Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення - страница 1

Страницы:
1 

Випуск 3.

Дмитро ШЕВЧУК

м. Острог

ПОСТМОДЕРНИЙ СТАН КУЛЬТУРИ: ПРОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПТУАЛЬНОГО ОСМИСЛЕННЯ

Статтю присвячено аналізові постмодерної ситуації в культурі. Автор аналізує суперечності постмодернізму і здійснює спробу концептуального осмислення постмодерної культури, яка спрямована на подолання цих суперечностей.

Article is dedicated to the problem of interpretation of postmodern cultural situation. Author pays attention to the fact that term "postmodern" is not felicitous. That's why, he analyses these problems and propose some ways to overcome postmodern contradictories.

Стан культури в наш час часто характеризують за допомо­гою терміну "постмодерн". Зиґмут Бауман стверджує, що тер­мін "постмодерн" адекватно відображає соціальну ситуацію, яка створилася в XX ст. в країнах Європи. Цей термін, на думку мислителя, є "адекватний": "Він підкреслює континуальність і дисконтинуальність як дві сторони внутрішніх відносин між нинішніми соціальними умовами і тією формацією, яка пере­дувала ним і породила їх. Вона робить рельєфною той внутріш­ній генетичний зв'язок, який існує між новою постмодерною соціальною ситуацією і модерном" [4, 48]. Загалом термін "по­стмодерн" став надзвичайно популярним, перетворившись на своєрідний "концептуальний бренд".

При цьому, слід звернути увагу на те, що "постмодерн" є терміном не надто вдалим, оскільки ми принципово не може­мо зустрітися з явищем, яке він позначає. Постмодерн - це буквально після-сучасність. Відтак, питання, яке закономірно тут постає: яким чином можемо мати досвід після-сучасності, якщо завжди маємо справу із сучасним? Це, зрештою, детально осмислив вже Августин Блаженний, аналізуючи природу часу.

© Дмитро Шевчук, 2008

А тому терміни "постмодерн", "постсучасність" найчастіше по­значають усе й нічого. Деякі дослідники навіть вказують, що ці терміни стали просто модними серед інтелектуалів, що й спричинило їх "значеннєву інфляцію". Наприклад, польський дослідник Анджей Бронк стверджує наступне: "Коньюктурна мода на терміни "постсучасність" ("постмодерн") і "постмодер­нізм" спричинила їх значеннєву інфляцію, яка посилює їх емо­ційне і ціннісне використання. Постмодернізм є поняттям не­чітким, оскільки існує непевність щодо явищ, які належать до його об'єму, а також неясним, оскільки не можемо однозначно вказати на властивості характерні явищам, які називаються по-стмодерними" [9,29]. Тим не менше, постмодерні інтелектуали "настирливо" повторюють, що ми живемо в епоху постмодерну, а інколи навіть звертають увагу на те, що кожна епоха має свій постмодерн. Деякі дослідники постмодернізму зауважують, що він обмежується лише сферою культури. Наприклад, Скот Леш пише наступне: "...Постмодернізм є виключно явищем культури. Це різновид культурної парадигми. Такі парадигми (наприклад, наукові парадигми) є просторово-часовими утво­реннями. У просторовому відношенні вони включають у себе більш-менш гнучку символічну структуру. Якщо ця структура починає видозмінюватися і виходити за межі даної парадигми, вона утворює іншу, нову культурну парадигму" [5, 11]. В будь-якому разі, терміном "постмодерн" окреслюють нашу культу­ру: "Тобі кажуть "це - постмодернізм", ти киваєш у відповідь і знову поринаєш в очікування - тобі не пощастило, це дуже вразлива територія, це сама дійсність, але вона твоя", - пише Юрій Андрухович [1]. А тому, усе вищезазначене, без сумніву, зумовлює актуальність спроби концептуального осмислення постмодерного стану культури.

Звертаючись до концепцій розвитку культури, ми тради­ційно зустрічаємося із двома - лінійною та циклічною. Оби­дві вони пов'язані із розумінням часу в певну культурну епоху. Як відомо, ці моделі мають онтологічне підгрунття (інколи їх представляють як певні архетипні чи символічні конструкти, які пізніше в результаті дешифрування постають в різних об­разах). Виходячи із онтології постмодерну, можемо ствердити,що сучасну культуру характеризує радше певна третя концеп­ція - концепція зацикленості культури. Йдеться про те, що культура розвивається ані лінійно, ані циклічно. Вона пере­буває в зацикленому стані, який можна представити образами, які представляє нам постмодерн, наприклад, "лабіринт", який пропонує нам постійне блукання. Зацикленість постмодер­ну - це постійне говоріння про одне й те саме, коливання між двома полюсами, зумовлене ствердженням, що ніяких полюсів не існує. Як відомо, постмодернізм прагне подолати будь-які антиномії, ієрархії, межі і т. ін. Однак культура не може без цього існувати, оскільки їй потрібна впорядкованість смислів. Ця впорядкованість власне й досягається за допомогою анти-номій, ієрархій тощо. Таким чином, культура постмодерну по­трапляє в пастку зацикленості між відкиданням меж і поділів й необхідністю бути впорядкованою (оформленою).

Ми зустрічаємося тут із своєрідним "зависанням" в історії. Проявом зацикленості культури є, зокрема, концепт "кінця" в дискурсі постмодернізму. Постмодернізм стверджує про кі­нець історії ("В постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, який ретельно обері­гається", - пише Ф. Фукуяма у своєму відомому творі Кінець історії?), "кінець політики" (коли на зміну ідеологіями та по­літичним поділам приходять політичні технології), кінець ін­телектуалів (замість інтелектуалів роль авторитетів в культурі починають відігравати шоумени, спортсмени, телезірки) та ін. Ситуація кінця є проявом стану зациклення культури.

Причиною такої ситуації в культурі є, зокрема, відкидання метафізики. Культура постмодерну є принципово антиметафі-зичною, антикартезіанською, антифундаменталістичною тощо. Як пише Ж. Бодріяр, "зникає ціла метафізика. Немає більше дзеркала сутності й видимості, реального та його коцепту" [2, 6]. Зациклення проявляється й через феномен симулякру в культурі. Як відомо, симулякр - це знак, який існує без рефе­ренції до реального. Відтак саме тут ми можемо спостерігати певну зацикленість: знак втрачає референцію, але по своїй суті він без цієї референції не може існувати, а тому він її прагне "відшукати" (мабуть симулякри і здаються реальнішими ре­ального, бо вони "наполягають" на пошуку власної референції до реальності).

Ця зацикленість спостерігається також між предметним та мета-предметним рівнем. Як відомо, постмодерна культура від­кидає "-ізми", хоча з іншого боку ми маємо постмодернізм, як філософську реакцію на постмодерний стан культу. Дискурс постмодернізму так само суперечливо окреслюється, як по-стмодерні феномени. Наприклад, Фредерік Джеймісон досить заплутано визначає, що таке "постмодерна думка" (зустрічаємо тут те саме "блукання лабіринтом"): "...Я наполягаю на тому, щоб розглядати постмодерну думку... радше в термінах експре­сивних особливостей її мови, аніж в якості мутацій мислення чи свідомості як вони є... Естетика цього нового "теоретичного дискурсу" могла б, ймовірно, виражатися в наступних рисах: цей дискурс не повинен видавати основоположень, і виглядати так, ніби він виробляє певні первинні установки чи має деякий позитивний (або "стверджувальний") зміст" [4, 19].

Саме через це постмодерністи не помічають псевдо-наукових теорій, а іноді навіть сприймають їх як справжні. Прикладом може бути "афера Алана Сокаля". Американський фізик Алан Сокаль опублікував у американському культурологічному ча­сописі "Social Text" статтю під назвою Перетинаючи кордони: до трансгресивної герменевтики квантової гравітації [8]. В ній вчений намагається показати абсурдність висловлювань відо­мих французьких та американських інтелектуалів про фізику. Одне із завдань - показати, що такі відомі філософи як Лакан. Крістєва, Бодріяр, Делез неоднократно зловживали науковими концепціями та термінологією, або ж використовували наукові ідеї поза контекстом. Це була своєрідна інтелектуальна паро­дія, яка однак була сприйнята серйозно і викликала значні дис­кусії. Зізнаючись у тому, що стаття є пародією, Алан Сокаль пише: "...Моя стаття представляє собою зібрання істини, півіс-тини, чверть істини, помилки, непослідовності і грамматично правильні речення, в яких повністю відсутній смисл... Я також використовував деякі стратегії, які добре обгрунтовані (хоча інколи недбалі) в цій сфері: звернення до авторитету замість логіки; спекулятивні теорії як встановлене знання; неприрод­ні і навіть абсурдні аналогії; риторика, яка добре слухається, але зміст якої двозначний; і непорозуміння між спеціальним й повсякденним смислами англійських слів" [8]. Таким чином, як бачимо, постмодерністи не мають критеріїв, аби відрізнити жарт від серйозного. Саме через релятивізацію істини відбува­ється її інфляція.

Вихід із зацикленості культури є лише один - бути послі­довним постмодерністом. Постмодернізм часто звинувачують у непослідовності, суперечності та парадоксальності. Найчас­тіше вказується на те, що:

- постмодернізм стверджує кінець філософії, однак при цьо­му він філософує;

- оголошує кінець ідеології, але цю заяву робить із позиції власної ідеології;

- виступає за деміфологізацію цінностей західної культури, однак сам творить власні мфи;

- стверджує толерантність до будь-якої мовної гри, але не застосовує це до модерну, який критикує і відкидає;

- критикує європейський гуманізм і при цьому приписує людині свободу морального вибору;

- заперечує сенс історії, але при цьому стверджує сенс пере­ходу від модерну до постмодерну [9].

Суперечності постмодернізму досить вдало охарактеризу­вала О. Пахльовська, яка пише, що „постмодернізм проповідує відсутність культу, але сам імперативно нав'язує культ відсут­ності культу", „постмодернізм проголошує десакралізацію, але сам сакралізує десакралізацію". Загалом, же, постмодернізм має простодушну ілюзію, що цієї ілюзії немає [7].

Будучи послідовними постмодерністами, а саме долаючи ви­щевказані суперечності, ми зможемо побачити, що постмодерн має межі. Відтак, ми зупинимо зациклення, отримавши міцний культурний грунт, витворений традиційною тріадою Істина-Добро-Краса. Як пише М. Попович: "Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це - дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії іс­тині, добру і красі" [6, 724]. Відтак, ми отримуємо критерії для оцінки культурних феноменів. Ми зможемо називати речі сво­

їми іменами. Якщо хтось всього лиш застосовує політичні тех­нології, ми зможемо назвати це не-політикою, а не "вибирати менше зло" під час виборів. Якщо хтось пропонує баночку з-під кока-коли, то саме її ми й бачимо, а не витвір мистецтва.

Загалом ми маємо тут ситуацію, подібну до тієї, яку описав А. Камю в праці Міф про Сізіфа [3]. Для того, щоб подолати абсурдність світу (зрештою, також прояв зациклення культу­ри) ми повинні стати Сізіфом, який здатен бути господарем власного життя, а не втікати у фізичне чи філософське само­губство.

Література:

1. Андрухович Ю. Час і місце, або Моя остання територія. -http://www. lib. proza. com. ua/book/2138 (18. 02. 2007).

2. Бодріяр Ж. Симулякр і симуляція. - К.: Основи, 2004. - 230 с.

3. Камю А. Міф про Сізфа // Камю А. Вибрані твори. - Харків: Фоліо, 1997. - Т. 3. - С. 72-162.

4. Контексты современности -1: актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории. - Казань, 2000. - 176 с.

5. Леш С. Соціологія постмодернізму. - Львів: Кальварія, 2003. - 344 с.

6. Попович М. Нарис історії української культури. - К: АртЕк, 2001.-728 с.

7. Ситуація постмодернізму в Україні (круглий стіл) // Кіно­Театр. - 2001. - № 6. - http://www. ktm. ukma. kiev. ua/2001/б/ postmodern, html (24. 03. 2008).

8. Сокал А., Брикмор Ж. Интеллектуальные уловки. Критика со­временной философии постмодерна. - М., 2002.

9. Bronk A. Spor о postmodernizm // Bronk A. Zrozumiec swiat wspolczesny. - Lublin: TN KUL, 1998. - 335 s.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Д Шевчук - Концепція філософії в творчості густава шпета

Д Шевчук - Політизація життя в контексті біополітики соціально-філософський аналіз

Д Шевчук - Постмодерний стан культури пропозиція концептуального осмислення

Д Шевчук - Феноменологічна перспектива у політичній теоріїметодологічний аспект

Д Шевчук - Історичні трансформації та сучасні концепції політичної теології