Статьи

В В Калініченко - Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві урср (1917-1929 рр ) - страница 1

Страницы:

Електронна бібліотека

видань історичного факультету

Харківського університету

Калініченко В. В. Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві УРСР (1917-1929 рр.) // Питання історії СРСР. Республіканський міжвідомчій науковий збірник. - Вип. 36. - Харків: Вид-во "Основа" при Харківському державному університеті, 1991. - C. 3 - 10.

При використанні матеріалів статті обов'язковим є посилання на її автора з повним бібліографічним описом видання, у якому опубліковано статтю. Дана електронна копія статті може бути скопійована, роздрукована і передана будь-якій особі без обмежень права користування за обов'язкової наявності першої (даної) сторінки з повним бібліографічним описом статті. При повторному розміщенні статті у мережі Інтернет обов'язковим є посилання на сайт історичного факультету.

Адреса редакційної колегії:

Україна, 61077, Харків, пл. Свободи, 4,

Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна,

історичний факультет. E-mail: istfac@univer.kharkov.ua

©Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна; історичний факультет ©Автор статті

©Оригінал-макет та художнє оформлення - зазначене у бібліографічному описі видавництво ©Ідея та створення електронної бібліотеки - А. М. Домановський

В. В. К А ЛІШЧЕЯКО, канд. іст. наук

і Харків

СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА В ІНДИВІДУАЛЬНОМУ СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УРСР (1917—1929 pp.)

і -:-.

I Система землеробства — це комплекс організаційно-господарських і агротехнічних заходів, націлених на забезпечення родючості грунту з метою отримання з одиниці площі максимальної кількості сільськогосподарської продукції. В роботах О. М. Челінцева, Л. І. Шифа, І. П. Короткова, В. С. Тирановця розпочато дослідження систем землеробства на Україні в 1917—1929 pp. в межах окремих районів [4; 16; 19; 20]. Але праці, що висвітлювали б еволюцію систем землеробства в індивідуальному селянському господарстві УРСР в доколгоспний період, відсутні й досі.

Системи землеробства змінювалися залежно від розвитку продуктивних сил. Але в науковій літературі нема єдиної класифікації систем землеробства. Це питання намагалися розв'язати визначні аграрники — О. В. Советов, О. П. Людоговський, О. І. Скворцов, Д. М. Прянішніков та ін. [1; 12]. Так, О. В. Советов перший в Росії намагався дати відповідь на це запитання, виділяючи системи, що безпосередньо не зв'язані з тваринництвом (підсічна і перелогова), і системи, що зв'язані з тваринництвом (парова і плодозмінна) [12]. Сучасні дослідники називають примітивні (перелогову і підсічну), екстенсивні (трипільну, травопільну і зерно-трав'яну) і інтенсивні (плодозмінну, паро-просапну, зерно-просапну і просапну) системи землеробства [8].Існують і інші класифікації [1]. Системи землеробства відрізняються одна від одної інтенсивністю використання земельних угідь, що проявляється в таких зовнішніх організаційних ознаках господарства, як характер використання ріллі (пар, толока, переліг, посіви), розподіл посівної площі між різними культурами (озимі та ярові зернові, просапні, сіяні трави тощо) . Але на практиці організаційні ознаки господарства перепліталися в різних комбінаціях і виділити в чистому вигляді ту або іншу систему землеробства нелегко. Ця обставина і викликала розбіжність в системах класифікації. Візьмемо таке поширене на Україні в 20-і роки в землеробстві явище, як рябопілля. Суть його полягала в тому, що селяни рік у рік сіяли на одних і тих же площах зернові, сіяли без певної сівозміни, без парового клину, по стерні. Серед дослідників нема єдиної думки, як виникло рябопілля і до якої системи землеробства віднести цей спосіб використання ріллі. Одні вважали, що рябопілля виникло з трипілля шляхом поступового скорочення парового клину, інші дотримувалися точки зору, що рябопілля — це нащадок перелогової системи [17]. На нашу думку, джерела виникнення рябопілля різні. На Поліссі воно виникло з підсічної системи. В Лісостепу рябопілля зародилося внаслідок зменшення питомої ваги пару при трипіллі. Оскільки пар в селянському господарстві при трипіллі відігравав роль пасовиська для худоби (толоки), то селяни називали цей процес зменшення площі пару «ламанням» толоки. Процес ламання толоки був в повному розпалі в 20-х роках. В Степу рябопілля виникло внаслідок розорювання перелогів. Цей процес не завершився остаточно до 1917 р. і в 20-х роках його ще спостерігали в багатоземельних південно-східних районах України. Таким чином, рябопілля походить від різних систем землеробства і його потрібно виділити в окрему систему. Разом з тим, в тих районах Степу, де ще були у великій кількості перелоги і де процес переходу до рябопілля не завершився, потрібно виділити перехідну від перелогової до рябопільної систему. Одночасно і при трипіллі і при рябопіллі в селянському господарстві з'явилися просапні культури і сіяні трави, що з часом збільшували свою площу, витісняючи і толоку, і зернові, реформую-чи старі системи в напрямку поліпшеної просапної або травопільної системи землеробства. Тому ми пропонуємо для аналізу еволюції систем землеробства в індивідуальному селянському господарстві України в 1917—1929 pp. таку класифікацію:

перехідна від перелогової до рябопільної система;

рябопільна система;

парова трипільна система;

поліпшена просапна система;

поліпшена травопільна система.

Перехідна від перелогової до рябопільної система землеробства характерна тим, що при ній не менше 10—15% ріллі було під багатолітніми перелогами, які або косили, або використовували як толоку. Решту ріллі щороку орали і засівали, як правило, зерновими культурами до повного виснаження землі. Потім ділянку закидали, вона поступово заростала травою, а натомість розорювали переліг. При рябопіллі всю землю засівали без певного чергування культур. Але в такому чистому вигляді рябопілля майже не зустрічалося. Щоб підтримувати родючість грунту і мати пасовисько для худоби, селяни все ж залишали до 15% ріллі під толокою. При паровій трипільній системі всю землю розорювали щороку, але частину залишали під паром (толокою), а решту засівали. Класичне трипілля вимагало, щоб під паром знаходилося не менше третини ріллі. Але на практиці класичне трипілля зустрічалося рідко. Як правило, селяни мали під паром від 15 до ЗО % ріллі. Там, де пару було менше 15%, трипілля перетворювалося на рябопілля. Коли в сівозміні було не менше 25% просапних культур або сіяних трав, то це ознака поліпшеної просапної або травопільної системи. При цьому обов'язково мусить бути утворений спеціальний просапний або травопільний клин у сівозміні, і селяни від трипілля переходили до багатопілля [13; 14; 16; 20].

Користуючись наведеними ознаками прослідкуємо еволюцію систем землеробства в селянському господарстві України в докол-, ігоспний період. Як відомо, в залежності від ознак, по яким можна було встановити наявність певної системи землеробства, Наркомзем УРСР розмежував територію України на сім сільськогосподарських районів [7]. Але оскільки на Волинському Поліссі (Коростенськийокруг) нами був виявлений район рябопілля, то ми були змушені . І район по класифікації Наркомзему, поділити на два підрайони (Іа і 16) і таким чином зберегти ту номерацію районів, що використовується в джерелах [7] і літературі [19], щоб не викликати непорозумінь у читачів:

Іа — Поліський правобережний паровий;

16 — Поліський правобережний рябопільний;

II — Поліський лівобережний паровий;

III — Лісостеповий правобережний паровий;

IV — Лісостеповий лівобережний паровий;

V — Лісостеповий лівобережний рябопільний;

VI — Степовий рябопільний;

VII — Степовий перехідний від перелогового до рябопільного.

В 1916 р. парова система у вигляді трипілля була розповсюджена у Волинській, Київській, Подільській, Чернігівській, Полтавській З Харківській губерніях і охоплювала, по нашим підрахункам, 34% селянських земель на Україні (райони la, II, III, IV). Рябопільна система охоплювала 40,3% площ і панувала на півночі Волині (район 16), в центральних і південних повітах Полтавщини і суміжних повітах Харківщини (V район), а також в північних і західних повітах Херсонщини і Катеринославщини (VI район). В південно-•східних повітах Харківщини, на сході Катеринославщини і в Північній Таврії спостерігався перехід від перелогової системи землеробства до рябопілля (VII район). Ця система була розповсюджена на 25,7% селянських площ [11].

Попит на цукровий буряк, інші просапні технічні культури, продукти тваринництва, з одного боку, селянське малоземелля, з іншого боку, змушували селян ламати толоку, заводити просапні куль, тури, сіяні трави. Так зароджувалися в недрах трипілля і рябопілля поліпшені системи землеробства, поки що у вигляді окремих еле; ментів. Табл. 1 дає можливість прослідкувати цей процес по окре-і мим сільськогосподарським районам напередодні Жовтневої рево' люції. і

Т а б л и ц я 1

Структура посівних площ в селянських господарствах України в 1916 р., % (за даними [11])

Сільськогосподарський район

На і 00 дес. посіву

Зернових

Просапних

Сіяних трав

Інших та нерозподілених

озимих 1 ярових 1 разом

Іа 41,3 48,7 90,0 8,7 1,2 0,1

іб 41,0 52,3 93,3 6,6 0,1 —

II 46,7 43,6 90,3 7,5 2,2 —

III 46,1 39,1 85,2 12,7 2,0 0,1

IV 40,3 48,7 89,0 7,3 2,9 0,8 V 37,9 52,5 90,4 5,1 4,2 0,3

VI 31,8 57,5 89,3 9,6 1,0 0,1

УП 27,0 60,7 87,7 11,1 0,9 0,3

Найбільший прогрес спостерігався в справі переходу до поліпшеної системи в III (Лісостеповому правобережному) районі, де-просапні займали 12,7% посіву. Тут були розміщені у великій кількості цукрові заводи, і селяни, маючи постійний і стабільний збутт заводили цукровий буряк у своїх господарствах. Але питома вага просапних ще була невелика, що не дозволило оформити в сівозміні четвертий (просапний) клин. Сіяні трави теж займали скромне місце в селянських посівах і в жодному з районів не перевищували 5% посівних площ, що означало зародковий стан травосіяння в селянських господарствах.

За 1917—1921 pp. в системах землеробства на Україні сталися негативні зміни. По нашим підрахункам, райони з переважанням трипілля в 1921 —1922 pp. охоплювали 42% селянських площ, проти 34% в 1916 p., рябопільні райони — 35,7%, проти 40,3% в 1916 р. [3; 11]. Причина цього явища полягала в загальному занепаді сільського господарства за роки громадянської війни і воєнного комунізму. В тих районах, де в дореволюційний час селяни скорочували площу толок і поширювали посіви, в 1917—1921 pp. спостерігався зворотний процес, що і призвело до поширення трипілля за рахунок рябопілля. Порівняємо дані табл. 1 і 2. В Поліському рябопіль-ному районі (16) питома вага просапного клину дещо збільшилася за рахунок збільшення площі під картоплею. Це і не дивно, оскільки

Таблиця 2

Структура ріллі і посівів в селянських господарствах УРСР в 1921—1922 pp., % (за даними [3])

Сільсько-господарський район І

На 100 дес. ріллі

Посіву

Пару і толоки

Перелогу, який косили

Інших

На 100 дес. посіву

Зернових

Озимих

Ярових

Разом

Про-

CiHJ

сап-

них

трав

Інших та нерозподілених

1а 16 II III IV V VI VII

73,5 91,0 68,0 73,2 74,7 82,1 77,1 76,8 25,6 8,8 31,0 25,4 23,3 14,2 14,1 17,6 0,9 0,2 1,0 0,7 0,9 0,9 2,6 5,4 0,7 1,1

2,8 6,2 0,2 49,1 46,6 48,4 44,8 40,4 42,7 29,6 28,3 39,0 41,3 38,1 40,3 48,2 50,6 54,0 54,6 88,1 87,9 86,5 85,1 88,6 93,3 83,6 82,9 8,0 9,7 7,5 12,0 9,7 6,1 16,3 17,0

1,0

3,8 2,5 1,3 0,5 0,1 0,1 2,9 2,4 2,2 0,4 0,4 0,1

тут, на півночі Волинського Полісся, селяни в дореволюційний час завжди прикуповували хліб з інших районів, бо власного не вистачало і до Різдва. Оскільки в умовах громадянської війни і воєнного комунізму вони не могли вільно купити хліб, то змушені були збільшити площі під іншою продовольчою культурою — картоплею, що добре родила на піскуватих грунтах Полісся. В Лісостеповому правобережному районі (III) навпаки, питома вага під просапними культурами за 1916—1921 pp. зменшилась. І це явище теж не випадкове, оскільки занепала цукрова промисловість і селяни скоротили площу під головною просапною культурою тут — цукровимбуряком. В IV—VII районах за 1917—1921 pp. площа під просапними культурами збільшилась, особливо в Степу. Але це явище теж ніяк не свідчить про зрушення в сторону поліпшених систем землеробства. Селяни весною 1921 р. збільшили посіви посухостійких просапних культур — соняшника, кукурудзи в зв'язку із засухою. Структура ріллі теж свідчить, що райони Іа, II, III, IV залишались трипільними. В цих районах пар і толока становили від 23,3 до 31% ріллі, що е однією з характерних ознак трипілля. Крім того, озимі посіви займали майже половину посівної площі, як це завжди буває при трипіллі (половина — озимі посіви, половина — ярові). Райони 16, V, VI залишалися типово рябопільними. Пару і толоки там було лише 8,8—14у2% площі ріллі, а зернові культури становили 83,6—93,3 % площі посівів, що характерно для рябопілля. VII район залишався перехідним від перелогового до рябопільного, на що вказує підвищений відсоток перелогу. Частина перелогів в цьому районі використовувалась як толока, тому вона потрапила в 1922 р. в розряд «пар і толока». В цілому, за 1917—1921 pp. екстенсивні системи землеробства розширили свої площі, ті ж прогресивні тенденції, що спостерігалися в довоєнний час в селянському землеробстві, були загальмовані.

Після переходу до нової економічної політики відновився процес витіснення екстенсивних систем землеробства більш інтенсивними. Так, за нашими підрахунками, в 1926 р. райони трипілля охоплювали 38,4% сільськогосподарських площ, проти 42% в 1921 — 1922 pp. Таким чином, площа під трипіллям скоротилася. Рябопілля було розповсюджене на 36,3% площ, проти 35,7% в 1921 — 1922 pp. Його площа розширилась за рахунок трипілля [3; 9]. За 1921—1926 pp. по всіх районах збільшилася площа під просапними культурами. На Поліссі під картоплею, в Лісостепу — під цукровим буряком, в Степу — під соняшником і кукурудзою. Особливо великий лан просапних в 1926 р. був в III Лісостеповому правобережному районі—17,8% проти 12% в 1921 р. [3; 10]. Відродилась тенденція, що спостерігалася до першої світової війни,— переходу селянських господарств України від трипілля до поліпшеної просагш ної системи землеробства. В місцях, де був стабільний збут просапних культур, цей процес розвивався швидше, а в інших районах трохи повільніше. Селяни не тільки досягли дореволюційного рівня агрокультури, але й до кінця 20-х років перевершили його. Дані табл. З свідчать, що в 1929 р. площа під просапними культурами становила в районах Іа, 16, II — 12,2 — 12,8% посівів проти 6,6— 8,7% в 1916 р., в IV—V районах—10,5—16,9% проти 5,1—7,3%, в III районі —18,2% проти 12,7%, в VI—VII районах — 19,6— 27,3% проти 9,6—11,1% [10; 11]. Питома вага площ під сіяними травами теж помітно збільшилася: в І—II районах з 0,1—2,2% в 1916 р. до 2,6—9,7% в 1929 р., в IV—V районах з 2,9—4,2% до 4,0—5,7% в 1929 р.; в III районі з 2,0% до 6,3% в 1929 р. [10; 11]. В VI районі частка просапних культур становила в 1929 р. 27,3% посівних площ, що свідчило про фактичний перехід селянських господарств цього району від екстенсивного рябопілля до поліпшеної просапної

Таблиця 5

Структура ріллі і посівів в селянському господарстві УРСР в 1929 р., % (за даними {10])

Сільсь-когос-подар-ський район

На 100 дес. ріллі

На 100 дес. посіву

Посіву

Незайнятого пару

Одно- 1 Довголітньої 1 літньої толоки толоки

Зернових

І Сія-Про- них сапних трав

Інших та нерозподілених

Ози- Яро- і Разом мих вих 1

и 16 II III

IV V VI VII

82,7 83,6 74,1 82,8 79,7 87,4 84,1 74,0

2,5 0,3 2,4 3,8 1,7 2,8 5,6 3,0

14,1 12,2 22,2 12,9 17,3 8,8 5,7 9,3

0,7 3,9 1,3 0,5 1,3 1,0 4,6 13,7

46,4 47,5 38,7 40,3 25,4 32.2 17,1 14,7

33,4 37,6 38,6 32,5 53,0 51,4 54,4 65,5

79,8 85,1 77,3 72,8 78,4 83,6 71,5 80,2

12,6 12,2 12,8 18,2 16,9 10,5 27,3 19,6

7,3 2,6 9,7 6,3 4,0 5,7 0,9 0,2

0,3 ОД 0,2 0,2 0,7 0,2 0,3

системи землеробства. Селянські господарства III району, де питома вага просапних і сіяних трав становила в 1929 р. 24,5%, і IV району, де відповідні показники в тому ж році становили 20,9%, були напередодні переходу до поліпшених систем землеробства. Частка незайнятого пару і однолітньої толоки серед ріллі в 1929 р. ні в одному з парових районів не становила третину (див. табл. 3). Найбільшу частину пар і однолітня толока складали в II районі — 24,6%. Вже в IV районі пару і толоки було тільки 19% ріллі, в III районі — 16,7 % і районі Іа— 16,6 %. Отже, парова трипільна система на Україні в своїх традиційних районах існування в 20-х роках вазнала значної ерозії. За рахунок трипілля і рябопілля виникла і набувала все більшого розвитку прогресивна поліпшена просап-ва система, що охоплювала, за нашими підрахунками, в 1929 р. 37% сільськогосподарських площ УРСР, трипільна — 38,4, рябопіль-на — 13,1%, перехідна від перелогової до рябопільної — 11,5% [10].

Скасування трипілля і рябопілля і перехід до поліпшеної системи землеробства передбачали впровадження правильних багатопільних сівозмін — необхідного кроку на шляху до інтенсифікації рільництва. Восени 1927 р. Наркомзем УРСР зібрав відомості про-сівозміни землевпоряджених земельних громад на Україні. Виявилося, що 42% громад впровадили чотирипілля, 38,9% громад — шестипілля, решта — інші сівозміни [2, с. 16]. Чотирипілля переважало в Поліссі і Лісостепу (І—V райони) і мало, як правило, такий вигляд: ярина, озимина, просапний лан, ярина. Характерною» ознакою такої сівозміни була відсутність чистого пару. За умов малоземелля його роль виконував просапний лан. Слабким місцем цієї сівозміни була недостатність кормової площі для селянської худоби, адже при чотирипіллі зникала толока, що виконувала функцію-пасовиська. Тому в просапному лані селяни повинні були розширити посіви кормових рослин, або сіяних трав. В Степу (VI—VII райони) на перше місце серед поліпшених сівозмін висунулось шестипілля_ При цьому поля чергувалися так: пар, озимина, ярина, просапний лан, озимина, ярина. Характерною ознакою цієї сівозміни була відсутність сіяних трав, переважання зернових, наявність чистого пару. Такі особливості шестипілля відповідали зерновому характеру господарства в Степу. Чистий пар — абсолютно необхідний захід у боротьбі проти посухи — частої гості на півдні України.

Перехід до нових сівозмін здійснювався легше при дільничих формах землекористування (хуторах і відрубах) або в невеликих земельних громадах, ніж при общинній і подвірно-черезсмужній •формах і у великих громадах [7, с. 18]. В 1923 р. 50% селян-хуторян і відрубників в І—II районах, 72,7% в III—IVрайонах, 100% в V районі і 47,1% в VI і VII районах мали поліпшені сівозміни. Аналогічний показник у селян-общинників і подвірно-черезсмужни-ків був: 9,8; 20,7; 23,8 і 30,1 % [7, с. 18].

Поліпшені сівозміни частіше зустрічалися у заможних багатопо-сівних господарствах. Так, в III—IV районах в 1923 р. всі господарства з посівом від 9,1 дес. і більше мали поліпшені сівозміни, а серед тих, що сіяли до 2 дес, тільки 3,8 %. Аналогічні показники були і по іншим сільськогосподарським районам [7, с. 18]. Тому в 20-х роках актуальним було питання: як впровадити поліпшені сівозміни в господарства всіх селян [14; 17]. В умовах радянської дійсності, коли ставилося завдання не лише направити господарську ініціативу селян на шлях всебічного розвитку агротехнічного прогресу, але й спрямувати господарські зусилля селян в бік соціалізму, добитися господарського піднесення усіх селянських господарств можна було лише на шляху впровадження громадських сівозмін. При громадській сівозміні поле ділили на кілька ланів. Кожний господар отримував ділянку в кожному лані сівозміни. За постановою земельної громади встановлювалися один або два охоронні лани. Ці лани були абсолютно необхідними для поліпшення рільництва. На них заводили чистий або зайнятий пар, сіяли просапні культури. Жоден господар не мав права зламати цей порядок. Поза охоронним ланом кожен двір міг сіяти, що йому завгодно. Таким чином забезпечувалися і прогрес в системах землеробства, і господарська самостійність окремих селян, і можливість для бажаючих перейти до колективної форми землекористування [5, с. 55]. На 1 січня 1929 р. кожна четверта землевпорядкована громада мала громадську сівозміну [6, с. 18; 15, с. 185].

Наведені факти свідчать, що в доколгоспний період системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві УРСР зазнали позитивних змін. Площа земель під відсталими трипільною, ря-бопільною і перехідною від перелогової до рябопільної системи зменшилась. їх поступово витісняли поліпшена просапна і травопільна системи. Системи землеробства в кінці 20-х років не були в стані застою, а неухильно розвивалися в прогресивному напрямку, що відкривало простір для підвищення агротехніки і збільшення продукції сільського господарства. Впровадження громадських сівозмін відкривало прекрасну можливість бажаючим селянам переходити до колективної форми землекористування, не порушуючи прав на землю інших селян. Таким чином, була можливість для паралельного існування різних форм землекористування.

Список літератури: 1. Балашов И. В. Организация сельского хозяйства. Одесса, 1926. 2. Збірник статистично-економічних відомостей про сільське господарство України. Рік перший. X., 1929. 3. Итоги весеннего обследования сельского хозяйства Украины в 1922 г.// Статистика Украины. Сер. 2. X., 1923. № 20. 4. Короткое И. П. Сельскохозяйственная характеристика Харьково-Пол-тавской области. X., 1928. 5. НКЗС УСРР. Допомога Радянської влади сільському господарству за останні роки. X., 1927. 6. НКЗС УСРР. Матеріали до п'Я' тирічного плану розвитку сільського господарства України. 1928/29—1932/33 pp. Ч. II. X., 1929. 7. НКЗ УССР. Основные черты техники и организации крестьянского хозяйства Украины. По материалам агрокорреспондентской сети отдела организации хозяйства. X., 1925. 8. Основы сельского хозяйства. М., 1976. 9. Підсумки весняного обслідування сільського господарства України" в 1926 рУ/ Статистика УкраЇЕи. Сер. 2. X., 1927. № 94. 10. Підсумки весняного) обслідування сільського господарства України в 1929 р.// Статистика України. Сер. 2. X., 1930. № 191. 11. Предварительные итоги Всероссийской сельскохозяйственной переписи 1916 г. Вып. I. Пгр., 1916. 12. Советов А. В. Избр. соч. М., 1950. 13. Сосновий С. Райони спеціалізації сільського господарства України // Спеціалізація сільського господарства України. X., 1931. 14. Степаненко О. Економіка землевпорядження. X., 1927. 15. СССР. Год работы правительства» Материалы к отчету за 1927/28 г. М., 1929. 16. Тырановец В. С. Сельскохозяйственное районирование Волыни. Житомир, 1925. 17. Фоменко С. Громадські сівозміни і основні принципи їх будування // Агрономія та землевпорядження. X., 1926. 18. Порадник сільського господаря. X., 1928. 19. Челинцев А. Н, Теоретическое основание организации крестьянского хозяйства. X., 1919. 20. Шиф Л. И. Материалы по сельскохозяйственному районированию Одесской губернии. Одесса, 1925.

Надійшла до редколегії 10.01.99

Г. U. ПЕРЕПЕЛИЦЯ, канд. іст. наук Кіровоград

ДОПОМОГА РОБІТНИЧОГО КЛАСУ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ТРУДЯЩИМ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і утворення Української Радянської держави ознаменували поворотний етац в історії українського народу, який став на шлях соціалістичного-будівництва.

Але Радянська влада перемогла не на всіх українських землях. Західна Україна була, по суті, перетворена в аграрно-сировинний придаток Польщі з катастрофічними наслідками для всього краю: штучно гальмувався економічний розвиток, панував соціальний, релігійний і національний гніт. Колоніальна політика польських правлячих кіл призвела до занепаду економічного розвитку краю, погіршення життя трудящих мас і насамперед робітничого класу.

В ці тяжкі часи трудящим Західної України різнобічну допомогу надавали робітники Радянської України. Це підтримувало їх у боротьбі з поневолювачами, вселяло впевненість у перемозі, здійсненні мрії про возз'єднання українських земель.

Питання висвітлення боротьби населення Західної України проти польських пригноблювачів, надання йому всебічної допомоги трудящими Радянської України найшло відображення у досліджен-

Страницы:

В В Калініченко - Системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві урср (1917-1929 рр ) - страница 1

Похожие статьи