В В Калініченко - Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві урср (1917-1929 рр ) - страница 1

Страницы:
1 

Електронна бібліотека

видань історичного факультету

Харківського університету

Калініченко В. В. Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві УРСР (1917-1929 рр.) // Питання історії СРСР. Республіканський міжвідомчій науковий збірник. - Вип. 36. - Харків: Вид-во "Основа" при Харківському державному університеті, 1991. - C. 3 - 10.

При використанні матеріалів статті обов'язковим є посилання на її автора з повним бібліографічним описом видання, у якому опубліковано статтю. Дана електронна копія статті може бути скопійована, роздрукована і передана будь-якій особі без обмежень права користування за обов'язкової наявності першої (даної) сторінки з повним бібліографічним описом статті. При повторному розміщенні статті у мережі Інтернет обов'язковим є посилання на сайт історичного факультету.

Адреса редакційної колегії:

Україна, 61077, Харків, пл. Свободи, 4,

Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна,

історичний факультет. E-mail: istfac@univer.kharkov.ua

©Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна; історичний факультет ©Автор статті

©Оригінал-макет та художнє оформлення - зазначене у бібліографічному описі видавництво ©Ідея та створення електронної бібліотеки - А. М. Домановський

В. В. К А ЛІШЧЕЯКО, канд. іст. наук

і Харків

СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА В ІНДИВІДУАЛЬНОМУ СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УРСР (1917—1929 pp.)

і -:-.

I Система землеробства — це комплекс організаційно-господарсь­ких і агротехнічних заходів, націлених на забезпечення родючості грунту з метою отримання з одиниці площі максимальної кількості сільськогосподарської продукції. В роботах О. М. Челінцева, Л. І. Шифа, І. П. Короткова, В. С. Тирановця розпочато дослід­ження систем землеробства на Україні в 1917—1929 pp. в межах ок­ремих районів [4; 16; 19; 20]. Але праці, що висвітлювали б ево­люцію систем землеробства в індивідуальному селянському госпо­дарстві УРСР в доколгоспний період, відсутні й досі.

Системи землеробства змінювалися залежно від розвитку про­дуктивних сил. Але в науковій літературі нема єдиної класифікації систем землеробства. Це питання намагалися розв'язати визначні аграрники — О. В. Советов, О. П. Людоговський, О. І. Скворцов, Д. М. Прянішніков та ін. [1; 12]. Так, О. В. Советов перший в Ро­сії намагався дати відповідь на це запитання, виділяючи системи, що безпосередньо не зв'язані з тваринництвом (підсічна і перело­гова), і системи, що зв'язані з тваринництвом (парова і плодозмін­на) [12]. Сучасні дослідники називають примітивні (перелогову і підсічну), екстенсивні (трипільну, травопільну і зерно-трав'яну) і інтенсивні (плодозмінну, паро-просапну, зерно-просапну і просап­ну) системи землеробства [8].Існують і інші класифікації [1]. Сис­теми землеробства відрізняються одна від одної інтенсивністю ви­користання земельних угідь, що проявляється в таких зовнішніх організаційних ознаках господарства, як характер використання ріл­лі (пар, толока, переліг, посіви), розподіл посівної площі між різ­ними культурами (озимі та ярові зернові, просапні, сіяні трави то­що) . Але на практиці організаційні ознаки господарства перепліта­лися в різних комбінаціях і виділити в чистому вигляді ту або іншу систему землеробства нелегко. Ця обставина і викликала розбіж­ність в системах класифікації. Візьмемо таке поширене на Украї­ні в 20-і роки в землеробстві явище, як рябопілля. Суть його поля­гала в тому, що селяни рік у рік сіяли на одних і тих же площах зернові, сіяли без певної сівозміни, без парового клину, по стерні. Серед дослідників нема єдиної думки, як виникло рябопілля і до якої системи землеробства віднести цей спосіб використання ріллі. Одні вважали, що рябопілля виникло з трипілля шляхом посту­пового скорочення парового клину, інші дотримувалися точки зору, що рябопілля — це нащадок перелогової системи [17]. На нашу дум­ку, джерела виникнення рябопілля різні. На Поліссі воно виникло з підсічної системи. В Лісостепу рябопілля зародилося внаслідок зменшення питомої ваги пару при трипіллі. Оскільки пар в селян­ському господарстві при трипіллі відігравав роль пасовиська для ху­доби (толоки), то селяни називали цей процес зменшення площі пару «ламанням» толоки. Процес ламання толоки був в повному розпалі в 20-х роках. В Степу рябопілля виникло внаслідок розо­рювання перелогів. Цей процес не завершився остаточно до 1917 р. і в 20-х роках його ще спостерігали в багатоземельних південно-східних районах України. Таким чином, рябопілля походить від різ­них систем землеробства і його потрібно виділити в окрему систе­му. Разом з тим, в тих районах Степу, де ще були у великій кіль­кості перелоги і де процес переходу до рябопілля не завершився, потрібно виділити перехідну від перелогової до рябопільної сис­тему. Одночасно і при трипіллі і при рябопіллі в селянському гос­подарстві з'явилися просапні культури і сіяні трави, що з часом збільшували свою площу, витісняючи і толоку, і зернові, реформую-чи старі системи в напрямку поліпшеної просапної або травопіль­ної системи землеробства. Тому ми пропонуємо для аналізу ево­люції систем землеробства в індивідуальному селянському госпо­дарстві України в 1917—1929 pp. таку класифікацію:

перехідна від перелогової до рябопільної система;

рябопільна система;

парова трипільна система;

поліпшена просапна система;

поліпшена травопільна система.

Перехідна від перелогової до рябопільної система землеробст­ва характерна тим, що при ній не менше 10—15% ріллі було під багатолітніми перелогами, які або косили, або використовували як толоку. Решту ріллі щороку орали і засівали, як правило, зернови­ми культурами до повного виснаження землі. Потім ділянку заки­дали, вона поступово заростала травою, а натомість розорювали пе­реліг. При рябопіллі всю землю засівали без певного чергування культур. Але в такому чистому вигляді рябопілля майже не зустрі­чалося. Щоб підтримувати родючість грунту і мати пасовисько для худоби, селяни все ж залишали до 15% ріллі під толокою. При па­ровій трипільній системі всю землю розорювали щороку, але час­тину залишали під паром (толокою), а решту засівали. Класичне трипілля вимагало, щоб під паром знаходилося не менше третини ріллі. Але на практиці класичне трипілля зустрічалося рідко. Як правило, селяни мали під паром від 15 до ЗО % ріллі. Там, де пару було менше 15%, трипілля перетворювалося на рябопілля. Коли в сівозміні було не менше 25% просапних культур або сіяних трав, то це ознака поліпшеної просапної або травопільної системи. При цьому обов'язково мусить бути утворений спеціальний просапний або травопільний клин у сівозміні, і селяни від трипілля переходи­ли до багатопілля [13; 14; 16; 20].

Користуючись наведеними ознаками прослідкуємо еволюцію систем землеробства в селянському господарстві України в докол-, ігоспний період. Як відомо, в залежності від ознак, по яким можна було встановити наявність певної системи землеробства, Наркомзем УРСР розмежував територію України на сім сільськогосподарських районів [7]. Але оскільки на Волинському Поліссі (Коростенськийокруг) нами був виявлений район рябопілля, то ми були змушені . І район по класифікації Наркомзему, поділити на два підрайони (Іа і 16) і таким чином зберегти ту номерацію районів, що викорис­товується в джерелах [7] і літературі [19], щоб не викликати непо­розумінь у читачів:

Іа — Поліський правобережний паровий;

16 — Поліський правобережний рябопільний;

II — Поліський лівобережний паровий;

III — Лісостеповий правобережний паровий;

IV — Лісостеповий лівобережний паровий;

V — Лісостеповий лівобережний рябопільний;

VI — Степовий рябопільний;

VII — Степовий перехідний від перелогового до рябопільного.

В 1916 р. парова система у вигляді трипілля була розповсюдже­на у Волинській, Київській, Подільській, Чернігівській, Полтавській З Харківській губерніях і охоплювала, по нашим підрахункам, 34% селянських земель на Україні (райони la, II, III, IV). Рябопільна система охоплювала 40,3% площ і панувала на півночі Волині (ра­йон 16), в центральних і південних повітах Полтавщини і суміж­них повітах Харківщини (V район), а також в північних і західних повітах Херсонщини і Катеринославщини (VI район). В південно-•східних повітах Харківщини, на сході Катеринославщини і в Пів­нічній Таврії спостерігався перехід від перелогової системи земле­робства до рябопілля (VII район). Ця система була розповсюдже­на на 25,7% селянських площ [11].

Попит на цукровий буряк, інші просапні технічні культури, про­дукти тваринництва, з одного боку, селянське малоземелля, з іншо­го боку, змушували селян ламати толоку, заводити просапні куль­, тури, сіяні трави. Так зароджувалися в недрах трипілля і рябопіл­ля поліпшені системи землеробства, поки що у вигляді окремих еле­; ментів. Табл. 1 дає можливість прослідкувати цей процес по окре-і мим сільськогосподарським районам напередодні  Жовтневої рево­' люції. і

Т а б л и ц я 1

Структура посівних площ в селянських господарствах України в 1916 р., % (за даними [11])

Сільсько­господарсь­кий район

На і 00 дес. посіву

 

Зернових

Просапних

Сіяних трав

Інших та не­розподілених

 

озимих  ярових   1 разом

 

 

 

Іа 41,3 48,7 90,0 8,7 1,2 0,1

іб 41,0 52,3 93,3 6,6 0,1 —

II 46,7 43,6 90,3 7,5 2,2 —

III 46,1 39,1 85,2 12,7 2,0 0,1

IV 40,3 48,7 89,0           7,3 2,9 0,8 V 37,9 52,5 90,4           5,1 4,2 0,3

VI 31,8 57,5 89,3 9,6 1,0 0,1

УП 27,0 60,7 87,7 11,1 0,9 0,3

Найбільший прогрес спостерігався в справі переходу до поліп­шеної системи в III (Лісостеповому правобережному) районі, де-просапні займали 12,7% посіву. Тут були розміщені у великій кіль­кості цукрові заводи, і селяни, маючи постійний і стабільний збутт заводили цукровий буряк у своїх господарствах. Але питома вага просапних ще була невелика, що не дозволило оформити в сівозмі­ні четвертий (просапний) клин. Сіяні трави теж займали скромне місце в селянських посівах і в жодному з районів не перевищува­ли 5% посівних площ, що означало зародковий стан травосіяння в селянських господарствах.

За 1917—1921 pp. в системах землеробства на Україні сталися негативні зміни. По нашим підрахункам, райони з переважанням трипілля в 1921 —1922 pp. охоплювали 42% селянських площ, про­ти 34% в 1916 p., рябопільні райони 35,7%, проти 40,3% в 1916 р. [3; 11]. Причина цього явища полягала в загальному занепаді сіль­ського господарства за роки громадянської війни і воєнного кому­нізму. В тих районах, де в дореволюційний час селяни скорочували площу толок і поширювали посіви, в 1917—1921 pp. спостерігався зворотний процес, що і призвело до поширення трипілля за раху­нок рябопілля. Порівняємо дані табл. 1 і 2. В Поліському рябопіль-ному районі (16) питома вага просапного клину дещо збільшилася за рахунок збільшення площі під картоплею. Це і не дивно, оскільки

Таблиця 2

Структура ріллі і посівів в селянських господарствах УРСР в 1921—1922 pp., % (за даними [3])

Сіль­сько-госпо­дарський район І

На 100 дес. ріллі

Посі­ву

Пару і то­локи

Пере­логу, який косили

Інших

На 100 дес. посіву

Зернових

Ози­мих

Яро­вих

Ра­зом

Про-

CiHJ

сап-

них

них

трав

Інших та не­розпо­ділених

16 II III IV V VI VII

73,5 91,0 68,0 73,2 74,7 82,1 77,1 76,8 25,6 8,8 31,0 25,4 23,3 14,2 14,1 17,6 0,9 0,2 1,0 0,7 0,9 0,9 2,6 5,4 0,7 1,1

2,8 6,2 0,2 49,1 46,6 48,4 44,8 40,4 42,7 29,6 28,3 39,0 41,3 38,1 40,3 48,2 50,6 54,0 54,6 88,1 87,9 86,5 85,1 88,6 93,3 83,6 82,9 8,0 9,7 7,5 12,0 9,7 6,1 16,3 17,0

1,0

3,8 2,5 1,3 0,5 0,1 0,1 2,9 2,4 2,2 0,4 0,4 0,1

тут, на півночі Волинського Полісся, селяни в дореволюційний час завжди прикуповували хліб з інших районів, бо власного не виста­чало і до Різдва. Оскільки в умовах громадянської війни і воєнного комунізму вони не могли вільно купити хліб, то змушені були збіль­шити площі під іншою продовольчою культурою — картоплею, що добре родила на піскуватих грунтах Полісся. В Лісостеповому пра­вобережному районі (III) навпаки, питома вага під просапними культурами за 1916—1921 pp. зменшилась. І це явище теж не ви­падкове, оскільки занепала цукрова промисловість і селяни скоро­тили площу під головною просапною культурою тут — цукровимбуряком. В IV—VII районах за 1917—1921 pp. площа під просап­ними культурами збільшилась, особливо в Степу. Але це явище теж ніяк не свідчить про зрушення в сторону поліпшених систем земле­робства. Селяни весною 1921 р. збільшили посіви посухостійких просапних культур — соняшника, кукурудзи в зв'язку із засухою. Структура ріллі теж свідчить, що райони Іа, II, III, IV залишались трипільними. В цих районах пар і толока становили від 23,3 до 31% ріллі, що е однією з характерних ознак трипілля. Крім того, озимі посіви займали майже половину посівної площі, як це завж­ди буває при трипіллі (половина — озимі посіви, половина — ярові). Райони 16, V, VI залишалися типово рябопільними. Пару і толоки там було лише 8,8—14у2% площі ріллі, а зернові культури стано­вили 83,6—93,3 % площі посівів, що характерно для рябопілля. VII район залишався перехідним від перелогового до рябопільного, на що вказує підвищений відсоток перелогу. Частина перелогів в цьому районі використовувалась як толока, тому вона потрапила в 1922 р. в розряд «пар і толока». В цілому, за 1917—1921 pp. екстенсивні системи землеробства розширили свої площі, ті ж про­гресивні тенденції, що спостерігалися в довоєнний час в селянсько­му землеробстві, були загальмовані.

Після переходу до нової економічної політики відновився про­цес витіснення екстенсивних систем землеробства більш інтенсивни­ми. Так, за нашими підрахунками, в 1926 р. райони трипілля охоп­лювали 38,4% сільськогосподарських площ, проти 42% в 1921 — 1922 pp. Таким чином, площа під трипіллям скоротилася. Рябопіл­ля було розповсюджене на 36,3% площ, проти 35,7% в 1921 — 1922 pp. Його площа розширилась за рахунок трипілля [3; 9]. За 1921—1926 pp. по всіх районах збільшилася площа під просапними культурами. На Поліссі під картоплею, в Лісостепу — під цукровим буряком, в Степу — під соняшником і кукурудзою. Особливо вели­кий лан просапних в 1926 р. був в III Лісостеповому правобереж­ному районі—17,8% проти 12% в 1921 р. [3; 10]. Відродилась тенденція, що спостерігалася до першої світової війни,— переходу селянських господарств України від трипілля до поліпшеної просагш ної системи землеробства. В місцях, де був стабільний збут просап­них культур, цей процес розвивався швидше, а в інших районах трохи повільніше. Селяни не тільки досягли дореволюційного рів­ня агрокультури, але й до кінця 20-х років перевершили його. Дані табл. З свідчать, що в 1929 р. площа під просапними культурами становила в районах Іа, 16, II — 12,2 — 12,8% посівів проти 6,6— 8,7% в 1916 р., в IV—V районах—10,5—16,9% проти 5,1—7,3%, в III районі —18,2% проти 12,7%, в VI—VII районах — 19,6— 27,3% проти 9,6—11,1% [10; 11]. Питома вага площ під сіяними тра­вами теж помітно збільшилася: в І—II районах з 0,1—2,2% в 1916 р. до 2,6—9,7% в 1929 р., в IV—V районах з 2,9—4,2% до 4,0—5,7% в 1929 р.; в III районі з 2,0% до 6,3% в 1929 р. [10; 11]. В VI райо­ні частка просапних культур становила в 1929 р. 27,3% посівних площ, що свідчило про фактичний перехід селянських господарств цього району від екстенсивного рябопілля до поліпшеної просапної

Таблиця 5

Структура ріллі і посівів в селянському господарстві УРСР в 1929 р., % (за даними   {10])

Сільсь-когос-подар-ський район

На 100 дес. ріллі

На 100 дес. посіву

 

Посі­ву

Не­зайня­того пару

Одно-  1 Довго­літньої 1 літньої толоки толоки

Зернових

І Сія-Про- них сапних трав

Інших та не­розпо­ділених

 

 

 

 

Ози-     Яро-   і Разом мих      вих 1

 

 

и 16 II III

IV V VI VII

82,7 83,6 74,1 82,8 79,7 87,4 84,1 74,0

2,5 0,3 2,4 3,8 1,7 2,8 5,6 3,0

14,1 12,2 22,2 12,9 17,3 8,8 5,7 9,3

0,7 3,9 1,3 0,5 1,3 1,0 4,6 13,7

46,4 47,5 38,7 40,3 25,4 32.2 17,1 14,7

33,4 37,6 38,6 32,5 53,0 51,4 54,4 65,5

79,8 85,1 77,3 72,8 78,4 83,6 71,5 80,2

12,6 12,2 12,8 18,2 16,9 10,5 27,3 19,6

7,3 2,6 9,7 6,3 4,0 5,7 0,9 0,2

0,3 ОД 0,2 0,2 0,7 0,2 0,3

системи землеробства. Селянські господарства III району, де питома вага просапних і сіяних трав становила в 1929 р. 24,5%, і IV райо­ну, де відповідні показники в тому ж році становили 20,9%, були напередодні переходу до поліпшених систем землеробства. Частка незайнятого пару і однолітньої толоки серед ріллі в 1929 р. ні в од­ному з парових районів не становила третину (див. табл. 3). Най­більшу частину пар і однолітня толока складали в II районі — 24,6%. Вже в IV районі пару і толоки було тільки 19% ріллі, в III районі — 16,7 % і районі Іа— 16,6 %. Отже, парова трипільна система на Україні в своїх традиційних районах існування в 20-х ро­ках вазнала значної ерозії. За рахунок трипілля і рябопілля виник­ла і набувала все більшого розвитку прогресивна поліпшена просап-ва система, що охоплювала, за нашими підрахунками, в 1929 р. 37% сільськогосподарських площ УРСР, трипільна — 38,4, рябопіль-на — 13,1%, перехідна від перелогової до рябопільної — 11,5% [10].

Скасування трипілля і рябопілля і перехід до поліпшеної сис­теми землеробства передбачали впровадження правильних багато­пільних сівозмін — необхідного кроку на шляху до інтенсифікації рільництва. Восени 1927 р. Наркомзем УРСР зібрав відомості про-сівозміни землевпоряджених земельних громад на Україні. Вия­вилося, що 42% громад впровадили чотирипілля, 38,9% громад — шестипілля, решта — інші сівозміни [2, с. 16]. Чотирипілля пере­важало в Поліссі і Лісостепу (І—V райони) і мало, як правило, та­кий вигляд: ярина, озимина, просапний лан, ярина. Характерною» ознакою такої сівозміни була відсутність чистого пару. За умов ма­лоземелля його роль виконував просапний лан. Слабким місцем цієї сівозміни була недостатність кормової площі для селянської худо­би, адже при чотирипіллі зникала толока, що виконувала функцію-пасовиська. Тому в просапному лані селяни повинні були розширити посіви кормових рослин, або сіяних трав. В Степу (VI—VII райони) на перше місце серед поліпшених сівозмін висунулось шестипілля_ При цьому поля чергувалися так: пар, озимина, ярина, просапний лан, озимина, ярина. Характерною ознакою цієї сівозміни була від­сутність сіяних трав, переважання зернових, наявність чистого па­ру. Такі особливості шестипілля відповідали зерновому характеру господарства в Степу. Чистий пар — абсолютно необхідний захід у боротьбі проти посухи — частої гості на півдні України.

Перехід до нових сівозмін здійснювався легше при дільничих формах землекористування (хуторах і відрубах) або в невеликих земельних громадах, ніж при общинній і подвірно-черезсмужній •формах і у великих громадах [7, с. 18]. В 1923 р. 50% селян-хуто­рян і відрубників в І—II районах, 72,7% в III—IVрайонах, 100% в V районі і 47,1% в VI і VII районах мали поліпшені сівозміни. Аналогічний показник у селян-общинників і подвірно-черезсмужни-ків був: 9,8; 20,7; 23,8 і 30,1 % [7, с. 18].

Поліпшені сівозміни частіше зустрічалися у заможних багатопо-сівних господарствах. Так, в III—IV районах в 1923 р. всі госпо­дарства з посівом від 9,1 дес. і більше мали поліпшені сівозміни, а серед тих, що сіяли до 2 дес, тільки 3,8 %. Аналогічні показники були і по іншим сільськогосподарським районам [7, с. 18]. Тому в 20-х роках актуальним було питання: як впровадити поліпшені сі­возміни в господарства всіх селян [14; 17]. В умовах радянської дійсності, коли ставилося завдання не лише направити господарську ініціативу селян на шлях всебічного розвитку агротехнічного про­гресу, але й спрямувати господарські зусилля селян в бік соціаліз­му, добитися господарського піднесення усіх селянських господарств можна було лише на шляху впровадження громадських сівозмін. При громадській сівозміні поле ділили на кілька ланів. Кожний гос­подар отримував ділянку в кожному лані сівозміни. За постано­вою земельної громади встановлювалися один або два охоронні ла­ни. Ці лани були абсолютно необхідними для поліпшення ріль­ництва. На них заводили чистий або зайнятий пар, сіяли просапні культури. Жоден господар не мав права зламати цей порядок. Поза охоронним ланом кожен двір міг сіяти, що йому завгодно. Таким чи­ном забезпечувалися і прогрес в системах землеробства, і господар­ська самостійність окремих селян, і можливість для бажаючих пе­рейти до колективної форми землекористування [5, с. 55]. На 1 січ­ня 1929 р. кожна четверта землевпорядкована громада мала громад­ську сівозміну [6, с. 18; 15, с. 185].

Наведені факти свідчать, що в доколгоспний період системи зем­леробства в індивідуальному селянському господарстві УРСР зазна­ли позитивних змін. Площа земель під відсталими трипільною, ря-бопільною і перехідною від перелогової до рябопільної системи зменшилась. їх поступово витісняли поліпшена просапна і траво­пільна системи. Системи землеробства в кінці 20-х років не були в стані застою, а неухильно розвивалися в прогресивному напрямку, що відкривало простір для підвищення агротехніки і збільшення продукції сільського господарства. Впровадження громадських сі­возмін відкривало прекрасну можливість бажаючим селянам переходити до колективної форми землекористування, не пору­шуючи прав на землю інших селян. Таким чином, була мож­ливість для паралельного існування різних форм землекористу­вання.

Список літератури: 1. Балашов И. В. Организация сельского хозяйства. Одес­са, 1926. 2. Збірник статистично-економічних відомостей про сільське госпо­дарство України. Рік перший. X., 1929. 3. Итоги весеннего обследования сель­ского хозяйства Украины в 1922 г.// Статистика Украины. Сер. 2. X., 1923. № 20. 4. Короткое И. П. Сельскохозяйственная характеристика Харьково-Пол-тавской области. X., 1928. 5. НКЗС УСРР. Допомога Радянської влади сільсь­кому господарству за останні роки. X., 1927. 6. НКЗС УСРР. Матеріали до п'Я' тирічного плану розвитку сільського господарства України. 1928/29—1932/33 pp. Ч. II. X., 1929. 7. НКЗ УССР. Основные черты техники и организации крес­тьянского хозяйства Украины. По материалам агрокорреспондентской сети отдела организации хозяйства. X., 1925. 8. Основы сельского хозяйства. М., 1976. 9. Підсумки весняного обслідування сільського господарства України" в 1926 рУ/ Статистика УкраЇЕи. Сер. 2. X., 1927. № 94. 10. Підсумки весняного) обслідування сільського господарства України в 1929 р.// Статистика України. Сер. 2. X., 1930. № 191. 11. Предварительные итоги Всероссийской сельскохо­зяйственной переписи 1916 г. Вып. I. Пгр., 1916. 12. Советов А. В. Избр. соч. М., 1950. 13. Сосновий С. Райони спеціалізації сільського господарства Украї­ни // Спеціалізація сільського господарства України. X., 1931. 14. Степаненко О. Економіка землевпорядження. X., 1927. 15. СССР. Год работы правительства» Материалы к отчету за 1927/28 г. М., 1929. 16. Тырановец В. С. Сельскохо­зяйственное районирование Волыни. Житомир, 1925. 17. Фоменко С. Громад­ські сівозміни і основні принципи їх будування // Агрономія та землевпоряд­ження. X., 1926. 18. Порадник сільського господаря. X., 1928. 19. Челинцев А. Н, Теоретическое основание организации крестьянского хозяйства. X., 1919. 20. Шиф Л. И. Материалы по сельскохозяйственному районированию Одесской губернии. Одесса, 1925.

Надійшла до редколегії 10.01.99

Г. U. ПЕРЕПЕЛИЦЯ, канд. іст. наук Кіровоград

ДОПОМОГА РОБІТНИЧОГО КЛАСУ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ТРУДЯЩИМ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і утворен­ня Української Радянської держави ознаменували поворотний етац в історії українського народу, який став на шлях соціалістичного-будівництва.

Але Радянська влада перемогла не на всіх українських землях. Західна Україна була, по суті, перетворена в аграрно-сировинний придаток Польщі з катастрофічними наслідками для всього краю: штучно гальмувався економічний розвиток, панував соціальний, ре­лігійний і національний гніт. Колоніальна політика польських прав­лячих кіл призвела до занепаду економічного розвитку краю, погір­шення життя трудящих мас і насамперед робітничого класу.

В ці тяжкі часи трудящим Західної України різнобічну допомо­гу надавали робітники Радянської України. Це підтримувало їх у боротьбі з поневолювачами, вселяло впевненість у перемозі, здійс­ненні мрії про возз'єднання українських земель.

Питання висвітлення боротьби населення Західної України про­ти польських пригноблювачів, надання йому всебічної допомоги трудящими Радянської України найшло відображення у досліджен-

Страницы:
1 


Похожие статьи

В В Калініченко - Аграрна політика радянської влади в україні

В В Калініченко - Аграрна історія україни доколгоспного періоду

В В Калініченко - Бюджетні обстеження 20-х рр як джерело до вивчення матеріального становища міського населення україни

В В Калініченко - П в бюджетні обстеження 20-х рр як джерело до вивчення матеріального становища міського населення україни

В В Калініченко - Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві урср (1917-1929 рр )