Н М Грегірчак - Санітарно-гігієнічний контроль виробництвконспект лекцій - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Ректорі

«

»

Н.М.ГРЕГІРЧАК САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНИЙ КОНТРОЛЬ ВИРОБНИЦТВ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Мікробіологія і санітарно-гігієнічний контроль

виробництв» для студентів напряму 051401 «Біотехнологія» денної та заочної форм навчання

Реєстраційний номер електронного конспекту лекцій

СХВАЛЕНО

на засіданні кафедри

біотехнології і мікробіології

Протокол № 21

від 30.05 2011 р.

Київ НУХТ 2011

Н.М.Грегірчак. Санітарно-гігієнічний контроль виробництв: Конспект лекцій з дисципліни «Мікробіологія і санітарно-гігієнічний контроль виробництв» для студ. напр. 051401 «Біотехнологія» ден. та заоч. форм навч. -К.: НУХТ, 2011. - 175с.

Рецензент Л.Р.Решетняк, канд.техн.наук

Н.М.Грегірчак, канд.техн.наук

©Н.М.Грегірчак, 2011 © НУХТ, 2011

1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ САНІТАРІЇ І ГІГІЄНИ У ВИРОБНИЦТВІ ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ 1.1 Історія розвитку гігієни та санітарії в Україні

Історія розвитку гігієни та санітарії лежить у сивій давнині. У найвідоміших давньогрецьких легендах персоніфікація здоров'я тісно пов'язана з ім'ям доньки Асклепія Гігієї (Н^іеіа). У античному мистецтві Гігієя зображувалася у вигляді молодої красивої жінки в туніці з діадемою та змією, яку вона годувала з чаші. Ім'я Гігієї дало назву профілактичному напрямку медицини.

Гігієнічні постулати знайшли відображення в історичних пам'ятках тих часів - письмових (літературно-філософські трактати Гіппократа "Про повітря, води та місцевості", Ветрувія "Десять книжок з архітектури") та архітектурних (водопровідно-каналізаційні будівлі Вавілону (XX ст. до н.е.), Греції (VI ст. до н.е.), Риму (І ст. до н. е.). Уже в ті часи сформувався загальний профілактичний напрямок медицини. Отож витоки гігієни сягають періоду зародження людства.

Українська багатовікова історія гігієни та санітарії нерозривно пов'язана з соціальними, науково-технічними, культурними, побутовими та іншими особливостями різних соціально-економічних формацій. Зародки її проглядаються ще в Трипільській культурі, що датується 6 століттям до нашої ери.

Гігієнічна культура Київської русі була досить високо розвинутою. У містах організовувалося водопостачання та каналізаційні мережі, замощувались дороги. Найпершим збереженим пам'ятником давньослов'янської медичної літератури вважається стаття в "Ізборнику" Святослава. Гігієнічні настанови знаходимо і в "Слове об умеренности и воздержании", "Монастырских обиходниках", "Книге святых тайн Еноховой" та інших. Зокрема, у науково-медичному трактаті " Аллима" вперше в медичній літературі того часу висвітлені питання гігієни вагітних та догляду за дитиною, наведені основи загальної гігієни, гігієни харчування, тощо.

Зародження санітарно-епідеміологічного нагляду своїм корінням сягає часів перших законодавчих актів, які вже мали чітку санітарно-гігієнічну спрямованість. Так, 1716 року указом Петра І організовується Медична канцелярія, яка керувала не тільки медичною, а й санітарною діяльністю в Росії. Згодом затверджується нагляд за санітарним станом міст, а в 1742 році починає діяти перший санітарний "регламент" для умов праці на суконних фабриках. "Наказом губернаторам та воєводам" встановлюється обов'язковий огляд лікарем "заразних" хворих, організація карантинів. Одна з перших карантинних установ розташовувалась в мальовничому містечку Київщини - Василькові.

Починаючи з другої половини XIX століття організовується земська і міська медицина, одним з елементів якої стають громадські санітарні організації.

Найпершою в Україні і однією із передових у Росії була санітарна організація Херсонського земства, заснована М. Уваровим. Ця організація стала ініціатором багатьох санітарних починів - досліджень умов праці та побуту сільськогосподарських    робітників,    організації лікувально-продовольчихпунктів, вивчення захворюваності та сільськогосподарського травматизму. Саме в цій губернії, починаючи з 1887 року, вперше в Росії санітарний лікар був у кожному повіті.

З часом професором В. Суботіним була запропонована цілісна система санітарного нагляду за містами, зокрема, як приклад, для Києва. Згідно цього проекту під егідою міської управи існувала виконавча санітарна комісія, а саме місто поділялося на санітарні ділянки. Окрім того, обиралися санітарні лікарі та урядники, які керували всією санітарної роботою та контролювали санітарний стан міста. Вже 1883 року організовується Київське санітарно-статистичне бюро, а в 1891 році - міська санітарна станція та хіміко-бактеріологічний кабінет.

Незабаром міські санітарні організації створюються також у Херсоні (1878 р.), Житомирі (1881р.), Одесі (1892 р.), Полтаві (1883 р.), Катеринославі (1884р.), Миколаєві (1885р.), Ялті (1886р.), Чернігові (1886 р.) та Сімферополі (1890 р.).

Особливістю посади санітарного лікаря кінця XIX та початку XX століть була її виборність. Саме населення міської або земської санітарної дільниці вирішувало чи варто запрошувати або продовжувати повноваження лікаря. Як правило, санітарними лікарями обирали досвідчених фахівців, які за час лікувальної практики показали здібності в організації профілактичних заходів.

Після жовтневих подій 1917 року та під час громадянської війни питання санітарно-гігієнічного забезпечення і підготовки відповідних медичних кадрів набули неабиякої гостроти.

Із проголошенням самостійної Української Народної Республіки 7 листопада 1917 року при Генеральному Секретаріаті України формується Медико-Санітарна Рада і 29 грудня 1917 року проголошується її зібрання на 20 ... 22 січня у Києві. На цьому засіданні гостро стояло питання організації вищої медико-санітарної інституції.

Незважаючи на зміну влади в Україні, незалежно від форми та назви керівного органу охорони здоров'я, в його структурі постійно існував підрозділ вивчав та координував гігієнічний напрямок практичної медицини. За часів Центральної Ради - це Медико-Санітарна Рада, перший орган управління санітарною справою автономної України. Гетьманство та директор організовувало міністерство Народного Здоров'я і Опікування. Першим керівником санітарного департаменту видатний гігієніст О. Корчак-Чепурківський.

Першим профілактичним організаціям нової влади катастрофічно не вистачало санітарних лікарів. У 1918 р. в Україні працювало всього 80 санітарних лікарів, а в 1921-му - 167. Їх зусилля зосереджувалися на епідемічних заходах та санітарному благоустрою населених пунктів (централізоване водопостачання функціонувало в 29 містах, а асенізація була організована лише в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. Для прискорення роботи щодо належного санітарного стану запроваджувалися оригінальні методи: тематичні суботники, місячники чистоти, до яких широко залучаласягромадськість. Також відбувалися "санітарні суди", які, наприклад, в Одесі збирали до 4 тисяч мешканців.

Для початку 20-х рр. минулого сторіччя характерною стала послідовна тактика уряду щодо організації державного санітарного нагляду. Беззаперечна першість у цій справі належала Україні. Справжнім "генератором ідей" та будівничим діяльності служби став Олександр Марзеєв, який розпочав свою практичну діяльність санітарним лікарем Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії.

Його програмна доповідь "Про санітарну організацію на Україні", з якою він виступив у квітні 1922 року на III Всеукраїнському з'їзді бактеріологів, епідеміологів та санітарних лікарів, дала поштовх організації санітарного нагляду державного рівня. З'їздом було прийнято "Положення про санітарну організацію" та обрано колегію санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР, яку очолив сам Марзеєв. На з'їзді також обговорювалось питання кваліфікованих кадрів і прийнято звернення до лікарів із проханням повернутися до лав санітарної організації.

Датою свого народження Державна санітарно-епідеміологічна служба вважає 1 червня 1923 року, коли Рада Народних Комісарів УРСР підписала постанову "Про санітарні органи республіки". У містах із населенням понад 50 тис. мешканців відкривалися міські санепідвідділи, до складу яких входили санітарні лікарі та лікарі-епідеміологи. Кожному повіту надавалася одна посада санітарного лікаря та його помічника: із розрахунку один на 200 000 населення.

Невдовзі було відкрито 80 санітарно-бактеріологічних лабораторій, що дало можливість використовувати лабораторні методи досліджень об'єктів довкілля та продуктів харчування.

Розвиток санітарної служби України набував все більш динамічного характеру. Так, 1924 року "Тимчасовими будівельними правилами" затверджено положення про обов'язковий попередній санітарний нагляд за будівництвом під час його підготовки та завершення. А 1925 року в структурі санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР створюється нова інспекція - санітарно-харчова.

1925 року вступає у дію також перший закон про санітарний нагляд за виготовленням, зберіганням та реалізацією харчових продуктів в УРСР.

Розроблені санітарні правила для харчової промисловості. Запроваджено низку заходів щодо організації раціонального харчування. У цьому ж році приймається постанова Ради Народних комісарів УРСР "О санитарной охране вод", а також відомчі акти щодо охорони джерел водопостачання. Починаючи з 1926 року під контролем санітарно-епідеміологічної служби планово розвивається мережа водогонів України.

Санітарні лікарі розгорнули масштабну просвітницьку роботу в сільськогосподарських районах. На той час в Україні діяло понад 20 будинків, 1700 кімнат і куточків санпросвіти, в яких було прочитано сотні лекцій, роздано тисячі популярних брошур..

30 листопада 1927 року колегія Наркомздоров'я затвердила постанову санітарної  ради,   констатувавши   своєму  рішенні:   "включити  до складусанітарної організації райсанстанцію як окремий санітарно-епідеміологічний заклад із самостійним бюджетом". Наступного року аналогічне рішення було прийнято в Росії, яка таким чином підтримала ініціативу України. З 1932 року досвід діяльності санітарної служби України впроваджено у всіх республіках

СРСР.

У 1930 році із 700 санітарних лікарів було всього 250 профільних: епідеміологів - 80; фахівців із житлово-комунальних питань - 35; промислової санітарії - 90 та харчової - 45.

Авторитет Служби дедалі зростав, нарощувались обсяги виконуваних робіт, збільшувалась кількість фахівців. Починаючи із 1932 року жодне відомство України не мало права розробляти перспективні плани без узгодження їх з органами санітарно-епідеміологічного нагляду.

У 1936 році загальне число санітарно-епідеміологічних станцій в Україні сягало 406, а в 1953 році - 955.

Індустріалізація держави чи ліквідація наслідків війни, бурхливий розвиток міст чи механізація сільської праці, - кожен період розвитку країни ставив перед санітарною службою свої завдання, які вона успішно вирішувала, впроваджуючи в практику досягнення медичної науки. Так, під час Великої Вітчизняної війни лікарі вперше в історії усіх війн досягли визначних результатів, забезпечивши повернення до військових лав понад 72% поранених і майже 90% хворих, зокрема, тяжкими інфекційними захворюваннями.

Основою подальшого зміцнення санітарно-епідеміологічної служби стало прийняття 1963 року постанови "Про державний санітарний нагляд у СРСР" та створення у центральному апараті МОЗ України Головного санітарно-епідеміологічного управління. Водночас, було введено посади головних санітарних лікарів усіх рівнів. Таким чином, 45 років тому відбулось формування структури санітарно-епідеміологічної служби в тому вигляді, якому вона діє і нині.

Згодом у практику вводиться постійний контроль за станом атмосферного повітря. Широко впроваджуються принципи режиму санітарно-захисних зон навколо небезпечних виробництв, більше уваги приділяється санітарній охороні водойм та питанням містобудування. Створюються карти шуму щодо 22 міст. Підвищуються вимоги до якості питної води, до її мікроелементного складу, впроваджується фторування води та інше. Санітарна служба широко впроваджує ГДК та інші нормативні показники. Масштабне застосування нових речовин у сільському господарстві та на виробництві призвело до організації у структурі СЕС, починаючи з 1968 року, токсикологічних відділень, число яких у 1970 році дорівнювало 400.

Одним словом, з року в рік Служба все більше оволодівала санітарно-епідемічною ситуацією та всіляко розвивала свою діяльність. Її представники продовжували утверджувати принципово державницьку позицію. Так, у 1976...1980 роках не були допущені до будівництва понад 3000 об'єктів та майже 20 % будівництв призупинені внаслідок виявлених порушень умов праці.

Кардинальні політичні, економічні та соціальні перетворення, що відбулися у країні наприкінці 80-х і початку 90-х років, насамперед, здобуття Україною своєї незалежності, активізували зусилля керівників, спеціалістів держсанепідслужби щодо удосконалення її організаційної структури, визначення і закріплення ролі Служби у загальній системі вітчизняної охорони здоров'я. Так, 24 лютого 1994 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення". Цим документом і регламентується сьогодні діяльність державної санітарно-епідеміологічної служби України.

Є незабутні й неповторні сторінки історії санітарної служби. Одна з них -катастрофа в Чорнобилі. Блискавично зорганізовані у структурі СЕС радіологічні підрозділи розгорнули діяльність у всіх постраждалих районах. Саме санітарні лікарі обґрунтували необхідність евакуації людей. Після аварії на ЧАЕС радіопротекторну дію деяких речовин вивчав, зокрема, професор В. Корзун. Він провів експеримент на собі, піддавши свій організм впливу радіоактивних ізотопів, характерних для викиду АЕС, таким чином, досліджуючи їх радіопротектроні властивості. Його праця високо оцінена науковцями і клініцистами.

Професор О. Павловський полюбляв нагадувати колегам, що у професійному розвитку перемагає той народ, який краще і сильніше озброєний наукою, чиї лабораторії багатші, чиї дослідження більш різнобічні та широкі, а розум вільний та незалежний.

Нині ми пишаємося тим, що профілактичне спрямування вітчизняної медицини є загальновизнаним світовим пріоритетом, а система діяльності санітарно-епідеміологічної служби, безперечно, належить до національних здобутків України. Імена видатних вчених та організаторів науки Д. Заболотного, Л. Громашевського, О. Марзєєва, Л.Медведя широко відомі за межами нашої країни, а створені ними школи шануються світовою науковою спільнотою.

З метою формування державних інформаційних ресурсів Центральною СЕС проводиться статистичне спостереження щодо забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, державний облік інфекційних та професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), пов'язаних зі впливом шкідливих факторів довкілля, оперативної системи "Санепідситуація на об'єктах підвищеного епідризику в Україні" тощо.

Робота з удосконалення національної нормативно-правової бази здійснюється у творчій співпраці з науково-дослідними інститутами епідеміолого-гігієнічного профілю.

Географічне положення України у центрі Європи, наявність потужних морських та прикордонних річкових портів, великої мережі залізничних станцій, аеропортів міжнародного сполучення, а також ріст міграційних процесів передбачає постійну загрозу завезення особливо небезпечних інфекційних хвороб. Враховуючи той факт, що за останню чверть століття, окрім "карантинних" інфекцій, відносно яких встановлено міжнародний регламент,  у  світі  виявлено  ще  понад  30  нових  високо контагіознихзахворювань із неабиякою здатністю до масового епідемічного розповсюдження, санітарна охорона території на сучасному етапі є одним із основних завдань протиепідемічного захисту населення .

Санітарну охорону території нашої держави здійснюють такі підрозділи:

- центральна санітарно-епідеміологічна станція на водному транспорті: 3 басейнових та 14 портових санепідстанцій;

- центральна санітарно-епідеміологічна станція на залізничному транспорті: 6 дорожніх та 49 лінійних санепідстанцій;

- санітарно-епідеміологічна станція цивільної авіації.

Санітарні лікарі першими підіймаються на кораблі, першими входять до салонів літаків та вагонів поїздів, а вже потім за ними йдуть прикордонники та митники. Особливу увагу представники карантинних підрозділів приділяють пасажирам, що прибули з країн, де поширені такі хвороби, як малярія, жовта лихоманка, чума, холера, БЛЯБ.

Суворому санітарному контролю підлягають також вантажі, особливо продукти харчування, промислові товари імпортного виробництва, хімічна сировина.

На початку третього тисячоліття в Україні створена і ефективно діє державна система, що забезпечує реалізацію конституційних прав громадян на охорону здоров'я та сприятливе середовище життєдіяльності. Складовими цієї системи є 852 заклади державної санітарно-епідеміологічної служби України, зокрема: Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція, 24 обласних, 13 міських санепідстанцій міст із районним поділом, 184 міських та районних санепідстанцій у містах та 469 сільських районних.

Державний санітарно-епідемічний нагляд охоплює всі сфери життєдіяльності людини: умови проживання, праці, харчування, відпочинку, виховання і навчання дітей та підлітків. Його здійснюють 10480 лікарів, 25952 середніх медпрацівників і 1148 спеціалістів із вищою немедичною освітою.

За час незалежності нашої країни санітарна служба продовжила свій розвиток. Україна зберегла і примножила унікальний і повністю самодостатній комплекс взаємодії наукових, практичних та організаційних структур, які дозволяють проводити надійний захист середовища життєдіяльності людини від дії небезпечних факторів та епідемій. Яскравий приклад - останні роки, коли чітке і своєчасне проведення організаційних, профілактичних та протиепідемічних заходів дозволило попередити на теренах країни захворювання на тяжкий гострий респіраторний синдром (БЛЯБ), не допустити проникнення в межі України пріонових інфекцій, інших нових особливо небезпечних хвороб.

Загальновідомо, що у світовому масштабі залишається напруженою ситуація із захворюванням на ВІЛ/СНІД та туберкульоз. В Україні вже сформовано мережу спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів. Україна також досягла значних результатів у боротьбі з епідемією туберкульозу.

Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, як одного найважливіших компонентів національної безпеки держави, потребує зусиль нелише санітарно епідеміологічної служби, а й підтримки на загальнодержавному та регіональному рівнях.

1.2. Організація державної санітарно-епідеміологічної

служби України

Систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять:

- центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я;

- установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу в галузі охорони здоров'я;

- відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, в галузі внутрішніх справ, у справах охорони державного кордону, з питань виконання покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України;

- державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю. Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний

державний санітарний лікар України, яким за посадою є перший заступник керівника центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Головний державний санітарний лікар України має першого заступника та заступників

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою Автономної Республіки Крим здійснює головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює головний державний санітарний лікар відповідної адміністративної території.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідної адміністративної території.

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є:

- здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

- визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також у охороні здоров'я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища;

- вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров'я населення;

- підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;

- контроль за усуненням причин і умов виникнення і поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

- державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь;

- видача висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об'єктів поводження з відходами;

- встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї;

- методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

1.3.   Структура та функції санітарно-гігієнічного відділу

Санітарно-гігієнічний відділ - це структурний підрозділ санепідустанови, призначений для здійснення санітарно-гігієнічного нагляду з метою охорони здоров'я населення і профілактики інфекційної та соматичної захворюваності на виконання Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення». В своїй роботі спеціалісти відділу керуються і іншими законами України: «Про охорону навколишнього середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Про відходи», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про основи містобудування», іншими.

До складу санітарно - гігієнічного відділу входять: комунальне відділення, відділення гігієни праці, відділення гігієни харчування, відділення гігієни дітей та підлітків. Лабораторне забезпечення відділу здійснюється бактеріологічною лабораторією та санітарно-гігієнічною лабораторією установи, згідно річних планів роботи.

Основними пріоритетними напрямками діяльності санітарно-гігієнічного відділу є:

• здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду за дотримання вимог санітарного законодавства органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами з питань профілактики інфекційної захворюваності міста, покращення екологічної ситуації, станом питного водозабезпечення, харчування, нормативних умов праці, навчання та виховання дітей;

• контроль за санітарно-епідеміологічною ситуацією на території міста та підготовка пропозицій органам виконавчої влади, щодо забезпечення заходів та упередження розповсюдження інфекційних хвороб, профілактики захворювань населення та оздоровлення навколишнього середовища;

• спеціалісти відділу вживають заходи для припинення порушень санітарного законодавства та притягнення до відповідальності посадових осіб винних у вчиненні таких правопорушень;

• проводять державну санітарно-епідеміологічну експертизу, обстеження, розслідування, лабораторні і інструментальні випробування і інші види оцінки господарської діяльності, продукції, послуг, проектної документації і видають висновки щодо їх відповідності санітарних норм.

Питання для самопідготовки

1. Які етапи становлення санітарно-епідеміологічного нагляду?

2. Як відбувалося становлення санітарно-епідеміологічної служби в Україні?

3. Яким установи і заклади забезпечують організацію санітарно-епідеміологічної служби України?

4. Які основні напрямки діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби?

5. Яке призначення санітарно-гігієнічного відділу і його основні напрямки діяльності?

2. ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ

2.1. Правові акти України

В Україні прийнятий ряд законів, направлених на забезпечення епідеміологічної безпеки харчових продуктів. Виробники та постачальники харчових продуктів повинні їх знати, аби керуватися ними в практичній діяльності. До цих законів належать:

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994.02.24 № 4004/12.

«Основи законодавства України про охорону здоров'я» 1992.19.11 №2801-12.

Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» 1997.23.12 № 771.

2.1.1 ЗАКОН УКРАЇНИ «Про забезпечення санітарного та епідемічного

благополуччя населення»

Дата прийняття: 1994.02.24 № 4004/12

Цей Закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Закон складається з 8розділів та 51 статті

Перший розділ даного закону вмішує загальні положення, а у статті 1 наводяться певні терміни та поняття у даній сфері діяльності. Як приклади можна навести визначення щодо

санітарне та епідемічне благополуччя населення — це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами;

державна санітарно-епідеміологічна експертиза щодо безпечності харчових продуктів — професійна діяльність, яку проводять органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби з метою попередження, зменшення та усунення можливого шкідливого впливу на здоров'я людини харчового продукту і яка полягає в оцінці ризику, визначенні відповідних санітарних заходів та/або технічних регламентів щодо виробництва та/або введення в обіг харчових продуктів і проведенні перевірки (розширеного контролю) на відповідність цим заходам та регламентам наданого виробником або постачальником зразка харчового продукту, допоміжних засобів та матеріалів для виробництва та обігу харчових продуктів, а також нових технологій і технологічного обладнання;

висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо безпечності харчових продуктів — документ установленої форми, в якому на підставі результатів аналізу ризику та перевірки (розширеного контролю) наданого   виробником   або   постачальником   зразка  харчового продукту,допоміжних засобів та матеріалів для виробництва та обігу харчових продуктів, його виробничої технології і технологічного обладнання, що використовується при його виробництві, визначається перелік санітарних заходів та технічних регламентів, яких повинні дотримуватися виробник та постачальник для забезпечення безпечності харчового продукту;

об'єкти санітарних заходів — харчові продукти, в тому числі для спеціального дієтичного споживання, функціональні харчові продукти, а також харчові добавки, ароматизатори, дієтичні добавки та допоміжні матеріали для переробки харчових продуктів, допоміжні засоби та матеріали для виробництва та обігу харчових продуктів;

ризик — можливість виникнення та вірогідні масштаби наслідків від негативного впливу об'єктів санітарних заходів протягом певного періоду часу;

санітарний захід безпечності харчових продуктів (далі — санітарний захід) — застосування будь-яких законів, постанов та інших нормативно-правових актів, вимог та процедур для захисту життя і здоров'я людей від ризику, що виникає від споживання харчових добавок, забруднюючих речовин, токсинів або хвороботворних організмів у харчових продуктах, підконтрольних санітарній службі, та харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, виконання яких є обов'язковим. Санітарні заходи включають, зокрема, обов'язкові параметри безпечності кінцевого продукту; методи переробки та виробництва; процедури експертизи, інспектування, сертифікації та ухвалення; положення щодо відповідних статистичних методів; процедури відбору зразків та методів оцінки ризику; вимоги щодо пакування та етикетування, які безпосередньо стосуються безпечності харчових продуктів;

харчовий продукт (їжа) — будь-яка речовина або продукт (сирий, включаючи сільськогосподарську сировину, необроблений, напівоброблений або оброблений), призначені для споживання людиною. Харчовий продукт включає напій, жувальну гумку та будь-яку іншу речовину, зокрема воду, що навмисно включені до харчового продукту під час виробництва, підготовки або обробки;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17 


Похожие статьи

Н М Грегірчак - Дія деяких біоцидних препаратів на бактеріальну і

Н М Грегірчак - Стимуляція росту вищих базидіоміцетів роду pleurotus електромагнітним полем

Н М Грегірчак - Санітарно-гігієнічний контроль виробництвконспект лекцій