра укр. літератури - у Києві та Харкові. До 1932 р. були умови для розвитку таких літературних напрямів:

• Символізм. Теоретичні засади - світ непізнаванний, і відображати його можна приблизно, символічно. Основоположниками були в Україні - О.Олесь, М. Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я. Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919);

• Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності, протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки, зображення і боротьба з провінціалізмом. Представники В Україні - М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу «Аспанфут» (асоціація панфутуристів).

• Неокласики. Стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва». Представники : М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М. Драй-Хмар, О. Бургард.

• Пролетарські письменники. Організація - «Гарт» (1923-1925 лідер В. Еллан-Блакитний), згодом - ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, 1925 -1938рр, лідер Микола Хвильовий). Завдання - створення нової укр. літератури небагатьма кваліфікованими письменниками проти масових пролетарських організаццій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури. Члени - М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан та інш. У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. У 1928р. орг. -ція само ліквідована.

• Плуг. (1922-1932) Союз селянських письменників: С. Пилипенко, А.Головко,

П.Панч.

У 1932р. була видана постанова ЦК ВКП (б) про об'єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. У 1932р. вперше прозвучав термін «соцреалізм». Цей термін став основним і мав означати: народність, партійність, соц.гуманізм.

Багато укр. письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років форму-ються

Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об'єднання сучасних архітекторів, Об'єднання художнього молодняка України та ін.

В 1922 р. з'явилась перша літературна організація «Плуг» - спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище - Елланський) (1893-1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім - А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім - Валер Проноза), як пародист (псевдонім - Маркіз По-пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письменників: неокласики -М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; символісти - П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи - М.Семенко, Гео Шкурупій.

Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» - Вільну академію пролетарської літератури, яка існу-вала в 1925-1928 рр.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор­мулюваннями.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України -єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов -французьку, польську, німецьку та інші. Для сучасників ім'я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейської орієнтації національної літератури.

В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п'єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в школах, його п'єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастич-ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об-говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко, В.Підмогильний, М.Могилянський.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він переставодержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед ук­раїнської культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881-1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робітник», «Радянська Волинь». П'єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо-дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно-тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани-ном свого зрусифікованого обличчя.

1.4 Театральне мистецтво та кінематограф, образотворче мистецтво та скульптура України у 20-30 рр. ХХ ст.

Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Імені І. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. — у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо-бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те-атру. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» - мистецьке об'єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни - березня. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в П-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре-штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

У 1925-1926 рр. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.

В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. У 1920-ті роки почала працювати Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. У театрі та в кіно успішно працювала

М. Заньковецька.

Велику роль у становленні і розвитку кіномистецтва відіграв Олександр Довженко, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно, він з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур'єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.

Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882-1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХУІІ-ХУШ ст.

М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935).

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936-1938 рр., архітектори -В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936-1939 рр. архітектор - В.Заболотний), Раднаркому УРСР (1936-1938 рр., архітектори - І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор - Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891-1966), був відкритий пам'ятник Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе),скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти,як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших

У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського -автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20-30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896-3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Житомир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав ак­тивну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.

Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

2. Українські культурні діячі - жертви сталінського терору.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти.

Серед підсудних були 2 академіки - Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів - Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники - Людмила Старицька-Черняхівська - дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов'я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) -академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937-1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П'ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. - році «Великого перелому» - ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884-1937). М. Грушевського незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа