І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях - страница 1

Страницы:
1 

Ігор Пасічник, Петро Кралюк (Острог)

ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНОГО Й КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVI СТ.

Із середини XIII ст. в Київські Русі, яка перед тим у XI-XII ст. була культурним лідером у православному слов'янсько­му світі, спостерігаються певні тенденції культурного занепаду. Однією з суттєвих причин цього стала монголо-татарська нава­ла. Звісно, цей чинник не варто перебільшувати. Князівства-держави, що творили політичну систему Київської Русі, про­довжували зберігатися. Але в їхніх взаємовідносинах значну роль почав відігравати ординський чинник. Колишні політичні й культурні центри почали втрачати своє значення. Зокрема, це стосувалося Києва.

Щоправда, з'являються нові, відносно потужні культурні осередки. Такими, наприклад, стають деякі західні міста - Во­лодимир на Волині, Галич, Холм, Львів, дещо пізніше й Острог. Тут пишуться літописи, переписуються традиційні твори релі­гійного спрямування.

Помітними політичними й релігійно-культурними центра­ми стають міста Північно-Східної Русі. Зокрема, Володимир на Клязьмі, Твер, а пізніше Москва, куди в 1325-1326 р. був перенесений двір київського митрополита [1]. Після монголо-татарської навали київські митрополити практично не жили у Києві. А це, зокрема, свідчило, що місто втрачало своє значен­ня як релігійно-культурного центру.

Давньоруські землі в другій половині XIII ст. перестають відігравати головну роль у розвитку православно-слов'янської релігійно-культурної традиції. У XIV ст. ця роль знову "пере­ходить" до Болгарії, котра звільнилася від візантійської залеж­ності і де спостерігалося нове культурне піднесення.

Помітну роль у даному випадку відіграла книжна реформа патріарха Євтимія Тирновського, яка стосувалася основних за­© Ігор Пасічник, Петро Кралюк, 2008сад перекладу з грецької мови, реформи церковнослов'янської мови, її правопису й графіки. У Болгарії з'явилися нові перекла­ди, в т. ч. й біблійних та богослужбових книг [2]. З часом вони проникли на українські землі. Наприклад, тут у XV-XVI ст. з'явилося чимало новозавітних текстів, переписаних із болгар­ських зразків. Ці тексти, як правило, містили передмови до ново­завітних книг Теофілакта Болгарського. Не стала тут винятком й Острозька Біблія. З її передмови випливало, що В.Острозький посилав своїх посланців збирати рукописи в Болгарії та інших південнослов'янських землях. А в Новому Завіті Острозької Бі­блії знаходимо традиційні передмови Теофілакта.

Серед тогочасних болгарських інтелектуалів значного по­ширення набуває ісихазм (від грецького слова йсихіа - безмов­ність, спокій), який передбачав, що з допомогою певних моли­товних практик, наприклад, постійного повторення Ісусової молитви, людина здатна не лише безпосередньо спілкуватися з Богом, але й злитися з ним. Ця течія остаточно оформилася у Візантії в першій половині XIV ст., а звідси досить швидко поширилася в Болгарії.

Незважаючи на містицизм і, здавалось би, відстороненість ісихазму від суспільного життя, ісихазм в умовах турецького завоювання Візантії та Болгарії виявився досить дієвим в плані політичному. Ісихасти завдяки своїй містичності й православ­ному консерватизму стояли на твердих патріотичних позиці­ях. У Болгарії, а також на деяких інших слов'янських землях (Сербії, Україні), вони виступили охоронцями православно-слов'янської традиції.

Культурні надбання Болгарії XIV ст. мали певний відгомін на українських землях. Далеко не останню роль у цьому плані відіграв Григорій Цамблак (1364-1426) - учень патріарха Єв-тимія. Йому належить низка творів ісихастського спрямуван­ня ("Житіє Стефана Дечанського", "Похвальне слово Євтимію Тирновському"). З 1414 р. він обіймав становище київського митрополита [3]. Завдяки йому ісихазм набув поширення на українських землях. Потім ця течія справила помітний вплив на деяких українських діячів консервативного спрямування, зокрема, Івана Вишенського, діяльність якого була пов'язана з Острогом.

Занепад та падіння Візантії у 1453 р. став поворотним мо­ментом у долі європейських народів. Ця подія мала велике зна­чення й для українських земель, які в політичному і особливо в культурно-релігійному плані були тісно пов'язані з Візантією.

Напередодні падіння цієї імперської держави у ній набули поширення культурні явища, котрі ми звикли трактувати як ренесансні. Зокрема, в пізній Візантії спостерігався великий інтерес до античної культури. І цей інтерес був "перенесений" візантійськими емігрантами в Італію, де в XV ст. починаєть­ся період раннього Відродження (Ренесансу). До речі, помітну роль у його розвитку відіграв саме виходець із Візантії Георгій Геміст Пліфон [4].

В Італії термін Ренесанс отримав цілком визначений сенс. Йшлося про цілісне відродження (щоправда, уже на новій осно­ві) античної культурної традиції. Також у Західній Європі, пере­дусім Італії, набувають поширення ідеї, джерелом яких виступа­ли мусульманська та іудейська культури. Ренесансна ж культура ніби синтезувала західноєвропейські традиції епохи Середньо­віччя, античного, мусульманського та іудейського світів.

Подібні тенденції (хоча і недостатньо виражені) спостері­галися в східнослов'янському світі, зокрема, на українських землях. Цікавим у цьому плані є таке явище, як Олельківський ренесанс [5].

У 1440 р. відбулося відновлення Київського князівства, на чолі якого опинилася династія Олельковичів. У другій по­ловині XV ст. спостерігався інтенсивний розвиток Києва як торгово-економічного центру. Місто налагодило активні тор­говельні зв'язки як зі Сходом (через Кафу), так і з Заходом (че­рез Польщу).

За часів правління Олельковичів було розпочато відбудову низки культурних споруд міста, зокрема, відомого Успенсько­го собору. Активізовує культурно-релігійну діяльність Києво-Печерський монастир. Тут переписуються такі пам'ятки книж­ного мистецтва, як "Листвиця" (1455), "Златоструй" (1474), у 1460-1462 pp. з'являються дві редакції Києво-Печерського па­терика.

Загалом же на українських землях у той час спостерігало­ся певне культурне піднесення. Переписувалися збірники, що з'явилися ще в період Київської Русі. Це - "Ізмарагди", "Бчо-ли", "Прологи" тощо. З'явилися перекладні повісті - "Олексан­дрія", "Троянська історія", "Сказання про Індійське царство", "Житіє Олексія, чоловіка божого" та інші.

Почали з'являтися переклади з єврейської мови старозавіт­них книг - пророків Даниїла та Єремії, книг Рут, Естер та ін­ших. Ці переклади можна розглядати як вияв інтересу до пер­шоджерел та класичних мов, що було характерним для діячів епохи Відродження.

Тоді ж в Україні з'явилися переклади з єврейських текстів "Словесниці" (або "Логіки") Мойсея Єгиптянина, "Логіки Авіа-сафа", "Аристотелевих врат", а також творів космографічного й магічного характеру. Вказані твори дійшли до нас у збірнику Києво-Михайлівського монастиря 1483 р. Хоча, на думку дея­ких дослідників, вони могли бути написані раніше, орієнтовно в 1464 р.

Твори, вміщені в Києво-Михайлівському збірнику, мали значне поширення на українських землях, де було знайдено чимало їхніх копій. І вони, без сумніву, відіграли певну роль в утвердженні нових проренесансних культурних підходів.

При цьому варто враховувати, що все-таки і в XV, і в XVI ст. в Україні, як і загалом у східнослов'янському регіоні, панува­ла православно-слов'янська релігійно-культурна традиція, яка була в основному зорієнтована на надбання Візантії. Падіння цієї держави, складна політична ситуація в тих слов'янських землях, де домінувало православ'я, поступова експансія латин­ського Заходу на Схід зробили серйозний виклик для подаль­шого існування даної традиції. їй необхідно було трансформу­ватися, підживившись при цьому новими ідеями.

Ця тенденція і простежується в діяльності українських книжників кінця XV ст. Вони прагнули вживити в традицій­ну православно-слов'янську культуру нові ідеї, що були при­таманні іншим культурам. При чому українські книжники, схоже, зосереджувалися не лише на перекладах творів арабо-єврейського походження. Із їхнього середовища вийшов пере­клад астрономічного трактату Иоана де Сакробоско. Це дає підстави твердити, що до кола київських книжників входили люди, які непогано володіли латинською мовою й були обізна­ні із західноєвропейською літературою.

У цьому сенсі справді простежуються паралелі Олельківсь-кого відродження із західноєвропейським Ренесансом. Але це культурне відродження, що спостерігалося в Києві в другій по­ловині XV ст., так і не стало повноцінним Відродженням західно­європейського типу, залишившись хіба що його блідою копією.

Водночас на українських землях наприкінці XV - XVI ст. з'являються представники культури ренесансного типу (в за­хідноєвропейському розумінні). Передусім це стосується ви­хідців з України, які, навчаючись на Заході в університетах [6], засвоїли деякі здобутки ренесансної культури й здебіль­шого залишалися працювати там, перебуваючи в католицько-латинському культурному полі [7].

Однак Україна не лише дала талановитих представників для гуманістичної культури Заходу. Тут все-таки маємо (хай і не дуже вдалі) спроби створити свої чисто ренесансні осе­редки. Річ у тім, що на українських землях, зокрема, у Львові, жили італійські купці, які підтримували жваві торгові контак­ти зі своєю батьківщиною. У ряді моментів вони виявляли ін­терес до нової ренесансної культури, яка поширювалася в них на батьківщині.

У Львові на деякий час оселився відомий італійський гума­ніст Філіп Буонакорсі Каллімах (1437-1496), який зазнав пере­слідувань у себе на батьківщині й змушений був шукати при­тулку поза її межами. На Галичині, як не дивно, він знайшов собі однодумців. Одним із них був львівський католицький архієпископ Григорій Саноцький (бл. 1406-1477), вихованець Краківського університету, шанувальник творчості гуманістів. Григорій оселив Каллімаха у своїй резиденції в Дунаєві, яка фактично стала своєрідним ренесансним осередком [8].

З часом з'являється плеяда діячів ренесансного спрямуван­ня, що були пов'язані з Україною й намагалися витворити тут особливий ("проукраїнський") тип культури, який би знахо­дився в межах католицько-латинського культурного поля. До найбільш яскравих представників цієї тенденції варто віднести Станіслава Оріховського, Лукаша з Нового Міста, Себастья­на Кленовича, Шимона Шимоновича, Юзефа Верещинського, Яна Домбровського, Симона Пекаліда. Здобувши освіту за кор­доном і зазнавши помітного впливу ренесансного гуманізму, ці діячі намагалися (інше питання - наскільки успішно) адапту­вати ренесансні ідеї до українських реалій. Спостерігалося та­кож намагання цих діячів створити в Україні свої ренесансні осередки [9].

Одним з найбільш яскравих представників зазначеної пле­яди був С. Оріховський. Він здобув прекрасну освіту за кор­доном (у Німеччині та Італії). Належав до улюблених учнів

Мартіна Лютера. Добре володів латинською мовою, що тоді надзвичайно високо цінувалося ренесансними гуманістами. С.Оріховського навіть іменували "рутенським Демосфеном" [10].

Для ренесансних діячів, які високо цінували філологічну вченість, знання класичних (латинської, грецької та староєв­рейської) мов, притаманний був інтерес до біблійних текстів, їхнього порівняння, пошуки "автентичних" текстів Біблії, "очи­щених" від пізніших нашарувань.

Подібний підхід певною мірою був характерний і для редак­торів Острозької Біблії. При її підготовці використовувалися біблійні тексти різним мовами (старослов'янською, грецькою, латинською, польською, чеською, можливо, єврейською), здій­снювався їхній порівняльний аналіз для того, щоб виявити "справжній" текст Біблії. У цьому сенсі Острозьку Біблію вар­то розглядати як плід ренесансної культури.

Однак не лише її. Інтерес до біблійних тестів також стиму­лювався реформаційним рухом. При чому на землі Речі Поспо­литої, в т.ч. й на землі українські, проникнення реформаційних ідей часто відбувалося в поєднанні з ідеями ренесансними.

Взагалі питання співвідношення Реформації та Ренесансу не є простим. Ряд ідеологів Реформації, наприклад, М.Лютер, Ж.Кальвін та інші, були супротивниками Ренесансу. Відпо­відно, більшість реформаційних течій негативно ставилися до ренесансної культури. Інша річ, що вони, розвиваючись у від­повідному ренесансному середовищі, мусили вбирати окремі ренесансні елементи.

Наприклад, біля витоків кальвіністської церкви в Речі По­сполитій стояв Ян Ласький - учень Еразма Роттердамського. Взявши чимало від свого вчителя, він вніс елементи ренесанс­ного гуманізму в діяльність кальвіністів Речі Посполитої. Цей ренесансно підправлений кальвінізм набув поширення і на українських землях, де прихильники цього віровчення мали потужні центри (наприклад, центр у Панівцях біля Кам'янця-Подільського).

Протестантською течією в Україні, яка ще в більшій мірі, ніж кальвінізм, несла ренесансний заряд, був антитринітаризм (або соцініанство). Біля його витоків стояв Фауст Социн - лю­дина, вихована в ренесансному дусі. Саме соцініанство стало чи не єдиним протестантським напрямом, де органічно поєдну­валися ренесансні й реформаційні ідеї.

Соцініани намагалися раціоналізувати релігію, створити таке віровчення, яке б відповідало "здоровому людському ро­зуму". При цьому адепти даного віровчення відкидали ірраці­ональні релігійні догмати, не вважаючи їх важливими в питан­нях віри. На перший план соцініани висували питання етики, вважаючи, що для християнина критерієм віри має бути дотри­мання норм євангельської моралі.

Релігійно-філософські погляди представників цього вчення були зорієнтовані на терпиме ставлення до представників різ­них християнських конфесій. Вони вважали, що не так уже й важливо, до якої конфесії належала людина. Головне, щоб вона діяла у відповідності з християнськими моральними нормами. Звідси їхня проповідь віротерпимості, свободи совісті.

На українських землях соцініани-антитринітарії мали чи­мало осередків, у яких, окрім молитовних будинків, діяли й школи. Такі осередки знаходилися також у володіннях князів Острозьких. Не виключено, що й у самому Острозі представни­ки цієї течії мали свій молитовний будинок. В оточенні князя В.Острозького було чимало антитринітаріїв, які впливали на нього. Вони були зорієнтовані на те, щоб користуватися біблій­ними текстами розмовною мовою [11].

Діяльність антитринітаріїв викликала негативну реакцію з боку творців Острозької Біблії. Це видання якоюсь мірою було спрямоване проти антитринітаріїв, що, зокрема, простежується в передмовах до цієї книги.

Реформатори часто виступали союзниками православних у боротьбі з католиками. Траплялися навіть випадки, коли про­тестантські письменники писали полемічні твори на захист православних. Це спостерігалося й в Острозькому культурно­му центрі.

Західні ідеї, які часто мали проренесансний характер, про­никали в Україну й з допомогою посттридентських католиків, передусім ордену єзуїтів. На жаль, певні ідеологічні стереоти­пи навіть сьогодні не дають змоги українським дослідникам об'єктивно розглянути діяльність представників цього черне­чого ордену. Як відомо, єзуїти використовували здобутки Ре­несансу в своїй педагогіці. Завдяки цьому їхні школи користу­валися значною популярністю. Тут варто згадати, що єзуїтські колегії високо цінувалися Ф.Беконом, Я.А.Коменським таіншими видатними діячами європейської культури. Не були винятком у цьому плані й українці, про що, зокрема, свідчить духовний заповіт Василя Загоровського (1577). Можна твер­дити, що завдяки єзуїтам ренесансний гуманізм з явища елітар­ного перетворився в явище масове. Щоправда, при цьому пере­творенні він був спримітивізований і поставлений на службу римо-католицькій церкві.

Початок проникнення єзуїтів на українські землі збігся з Люблінською державною унією 1569 p., яка відкрила певні можливості для католицької експансії в Україну. Офіційне за­прошення прибути на територію Польського королівства, до складу якого входила частина українських земель, єзуїти отри­мали ще в 1563 р. У 1569 р. вони заснували колегію, а потім ака­демію у Вільно, в якій навчалося чимало вихідців з України. А в 1572 р. з'явилася перша єзуїтська колегія на українських етніч­них територіях - у Ярославі. До речі, з часом це місто ввійшло до володінь князів Острозьких. Активне заснування єзуїтських колегій припало на кінець XVI - початок XVII ст. [12].

Чимало українців навчалося в єзуїтських колегіях (як у себе на батьківщині, так і за кордоном). Частина з них була поло­нізована. І все ж деякі з них стали відомими українськими ді­ячами (Б. Хмельницький, Ф. Прокопович та ін.). Також варто враховувати, що православні, ведучи боротьбу з католиками, змушені були переймати досвід єзуїтів. Наприклад, навчання в Києво-Могилянській академія значною мірою копіювало сту­дії в єзуїтських колегіях.

Єзуїти фактично висунули й розвинули ідею унії католиць­кої й православної церков. Вперше ця ідея була розлого викла­дена в трактаті польського єзуїта Петра Скарги "Про єдність церкви божої під єдиним пастирем..." (1577). Не випадково ця книга була присвячена князю В. Острозькому. Вона започат­кувала полеміку, яка велася між православними й католиками [13]. Основним же осередком православних полемістів напри­кінці XVI ст. виступав саме Острог. Тут було створено низку полемічних творів, які були відповіддю православних на пи­сання П. Скарги та інших католиків. Також Острозька Біблія в певному сенсі була відповіддю П. Скарзі, який вважав, що слов'янською мовою неможливо студіювати теологію.

Як бачимо, всі вищеозначені тенденції так чи інакше мали причетність до Острога і до створеної тут Острозької Біблії.

Сам же Острог у другій половині 70-х pp. перетворюється в один із основних осередків української культури. Тут своє­рідно поєдналися православно-слов'янські традиції, які вели свій початок ще з часів Київської Русі і були репрезонтовані представниками консервативної течії (Герасимом Смотриць-ким, Василем Суразьким, Іваном Вишенським та іншими), з традиціями ренесансними та реформаційними, що йшли із За­ходу. За часів В. Острозького в місті була створена толерантна в культурному й релігійному плані ситуація. Тут мирно співіс­нували православні з протестантами, католиками, іудеями і на­віть мусульманами. Це творило унікальну в місті атмосферу. Відбувався взаємообмін ідеями, певна ідейна конкуренція, ко­тра інтенсифікувала інтелектуальне життя, вела до появи но­вих культурних явищ. Тому далеко не випадково саме в такій атмосфері з'явилася Острозька Біблія - унікальний пам'ятник української культури, рівень якого нічим не поступався рівневі подібних книг, що виходили на Заході, а в ряді моментів навіть перевершував їх.

Література

1. Див.: Борисов Н.С. Русская церковь в политической борьбе XIV- XV веков. - М.: Изд-во Моск. унив-та, 1986. - С. 335-49; его же. Церковные даятели средневековой Руси XIII-XVII вв. - М.: Изд-во Моск. унив-та, 1988. - С. 29-39; Історія релігії в Україні / за ред. В.М.Колодного і П.Л.Яроцького. - К.: Знання, 1999. - С. 11-113.

2. Бычваров М.Д., Горский B.C. Характер и основные направле­ния взаимосвязи философских культур древней Руси и Болгарии // У истоков общности философских культур русского, украинского и болгарского народов. - К.: Наук, думка, 1983. - С. 17.

3. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.). - К.: "Фоліант", 2004. - С. 33-46.

4. Про вплив візантійських греків на італійський Ренесанс див.: Медведев И.П. Византийский гуманизм XIV-XV вв. - Ленинград: Наука, 1976. - 255 с.

5. Про Олельківський ренесанс див.: Грушевський М. Історія української літератури. - К.: Либідь, 1995. - Т.5, кн.1. - С.84-107; Чижевський Д. Філософські твори: У чотирьох томах. - К.: Смолос­кип, 2005. - Т. 1.-С. 21-22.

6. Про навчання українців у західноєвропейських університетах див.: Нудьга Г. перші магісти і доктори // Нудьга Г. Не бійся смерті. - К.: Рад. письменник, 1991. - С. 231-430.

7. До типових представників цього типу варто віднести Юрія Дрогобича. Про нього див.: Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. - К.: Молодь, 1972. - 122 с.

8. Literatura polska od arednowiecza do pozytywizmu. - Wars.: PWN, 1975. - S. 66-67.

9. Литвинов В. "Католицька Русь" (Внесок українців католиць­кого віросповідання в духовну культуру України XVI ст.). - К.: Український Центр духовної культури, 2005. - С. 16-25.

10. Твори С.Оріховського див.: Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. - К.: Наук, думка, Основи, 1995. - Т. І. -С. 23-419.

11. Про поширення ранньопротестантських ідей в Україні див.: Історія релігії в Украні. - К.: Світ знань, 2002. - Т. 5: Протестантизм в Україні. - С. 12-240.

12. Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI - середини XVII ст. - Львів: Свідчадо, 2005. - С. 91-115.

13. Плохий С.Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. - К.: Выща школа, 1989. -С. 11-17.

Страницы:
1 


Похожие статьи

І Пасічник - Тенденції в розвитку релігійного й культурного життя на українських землях

І Пасічник - Наукові записки серія психологія і педагогіка

І Пасічник - Наукові записки національного університету острозька академія

І Пасічник - Операционные структуры действия систематизации в процессе усвоения математического материала подростками

І Пасічник - Психологічні характеристики індивідуального мислення