Автор неизвестен - Конспект лекцій з дисципліни історія української культури - страница 5

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 

5. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf

6. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. - К.: НТУ «КПІ», 2010.

7. Українські гуманісти епохи Відродження. - К., 1995.— Ч. 1-2

1. Суспільно-політичні та історичні умови в Україні XIV - XVI ст.

Українська культура ХІУ - ХУІ ст. багатогранна та багатоджерельна, вона відзначається складністю, суперечливістю і різноспрямованістю духовних орієнтирів. Її розвиток відбувався у непростих суспільно-політичних та історичних умовах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала у середині ХІІІ ст. з подальшим пануванням Золотої Орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя на українських землях. Незважаючи на це, києворуські культурні традиції не перериваються. Ланкою, що зв'язувала попередній період з новим етапом розвитку культури, стало Галицько-Волинське князівство. Починаючи з ХІУ ст. усі державні утворення на українських землях опинилися під іноземною владою. У кінці ХІУ ст. більша частина українських земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Цей час виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Литовські князі не втручалися в існуючі порядки, дотримуючись правила: «Ми старовини не рушимо, а новини не вводимо». Багато литовських магнатів прийняли православ'я, споріднювалися з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова була визнана офіційною. Вона використовувалася при складанні законодавчих актів, грамот, розпоряджень, судових ухвал тощо. Таким чином, у межах Литовського князівства було досягнуто певного культурно-історичного порозуміння між різними етносами.

Дещо інша ситуація склалася на українських землях, які потрапили у ХІУ - першій половині ХУ ст. у польську залежність (Галичина, Волинь). Тут було скасовано автономію, впроваджено польське право і судочинство. Панівні кола Польщі підтримували експансію католицької церкви, активно проводили політичну асиміляцію українського населення. За умовами польсько-литовського договору 1385 р. (Кревська унія) литовський князь Ягайло, ставши у результаті шлюбу польським королем, зобов'язувався прийняти католицизм і прилучити Литву з усіма українськими землями до Польського королівства. Кревська унія відкрила шлях до поступової колонізації українських земель та наступу католицизму. Зароджувався гострий релігійний, соціальний та національний конфлікт, який згодом поширився на всі сторони життя України і призвів до трагічних наслідків.

У цей же час зміцнюється і Московська держава, володарі якої завершили підпорядкування етнічно російських земель і почали нестримну експансію за її межі. Московські правителі, привласнивши собі титул «государя усієї Русі», керуються ідеєю, що всі землі колишньої Київської Русі повинні бути приєднані до Московської держави.

Наприкінці ХІІІ - на початку ХІУ ст. угорські феодали встановили свою владу над Закарпаттям. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини.

Упродовж ХІУ - ХУІ ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, що панувала на північному узбережжі Чорного моря і завдавала величезних збитків матеріальній і духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряд не спромоглися організувати надійну оборону українських земель перед татарами. Це завдання спромоглося виконати українське козацтво, що не лише відіграло визначальну роль в обороні України перед татарами та іншими поневолювачами, а й упродовж століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку нашого народу.

Вирішальною у долі України подією стали Люблінська унія 1569 р., згідно з якою Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу -Річ Посполиту (буквальний переклад польською мовою латинського слова «республіка» -«справа народна»). За ухвалами Люблінської унії майже всі українські землі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) опинилися під владою Польщі. Унаслідок цієї події на українських землях докорінно змінилася соціокультурна ситуація. Знищуються рештки автономії і державних традицій. Господарське і суспільне життя перебудовується   за   польськими   зразками.   Поширюється   католицизм, засновуютьсякатолицькі (єзуїтські) освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. Це призводить до послаблення православної церкви, яка для українців за умов відсутності власної держави залишалася важливим фактором збереження національної самобутності та ідентичності.

1596 р. було укладено Брестську церковну унію про об'єднання православної та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська (греко-католицька) церква (з'єднана з Ватиканом) і православна церква, яка у другій половині ХУІІ ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішла за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиції православ'я. Рішення Брестського церковного собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили потужний антикатолицький рух. Усі ці зміни безпосередньо позначились на особливостях формування та розвитку української культури. Але не зважаючи на те, що зовнішньо- та внутрішньополітичні обставини того часу були складними, все ж вони не могли спинити суспільного та економічного розвитку України, який у ХІУ - ХУІ ст. набирає нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехового виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права. У містах формується численна, економічно заможна міщанська верства, яка стає основою розвитку культури.

Незважаючи на загострення релігійної ситуації після Брестської унії, у багатоетнічній державі Речі Посполитій відбувався діалог польської, литовської, білоруської та української культур, що ініціював позитивні зрушення:

• Розвиток законодавства (Литовські статути 1529-1588 рр, у яких відбився вплив римського права, «Руської правди» та ідей епохи Відродження).

• Поява друкарства (перші книги слов'янською мовою надруковані Швайпольтом Фіолем близько 1480-90-х рр., Франциском Скориною 1517-20 рр., Іваном Федоровим: друк слов'янської «Азбуки» 1574 р. та «Острозької Біблії» 1578 р.).

• Формування національних мов.

• Утвердження нових архітектурних стилів (готичний стиль, ренесансний стиль, а пізніше й бароко).

• Розвиток нових літературних жанрів (під впливом ідей реформації та гуманізму з'являється полемічна література, розвивається світська, так звана міщанська література - сатиричні поеми, повісті, дидактичні оди, драми).

2. Українська духовна культура в період Відродження та Реформації XIV - XVI ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів.

Відродження або Ренесанс (фр. Яепаіввапс, італ. Шпавсітешо) - культурно-філософський рух кінця Середньовіччя - початку Нового часу (ХІУ - ХУІ ст.), що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Термін «Ренесанс» («Рінашименто») було введено в ХУІ ст. італійським живописцем та істориком мистецтва Дж.Вазарі для позначення періоду італійського мистецтва ХІІІ - ХУІ ст., що характеризувався опорою на античність. Пізніше під цим поняттям розуміють формування нового світогляду, нової концепції людини (вільної, динамічної, критично мислячої, кмітливої, енергійної, самодостатньої), звільнення від середньовічних догм. Фр. філософ і письменник Вольтер та ін. просвітники протиставляли цей період Середнім вікам, які вважали відсталими в культурному відношенні, а період ХІУ— ХУІ ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва.

Характерні ознаки культури Відродження:

1. Індивідуалізм та емансипація1 особистості від впливу церкви.

2. Світський характер мислення і суспільної поведінки людини.

3. Секуляризація- мистецтва.

4.Зміна соціального статусу митця з ремісника на вільну, творчу самодостатню особистість.

5. Ідеологічною основою Відродження став гуманізм (від лат. humanus - людяний, людський; віра в силу й волю людини-героя, в те, що людина - міра всіх речей).

6. Розповсюдження Реформації (лат. Reformatio - перетворення, виправлення) -багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст., спрямований проти середньовічної католицької церкви.

З Італії ідеї Відродження поступово проникають у Францію, Англію, Нідерланди, Німеччину. Вплив західноєвропейських ідей позначився й на духовному житті українців. Виявом ренесансних тенденцій в українській культурі є розширення кругозору, сфери пізнавальних і наукових інтересів людини, поступова секуляризація, вивільнення інтелектуальної діяльності, освіти, науки, філософії, мистецтва з-під впливу церкви, розвиток друкарства, підвищення освіченості різних верств населення, помітне зростання інтересу до земного світу й людини, зростання кількості міст і збільшення значення міської (світської за своєю суттю) культури. Проникнення і розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов'язане з діяльністю цілої плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців - людей європейської освіти, блискуче ерудованих, з широким колом інтересів, по-новому мислячих (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй Русин, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін.). Виявом реформаторських тенденцій стало виникнення нової греко-католицької (уніатської) церкви, антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, Петра Сагайдачного.

2.1. Розвиток освіти. Українські гуманісти.

Майже до середини ХV ст. українські школи зберігали в основних рисах принципи шкільництва Київської Русі. Початкові школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та лічби. В Україні з кінця ХVІ ст. засновуються протестантські та єзуїтські колегії-. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті зовсім втрачали ознаки національної ідентичності. В Україні майже до кінця XVI ст не було середніх на вищих навчальних закладів, тому вже з середини ст. помітно зростає кількість українців, які здобували освіту в європейських університетах: Краківському, Празькому, Болонському, Кеніґсберзькому, Гейдельберзькому та ін. Навчаючись за кордоном, українські студенти знайомились із передовими науковими здобутками, переймались гуманістичними та реформаційними ідеями, а після повернення на рідну землю, поширювали здобуті знання.

Таким був Юрій Дрогобич ( Котермак, бл. 1450 - 1494), який навчався в Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії та медицини, був ректором найстарішого в Європі Болонського університету (1481 - 1482), професором медицини та астрономії Краківського університету (1487 - 1494). Ю. Дрогобич - автор першої відомої друкованої книги українського автора «Прогностична оцінка року Божого 1483» (Рим, 1483). Є думка, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс та польський астроном Миколай Коперник.

Першим поетом-гуманістом України вважається Павло Русин з міста Кросно (бл. 1470 - 1517). Він навчався в Краківському та Грейфсвальдському університетах. Викладав у

Краківському та Віденському університетах.

Людиною енциклопедичних знань був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 - 1566) - суспільно-політичний діяч, публіцист, оратор, філософ, історик. С. Оріховського у Західній Європі називали «українським (рутенським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Вище згаданих та багатьох інших діячів та учених вважають основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV — XVI ст Ідеї гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей характерний для української латиномовної літератури. Серед найяскравіших представників її були Ю. Дрогобич, Павло Русин з Кросно, Григорій Чуй Русин, Себастян Кленович та ін.. Вони писали свої твори латинською мовою, але тематика творчості, національне самоусвідомлення дають нам підстави віднести їх спадщину до української культури. Поета С. Кленовича «Роксоланія» -це поетичний опис України ХУІ ст., який, крім того, що має значну естетичну вартість, є також цінним історичним джерелом.

2.2. Діяльність братств та культурно-освітніх осередків.

Під впливом західноєвропейських гуманістичних і реформаційних ідей в українській освіті на межі ХУІ - ХУІІ ст. відбуваються найвагоміші зміни. Створюються якісно нові навчальні заклади, які ґрунтуються на національних традиціях, поєднують вітчизняний і передовий європейський досвід.

Особливу роль у цьому процесі відіграли братства - національно-релігійні та громадсько-культурні об'єднання міського населення, православного духовенства, шляхти, які почали виникати у кінці ХУІ ст. для захисту соціально-економічних інтересів і духових цінностей українського народу.

Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але особливу активізували свою діяльність після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Брестської унії 1596 р. Братства організовувалися при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їхніх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Але згодом вони все активніше включаються у суспільно-політичний, національно-визвольний та релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Братства у багатьох питаннях ставили цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії у Західній Європі. У братському русі активністю вирізнялися Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Значний внесок здійснило Львівське братство у розвиток українського шкільництва. Воно виступало засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання і поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школа мала елементи вищої освіти, хоч за програмою братські школи були закладами середнього типу. Братські школи були загальнодоступними, у них навчалися на кошти братств сироти, діти бідних батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися із досягненнями західноєвропейської науки та літератури Наприкінці ХУ - початку ХУІІ ст. братські школи діяли у багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Кременці та інших містах. Усі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками й вчительськими кадрами. Культурно-освітній й громадсько-політичний братський рух поступово поширювався із заходу на схід у стратегічному напряму на Київ.

У кінці ХУІ ст. в Україні виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинської, у якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися із досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першою навчальною установою такоготипу стала Острозька греко-слов'яно-латинська колегія, заснована близько 1576 р. відомом діячем і меценатом української культури К.Острозьким (1526 - 1608). Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на тривіум - граматику, риторику і діалектику і квадривіум - арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особлива увага приділялася вивченню слов'янської, грецької та латинської мов. Складовими частинами Острозького культурно-освітнього центру разом із колегією, були літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку у 1577 - 1582 рр. очолював Іван Федоров.

Сучасники називали Острозьку колегію академією. ЇЇ першим ректором був Герасим Смотрицький - письменник і культурно-освітній діяч ХУІ ст. Тут працювали вчені, письменники, перекладачі з високою гуманістичною культурою. Серед них - священик, публіцист, філософ Дем'ян Наливайко (рідний брат козацького ватажка С. Наливайка), письменники-полемісти Василь Суразький, Клірик Острозький, поет і перекладач Андрій Римша та ін. Найголовнішою культурною пам'яткою Острозького центру було перше видання повної художньої ілюстрованої Біблії церковнослов'янською мовою 1581 р. «Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов'янства, але й серед усього слов'янського світу. Серед відомих вихованців Острозької колегії були майбутній гетьман П. Конашевич-Сагайдачний та письменник, церковний діяч М. Смотрицький.

Наприкінці ХУІ поч. ХУІІ ст. сприятливі умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 рр. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині ХУІІ ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

2.3. Полемічна література.

Серед релігійних, культурно-освітніх та громадських діячів кінця ХУІ - початку ХУІІ ст. було немало талановитих письменників-полемістів. Полемічна література як оригінальне явище української духовної культури дістало таку назву від свого головного завдання - полемізувати з представниками інших конфесій, насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне населення.

Полеміка між православними і католиками ХУІ ст. досягла своєї кульмінації у період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р.. Полеміка велася не лише довкола розходжень, які існували у віровченні, а й торкалась важливих питань культурного і громадського життя українського народу. Письменники-полемісти, серед яких варто згадати Герасима і Мелетія Смотрицьких, Івана Вишенського, Василя Суразького, Христофора Філалета, Захарію Копистенського, Клірика Острозького та інших, обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересів свого народу.

Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим Смотрицький (перша половина ХУІ - 1594), автора книги «Ключ царства небесного», надрукованої 1598 р. в Острозі. З католицького і греко-католицького табору активно полемізували Петро Скарга, Іпатій Потій, Щасний Жебровський, Бенедикт Гербест. За підрахунками дослідників, у ході полеміки було створено близько140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами та 60 - православними авторами. Незважаючи на те,  що полемічна література мала переважно релігійно-догматичнийхарактер, вона мала і мистецьку цінність. Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії.

Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький (Максим Герасимович Смотрицькй; 1577—1633) - український мовознавець, письменник, церковний і освітній діяч. Є автором повного курсу церковнослов'янської мови - унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію, синтаксис. Він увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного приголосного - ґ, узаконив вживання букви й. Виділив вісім частин мови: ім'я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. До поч. ХІХ ст. «Граматика... » Смотрицького була основним підручником церковнослов'янської мови, він витримав багато видань.

Іван Вишенський (1545-50—1620) український письменник-полеміст. Народився в м. Судова Вишня (Львів. обл.). У 70-х рр. ХУІ ст., не мирячись з феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Підтримував зв'язки з Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів, найвизначніші з яких спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...», «Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття диявола-світодержця», «Порада» та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські.

Христофор Філалет (жив у 2-й пол. 16 ст. - на поч 17 ст.) - руський (український) письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи, філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковнеої унії 1596 р. та папства. Вважають, що під цим псевдонімом писав Мартин Броневський, перекручено Христофор (Кшиштоф) Броньський, польськ. К~Г2у82І;оГ Бгопвкі — королівський секретар, поляк-протестант під маскою православного русина)

Клірик Острозький (дати життя не відом.) — письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч др. пол. XVI ст. Автор полемічних послань до прихильника унії Потія («Отпис на лист...», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа...», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку.

Захарія Копистенський (псевдонім Азарія; ? - ^ 1627) - шляхтич з Перемишля, український письменник, культурний і церковний діяч, з 1624 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря. Брав участь у полеміці з представниками інших християнських течій. Його найбільшим полемічним твором вважаєьться «Палінодія, або книга оборони» (1621 —1622), що була спрямована проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою православ'я.

2.4. Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія. Пересопницьке Євангеліє.

Найважливішою особливістю української культури ХУІ ст. була поява книгодрукування. Як відомо, книгодрукування з'явилося у Німеччині в 1440-х рр.. Його авторство належить Й. Гуттенбергу з м. Майнц. Поява друкованих кириличних книг пов'язана з іменем краківського міщанина, німця за походженням Швайпольда Фіоля, який видав 1491 р. у Кракові релігійні книги кирилицею. Першим україно-білоруськи книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина. Точна дата початку книгодрукування на українських землях невідома. Вчені тривалий час дотримувалися думки, що першоюдрукованою книгою був «Апостол», виданий 1574 р. у Львові І. Федоровим. У 1581 р. в Острозі І.Федоров за сприяння К.Острозького надрукував першу слов'янську Біблію -«Острозьку Біблію» церковнословянською мовою, яка відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Існують також гіпотези щодо існування книгодрукування в Україні і до І. Федорова. Українські друкарні ХУІ - ХУІІ ст. активізували літературне і наукове життя, навколо них об'єднувались гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов'янською та староукраїнською мовами.

Визначною культурною подією того часу стала поява рукописного перекладу Священного Писання з болгарської мови на тогочасну українську, прикладом чого є Пересопницьке Євангеліє. Переклад здійснений упродовж 1556 - 1561 рр. Михайлом Василевичем з Сянока, що на Лемківщині та архімандритом Пересопницього монастиря Григорієм у селі Пересопниця на Волині (нині Рівненська область) зі старослов'янського оригіналу. Ця пам'ятка знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням. Єдиний примірник рукопису зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського. Саме на Пересопницькому Євангеліє складає присягу на вірність українському народу при вступі на посаду новообраний Президент України. 2011 рік у зв'язку з 450-річчям пам'ятки був проголошений роком Персопницького Євангеліє в Україні на державному рівні.

З.Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України

періоду Відродження.

Архітектура ХІУ - ХУІ ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської епохи, водночас використовуючи досягнення західноєвропейських стилів: романського, готичного та ренесансного.

Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицьких і волинських землях, оскільки після монголо-татарської навали монументальне будівництво в Наддніпрянській Україні на деякий час призупинилось. Пам'ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди і культові.

Оборонне будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою потребою. Упродовж ХІУ - ХУ ст. зростала кількість міст і фортець. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Замки-фортеці були споруджені у Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Острозі, Хотині, Білгород-Дністровському та інших містах. Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст були здебільшого дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль тощо).

Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Великі монастирі мали вигляд фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами: Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Дерманський монастир на Волині, Успенський Почаївський монастир.

У церковному будівництві основним архітектурним типом були дерев'яні так звані зрубні храми, побудовані без цвяхів. До нашого часу збереглося дуже мало таких споруд. До найдавніших дерев'яних пам'яток належить церква Святого Духа в с. Потеличі на Львівщині (1555 р.) та церква Святого Миколая у Чернівцях (1607 р.).

Характерною ознакою забудови міст стає стильова різноманітність, зумовлена наявністю різних релігіях конфесій, а відтак впливом на українську архітектуру східної тазахідної культури. У панорамі міст сусідують православні церкви та готичні католицькі собори.

Найбільш виразні споруди готичного стилю того часу - кафедральний собор у Львові ХІУ - ХУ ст. та костьол у Дрогобичі ХУ ст. Однак готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХУ ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.

Розвиток української архітектури другої половини ХУІ - початку ХУІІ ст. нерозривно пов'язаний з розбудовою міст. Розгортанню будівництва сприяло надання містам магдебурзького права (Магдебург - німецьке місто, де вперше в добу середньовіччя були закріплені права і свободи громадян). У містах, що здобули його, дозволялося ставити ратуші для виборних органів влади. Навколо ратуші та торгівельної площі зводилися храми, громадські та житлові будови. Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і урівноваженість композиції, декоративне оздоблення, великі вікна, наявність скульптур тощо.

Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові, який може служити зразком архітектурного мистецтва того часу. Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 - 90-ті рр.. ХУІ ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам'яниця», будинок Бандінеллі - флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам'ятка українського Ренесансу - Вежа Корнякта.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа