І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях - страница 1

Страницы:
1 

Ігор Пасічник, Петро Кралюк (Острог)

ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНОГО Й КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVI СТ.

Із середини XIII ст. в Київські Русі, яка перед тим у XI-XII ст. була культурним лідером у православному слов'янсько­му світі, спостерігаються певні тенденції культурного занепаду. Однією з суттєвих причин цього стала монголо-татарська нава­ла. Звісно, цей чинник не варто перебільшувати. Князівства-держави, що творили політичну систему Київської Русі, про­довжували зберігатися. Але в їхніх взаємовідносинах значну роль почав відігравати ординський чинник. Колишні політичні й культурні центри почали втрачати своє значення. Зокрема, це стосувалося Києва.

Щоправда, з'являються нові, відносно потужні культурні осередки. Такими, наприклад, стають деякі західні міста - Во­лодимир на Волині, Галич, Холм, Львів, дещо пізніше й Острог. Тут пишуться літописи, переписуються традиційні твори релі­гійного спрямування.

Помітними політичними й релігійно-культурними центра­ми стають міста Північно-Східної Русі. Зокрема, Володимир на Клязьмі, Твер, а пізніше Москва, куди в 1325-1326 р. був перенесений двір київського митрополита [1]. Після монголо-татарської навали київські митрополити практично не жили у Києві. А це, зокрема, свідчило, що місто втрачало своє значен­ня як релігійно-культурного центру.

Давньоруські землі в другій половині XIII ст. перестають відігравати головну роль у розвитку православно-слов'янської релігійно-культурної традиції. У XIV ст. ця роль знову "пере­ходить" до Болгарії, котра звільнилася від візантійської залеж­ності і де спостерігалося нове культурне піднесення.

Помітну роль у даному випадку відіграла книжна реформа патріарха Євтимія Тирновського, яка стосувалася основних за­© Ігор Пасічник, Петро Кралюк, 2008сад перекладу з грецької мови, реформи церковнослов'янської мови, її правопису й графіки. У Болгарії з'явилися нові перекла­ди, в т. ч. й біблійних та богослужбових книг [2]. З часом вони проникли на українські землі. Наприклад, тут у XV-XVI ст. з'явилося чимало новозавітних текстів, переписаних із болгар­ських зразків. Ці тексти, як правило, містили передмови до ново­завітних книг Теофілакта Болгарського. Не стала тут винятком й Острозька Біблія. З її передмови випливало, що В.Острозький посилав своїх посланців збирати рукописи в Болгарії та інших південнослов'янських землях. А в Новому Завіті Острозької Бі­блії знаходимо традиційні передмови Теофілакта.

Серед тогочасних болгарських інтелектуалів значного по­ширення набуває ісихазм (від грецького слова йсихіа - безмов­ність, спокій), який передбачав, що з допомогою певних моли­товних практик, наприклад, постійного повторення Ісусової молитви, людина здатна не лише безпосередньо спілкуватися з Богом, але й злитися з ним. Ця течія остаточно оформилася у Візантії в першій половині XIV ст., а звідси досить швидко поширилася в Болгарії.

Незважаючи на містицизм і, здавалось би, відстороненість ісихазму від суспільного життя, ісихазм в умовах турецького завоювання Візантії та Болгарії виявився досить дієвим в плані політичному. Ісихасти завдяки своїй містичності й православ­ному консерватизму стояли на твердих патріотичних позиці­ях. У Болгарії, а також на деяких інших слов'янських землях (Сербії, Україні), вони виступили охоронцями православно-слов'янської традиції.

Культурні надбання Болгарії XIV ст. мали певний відгомін на українських землях. Далеко не останню роль у цьому плані відіграв Григорій Цамблак (1364-1426) - учень патріарха Єв-тимія. Йому належить низка творів ісихастського спрямуван­ня ("Житіє Стефана Дечанського", "Похвальне слово Євтимію Тирновському"). З 1414 р. він обіймав становище київського митрополита [3]. Завдяки йому ісихазм набув поширення на українських землях. Потім ця течія справила помітний вплив на деяких українських діячів консервативного спрямування, зокрема, Івана Вишенського, діяльність якого була пов'язана з Острогом.

Занепад та падіння Візантії у 1453 р. став поворотним мо­ментом у долі європейських народів. Ця подія мала велике зна­чення й для українських земель, які в політичному і особливо в культурно-релігійному плані були тісно пов'язані з Візантією.

Напередодні падіння цієї імперської держави у ній набули поширення культурні явища, котрі ми звикли трактувати як ренесансні. Зокрема, в пізній Візантії спостерігався великий інтерес до античної культури. І цей інтерес був "перенесений" візантійськими емігрантами в Італію, де в XV ст. починаєть­ся період раннього Відродження (Ренесансу). До речі, помітну роль у його розвитку відіграв саме виходець із Візантії Георгій Геміст Пліфон [4].

В Італії термін Ренесанс отримав цілком визначений сенс. Йшлося про цілісне відродження (щоправда, уже на новій осно­ві) античної культурної традиції. Також у Західній Європі, пере­дусім Італії, набувають поширення ідеї, джерелом яких виступа­ли мусульманська та іудейська культури. Ренесансна ж культура ніби синтезувала західноєвропейські традиції епохи Середньо­віччя, античного, мусульманського та іудейського світів.

Подібні тенденції (хоча і недостатньо виражені) спостері­галися в східнослов'янському світі, зокрема, на українських землях. Цікавим у цьому плані є таке явище, як Олельківський ренесанс [5].

У 1440 р. відбулося відновлення Київського князівства, на чолі якого опинилася династія Олельковичів. У другій по­ловині XV ст. спостерігався інтенсивний розвиток Києва як торгово-економічного центру. Місто налагодило активні тор­говельні зв'язки як зі Сходом (через Кафу), так і з Заходом (че­рез Польщу).

За часів правління Олельковичів було розпочато відбудову низки культурних споруд міста, зокрема, відомого Успенсько­го собору. Активізовує культурно-релігійну діяльність Києво-Печерський монастир. Тут переписуються такі пам'ятки книж­ного мистецтва, як "Листвиця" (1455), "Златоструй" (1474), у 1460-1462 pp. з'являються дві редакції Києво-Печерського па­терика.

Загалом же на українських землях у той час спостерігало­ся певне культурне піднесення. Переписувалися збірники, що з'явилися ще в період Київської Русі. Це - "Ізмарагди", "Бчо-ли", "Прологи" тощо. З'явилися перекладні повісті - "Олексан­дрія", "Троянська історія", "Сказання про Індійське царство", "Житіє Олексія, чоловіка божого" та інші.

Почали з'являтися переклади з єврейської мови старозавіт­них книг - пророків Даниїла та Єремії, книг Рут, Естер та ін­ших. Ці переклади можна розглядати як вияв інтересу до пер­шоджерел та класичних мов, що було характерним для діячів епохи Відродження.

Тоді ж в Україні з'явилися переклади з єврейських текстів "Словесниці" (або "Логіки") Мойсея Єгиптянина, "Логіки Авіа-сафа", "Аристотелевих врат", а також творів космографічного й магічного характеру. Вказані твори дійшли до нас у збірнику Києво-Михайлівського монастиря 1483 р. Хоча, на думку дея­ких дослідників, вони могли бути написані раніше, орієнтовно в 1464 р.

Твори, вміщені в Києво-Михайлівському збірнику, мали значне поширення на українських землях, де було знайдено чимало їхніх копій. І вони, без сумніву, відіграли певну роль в утвердженні нових проренесансних культурних підходів.

При цьому варто враховувати, що все-таки і в XV, і в XVI ст. в Україні, як і загалом у східнослов'янському регіоні, панува­ла православно-слов'янська релігійно-культурна традиція, яка була в основному зорієнтована на надбання Візантії. Падіння цієї держави, складна політична ситуація в тих слов'янських землях, де домінувало православ'я, поступова експансія латин­ського Заходу на Схід зробили серйозний виклик для подаль­шого існування даної традиції. їй необхідно було трансформу­ватися, підживившись при цьому новими ідеями.

Ця тенденція і простежується в діяльності українських книжників кінця XV ст. Вони прагнули вживити в традицій­ну православно-слов'янську культуру нові ідеї, що були при­таманні іншим культурам. При чому українські книжники, схоже, зосереджувалися не лише на перекладах творів арабо-єврейського походження. Із їхнього середовища вийшов пере­клад астрономічного трактату Иоана де Сакробоско. Це дає підстави твердити, що до кола київських книжників входили люди, які непогано володіли латинською мовою й були обізна­ні із західноєвропейською літературою.

У цьому сенсі справді простежуються паралелі Олельківсь-кого відродження із західноєвропейським Ренесансом. Але це культурне відродження, що спостерігалося в Києві в другій по­ловині XV ст., так і не стало повноцінним Відродженням західно­європейського типу, залишившись хіба що його блідою копією.

Водночас на українських землях наприкінці XV - XVI ст. з'являються представники культури ренесансного типу (в за­хідноєвропейському розумінні). Передусім це стосується ви­хідців з України, які, навчаючись на Заході в університетах [6], засвоїли деякі здобутки ренесансної культури й здебіль­шого залишалися працювати там, перебуваючи в католицько-латинському культурному полі [7].

Однак Україна не лише дала талановитих представників для гуманістичної культури Заходу. Тут все-таки маємо (хай і не дуже вдалі) спроби створити свої чисто ренесансні осе­редки. Річ у тім, що на українських землях, зокрема, у Львові, жили італійські купці, які підтримували жваві торгові контак­ти зі своєю батьківщиною. У ряді моментів вони виявляли ін­терес до нової ренесансної культури, яка поширювалася в них на батьківщині.

У Львові на деякий час оселився відомий італійський гума­ніст Філіп Буонакорсі Каллімах (1437-1496), який зазнав пере­слідувань у себе на батьківщині й змушений був шукати при­тулку поза її межами. На Галичині, як не дивно, він знайшов собі однодумців. Одним із них був львівський католицький архієпископ Григорій Саноцький (бл. 1406-1477), вихованець Краківського університету, шанувальник творчості гуманістів. Григорій оселив Каллімаха у своїй резиденції в Дунаєві, яка фактично стала своєрідним ренесансним осередком [8].

З часом з'являється плеяда діячів ренесансного спрямуван­ня, що були пов'язані з Україною й намагалися витворити тут особливий ("проукраїнський") тип культури, який би знахо­дився в межах католицько-латинського культурного поля. До найбільш яскравих представників цієї тенденції варто віднести Станіслава Оріховського, Лукаша з Нового Міста, Себастья­на Кленовича, Шимона Шимоновича, Юзефа Верещинського, Яна Домбровського, Симона Пекаліда. Здобувши освіту за кор­доном і зазнавши помітного впливу ренесансного гуманізму, ці діячі намагалися (інше питання - наскільки успішно) адапту­вати ренесансні ідеї до українських реалій. Спостерігалося та­кож намагання цих діячів створити в Україні свої ренесансні осередки [9].

Одним з найбільш яскравих представників зазначеної пле­яди був С. Оріховський. Він здобув прекрасну освіту за кор­доном (у Німеччині та Італії). Належав до улюблених учнів

Мартіна Лютера. Добре володів латинською мовою, що тоді надзвичайно високо цінувалося ренесансними гуманістами. С.