Попова С М, Понікаров В Д, Кожушко О В - Організація податкового контролю - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22 
Анотація

УДК 336.225.673(477)(075 8) ББК 67.402(4Укр)

П 58

Рекомендовано до друку Нченою Радом Харківського національно.'!) університету внутрішніх справ (протокол Яо 7 від З І . ОН. 2012 р )

Рецензенти:

Бандурка О. М. - доктор юридичних наук, професор, Числужеиий юрисг України;академік НАПрН України, ректор Харківською національною уні­верситету внутрішніх справ;

Куркін М. В. - доктор економічних наук, професор. Заслужений юрист України.

Попова С. М. Організація податкового контролю [текст] Навч.практ. посіб.

П 58 / С. М. Попова, В. Д. Понікаров, О. В. Кожушко - К.: «Центр учбової літе­ратури», 2013.-290 с.

978-611-01-0420-3

Розглядаються сутність податкового контролю в ринковій економіці, за­вдання та функції Державної податкової служби України, питання інформа­ційного забезпечення контролюючих органів та організації перевірок платни­ків податків. Особлива увага приділяється оформленню результатів податко­вого контролю та відповідальності за порушення податкового законодавства.

Призначений для курсантів та студентів юридичних та економічних ви­щих навчальних закладів, може бути корисним для фахівців податкової служ­би та працівників податкової міліції.

УДК 336.225.673(477X075.8) ББК 67 402(4Укр)

Організація податкового контролю

© Попова С. М., Понікаров В Д., Кожушко О В., 2013.

О Центр учбової літератури, 2013.

Зміст

Розділ 1. Контроль та нагляд у ринкових відносинах    6

1.1. Контрольні механізми у глобалізованому суспільстві    6

1.2. Теоретичні засади економічного контролю у сфері господарської діяльності    18

1.3. Органи державного фінансового контролю 33

1.4. Система оподаткування України та основні принципи податкового контролю  45

Розділ 2. Державна податкова служба України 63

2.1. Податкове регулювання економіки та завдання Державної податкової служби в умовах реформування господарського механізму     63

2.2. Функції Державної податкової служби    73

2.3. Система та структура органів Державної податкової служби   87

2.4. Права, обов’язки та відповідальність посадових осіб Державної податкової служби України    101

2.5. Інформаційне забезпечення діяльності Державної податкової служби     116

Розділ 3. Організація перевірок платників подаків 146

3.1. Порядок обліку платників податків  146

3.2. Ліцензування та патентування як форма податкового контролю... 159

3.3. Метод, прийоми та процедури податкового контролю 170

3.4. Проведення перевірок органами Державної податкової служби... 187

Розділ 4. Реалізація результатів податкового контролю 206

4.1. Оформлення результатів податкових перевірок 206

4.2. Порядок оскарження рішень контролюючих органів   218

4.3. Засоби погашення податкового боргу платниками податків     227

4.4. Відповідальність за порушення податкового законодавства    243

Рекомендована література 262

Глосарій   273

Додатки    283

ВСТУП

В умовах реформування господарського комплексу нашої держа­ви, метою якого є утвердження сучасної України як країни високих економічних, політичних та соціальних стандартів, особливо акту­альною є проблема забезпечення грошовими ресурсами доходної частини державного бюджету Вирішення цієї вкрай важливої про­блеми багато в чому залежить від ефективної діяльності Державної податкової служби України, оскільки, як наголосив Президент Украї­ни, нині податкова служба забезпечує майже дві третини доходів зве­деного бюджету нашої держави.

Нині особлива увага приділяється розвитку національного по­даткового законодавства, спрямованого на зменшення нелегального обігу капіталу, а також спрощення залучення в українську економі­ку стратегічних інвестицій внутрішнього й зовнішнього походження [158]. Крім того, підкреслив Президент, необхідно продовжити ро­боту зі зміцнення стимулюючої функції податкової системи, що має на меті прискорити розвиток реального сектора економіки. Йдеться, зокрема, про розробку та запровадження прозорих, легкодоступних податкових стимулів для створення нових робочих місць та іннова­ційної діяльності, проте з чітким податковим адмініструванням та жорстким контролем за цільовим використанням отриманих пільг. Метою податкового адміністрування є забезпечення виконання по­даткових зобов’язань платників шляхом оптимального втручання в їхню господарську діяльність через застосування законодавчо вста­новлених механізмів і процедур.

Під податковим адмініструванням розуміють сукупність право­вих норм (правил), методів, засобів, дій та прийомів, за допомогою яких спеціально уповноважені державою органи здійснюють управ­лінську діяльність у податковій сфері, спрямовану на контроль за дотриманням законодавства про податки та збори, а у випадках, пе­редбачених законами України, — притягнення до відповідальності порушників податкового законодавства. А серед методів, засобів і дій, за допомогою яких здійснюється адміністрування податків і зборів, провідне місце посідає податковий контроль.

Перехід до ринкових відносин змінив функції економічного контролю та окремих контролюючих органів. В умовах ускладнення взаємозв’язків між усіма ланками господарського комплексу, окреми­ми суб’єктами підприємницької діяльності та державою, постійного збільшення економічної інформації все вищі вимоги пред’являються до спеціалістів у сфері податкового контролю.

Тому в цьому посібнику викладаються теоретичні проблеми контролю та нагляду в глобалізованому суспільстві, організації фі­нансово-господарського (економічного) контролю в нашій державі, розглядаються завдання та функції Державної податкової служби України, а також розкриваються конкретні питання проведення пере­вірок дотримання податкового законодавства платниками податків. Особливу увагу в посібнику приділено оформленню результатів по­даткового контролю та відповідальності за порушення податкового законодавства.

Слід зауважити, що оподаткування є найбільш динамічною сферою державного регулювання економіки в Україні. Тому під час підготовки та організації перевірок дотримання податкового зако­нодавства посадовим особам контролюючих органів та працівникам податкової міліції потрібно постійно слідкувати за змінами законо­давчої та іншої нормативно-правової бази з питань оподаткування, бухгалтерського й податкового обліку та враховувати це у своїй прак­тичній діяльності.

РОЗДІЛІ. КОНТРОЛЬ ТА НАГЛЯД У РИНКОВИХ ВІДНОСИНАХ 1.1.    Контрольні механізми у глобалізованому суспільстві

Усі форми організації соціуму на будь-якому рівні потребують відповідного контролю. Усім об’єктам суспільної діяльності від мл ленької фірми до держави в цілому — необхідний облік та контроль. Відсутність контролю або його надмірність однаково ведуть до руй­нації такого об’єкта.

Особливого значення проблеми організації контролю набувають в епоху глобалізації світового господарства. Економічна криза, на думку вітчизняних і зарубіжних вчених, продемонструвала, насампе­ред, кризу ідеології ліберальної ідеї саморегулювання ринку та ви­кликала потребу докорінного переосмислення механізмів і моделей державного впливу на економічні та соціальні процеси. Нагромад­ження зовнішньої та внутрішньої заборгованості не лише вказують на нераціональність структури та рівня розвитку окремих елементів і підсистем економіки, а й яскраво відобразили недоліки та прорахун- ки в господарському механізмі країни.

Світова криза ще раз підтвердила, наскільки нестабільна і вразли­ва економіка, побудована на спекулятивному капіталі. Адже стійкого економічного зростання можна досягти лише за рахунок ефективнос­ті реального сектора економіки, побудованого на творчих результа­тах людської праці. Тому не випадково саме зараз актуальною стає ноосферна (від грецьких слів «ноос» — розум, «сфера» — у значенні оболонка Землі) соціально-економічна теорія, започаткована акаде­міком В. І. Вернадським ще в 20-40 роках минулого століття. Ноо­сфера — це сучасний стан біосфери Землі, що активно трансформу­ється внаслідок творчої діяльності людства, яка перетворюється на головний і найпотужніший фактор соціально-економічного розвит ку. Але В. І. Вернадський попереджав, що перетворення біосфери па ноосферу буде позитивним явищем лише за умови, якщо людство

усвідомить усі об’єктивні закони цієї трансформації. На жаль, люд­ство протягом десятиліть не враховувало цих висновків академіка. Тому нині дуже чітко стали проявлятися такі закономірності:

- протиріччя між розвитком ноосфери і біосфери Землі;

- штучна руйнація людством у ноосфері природних контрольних механізмів, що існували та безвідмовно діяли в біосфері.

Руйнація цих механізмів призводить до значної нестійкості ноос­фери як системи. І це негативно впливає на соціально-економічний розвиток усього людства. А сучасні фінансово-економічні, а по суті — політико-економічні кризи є закономірною відплатою за аморальне прагнення окремих регіонів, країн, верств населення забезпечити власний добробут за рахунок паразитування на природі, не поверта­ючи їй борги.

Тому, якщо цивілізація штучно (хоча значною мірою і несвідомо) зруйнувала контрольні механізми в ноосфері, то вона повинна також і відновити їх. Причому людство (або хоча б певна домінуюча його ча­стина) має усвідомити, що бездіяльність у створенні таких контроль­них механізмів може призвести до посилення нестійкості ноосфери як системи, а в кінцевому підсумку — і до її руйнації. Бо ноосферна со­ціально-економічна теорія утверджує принципи духовно-морального прогресу суспільного виробництва, що дає змогу створювати антикри- зові механізми господарювання, придатні для будь-якої країни світу.

Основна концепція ноосферної теорії полягає в подоланні про­тиріччя між економічним розвитком і потребою збереження на на­лежному рівні природного навколишнього середовища. Головними критеріями ефективності будь-якої економіки світу мають бути не прибуток і навіть не зростання валового внутрішнього продукту, а вирішення питань розвитку людського потенціалу, захист закон­них інтересів громадян, створення комфортних та безпечних умов їхньої життєдіяльності, збереження та відтворення природи. Інстру­ментарієм цієї теорії повинні стати комплекс політико-правових та організаційно-управлінських засобів, метою яких є збереження насе­лення країни, її довкілля, поліпшення якості життя людей, забезпе­чення сталого економічного розвитку. Успіх ноосферного управління залежатиме передусім від критичної маси інтелекту, нагромадженої в народі, і насамперед — у представників державної влади, депутатів, керівників системи науки та освіти, церковних діячів, інтелігенції.

При цьому економічна наука зобов’язана включати у свій предмет знання всіх інших наук та сфер діяльності, тобто виступати синер­гетичною наукою, яка формуватиме в людей ноосферний світогляд, здатність мислити глобально, але діяти локально — в інтересах своєї країни та свого народу. Наразі йдеться фактично про створення ново­го економічного порядку, тобто правил життєдіяльності та господарю­вання, спрямованих на підвищення стійкості ноосфери як глобальної системи. А щоб уникнути конфліктів між цивілізацією і природою, однією з найважливіших функцій державного управління має стати регулювання взаємодії людини (структурованих груп індивідів) і природного навколишнього середовища. Причому значна кількість цих питань може бути врегульована лише на міждержавному рівні. І для цього створюються міждержавні формування, як, наприклад, МАГАТЕ, що здійснює глобальний нагляд за об’єктами атомної енер­гетики та їхнім впливом на світове навколишнє середовище.

Але більшість проблем захисту природного середовища можна вирішувати на національному рівні. Цілком зрозуміло, що кожна держава має свої специфічні інтереси, а тому інтереси окремих країн в екологічній сфері можуть не збігатися. І очевидно, що інтереси су­спільства в цілому може презентувати лише одна інституція держа ва, яка створює для цього спеціальні органи управління.

А основними способами забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні є контроль і нагляд. Кон і роль і нагляд найважливіші функції державного управління. Саме через них іабе.ч печується відповідність діяльності державних органів правовим о< новам, визначеним законами України. Без організації та здійснення контролю і нагляду неможлива ефективна робота як усього держав ного апарату, так і окремих його органів та недержавних структур.

На жаль, чинне законодавство України не завжди чітко розмежо­вує поняття нагляду і контролю. Так, у Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю у сфері господарської діяльно­сті» [27] терміни «нагляд» і «контроль» застосовано як рівнозначні. А в Законі України «Про банки і банківську діяльність» [ 121 термін «банківський нагляд» визначають через термін «контроль». У Зако­ні України «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» [17] терміни «контроль» і «нагляд» визначають однаково як діяльність із забезпечення відповідності продукції встановленим

вимогам, а також забезпечення відсутності загроз суспільним інтер­есам, але ця діяльність здійснюється різними державними органами. Причому, відповідно до Порядку здійснення контролю за станом ви­конання рішень [46], орган ринкового нагляду самостійно здійснює і контроль за виконанням рішень про вжиття обмежувальних (коригу­вальних) заходів суб’єктами господарювання, тобто виконує не тіль­ки наглядові, а й контрольні функції.

Термін «нагляд» можна визначити як юридичний аналіз стану справ щодо додержання законності і дисципліни в суспільстві, який здійснюється уповноваженими органами із застосуванням відповід­них наданих їм законодавством форм, але безпосереднього втручан­ня в оперативну та іншу діяльність юридичної, фізичної чи посадової особи, або окремого громадянина. Причому, можна погодитися з точ­кою зору тих вчених, які вважають, що наглядові функції з боку дер­жави сьогодні в Україні залишаються тільки за прокуратурою. Інші органи, незважаючи на їхню назву та функції, здійснюють контроль (повний чи неповний), а не нагляд. А дії таких органів як пожежна ін­спекція, санітарна служба та деяких інших, які законодавець називає наглядом (що закріплено в назвах цих органів — органи пожежного нагляду, органи санітарно-епідеміологічного нагляду тощо) мають усі ознаки контролю.

Контроль же, який є самостійною функцією управління, висту­пає засобом установлення зворотних зв’язків, завдяки якому керів­ний орган (суб’єкт управління) одержує інформацію про стан керо­ваного об’єкта (об’єкта управління) та про хід виконання прийнятих рішень. Це дає можливість своєчасно реагувати на відхилення в робо­ті підконтрольного об’єкта від заданої програми та вносити відповідні корективи в його діяльність. Як засіб специфічного управлінського впливу на керовані об’єкти, контроль включає в себе такі стадії:

а) констатацію фактів і перевірку виконання планів, завдань, при­йнятих рішень;

б) критичне оцінювання фактів або оцінювання того, що якісні та кількісні показники досягнуті підконтрольним об’єктом;

в) розроблення заходів щодо поліпшення роботи та усунення ви­явлених недоліків.

Предметом будь-якого контролю є стан та поведінка об’єктів управління. Ця поведінка може бути описана системою показників,

за допомогою яких можна встановити якісний стан об’єкта. Окрім того, кожний об’єкт оточує середовище, з яким він взаємодіє. Тому завдання контролю полягає і в тому, щоб виявити чинники, які іс­тотно впливають на поведінку об’єкта контролю. Визначивши об’єкт контролю та істотні фактори, що впливають на його поведінку, вста­новлюють необхідні параметри об’єкта та їхню відповідність до мети управління. Від правильного визначення цих параметрів значною мі­рою залежить результат контролю.

Сутність контролю можна визначити як систему спостереження та перевірки процесу функціонування та фактичного стану об’єктів управління з метою визначення обґрунтованості прийнятих управ­лінських рішень та результатів їхніх відхилень від вимог цих рішень, інформації про ці явища керівних органів та усунення несприятли­вих ситуацій. Таким чином, контроль виконує інформаційну та ко- рекційну функції.

На інформаційному етапі контрольної діяльності здійснюється пошук та збирання інформації про об’єкт управління, порівнюється фактичне виконання з накресленими цілями. А на корекційному ета­пі встановлюють спосіб та розроблюють конкретні заходи щодо усу­нення виявлених розбіжностей, приймають рішення для нормалізації діяльності підконтрольного об’єкта.

Юридична природа контролю виявляється в тому, що він прово­диться виключно уповноваженими суб’єктами, склад та обсяг ком­петенції яких закріплено нормативно-правовими актами. До того ж контроль, як один з напрямів управлінської діяльності, наділяється державно-правовим характером, а органам, що його здійснюють, на­даються відповідні юридично-владні повноваження.

Різні види контролю мають свою специфіку, характерні відмінно­сті, які визначаються в завданнях, способах та способах здійснення контролю. Тому в основу класифікації видів контролю можуть бути покладені різні критерії — природа суб’єктів контролю, їхнє завдан­ня, зміст контрольної діяльності, характер контрольних повноважень тощо. Але в переважній більшості випадків фахівці класифікують контроль за суб’єктами, які його здійснюють.

Так, державний контроль полягає в спостереженні та переіириі розвитку суспільної системи й усіх її елементів відповідно ДО ІІІІ значених напрямів, а також запобіганні та виправленні помігші* і

неправомірних дій, що перешкоджають такому розвитку. Він є однією з форм здійснення державної влади, забезпечення додержання зако­нів та інших нормативних актів, що видаються органами держави і здійснюються виключно державними органами та їхніми посадови­ми особами. Він поширюється на соціально-культурну, адміністра­тивно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління як одне з його найважливіших елементів основного способу забезпечен­ня законності і дисципліни, дисциплінуючого чинника в діяльності державного апарату й інших підконтрольних державних структур та поведінки громадян.

Сутність державного контролю неможливо визначити без харак­теристики його підвидів: парламентського, президентського та уря­дового.

Суб’єктами парламентського контролю є: Верховна Рада Укра­їни, комітети Верховної Ради, слідчі депутатські комісії, Рахункова палата — як колективні суб’єкти контролю, а також народні депутати, Голова Верховної Ради та його заступники, Уповноважений Верхов­ної Ради з прав людини — як індивідуальні суб’єкти.

Значну роль у парламентському контролі відіграють комітети Верховної Ради. Зокрема, до предметів відання цих комітетів нале­жать: діяльність податкових органів; організація та діяльність орга­нів внутрішніх справ та податкової міліції; боротьба з корупцією та у сфері відповідальності за легалізацію (відмивання) доходів, одер­жаних злочинним шляхом, тощо.

Серед передбачених законодавством інструментів парламентсь­кого контролю провідне місце посідають депутатські запити і звер­нення.

Суб’єктами президентського контролю є Президент України як глава держави та утворювані ним допоміжні органи, зокрема Рада національної безпеки і оборони України тощо. Саме адміністрація Президента України контролює питання Положення про Державну податкову службу, затверджене Указом Президента України, де ви­значено основні завдання Державної податкової служби.

Контроль за виконанням указів, розпоряджень і доручень Прези­дента України передбачає такі етапи:

1)    постановка на контроль, визначення форм і методів контролю, зокрема:

- контроль за додержанням строків, установлених для виконан­ня актів та доручень Президента;

- постійний моніторинг, отримання від виконавців і вивчення відповідної проміжної та підсумкової інформації, аналіз цієї інформації, статистичних даних і звітності та результатів мо­ніторингу;

- проведення в разі потреби поглибленого вивчення і перевірок стану виконання актів та доручень із залученням відповідних органів та фахівців, заслуховування на спеціальних нарадах або засіданнях повідомлень посадових осіб;

- здійснення періодичного узагальнення стану виконання актів, доручень, підготовка аналітичних матеріалів, звітів про хід їх­ньої реалізації;

2) контроль стану виконання актів і доручень;

3) інформування Президента України про хід виконання актів, доручень;

4) зняття з контролю завдань, визначених актами, дорученнями.

Суб’єктами урядового контролю є Кабінет Міністрів України:

забезпечує здійснення внутрішньої політики держави, вживає захо­дів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпе­чує проведення фінансової та податкової політики, розробляє і здійс­нює загальнодержавні програми економічного розвитку України.

Суб’єктами державного контролю є також різні служби та інспекції, які здійснюють міжвідомчий та надвідомчий контроль, різниця між яки­ми полягає в тому, що перший здійснюють лише певні органи в окремих сферах управління та господарювання, а другий — деякі органи, діяль­ність яких поширюється на всі сфери господарювання та управління.

Важливим засобом забезпечення ефективності управління є внутрішньовідомчий контроль. Так, для оцінювання ефективності функціонування центральних органів влади, в тому числі й контро­люючих, відповідно до Порядку утворення структурних підрозділів внутрішнього аудиту [41], створюються самостійні підрозділи вну­трішнього аудиту як окремого органу контролю та нагляду. Об’єктом цього аудиту є діяльність таких органів у повному обсязі або з окре­мих питань (на окремих етапах) та заходи, що здійснюються їхніми керівниками для забезпечення ефективного функціонування систе­ми внутрішнього використання контролю (дотримання принципів законності та ефективного використання бюджетних коштів, досяг­нення результатів відповідно до поставленої мети, виконання за­вдань, планів і дотримання вимог щодо діяльності цих органів).

Як суб’єкти контролю місцеві державні адміністрації здійсню­ють на відповідних територіях контроль за:

- збереженням і раціональним використанням державного та ко­мунального майна;

- станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконання державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належ­ним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

- додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов’язаних з її якістю та специфікацією;

- додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, ко­мунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів.

Серед інших підвидів контролю найбільш універсальним є судо­вий контроль, який здійснюється в декількох напрямах. По-перше, в процесі розгляду кримінальних, господарських і цивільних справ, коли перевірці підлягають законність дій державних органів і поса­дових осіб. По-друге, в процесі вирішення справ про адміністративні правопорушення — шляхом перевірки законності та обґрунтованості притягнення особи до адміністративної відповідальності та застосу­вання до неї заходів адміністративного примусу.

Таким чином, контроль як соціальна функція існує в системі дер­жавного управління незалежно від суспільно-політичного строю та типу економічних відносин. Однак зміст і місце контролю в системі управління зумовлюються характером суспільно-економічних відно­син та політичною організацією суспільства.

Існуюча в Україні система контролю та, відповідно, система контролюючих органів була сформована на базі командно-адміні- стративної системи, при якій натиск робився на політичні функції контролю та його масовість, часто всупереч компетентності та об’єк­тивності. Тому в останній час у колишньому СРСР, а тепер і в Україні псе сильніше стали проявлятися поряд із суб’єктивними об’єктивні чинники, які впливають на зниження контрольної діяльності.

У сучасних умовах складність об’єктів, що контролюються, знач­но перевищує можливості суб’єктів контролю (органів управління та контролюючих органів). Таким чином, контроль стає недостатньо ефективним, тому що його органи з об’єктивних причин не в змозі ре­гулярно, своєчасно та повно переробляти інформацію, необхідну для якісної постановки контролюючої діяльності. А система продовжує розвиватися, як правило, екстенсивним методом, тобто шляхом фор­мування нових органів державного контролю. Яскравим свідченням цього може бути трансформація обласних фінансових управлінь. Спочатку з них виділилося контрольно-ревізійне управління (Дер­жавна фінансова інспекція України), потім податкові адміністрації з податковою службою (Державна податкова служба України), зго­дом було утворено Державне казначейство. Як наслідок, чисельність працівників фінансового контролю в деяких областях значно пере­вищила чисельність органів місцевого самоврядування, що не може бути виправданим з точки зору здорового глузду. При цьому якість керівних рішень контролюючих органів значно знижувалася (одні рішення протирічили іншим), а технічна та наукова база для їх при­йняття не встигала за потребами суспільства та не відповідала сучас­ним вимогам.

В результаті об’єкти управління поступово стали відходити з-під реального контролю; процес контролю ставав усе більш формальним, що впливало насамперед на темпи розвитку суспільного виробни­цтва. Центральні органи виконавчої влади функціонували як уні­версальні одиниці державного управління, вони відповідали за весь адміністративний процес, починаючи від розроблення та ухвалення нормативно-правових актів і закінчуючи контролем за їх виконан­ням. У результаті перекручувалися базові цілі та цінності адміністра­тивного сервісу, який мав надавати той чи інший орган виконавчої влади громадянам чи окремим підприємствам.

Саме з метою оптимізації системи центральних органів виконав­чої влади, в тому числі контролюючих, усунення дублювання їхніх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності дер­жавного управління та контролю і було прийнято Указ Президента України № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних орга­нів виконавчої влади» [35]. Зокрема, на першому етапі адміністра­тивно було розроблено чітку типологію функцій центральних орга­нів виконавчої влади:

- формування державної політики;

- ухвалення нормативно-правових актів;

- контроль і нагляд у певній сфері діяльності;

- надання державних послуг;

- управління державним майном.

У результаті Україна перейшла на п’ятивидове європейське управління, яке встановили в нашій державі такі органи: міністер­ство, державна служба, державна інспекція, державне агентство та національна комісія з регулювання. Адміністративна реформа запро­вадила також жорстке обмеження та типи функцій, закріплених за певним центральним органом влади, та переважно забезпечила таке співвідношення типів функцій, яке не провокує конфлікту інтересів такого органу (як, наприклад, поєднання функцій управління держав­ним майном і контрольно-наглядових заходів щодо нього). Віднині:

- міністерство виконує функції з формування державної політи­ки та функції з нормативно-правового регулювання;

- державна служба — функції з надання державних послуг і кон- трольно-наглядові;

- державна інспекція виконує контрольно-наглядові функції (у сферах, де немає державних послуг);

- державне агентство — функції з управління майном і функції з надання бюджетних послуг населенню та юридичним особам;

- національна комісія з регулювання — функції зі встановлення регульованих цін і тарифів на окремі види послуг та товарів.

Це дасть можливість значно підвищити рівень державного управ­ління та контролю, оскільки після такого розведення функцій не можна буде поєднувати в одному центральному виконавчому органі діаметрально різні функції: вироблення рішень та контроль за ними, регуляторні та дозвільні дії.

Нині становлення і розвиток національної контролюючої систе­ми перебуває під безпосереднім впливом світового господарського середовища та рішень міжнародних організацій і зібрань, зокрема Світової конференції ООН «Навколишнє середовище і розвиток» (м. Ріо-де-Жанейро, 1992), згідно з якими уряди найбільших країн зобов’язані запровадити і контролювати здійснення національних програм сталого розвитку своїх господарських комплексів. При цьо­му всі держави мають усвідомити, що в сучасних умовах глобальної взаємозалежності економічних зв’язків доля цивілізації в цілому, і, зрештою, доля окремих країн залежить від узгодження їхніх націо­нальних інтересів. Тому функція контролю взаємодії структурованих сукупностей індивідів і конкретних країн з глобальною системою навколишнього середовища стає однією з найважливіших функцій державного та міждержавного регулювання і, зокрема, економічного розвитку.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22 


Похожие статьи

Попова С М, Понікаров В Д, Кожушко О В - Організація податкового контролю