В О Попелюшко - Нормативні новели щодо надання адвокатами правової допомоги в кримінальному судочинстві - страница 1

Страницы:
1  2 

В.О. Попелюшко

В.О. ПОПЕЛЮШКО,

доктор юридичних наук,

(Національний університет «Острозька

академія»)

НОРМАТИВНІ НОВЕЛИ ЩОДО НАДАННЯ АДВОКАТАМИ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Ключові слова: правова допомога, кримінальне судочинство, адвокат, адвокат-захисник, адвокат-представник.

Тривалий час традиційно, за Статутом кримінального судочинства 1864 р. та ра­дянськими Кримінально-процесуальними кодексами (1922, 1927, 1960 рр.) і до не­давнього часу адвокати у вітчизняному кримінальному судочинстві виконували роботу двоякого роду — як захисники (спочатку лише підсудного, а згодом й об­винуваченого та підозрюваного, наділені процесуальним статусом самостійного учасника процесу — ст. 48 КПК в ред. від 21 червня 2001 р.), і як представники (потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, наділені процесу­альними правами осіб, інтереси яких вони представляють — ст. 52 КПК в ред. від 28 грудня 1960 р.). Але уже за радянські часи в процесуальній літературі раз за разом ставилося питання про необхідність забез­печення з боку адвокатів права на захист у кримінальних справах законних інтересів не лише обвинувачених і потерпілих, а й ін­ших осіб, залучених у їх сферу [1, 88—92; 7, 54—57]. На практиці особливо гостро це питання поставало щодо осіб, стосовно яких порушувалась кримінальна справа і права та інтереси яких зачіпало порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, а також щодо осіб на початкових етапах провадження у кримінальній справі в ситуаціях, коли у особи відбиралося по­яснення чи вона допитувалася як свідок на предмет її участі у події злочину, тобто тих, які формально не ставились у статус під­озрюваного, але щодо яких здійснювалося кримінальне переслідування. Європей­ський суд з прав людини таку процесу­альну ситуацію, за якої дії офіційної влади дозволяють вважати, що стосовно особи має місце підозра у вчиненні злочину, на­зиває «кримінальним обвинуваченням», концепцією «матеріально-правового об­винувачення» (справа «Шабельник проти України» та ін.).

Частково, а саме для випадків пору­шення кримінальної справи в обох його формах, ця проблема була розв'язана рі­шенням Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р., а на його виконання Зако­ном від 14 грудня 2006 р., яким КПК було доповнено статтями 23 67 та 23 68, названі особи набули права оскарження постанови органу дізнання, слідчого, прокурора до суду, а відтак — права на захист своїх прав та законних інтересів, включаючи право мати захисника-адвоката.

Наступним кроком в даному напрямі стало рішення Конституційного Суду у справі від 30 вересня 2009 р. за кон­ституційним зверненням громадянина І. Голованя щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, у кон-

© В.О. Попелюшко, 2011

93

Вісник Академії адвокатури України

число 1(20) 2011.

тексті яких І. Головань просив роз'яснити, по-перше, чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час його допиту як свідка або у разі виклику для надання пояснень до державних органів, бо відмова посадових осіб слідчих органів проводити процесуальні дії зі свідком у присутності його адвоката та наданні правової допомоги особі під час дачі по­яснень в інших державних органах є, на його думку, обмеженням права на правову допомогу, та, по-друге, чи є це право од­нією з конституційних гарантій, що надає громадянинові можливість вільно обирати представником або захисником у будь-яких державних органах адвоката [8].

Вирішуючи порушені у конституцій­ному зверненні питання, Конституційний Суд обґрунтував своє рішення посиланнями на положення ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 22, ст. 64, ч. 3 ст. 8, ч. 2, 5 ст. 55, ч. 1 ст. 21, ч. 1, 2 ст. 24, ч. 1 ст. 63 Конституції України, правову позицію Конституційного Суду України, викладену в рішенні від 16 листопада 2000 р. у справі Г. Солдатова (абз. 5 п. 5 мотивувальної час­тини), взяті Україною міжнародно-правові зобов'язання стосовно гарантування кож­ному права на правову допомогу (Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права 1966 р. тощо), практику Євросуду з прав людини у справах проти України (Ярмоленко, Луценко, Ша­бельник) та приписи ст. 1 і 6 Закону України «Про адвокатуру» і дав у резолютивній час­тині з другого із поставлених питань таке тлумачення: «1. Положення частини першої статті 59 Конституції' України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує» (тут і далі курсив мій В.П.).

Цілком логічно, що приймаючи рі­шення у справі про надання правової допо­моги, Конституційний Суд у мотивувальній частині висловився щодо розуміння ним правової допомоги в контексті ст. 59 Кон­ституції і вказав, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, об­сягом та формами, навів відкритий перелік її форм (видів): «консультації, роз'яснення, складання позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, за­хист від обвинувачення тощо» (речення перше пункту 3.2).

Якщо виходити з конституційно-право­вих позицій (а в даному випадку інший підхід просто виключається), то слід ви­знати дану правову позицію як за формою вираження, так і за змістом прийнятною, тому що правова (юридична) допомога тут розглядається в найбільш широкому плані, незалежно від її конкретного право­вого характеру, і усі наведені і не наведені Судом її види (форми) прямо передбачені в нормативних (конституційних, галузевих) актах або випливають з них. Зрозуміло, що суб'єктами її надання не можуть не бути різні за своїм правовим статусом особи. Але очевидно, що конституційним гаран­том їх надання в сенсі ст. 59 Конституції є саме адвокатура України, члени якої нада­ють увесь процесуальний та непроцесуаль-ний спектр правової допомоги кожному, хто, яку за змістом, у якій формі та у якому обсязі її потребує. В цьому відношенні простіше вказати на ті ситуації, у яких адвокати як повірені не вправі виконувати правову роботу, що за своїм характером згідно із законом може здійснюватися ви­ключно особисто (давання пояснень чи показань у судовій справі, підписання за­повіту і т. ін.).

Невдалим же, на моє переконання, є положення стосовно форми та суб'єкта надання правової допомоги у правовій по­зиції суду, висловленій реченням другим абзацу першого пункту 2.3. мотивувальної частини: «Вибір форми та суб'єкта право­вої допомоги залежить від волі особи, якабажає її отримати», бо, з одного боку, воно суперечить записаному щодо форми правової допомоги у резолютивній частині рішення («як вона (особа — В.П.) того по­требує») (п. 1), а з іншого — є помилковим за своєю суттю.

Форма (як і обсяг) правової допомоги, якої потребує особа, в тому числі у сфері кримінального судочинства, насправді за­лежить від характеру правовідносин, у яких вона перебуває на даний момент прова­дження у справі. Однієї форми правової до­помоги, а саме правової допомоги у формі захисту від кримінального переслідування потребує особа, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування, іншої форми, зокрема, власне представництва — особа, що постраждала від злочину, ще іншої — особа під час її допиту як свідка.

Більше того, в межах однієї і тієї ж форми правової допомоги, в залежності від конкретного правового чи фактичного становища особи, яка її потребує, можуть мати і мають місце різні за обсягом і спря­муванням різновиди тієї чи іншої її форми, наповнені специфічним юридичним змістом. Наприклад, істотно в цьому плані різниться між собою робота адвоката-за-хисника із захисту особи як підозрюва­ного, у статусі обвинуваченого, у статусі підсудного, визнаного судом винним у вчиненні злочину, і підсудного, судом ви­правданого. Або одне спрямування та один обсяг правової роботи адвокат-представ-ник потерпілого здійснює у справах пу­блічного обвинувачення, коли він виступає солідарним з прокурором співвиконавцем функції обвинувачення, інший, а по суті весь її обвинувальний обсяг, він виконує при представництві потерпілого у справах приватного обвинувачення. А у справах публічного обвинувачення у випадках, коли позиція прокурора і позиція потерпі­лого у справі різні, зокрема, у разі відмови прокурора від підтримання державного об­винувачення (ст. 264 КПК) та коли проку­рор в суді змінює обвинувачення на більш м'яке (ст. 277 КПК), адекватного різновиду представництва   від адвоката-представ­ника, його змісту, обсягу та спрямування потребує й потерпілий.

Те ж саме стосується й вибору суб'єкта надання правової допомоги. Так, сьогодні обвинувачений до завершення досудового розслідування, а саме до етапу пред'явлення матеріалів справи для ознайомлення, в змозі обрати суб'єктом надання йому юридичної допомоги лише особу з числа адвокатів, причому не будь-якого з усіх, а лише з тих, стосовно яких відсутні передбачені законом обставини, що виключають їх можливість бути за­хисником у конкретній кримінальній справі (ст. 61 КПК). Так само можуть мати місце передбачені законом обставини, які перешкоджають потерпілому, цивільному позивачу та цивільному відповідачу оби­рати своїм представником конкретну особу з-поміж адвокатів (ст. 63 КПК). Та й, до речі, представництво останніх не лише у кримінальному, у будь-якому судовому процесі нині основане на виключно дого­вірних засадах, що особливо гостро позна­чається, з огляду на рівність прав сторін у судовому розгляді кримінальної справи, на потерпілому [5, 10—12].

Показовою в розглядуваному плані є позиція Євросуду з прав людини у справі «Шабельник проти України».

Заявник (Шабельник) скаржився, що при провадженні щодо нього кримінальної справи мало місце порушення пункту 3(с) Конвенції («1. Кожен має право ... : 3(с) за­хищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд ...»), оскільки націо­нальні суди відмовили в дозволі його матері представляти його інтереси у порушеній проти нього справі. Суд відхилив дану заяву, мотивувавши це тим, що «... право на юридичного представника, вибраного на власний розсуд, не має абсолютного характеру. ... Заявника представляв адвокат і ... цей адвокат протягом усього судового розгляду представляв його інтереси. У матеріалах справи немає жодних свідчень того, що заявник не міг вільно вибрати собі іншого захисника з відповідною кваліфі­кацією. Можливість бути представленим родичами, передбачена кримінально-про­цесуальним законодавством, є додатковою до права на захист і не може підлягати захисту гарантіями пункту 3(с) статті 6 Конвенції» (п. 39 стверджувальної частини рішення).

А щодо вибору особою форми правової допомоги (у формі «захисту» від підозри у вчиненні злочину) та суб'єкта її надання («адвоката» як захисника) одночасно йдеться в рішенні цього Суду у справі «Яременко проти України» [6, 13—14].

З першого же із поставлених грома­дянином І. Голованем питань, виключно кримінально-процесуального за змістом, Конституційний Суд дав, як на мене (хоча має місце і інша думка [2]), буквальне тлу­мачення конституційної норми: «2. Поло­ження частини другої статті 59 Конституції України «для ... надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших дер­жавних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обра­ної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень».

Так чи інакше, з прийняттям наведе­ного рішення Конституційного Суду на ад­вокатів України було покладено обов'язок виконання у кримінальному судочинстві третього роду роботи — надання особі правової (юридичної) допомоги під час її допиту як свідка в органах дізнання та до-судового слідства та дачі пояснень у право­відносинах з цими та іншими державними органами.

З цього приводу необхідно привернути увагу до наступного.

Перше. На відміну від чинних в Україні міжнародно-правових актів, у тому числі Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод 1950 р., де у пункті 3(с) статті 6 право на правову допомогу гарантовано «кожному обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення», Конституційний Суд України визнав, що статтею 59 Конституції України таке право гарантовано не лише свідкам під час їх допиту в органах дізнання і досудового слідства та особам під час дачі ними по­яснень у правовідносинах з цими органами в ситуаціях, коли процедура допитів та віді­брання пояснень спрямовані на отримання показань чи пояснень від цих осіб у формі самовикриття у вчиненні ними злочину, а й усім іншим, в превентивних цілях, з метою попередження можливих порушень чи незаконних обмежень їх прав. Таке без­посередньо випливає з правової позиції Суду щодо функціонального призначення конституційного права кожного на правову допомогу, висловленої в абзаці п'ятому пункту 3.1. мотивувальної частини рішення. Стосовно ж перших з них у правовій по­зиції, сформульованій в реченні останнього абзацу першого пункту 3.2. мотивувальної частини Суд, вважаю, обґрунтовано, з ура­хуванням рішень Євросуду з прав людини у справах «Яременко проти України» від 12 червня 2008 р., «Луценко проти України» від 18 грудня 2008 р., «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р. лише наго­лосив, що у передбачених законом випадках «для захисту від обвинувачення» відповідні державні органи і їх посадові особи під час здійснення своїх повноважень «зобов'язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги». З тексту статті 59 Конституції зрозуміло — забез­печити через призначення адвоката. Отже, можливість отримання правової допомоги цими свідками та особами від інших осіб є факультативною.

Друге. Дане тлумачення розповсю­джується тільки на досудові стадії кри­мінального процесу, а щодо державних органів і їх посадових осіб, — стосується лише органів дізнання і їх посадових осіб, досудового слідства та прокурорів. Таке твердження   ґрунтується   на граматич­ному тлумаченні речення, яким рішення сформульовано, у поєднанні з логічним тлумаченням системи відповідних норм кримінально-процесуального закону.

Речення є складнопідрядним, з поєднан­ням у ньому однорідних членів. Таким же є та його частина, що визначає суб'єктний склад процесуальної дії у формі допиту особи як свідка та суб'єктний склад проце­суальної дії у формі дачі особою пояснень. Поєднання суб'єктних складів обох проце­суальних дій як однорідних членів речення здійснено за допомогою словосполучника «чи», а саме: «... особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слід­ства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами ...». Тобто, у такий спосіб означено, що в ряду цих суб'єктних складів в усіх випадках із двох з них можливий тільки один.

Отже, оскільки допит є слідчою дією і особа допитується як свідок в органах ді­знання, досудового слідства, то це означає, що вона допитується у порушеній кри­мінальній справі і суб'єктами її допиту є уповноважені на це посадові особи органів дізнання, перелічених у ст. 101 КПК, слідчі як органи слідства, перелічені у ст. 102 КПК, і прокурор у випадках, коли він осо­бисто проводить окремі слідчі дії або роз­слідування по справі в повному обсязі (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК). Процесуальні правила щодо доручень про провадження слідчих дій, в тому числі допитів свідків (ст. 114 КПК), та щодо окремих доручень (ст. 118 КПК) в цьому плані нічого не замінюють.

Відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб передбачено як процесуальну дію на стадії порушення кримінальної справи, до її порушення чи відмови у порушенні, з метою пере­вірки заяв та повідомлень про злочин, і суб'єктами їх відібрання закон називає знову ж таки прокурора, слідчого і орган дізнання (ч. 4 ст. 97 КПК), у склад якого входить низка підрозділів, в тому числі і тих, що здійснюють оперативно-розшу-кову діяльність (УБОЗи, УПБЕЗи тощо), посадові особи яких уповноважені переві­ряти заяви та повідомлення про злочин, в тому числі шляхом відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб. Але у всіх випадках та за будь-яких умов ці по­садові особи діють в межах повноважень відповідного органу дізнання і від його імені, будучи у такій ролі його дізнавачами і не більше того.

Отже, у рішенні Конституційного Суду в обох випадках, і у випадку допиту особи як свідка, і у випадку дачі особою пояснень йдеться про ті ж самі державні органи і їх посадових осіб. Тому у словосполученні «дачі пояснень з цими та іншими держав­ними органами» в межах кримінального процесу слід мати на увазі органи дізнання, досудового слідства і прокурорів. Ні судді, ні суди до них не належать. Про надання правової допомоги свідкові під час його допиту в суді з даного рішення не випли­ває. Та й навряд чи у цьому є потреба, з огляду на гласність і змагальність судового розгляду, де свідка допитують рівноправні протилежні сторони та суд.

Третє. Жоден із досі відомих кримі­нальному процесу його учасник, в тому числі адвокат-захисник, не може бути суб'єктом надання свідкові правової допо­моги, оскільки свідок (а тим більше особа, яка дає пояснення на стадії дослідчої перевірки матеріалів), з одного боку, не є універсальним суб'єктом процесу в тому розумінні, що він не є суб'єктом в усіх кримінальних справах, а там де є, не бере участі упродовж усього провадження у справі і навіть не упродовж його стадій та їх етапів, а епізодично, а з іншого — да­леко не кожен з свідків потребує правової допомоги через те, що, як правило, не має у справі особистого процесуального інтер­есу, бере у ній участь лише задля того, щоб розповісти усе, що йому відомо про її фактичні обставини, тобто виключно як одне з джерел доказів у справі. Для цих потреб Конституційний Суд і запровадив у кримінальному процесі такого суб'єкта як нового і, у відповідності з міжнародним досвідом, назвав його терміном-поняттям «особа у статусі адвоката».

На виконання даного рішення Суду ві­тчизняному законодавцю достатньо було адекватно виписати процесуальну форму (процедуру) явки свідка з адвокатом на допит та права і обов'язки учасників даної слідчої дії — і тільки. Бо надання правової допомоги зазначеного виду необхідне лише в межах власне допиту, а сенс полягає у тому, щоб самою присутністю адвоката по­передити, присікти будь-які спроби тиску на свідка, а у разі потреби процесуальними способами та тактичними прийомами до­могтися проведення допиту у відповідності з законом та забезпечити об'єктивність його показань і правильність та повноту їх відо­браження у протоколі допиту.

Потреба надання правової допомоги свідкові викликана в Україні нічим іншим, як так званим обвинувальним ухилом, що за традицією має місце у кримінальному судочинстві, який включає в себе нега­тивну практику, зафіксовану в тому числі й Євросудом з прав людини у наведених вище справах проти України. Подібна практика зводиться до примушування людини у будь-який спосіб в обхід закону, особливо на початкових етапах прова­дження у справі, дати свідчення проти самої себе, близьких їй осіб або співучас­ників злочину.

Кримінальний процес держав конти­нентальної Західної Європи, де подібні явища не так явно виражені, не знає ін­ституту правової допомоги свідкові. Там їм протидіють іншими способами. В Ні­меччині, наприклад, це зроблено шляхом закріплення в законі «права на відмову від давання показань, що тягнуть самообвину­вачення свідка». Виглядає воно так:

«1. Кожен свідок може відмовитись від повідомлення відомостей з таких питань, відповіді на які потягли б для нього самого або одного з його родичів ... небезпеку переслідування за вчинення кримінально-караного діяння чи адміністративного проступку.

2. Свідок повинен бути попереджений про його право відмови від повідомлення таких відомостей» (§ 55 КПК ФРН) [15].

Франція ж обрала два шляхи одно­часно: 1) шлях надання особі права на від­мову від самозвинувачувальних показань та 2) шлях накладення на посадових осіб попереднього розслідування заборони допиту свідків, стосовно яких у їх розпо­рядженні є докази винуватості цих свідків:

«С т а т т я 104. Будь-яка особа, вказана у скарзі, що супроводжується пред'явленням цивільного позову, може відмовитися від давання показань як свідок. Слідчий суддя попереджує його про це після того, як ознайомиться із змістом скарги. Про це по­передження робиться відмітка в протоколі. У випадку відмови від давання показань ця особа може бути допитана тільки як обви­нувачений.

С т а т т я 105. Слідчий суддя, якому доручено проводити слідство у справі, а також магістрати і посадові особи судової поліції, які діють на підставі слідчого до­ручення, не вправі допитувати як свідків осіб, проти яких є серйозні і узгоджені між собою докази стосовно їх винуватості, якщо це завідомо тягне порушення права на захист» [14].

Росія, де ситуація з обвинувальним ухилом та його проявами на попередньому слідстві подібна до нашої, інститут на­дання правової допомоги свідкові з цих причин запровадила через два роки після прийняття нового КПК РФ (2001 р.), в липні 2003 р., і зробила його у напрямі та за змістом, параметри яких по суті й сприйняв Конституційний Суд України у розглядуваному тут рішенні в справі про правову допомогу, схвально сприйнятому представниками процесуальної науки [3, 9,

23—27].

Зокрема, російський законодавець закріпив за свідком право «з'являтися на допит з адвокатом» (п. 6 ч. 4 ст. 56 КПК РФ) для того, щоб адвокат був присутнім при його допиті, давав йому в присутності слідчого короткі консультації, ставив з дозволу слідчого запитання, робив пись­мові зауваження з приводу правильності і повноти записів в протоколі допиту, в тому числі стосовно запитань, відведених слід­чим, а по закінченні допиту заяви щодо порушень прав і законних інтересів свідка (ч. 2 ст. 53, ч. 5 ст. 189 КПК РФ) [13]. Таким чином, закон відвів адвокату роль кваліфі­кованого консультанта та охоронця прав і законних інтересів свідка під час його до­питу слідчим, що визнається російськими процесуалістами надзвичайно важливою гарантією, яка забезпечує дотримання його прав і законних інтересів [14, 405; 4, 307].

Подібним чином це питання вирішено в Республіці Молдова, у прийнятому в березні 2003 р. КПК якої право бути до­питаним органом кримінального переслі­дування в присутності адвоката, обраного як свого представника, передбачене не лише щодо свідка, а й щодо потерпілого (ст. 17(4) КПК РМ) [12].

Але український законодавець не став буквально виконувати рішення Конститу­ційного Суду України у справі І. Голованя в частині надання правової допомоги особі під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі по­яснень в цих та інших державних органах, і не повною мірою врахував наведений вище міжнародний досвід і прецедентну практику Євросуду з прав людини, в тому числі у справах проти України, а, як це в законотворчій практиці України інколи трапляється, вирішив це питання своє­рідно прийняттям 1 липня 2010 р. Закону 2395-VI.

По-перше, законодавець не відреагував на рішення Суду щодо надання особі пра­вової допомоги під час дачі нею пояснень у правовідносинах з органами дізнання, до-судового слідства та іншими державними органами.

По-друге, стосовно свідка він не дотри­мався даного рішення щодо суб'єкта на­дання тому правової допомоги та вийшов, не в усьому послідовно і обґрунтовано, за його межі в частині обсягу та форм її на­дання, доповнивши існуючий перелік прав свідка наступними:

1) «на обрання за власним бажанням захисника під час допиту чи проведення інших слідчих дій за своєю участю відпо­відно до цього Кодексу та на іншу правову допомогу в порядку, встановленому зако­ном ...» (п. 41 ч. 1 ст. 691 КПК);

2) відмовитись давати показання «... також у разі, якщо у нього немає можли­вості вільно, без неправомірних обмежень, отримати допомогу в обсязі і формах, як він того потребує, в тому числі запросити захисника (п. 6 ч. 1 ст. 691 КПК);

3) «після того, як свідок розповів усе, що йому відомо в справі, його допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, підсуд­ний, суддя а також запрошений ним захисник» (ч. 3 ст. 303 КПК).

По-третє, законодавець вийшов за межі рішення й в тому плані, що побічно, до­повненням статті КПК про обставини, які виключають участь у справі захисника, за­провадив захист у кримінальному процесі не лише свідка, а й потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача: «Одна і та сама особа в даній кримінальній справі не може бути захисником двох і більше свідків, а також захисником свідка і під­озрюваного, обвинуваченого, підсудного, «потерпілого, цивільного позивача чи від­повідача» (ч. 5 ст. 61 КПК).

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

В О Попелюшко - Нормативні новели щодо надання адвокатами правової допомоги в кримінальному судочинстві

В О Попелюшко - Виникнення та інституційне становлення адвокатури франції

В О Попелюшко - Мірові суди міжнаролний та вітчизняний досвід

В О Попелюшко - Нова заснована на системомиследіяльнісній методології концепція доказування в кримінальному процесі

В О Попелюшко - Система органів розслідування та їх повноваження за кпк франції 1808 р