Автор неизвестен - Конспект лекцій з дисципліни історія української культури - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 

Постійна необхідність захисту, як і здійснення спільних військових походів на Візантію і землі аж до Балкан, спонукає слов'янські племена до укладання союзів і формування воєнної демократії. Десь у 6 - 7 ст. з'являється тип укріплених поселень городищ - своєрідних адміністративних, ремісних і торгівельних центрів. Поляни виступили як консолідуюча сила, що в зібрала слов'янську спільність навколо Києва.

Реконструювати розвинену систему релігійних уявлень слов'ян досить складно, культура слов'ян була усною, а подальша письмова культура Київської Русі не була зацікавлена в фіксації давніх язичницьких уявлень.

Ґрунтом релігійних уявлень був пантеїзм та анімізм. Слов'яни обожнювали природу, рослинний і тваринний світ, природні стихії, зокрема воду і вогонь. З культом вогню був пов'язаний поховальний обряд кремації. Поступово з формуванням ранньокласового суспільства та підвищення князівської влади склалася ієрархічна система міфологічних уявлень.

Верховною владою був наділений Перун — бог грому і блискавки, покровитель князя і князівської дружини.

Велес — покровитель скотарства, торгівлі, достатку.

Владикою світу був Сварог — бог вогню і світла, від нього походять інші боги Сварожичі:

Даждьбог — в буквальному перекладі означає «давач добра», бог сонця, виконував функцію культурних героїв, полегшив життя простого люду, створивши плуг, навчив людей ростити пшеницю, тому останній сніп як удячність - Дідух зберігався в хаті на покуті;

Овин — бог домашнього вогнища.

Стрибог — бог вітрів.

Хорс — бог Місяця, хоча в роксоланів вважався богом сонця

Мокоша —богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва, покровителька жінок, її культ походить від ще давнішого культу Дани — богині води, яка присутня в слові вода, в назві багатьох слов'янських рік: Дніпро, Дністр, Дунай, Дон.

Сімаргл — імовірно охоронець посівів, рослин, божественний вісник.

Існувало багато свят і обрядів, були святилища, жертовники, де приносили жертви, але з прийняттям християнства їх знищили. Одну з таких пам'яток - знайдено в річці Збруч -кам'яну статую бога Світовида, упорядника всесвіту (Збручанський ідол) - чотиригранний стовп висотою 2,67 м, розділений вертикально на три рівні.

У 8 - 9 ст. зростає значущість князівської влади, активізуються зв'язки з Візантією. Потреба чіткої ієрархії феодального суспільства зумовлює поступове проникнення християнства.

Дохристиянська культура слов'ян має величезне значення для формування ґрунту власне української культури. На думку багатьох учених вона мала й докирилічне письмо, адже слов'янські князі укладали грамоти з Візантією.

Лекція 3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

План

1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу. 2.1.    Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.

2.2. Містобудування й архітектура.

2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.

2.4. Музичне мистецтво.

3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.

Словник

Теоцентризм, дружинна культура, протоукраїнська мова, старослов'янська мова, кирилиця, глаголиця, софійська абетка, школа книжного вчення, монастирська школа, школа грамоти, годувальництво, житія, патерики, апокрифи, Псалтир, літописи, билини, дитинець, окольний град, посад, культова архітектура, оборонна архітектура, мозаїки, фрески, рельєфи, гаптування, колти, чернь, скань, зернь, перегород часта емаль, скоморохи, доместики.

Основна література

8. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. - Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. - С. 88 - 149.

9. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - С. 121 -157.

10. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 112 - 140. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://6201.org.Ua/files/1/ukr kulultura.zip

Додаткова література

11. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. - С. 28 - 45. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf

12. Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Т.1-2.— К., 1994

13. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. - К.: НТУ «КПІ», 2010. - С. 57 - 102.

1. Загальна характеристика культури Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

У ГХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов'янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя - Київська Русь.

Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов'ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в'ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва,), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської держави - яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов'янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (УІІ - ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим).

Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго дотого, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в IV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга.

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки :

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов'язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю, основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу (існує світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха). Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов'яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово о полку Ігоревім», яке не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і місцевих традицій є Софія Київська з її фресками.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ'я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів: «І прийшли ми в греки, і повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що перебуває там бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з'являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв'язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п'яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії,особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті - це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу. 2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.

Мова - одне з найбільших культурних надбань етносу, найголовніша прикмета етнічної спільності, тому з'ясувати походження певного народу неможливо без дослідження походження його мови. У Київській державі одночасно існувало дві мови (диглосія).

У повсякденному вжитку населення користувалося живою розмовною мовою, яка сформувалась у УІІ - ХІ ст. після розпаду праслов'янської мови на основі старокиївських (полянських) говірок. Цю мову одні вчені називають протоукраїнською, інші -давньоруською. Протоукраїнська (давньоруська) мова використовувалася не лише в побуті, а й в офіційно-діловій, політичній та культурно-освітній сфері: нею писалися різноманітні документи, грамоти, літописи, зокрема «Руська правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха».

Другою, літературною (книжною) мовою Київської Русі стала старослов'янська (церковнослов'янська) мова, створена на основі староболгарської Кирилом і Мефодієм. Вона використовувалась в релігійній сфері - церковній службі, богослужбових книгах. Старослов'янська мова визнавалася поряд з грецькою та латинською як знаряддя духовної культури.

Отже, в Київській Русі активно взаємодіяли дві літературні мови - давньоруська (протоукраїнська), яка функціонувала у світських колах, та старослов'янська (церковнослов'янська), що обслуговувала потреби релігії. Обидві мови були могутнім знаряддям духовної культури і об'єднуючим чинником у державі, обидві послугувалися кириличним письмом.

Писемність у дохристиянські часи була поширена у завнішньо-політичній, економічній і торгівельній сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр.: Олега, Ігоря та Святослава, зміст яких зберігся в «Повісті минулих літ». Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою народу, з яким укладався мир, тобто давньоруською (протоукраїнською), яка імовірно, послугувалась грецькими чи латинськими літерами та спеціальними слов'янськими (ж, ч, ш, щ). У договорах багато свідчень існування писемності на Русі. Так, ідеться про те, що руські посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були мати писані грамоти від київського князя. Згадується і звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу.

Крім договорів князів, оригінальними пам'ятками давньоруського (праукраїнського) письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку - горщиках, ливарних формах, голосниках, корчагах, що свідчить про поширення писемності серед простого люду. Наприклад, у Гніздовському кургані, розташованому неподалік від Смоленська, був знайдений керамічний посуд Х ст. з написом «Гороухща» або «Гороунша», тобто для зберігання гірчиці чи гірчичної олії.

Після введення християнства, у Київській Русі утверджується кирилична система письма, яку створили в 60-х рр. ІХ ст. греко-болгарські просвітники брати Кирило та Мефодій для перекладу з грецької мови богослужбових книг на одну зі слов'янських (староболгарську). На основі грецького алфавіту було створено глаголицю і кирилицю. З Болгарського царства ця писемність була перенесена й на Русь. Деякі дослідники вважають, що слов'яни мали письмо до кирилиці (протокирилицю), про що свідчать знайдені на стінах Софії Київської графіті. Ця абетка (інколи її називають софійською) простіша від кирилиці — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, Щ). Та й у літописі є запис про те, що

Кирило і Мефодій знайшли у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє і Псалтир, написані руською мовою.

Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність, кирилицею написані усі відомі нам пам'ятки ХІ і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 та 1076 років, «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє»

Отже, виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, отже, дало могутній поштовх розвитку освіти. Можна сказати, що у Х -ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (978— 1054 рр.). шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл:

- школи «книжного вчення» - державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови - грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» -тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення. За деякими відомостями, у школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці; самі князі були надзвичайно освіченими, наприклад Володимир Мономах знав 5 мов: грецьку, латинську, німецьку, угорську й польську.

- монастирські школи - згідно зі Студитським уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХІ ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян);

- школи грамоти - існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;

- жіночі школи - школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах;

- годувальництво - форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов'язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов.

Більшість дітей простолюду виховувалася в сім'ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта.

Для навчання використовували віршовані азбуки, привезені з Болгарії; Псалтирі, Апостол, апракосні Євангелія; як підручники використовували також перекладені з грецької мови «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення сіту), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова (географія).

Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській. У бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, державні документи. Загалом у бібліотеці нараховувалося до 900 томів рукописних книг - грандіозна для середньовіччя кількість. А весь фонд Русі нараховував 130-140 тис. томів. При бібліотеці була книгописна майстерня -скрипторій, де переписувались та перекладались книги. Крім книгописців і палітурників, надкнигою працювали перекладачі, художники, ювеліри, майстри, що виготовляли пергамент. Книги були надзвичайно дорогі, оздоблені мініатюрами, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням

Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек -Печерського та Видубицькому монастирів. Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін.

На жаль, монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до великої руїни. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Реймське євангеліє (ХІ ст.), яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла з Києва до Франції, на цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє (XII ст).

Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов'я). Але воно пов'язувалось не тільки з думками святих отців Церкви, а й античних філософів (Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.). Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію.

Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Актуальною була проблема мір довжини, об'єму, ваги. Використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками). Робилися хронологічні обчислення при складанні церковних календарів та пасхалій. В «Руській правді», наприклад, подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали й дроби, відсотки, обчислювали площу круга.

Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Був відомий і грецький вогонь - легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст.

Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестидневів» згадуються чотири складники: земля, вогонь, вода, повітря, тобто по суті русичі знали про чотири стани речовини - твердий, рідкий, газоподібний, плазму.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії, але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. За астрологічним трактатом, уміщеним в Ізборнику, в центрі Всесвіту знаходилася Земля, довкола якої оберталося кілька небесних сфер - Сонце, Місяць, та ще п'ять планет.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін.

Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. Вважалося, що увесь світ і все живе було створене Богом протягом шести днів. Головним джерелом знань залишалася сама природа, а також високий рівень розвитку землеробства (знання селекції, обробки ґрунтів, щеплення рослин) ітваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХІ-ХІІ ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов'язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

- біблійна література (похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кондаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих - житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців - патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури - апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

- повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.

1. Житія - це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа