Автор неизвестен - Конспект лекцій з дисципліни історія української культури - страница 6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 

Високого рівня розвитку в Україні ХІУ - ХУІ ст. досяг як релігійний (ікони, фрески), так і світський (портрети) живопис.

Домінуючим видом малярства залишається іконопис. Відомими іконами кінця ХІІІ -початку ХІУ ст. є ікона «Волинської Божої матері», образ якої вражає своєю емоційною наповненістю та духовністю; Красівська Богоматір Одигітрія4. Іконопис зберіг традиційні риси попереднього періоду (монументальність, величавість, витончений колорит, професійна майстерність), але починають розвиватися й реалістичні риси, відчувається віра в людину, прагнення барвистості, життєрадісності, релігійні образи втрачають колишню нерухомість, набувають людських рис. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. У релігійних сюжетах відтворювалися сцени навколишнього життя. Відбиття народних смаків відчувається і в доборі святих - Св.Георгій - воїн і охоронець, Св. Миколай - покровитель теслярів і мандрівників, Богоматір з дитиною - покровителька знедолених.

Серед фрескового живопису поширені цикли страстей Христових, сюжети про Богородицю, зображення Змієборця і «Страшного суду». На багатьох із них зображені римські папи, королі, пани, блудниці з обстриженими головами. До кращих зразків тогочасного фрескового живопису відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» і «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви у Києві (ХІУ ст.), розписи Онуфріївської церкви в с. Лаврові на Львівщині (ХУ ст..), Вірменської церква у Львові (ХІУ - ХУ ст..).

Наприкінці ХУІ ст., поряд з традиційним іконописом, з'являються світські жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом - у повний зріст. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія,львівського купця Костянтина Корнякта та ін..

Естетичні уявлення, смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і у декоративно-прикладному мистецтві - гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу.

В епоху Відродження на перший план виходять пізнавальні та естетичні функції музики, її здатність не тільки впливати на поведінку людини, а й відображати внутрішній світ. У музиці виділяється індивідуальне начало. Розквіту набуває інструментальна музика, зокрема гра на бандурі.

Продовжують розвиватися народно-пісенна творчість та виконавство. Особливе місце належить епічному жанру - думам та історичним пісням, зміст яких пов'язаний з визвольною боротьбою проти татр і турок та польського поневолення («Дума про Марусю Богуславку», «Дума про Самійла Кішку», «Хмельницький та Барабаш», «Дума про трьох братів азовських». Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися гарними голосами, даром імпровізації, досконалим володінням інструменту.

Українська професійна музика бере початок ще з першої половини XV ст. від професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів. Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам.

Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та навколишнє сільське населення.

З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів, який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями нот).

Поширився попит на своєрідні форми світського музичного побуту в містах. Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кант на три голоси - пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були канти любовні та жартівливо-сатиричні. Існували також панегіричні (хвалебні), побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти.

Кант виник на межі XVI-XVII ст., саме тоді, коли в Західній Європі народилася опера.

4. Феномен козацької культури

У зазначений період на передній план суспільного життя України виходить козацтво. Початки козаччини припадають на ХV ст., коли козацтво заявило про себе боротьбою з турками і татарами. У ХVІ ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на о. Мала Хортиця - Запорізьку Січ. З часом формувалася структура козацтво, відбувалось перетворення його на вагому політичну силу. Саме козацтву судилося взяти на себе місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України.

Козацтво брало дієву участь в опозиційному русі проти політики національно-релігійних утисків. 1620 р. двадцятитисячне військо запорізьке, на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним записалося до Київського братства. Ставши ктитором (покровителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. Значна грошова сума була витрачена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного і культурного руху.

За прикладом гетьмана козацькі воєначальники ставали покровителями монастирів, церков, дарували кошти на будівництво іконописних та релігійних майстерень.

Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорізького була заснована перша школа. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можна виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалось з вихованням.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги за спину, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У січовій музичній школі, в якій навчались «вокальної музики і церковного співу», були створенні групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп».

З діяльністю козацтва і Запорізької Січі безпосередньо пов'язана поява таких оригінальних жанрів народної творчості як думи та історичні пісні.

Таким чином, упродовж ХІЛ - ХЛІ ст. в українській культурі, з одного боку, розвивалися та удосконалювались традиції Київської Русі, з іншого, сприймались і трансформувались ідеї Ренесансу та Реформації. Хоча зберігається провідна роль релігійного мистецтва, посилюється увага до земної людини і реального, земного життя. Взаємодія із західноєвропейським мистецтвом активізується в ХЛІ - першій половині ХЛІІ ст., коли українська культура вступає в новий етап розвитку. Саме тоді загострюються проблеми міжконфесійної боротьби, національного і соціального визволення, розгортається культурницька і просвітницька діяльність братств, набуває поширення книгодрукування, засновуються освітні заклади нового (європейського) типу. Як про потужну культуро творчу силу, заявляє про себе козацтво. У цей час відбувається піднесення в різних видах мистецтва. Здобутки культури українського народу ХІЛ - ХЛІ ст. дають підстави говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок її з гуманістичними ідеями.

1 Емансипація (лат., від формально звільнюю сина від батьківської влади) - звільнення відзалежності, гніту, скасування якихось обмежень.

2 Секуляризація (лат. Баесиїагів) — це процес змін у взаємовідносинах релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу.

3 Перша єзуїтська колегія булла відкрита на українських землях 1575 р. в Ярославі (нині територія Польщі), а згодом у Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Фастові, Києві, Переяславі, Овручі, Самборі, Кременці, Житомирі.

4 Одигітрія (греч. Обгіуптріа — що вказує шлях) — один з найбільш поширених типів зображення Богородиці з немовлям Ісусом.

Лекція 5. Феномен українського бароко (XVII - XVIII ст.)

План

1. Особливості розвитку української культури другої половини ХУІІ - ХУІІІ ст. 1.1Реформування церкви та освіти у другій половині ХУІІ -ХУІІІ ст.

1.2 Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам'яток Києва.

1.3 Наука у другій половині ХУІІ -ХУІІІ ст. Розвиток філософських ідей Г.Сковороди, Ф.Прокоповича.

2. Українська література та книгодрукування у другій половині ХУІІ -ХУІІІ ст.

3. Барокова архітектура та образотворче мистецтво у другій половині ХУІІ - ХУІІІ ст.

4. Розвиток українського музичного та театрального мистецтва у другій половині ХУІІ -

ХУІІІ ст.

Словник

Бароко, козацьке бароко, партесний спів, козацькі літописи, шкільна драма, вертеп, інтермедія, акровірші, раки, луни, фігурні вірші, думи, історичні пісні, іконостас, жовківський художній осередок, портретний живопис.

Основна література

1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. - Х.: Вид-во «ФІНН», 2010.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. - К.: Центр учбової літератури, 2012.

3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. - К.: КНЕУ, 2003. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://6201.org.Ua/files/1/ukr 2аг kulultura.zip

Додаткова література

4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf

5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. - К.: НТУ «КПІ», 2010.

6. Ушкалов Л. Світ українського бароко.— Х., 1994

1. Особливості розвитку української культури другої половини ХУП - ХУШ ст.

XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період,   була  національно-визвольна  боротьба  українського  народу.   Утворення Речі

Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1 569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

1.1. Реформування церкви та освіти у другій половині ХУП -ХУГИ ст.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією. Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан. Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, дев обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні я, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

1.2 Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам'яток Києва.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.

Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві - це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська   (Трьохсвятительська),   Спаса   на  Берестові,   Михайлівська Видубицькогомонастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви.

1.3 Наука у другій половині ХУІІ -ХУІІІ ст. Розвиток філософських ідей Г.Сковороди, Ф.Прокоповича.

Українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку

Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продовження ідей Сковороди).

2. Українська література та книгодрукування у другій половині ХУП -ХУШ ст. Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов'янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 рр., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648­1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов'янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII— XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 


Похожие статьи

Автор неизвестен - 13 самых важных уроков библии

Автор неизвестен - Беседы на книгу бытие

Автор неизвестен - Беседы на шестоднев

Автор неизвестен - Богословие

Автор неизвестен - Божественность христа