С З Мошенський - Iсторія ринку цінних паперів україни у складі російської імперії - страница 2

Страницы:
1  2  3  4 

У 1869 році біржовий бум охопив не тільки Москву і Петербург, але і багато фінансових центрів Російської імперії. Особливо бурхливим він був в Одесі, де "торгівля має величезні обороти і розвинена спекуляція процентними цінними паперами випадки застави [цих паперів] для одержання відсоткових позичок були дуже частими" [35,]. "Дух спекуляції охопив. усю Росію. Петербург, Москва, Одеса. усі головні міста захопилися біржовою грою до нездорових розмірів." [33, С. 58].

Одеська біржа, як і вся бізнес-мережа, що виникла навколо неї, орієнтувалася на міжнародну торгівлю і була під впливом циклічних сплесків активності на світових ринках, так само як інші біржі. Однак у сучасників склалася думка, що операціям з цінними паперами на Одеській біржі було далеко до того ажіотажу, що нерідко можна було спостерігати на Петербурзькій біржі [6]. Офіційний бюлетень біржі був невеликим за обсягом, і операції з цінними паперами відбувалися в обмежених кількостях, а їх учасниками були переважно банки і банкірські контори. Приватні інвестори в цих операціях майже не брали участь.

Харківська бізнес-мережа

В другій половині ХІХ ст. в Україні почав формуватися новий індустріальний східний регіон. Коли експорт вільних капіталів, накопичених в Англії, Франції та Німеччині, став основною тенденцією світових фінансових ринків, активізувалися потоки іноземних інвестицій. Одним із реципієнтів цих інвестицій стала Україна, де недостатня внутрішня база інвестування була основною причиною використання іноземних капіталів. Інвесторів цікавили вугледобувні та металургійні підприємства східного регіону України, цінні папери яких лідирували в котируваннях на фондових біржах.

Пріоритети в інтересах інвесторів відображали котирування цінних паперів на Петербурзькій біржі (яка визначала тенденції інших регіональних фондових бірж), де найбільший попит мали акції великих комерційних банків і металургійних підприємств. У металургійній, кам'яновугільній і електротехнічній промисловості іноземний капітал переважав [7]. У 1913 році на світових

З акцій 13 вугледобувних підприємств, що котирувалися на Петербурзькій біржі, 7 контролювалися французьким капіталом, а з 7 електротехнічних 3 найбільших - німецьким. Велика частина акцій нафтових і золотодобувних компаній належала англійським інвесторам [37]біржах котирувалася велика кількість акцій промислових підприємств Російської імперії, зокрема, розташованих на території України: на Лондонській біржі - 79 найменувань (на 266,6 млн.. руб.), на Паризькій - 71 (на 642 млн.. руб.), на Брюссельській - 66 (на 316,9 млн. руб.), на Берлінській - 35 (на 376,3 млн. руб.), на Амстердамській -7 (на 105,4 млн. руб.) [60, С. 58]. Серед інвестицій у створення нових підприємств у східному регіоні України переважали французькі та бельгійські капітали.

Після відкриття в 1865 р. Криворізького родовища залізної руди, там почав створюватися великий металургійний центр, сучасніший, ніж давно заснована металургійна промисловість Уралу. На початку 1870 років місцевий землевласник Олександр Поль, переконаний у перспективності видобутку криворізької залізної руди, за свій кошт організував розвідку родовища, взявши потім в оренду на 99 років велику земельну ділянку з покладами руди. О. Полю вдалося зацікавити французьких інвесторів і в грудні 1880 р. він разом з французьким партнером П. Талабо створили в Парижі закрите акціонерне товариство "Залізні руди Кривого Рогу" з капіталом 5 млн. франків. Було випущено 10 000 акцій по 500 франків, проданих у Парижі за один день. О. Поль став найбільшим акціонером, маючи пакет у 2500 акцій на суму 1,250 млн. франків. У травні 1881 р. статут товариства "Залізні руди Кривого Рогу" було затверджено російським урядом, і почався видобуток руди (яку купувало переважно "Новоросійське товариство" Джона Юза). У 1889-ому прибуток товариства "Залізні руди Кривого Рогу" становив понад 7 %, і акціонери одержали дивіденди по 5 % на кожну акцію. У селі Гданцівка біля Кривого Рогу була побудована перша доменна піч, а в 1892 р. почав працювати Гданцівський металургійний завод [17].

У котируваннях на Паризькій біржі на початку ХХ ст. серед емітентів акцій підприємств, розташованих на території України, переважали металургійні та механічні заводи: Дніпропетровський завод, "Російський Провіданс' у Маріуполі, Таганрозький і Донецко-Юріївський заводи. З гірничодобувних лідирували вугільні компанії Донбасу (які входили в синдикат "Продуголь") і, особливо, акціонерне товариство "Залізні руди Кривого Рогу", яке стало однією з перших спроб проникнення французьких інвестицій.

У 1870-і роки, коли видобуток вугілля став масовим, почався економічний розвиток Донбасу. В епоху експорту капіталу сюди почали надходити масштабні іноземні інвестиції (переважно французькі та бельгійські), почали створюватися нові промислові підприємства у формі акціонерних компаній. Велика кількість акції цих компаній з'явилася на ринках цінних паперів і фондових біржах - і європейських, і розташованих на території України. Так на сході України почав формуватися новий ринок промислових цінних паперів. У 1872 р. було засновано акціонерне "Товариство Південно-російської кам'яновугільної промисловості" зі статутним капіталом 1,25 млн.. руб. (25 000 акцій по 50 руб.) - перша вугільна компанія Донбасу. Співзасновниками товариства були С.С. Поляков (якого у той час вважали "королем залізниць" півдня Російської імперії) і П.Н. Горлов (фахівець з технології видобутку вугілля). Наприкінці ХІХ ст. ця компанія перейшла у власність французьких інвесторів.

Основні акценти в індустріальному розвитку східного регіону України були зроблені на вуглевидобувних і металургійних підприємствах, в які інвестувалися значні іноземні капітали. Новими великими промисловими центрами стали Катеринослав (Дніпропетровськ) і Юзівка (Донецьк), а фінансовим центром всього східного регіону - Харків.

Особливо активний розвиток цього регіону почався під час періоду економічного підйому 1890-х років, коли "інтенсивне залізничне будівництво і створення важкої промисловості відбувалися за рахунок подальшого імпорту капіталів." [22, С. 255-256]. Швидке зростання інвестиційних потоків стало можливим завдяки політиці С.Ю. Вітте (міністра фінансів з 1892 по 1903 рр.), відомого прихильника залучення іноземних капіталів і одного з основних ініціаторів індустріалізації. Вільні фінансові ресурси, надлишок яких виник у той час в Англії, Франції,

Бельгії і Німеччині, були спрямовані на розвиток промисловості України. Причини інтересу інвесторів до важкої промисловості України були такими самими, як і в інших країнах - нові джерела сировини (вугілля і залізна руда), дешева робоча сила, молодий ринок з високими темпами зростання і можливість мати більший прибуток від експортованого капіталу, ніж якби цей капітал було інвестовано у своїй країні.

Значення східного регіону України почало зростати [8], і наприкінці ХІХ ст. там було побудовано 17 великих металургійних заводів за участю іноземних інвестицій: англійських (завод Джона Юза в Донецьку), бельгійських (Дніпровський завод у Дніпродзержинську, Ольховський завод біля Луганська, Верхньодніпровський металургійний завод біля Дніпродзержинська), французьких (Гданцевський завод біля Кривого Рогу), американських (Нікополь-Маріупольський завод) тощо.

Джон Юз став одним з перших іноземних підприємців, що інвестував капітали в Донбас. Ще в квітні 1869 р. імператором був затверджений "Договір про утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва...". Засновниками товариства New Russia Company були англійські акціонери, а директором став Джон Хьюз (John Hughes), який до того керував Мильвольским заводом у Лондоні.

Бельгійські інвестори почали виявляти зацікавленість до підприємств на півдні та сході України наприкінці 1880-х років після створення "Піденноросійського Дніпровського металургійного товариства" (Каменський завод) [15, С. 70].

Обсяги іноземних інвестицій швидко зростали. У 1912 р. капітал Південноросійського Дніпровського металургійного товариства досяг 15 млн. руб., Російсько-бельгійського металургійного товариства - 20 млн.. руб., металургійного товариства "Російский Провіданс" у Маріуполі - 14,6 млн. руб., Таганрозького металургійного товариства - 12,5 млн.. руб. [61, С. 122]. Російські капітали були вкладені в Брянський завод (біля Дніпропетровська), Дружковський і Донецько-Юріївський (у Донбасі).

Розвиток східного промислового регіону прискорився завдяки будівництву Північнодонецької залізниці (рух поїздів почався у 1910 р.)., контрольний пакет акцій якої належав французькому банку "Societe General" - одному з основних іноземних інвесторів і в Донбасі, і в Російській імперії загалом.

Крім залізниць, що зв'язали промислові регіони України, на Чорному й Азовському морях швидко розвивався морський транспорт, і в 1898 р. у Миколаєві було засновано суднобудівний завод, що належав бельгійській акціонерній компанії "Анонімне товариство корабельних верфей, майстерень і плавилень у місті Миколаєві".

Залучення іноземного капіталу мало вирішальне значення у продовженні швидкої індустріалізації на сході України - у кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості іноземний капітал мав ключові позиції. Загалом у 1888-1894 р. в Україні створено 22 нові іноземні акціонерні компанії з капіталом близько 63 млн. руб.

Великий Дружківский завод (м. Дружківка Бахмутського повіту Катеринославської губернії) Донецького товариства сталеливарного виробництва почав роботу в травні 1894 р. У 1895 році засновано Російсько-донецьке товариство кам'яновугільної промисловості, у яке були інвестовані значні франко-бельгійські капітали. Бельгійське "Акціонерне товариство залізопрокатних заводів" у Костянтинівці, що почало будувати Костянтинівський металургійний завод (одне з перших підприємств чорної металургії в Україні), було засноване в 1896 р. Статутний капітал товариства становив у 1896 р. - 2,5 млн.. франків; у 1900 р.- 5 млн.; у 1911 р. - 7 млн.; у 1914 р. - 10 млн.. франків [41].

Відомим було "Російсько-бельгійське металургійне товариство", засноване Ф.Є. Єнакієвим, Б.О. Яловецьким і бельгійськими підприємцями Октавом Неф-Орбаном і Оскаром Біє. Основного ініціатора створення товариства

Федора Єнакієва (1852-1915 рр.) називають іноді батьком промисловості Донбасу. Статутний капітал товариства становив у 1895 р. 20 млн. руб.; у 1897 р. були випущені акції на 2 млн.. руб. (8 тис. акцій по 250 руб.); у 1900 р. -на 5 млн. руб. (2000 акцій по 250 руб.); у 1911 р. - на 5 млн.. руб. (20 000 акцій по 250 руб.). У 1912 р. обсяг виробництва становив 17,3 млн. пудів чавуну, 16,7 млн.. пудів сталі, 14,3 млн. пудів оцинкованого заліза [61, С. 77].

3 1890 по 1900 рр. присутність іноземних капіталів у вугледобувній промисловості Донбасу зросла в 6 разів і досягла 95,3 млн. руб.; більше половини видобутого вугілля вивозилося в країни Західної Європи. Були побудовані підприємства, пов'язані з залізничним транспортом (Харківський і Луганський паровозобудівні заводи) - в Україні вироблялося три чверті загальноросійського випуску залізничних рейок. Велика частина підприємств виробляла сировину і напівфабрикати, що вивозилися в Росію, і лише 15 % -готову продукцію.

Великим емітентом акцій був Луганський паровозобудівний завод - "Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана", засноване німецьким промисловцем Густавом Гартманом (1842-1910 рр.) 15 травня 1896 року з основним акціонерним капіталом 4 млн. руб. (у 1917 р. - 9 млн. руб.). Завод особливо активно працював у роки російсько-японської війни, виконуючи державні замовлення на постачання паровозів [18,]. Акції товариства номіналом у 100 і 150 руб. з'явилися в котируваннях Петербурзької біржі в 1898 р., а також бірж Парижа і Брюсселя. Серед їх власників були Дрезденський банк і найбільші російські банки -Петербурзький міжнародний комерційний, Петербурзький обліковий і позиковий, Російсько-Азіатський [55].

Джерела фінансування промисловості південно-східного регіону в основному були банківськими, і навіть у разі емісії акцій чи облігацій власниками великих пакетів цінних паперів ставали переважно банки - андерайтери емісій. Численні нові банки відкрилися наприкінці ХІХ ст. на сході та півдні України, зокрема в Одесі - відділення Державного і Земського банків (у 1882 і 1883 рр.), Бессарабсько-Таврійський банк (1900 р.); у Полтаві -відділення Державного банку (1897 р.); у Харкові -відділення Земельного (1898 р.) і Державного (1900 р.) банків, а також Азовсько-Донський комерційний (1897 р.) і Торговельний банки (1899 р.).

Після початку в середині 1890-х років загального економічного підйому "біржові огляди, які раніше ніхто не читав. стали найбільш живою рубрикою газети. рецензії про біржові угоди, про підвищення і зниження [курсів] з'являлися кожного дня." [31, С. 116-117]. Біржова і комерційна преса забезпечувала інформацією про котирування цінних паперів багатьох нових інвесторів, які брали все більшу участь в операціях на ринку цінних паперів.

Основним центром операцій з цінними паперами для східного промислового регіону України була Харківська біржа, де переважали папери місцевих промислових компаній. Наприкінці ХІХ ст. Харків став важливим промисловим і фінансовим центром - у 1889 р. в місті було 259 фабрик і заводів (серед яких переважали акціонерні компанії), на яких працювало 11,5 тисяч чоловік. Основними підприємствами були 18 найбільших машинобудівних і металообробних акціонерних компаній, зокрема машинобудівні заводи Шиманського, Гельферих-Саде, Дитмара, паровозобудівний завод, кахельний завод Бергенгейма, декілька механічних компаній.

Харків став важливим промисловим центром, тому зростала потреба в заснуванні там біржі. У жовтні 1866 року було створено біржовий комітет, до складу якого ввійшли О.К. Алчевський та інші харківські підприємці.

4 жовтня 1868 року імператором Олександром II було затверджено Статут Харківської біржі, згідно з яким біржа являла собою "місце для взаємних стосунків і угод зі всіх оборотів торгівлі і промисловості." [66]. В цьому ж році біржа почала свою роботу. У 1879 році на кошти О.К. Алчевського було побудовано новий будинок біржі, а біржове   товариство   мало   приблизно   півтори сотні учасників. Алчевський вважав, що мета біржі - "бути охоронцем торгівлі й промисловості цілого краю, з'єднувати розрізнене купецтво" [6]. Але до кінця ХІХ століття реальна активність на біржі була незначною, і слова О. Невзорова (який відвідав біржу в 1896 р.) про те, що ця біржа незабаром стане "виразником потреб і регулятором цін у гірській промисловості" [38, С. 172-174] так і не здійснилися. У 1902 р. у Харкові почала роботу спеціалізована Кам'яновугільна і залізоторговельна біржа [64], після чого на загальній товарно-фондовій Харківській біржі переважали товарні операції з зерном та іншою продукцією сільського господарства [45, С. 15].

Однак Харківська біржа була однієї з трьох фондових бірж на території України, де регулярно проводилися операції з цінними паперами, а за обсягом операцій -провідною українською біржею. За даними січня 1903 р., на біржі котирувалися акції 13 компаній, було укладено 13 угод з акціями і паями 7 компаній (продані 887 паїв товариства Сабліно-Знаменського цукрового заводу, 304 акції харківського товариства пивоварства "Нова Баварія" та ін.). Було укладено 21 угоду з 8 різновидами державних і приватних іпотечних паперів і облігацій. Більше всього угод було з 4,5 % заставними листами Харківського земельного банку [44, С. 4,8,40-43], які, так само, як Полтавського і Київського, вважалися надійними не спекулятивними цінними паперами, які добре котирувалися на біржі.

У 1914 р. на Харківській біржі котирувалися акції і паї 26 компаній східного і південного регіонів на суму 230,3 млн. руб. З них паї 7 компаній (основний капітал -7,95 млн. руб.) котирувалися тільки в Харкові. Крім того, до котирування були прийняті 32 різновиди облігацій і заставних листів земельних банків на суму 4356,680 млн. руб. Переважали в біржових операціях акції п'яти найбільших вуглевидобувних компаній (15,98 млн. руб.) і шести основних металургійних компаній (77,24 млн. руб.), а також шести цукрових заводів (6,25 млн. руб.). Котирувалися акції трьох петербурзьких банків -Міжнародного, Волзько-Камського, Азовсько-Донського, що інвестували капітали в промисловість цього регіону. Крім того, у котируваннях було 33 найменування облігацій (переважно державних позик), а також заставні листи Дворянського позикового і Селянського поземельного банків на загальну суму 5,356 млн. руб. [55, С. 88-89]. Обсяг операцій з цінними паперами на Харківській біржі був значно меншим, ніж на Петербурзькій, і вона посідала четверте місце в Російській імперії після Петербурзької, Московської та Варшавської, а в Україні була провідною [5].

Ключове значення у харківській бізнесі-мережі мав великий промисловець і один із творців цієї мережі Олексій Алчевський. Алчевський приїхав у 1862 р. із Сум у Харків, де почав підприємницьку діяльність з того, що відкрив чайний магазин за прикладом батька. О.К. Алчевський був одним з ініціаторів створення в 1866 р. Харківського товариства взаємного кредиту, а в 1869 р. - Харківської біржі та став основним організатором її діяльності. З його ініціативи на біржі проводилися різні акції і заходи, спрямовані на вільний обмін товарами і капіталами. О.К. Алчевський з особистих коштів фінансував будівництво нового приміщення біржі - він добре розумів її значення для розвитку харківської бізнес-мережі, фінансової інфраструктури Харкова і всього східного регіону України. Біржа стала центральними елементом цієї мережі, що досягла максимального розквіту наприкінці ХІХ ст., коли в 1896 р. на святкуванні 25-річного ювілею Харківського земельного банку О.К. Алчевський виголосив промову про перспективи зростання економіки і промисловості східного регіону України - зростання, що почалося після "припливу іноземних капіталів", коли настала "нова ера цього краю" [13].

У 1868 р. О.К. Алчевський заснував один з перших акціонерних банків - Харківський торговий банк, а в 1871 р. був ініціатором створення першого в Російській імперії акціонерного іпотечного банку - Харківського земельного банку з капіталом 1 млн. руб., яким керував до кінця життя. Харківський     земельний     банк     надавав кредитиземлевласникам під заставу нерухомості, а якщо боржник не міг розрахуватися, його землі переходили банку. У власність О.К. Алчевського перейшли великі земельні ділянки, придбані за мінімальною у той час ціною (45-50 руб. за десятину), і завдяки цьому вартість акцій банку за декілька років виросла з номінальної 500 руб. до 2 тис. руб.

Розбагатівши на зростанні ціни акцій своїх фінансових установ, О.К. Алчевський вирішив інвестувати капітали в перспективну вугільну промисловість. У 1879 р. він заснував Олексіївське гірничопромислове акціонерне товариство з капіталом 2 млн. руб. - одну з найбільших у Донбасі вуглевидобувних компаній, у яку були вкладені французькі інвестиції, а в 1895 р. став ініціатором створення акціонерної металургійної компанії з бельгійським капіталом "Російський Провіданс" у Маріуполі та Донецько-Юріївского металургійного товариства з капіталом 8 млн. руб. (біля станції Юріївка, у 1903 р. перейменованої на Алчевськ).

У Донецко-Юріївське металургійне товариство інвестувала значні капітали провідна у Сілезії німецька металургійна компанія "Friedenhutte" разом з петербурзьким банкірським домом "Е.М. Мейєр і К.". Завод, хоча і не повністю побудований, почав працювати в 1896 р. Вартість акцій товариства швидко виросла з номінальної 250 руб. у 1895 до 680 руб. у 1899 р. У 1912 р. капітал товариства становив 22,1 млн. руб., обсяг виробництва - 14,6 млн. пудів чавуну, 12,98 млн. пудів напівфабрикатів із заліза, 11,59 млн. пудів готових виробів із заліза [53, С. 77].

Наприкінці 1890-років капітал О.К. Алчевського оцінювався в 30 млн. руб. (за його власними словами -12 млн. руб., зокрема акції та паї 21 компанії, а також державні цінні папери). Нові будинки Земельного і Торгового банків у Харкові, що стали символом успіху Алчевського, обійшлися йому в 1,2 млн. руб. У цей час О.К. Алчевський контролював не тільки два харківських банки, але "був розпорядником. в Олексіївському гірничопромисловому товаристві, у Донецько-Юріївському, у Нікополь-Маріупольському. мав величезний кредит у Державному банку, у Волзько-Камському, Обліково-позиковому [банку]. закладав папери і користувався кредитом у Харківському і Московському товариствах взаємного кредиту, у Російському банку для зовнішньої торгівлі, у торговому товаристві Рябушинських" [20, С. 24-25]. "Тут все навкруги належало Алчевським. Шахти Алчевського, банк Алчевського. банк називається "купецьким". але всіма справами заправляв Алчевський. Він усе місто, весь південь тримав, от так!" [58].

Створені О.К. Алчевським підприємства

фінансувалися Харківським торговим банком, який забезпечувався ресурсами більшого Харківського земельного банку. У Харківському торговому банку члени правління видавали з каси Алчевському і собі "суми у виді тимчасових позичок без усяких документів." та дозволяли Алчевському "нічим не забезпечений кредит.". Щоб приховати ці операції, "правління надавало акціонерам неповні, почасти невірні звіти.", і "торговий банк використовувався майже повністю для того, щоб підтримувати Алчевського і його підприємства.". Хоча основний капітал банку становив 1 млн. руб., розмір кредитів, виданих переважно самому Алчевському і членами правління банку, перевищував 10 млн. руб. Не дивно, що банк став жертвою "свого зв'язку з одною особою - Алчевським, клієнтом і негласним керівником банку" [35,].

Надмірна залежність Харківського банку від долі Алчевського не була унікальним явищем. Така політика великих підприємців була розповсюдженою на той час -банки були залежні не тільки від фінансово-промислових груп, але й від окремих осіб, що нерідко призводило до їх краху. "Завдяки тісному зв'язку між банками і масою інших акціонерних компаній зловживання чужою довірою набуло. небезпечних форм...", оскільки наслідком цього могло бути не тільки банкрутство банку, а "крах цілої системи, на яку спирається не тільки банк, а й численні промислові підприємства" [20, С. 5].

Роль позикового капіталу у фінансово-промисловій групі Алчевського все більше зростала. Так, у 1889 р. Алчевський узяв під різні забезпечення тільки в московських банкірів Рябушинських 1,5 млн. руб. з капіталів Земельного банку, потім у 1900 р., не повернувши старий борг, - ще 0,5 млн.. "Алчевський створив свої підприємства значною мірою на "чужі гроші", безсоромно використовуючи для власних справ ресурси Харківського торгового банку і незаконні операції з перекачування туди коштів із Харківського земельного банку" [8].

У лютому 1899 року курси цінних паперів несподівано почали знижуватися. Економічна криза 1899-1902 рр. завдяки зростанню зв'язків між фінансовими ринками різних країн стала загальносвітовою[9]. В Російській імперії ця чергова економічна криза призвела до зниження обсягів виробництва і банкрутств великих підприємців -С.І. Мамонтова, Л.С. Полякова, П.П. фон Дервіза.

Хоча тривала криза не дуже довго (у червні 1902 року біржі стабілізувалися), з її початком справи О.К. Алчевського різко погіршилися - Донецько-Юріївський завод не був добудований, взяті на його будівництво кредити потрібно було повертати, а попит на металургійну продукцію знизився. До того ж, очікуване державне замовлення на 3 млн. пудів рейок було скасовано. Загальні збори акціонерів ухвалили рішення просити міністерство фінансів надати дозвіл випустити облігації на 3 млн.. руб. (їх планували розмістити в Бельгії). Але С.Ю. Вітте не дозволив О.К. Алчевському випуск облігацій, остаточно відмовивши й у наданні державного замовлення.

Зненацька опинившись на грані краху, Алчевський у розпачі покінчив життя самогубством у Петербурзі на вокзалі, кинувшись під потяг. "Сьогодні на Балтійській дорозі був знайдений. директор Харківського земельного банку Алчевський. який ранком потрапив під потяг. Алчевський займав дуже важливе положення в промисловому світі. звістка про його смерть викликала загальне зниження [курсів] паперів. більш за все вплинувши на донецько-юріївські акції." [39].

Смерть Алчевського стала початком відомого в ті роки "харківського краху", що вплинув на значну кількість банків (зокрема, припинив платежі пов'язаний із групою Алчевського Катеринославський комерційний банк). Більшість підприємств О.К. Алчевського перейшли у власність його основних кредиторів - московських банкірських домів Вишнякових і Рябушинських [3].

У Харкові почався гучний процес про крах земельного і торгового банків, що привернув загальну увагу, а опубліковані в 1903 році матеріали процесу являли собою величезний том обсягом у 1300 сторінок. На початку процесу преса публікувала повідомлення про нібито численні зловживання і розкрадання, що стали причиною краху банків і всієї групи О.К. Алчевського, а також скандальні викриття "незаконних махінацій" Алчевського із заставними листами Харківського земельного банку.

Поширювалися чутки про привласнені керівництвом банків 5,4 млн. руб., однак у матеріалах процесу привертає увагу "відсутність розкрадання - явища незвичайного в банківських справах", і навіть якщо О.К. Алчевський "самовільно. розпоряджався в заснованих їм підприємствах, то. не заради особистої користі, а на користь справи.", і при цьому "діяв завжди відкрито". Однак "процес харківських банків проходив у такій. судовій атмосфері, що на даний час немає твердо обґрунтованих даних, які могли б установити причину краху". Загалом, у харківському краху очевидна "відсутність злочину і наявність нещастя, яким скористалися заради особистої наживи великі дисконтери" [59] - Рябушинські, що мали у себе підзаставою відсоткові папери Харківського земельного банку на 2 млн. руб. Саме Рябушинські після смерті О.К. Алчевського отримали контроль над його банками.

Основна проблема фінансово-промислової групи О.К. Алчевського була та сама, що й групи Л.С. Полякова -величезні кредити (борги О.К. Алчевського оцінювалися в 19 млн. руб.), які за умов кризи (яка почалася, як завжди, для багатьох несподівано) неможливо було повернути. Чимало було чуток, що Алчевського вбили конкуренти, штовхнувши його під потяг. Це малоймовірно, оскільки в цей час за схожих фінансових обставин збанкрутували через неможливість повернути великі кредити "залізничні королі" П.П. фон Дервіз та С.І. Мамонтов, а також Л.С. Поляков, який у 1901 р. просив (як і О.К. Алчевський) у С.Ю. Вітте кредит на 4-6 млн. руб. під заставу своїх акцій і так само одержав відмову. Крім того, в групах Алчевського і Полякова мало місце надмірне зловживання довірою кредиторів, а також безконтрольне використання коштів контрольованих ними банків для операцій з високим ризиком - такі операції можуть давати надприбутки, але іноді призводять до краху. У Московському міжнародному торговому банку, що використовував для таких операцій С. Поляков, загальні втрати були величезні - 13,5 млн. руб.

Основна причина банкрутства Алчевського -підвищене значення банківських кредитів у фінансуванні його підприємств, надмірна частка позикового капіталу і концентрація великого пакету акцій в руках одного власника. Харківський торговий банк "нагадував приватну контору, що мала акціонерну форму" [20, С. 47], оскільки О.К. Алчевський був майже одноосібним власником акцій цього товариства, і саме йому належало по 30 % акцій створених ним банків. Це призвело під час кризи до нестабільності всієї його фінансово-промислової групи.

Страницы:
1  2  3  4 


Похожие статьи

С З Мошенський - Iсторія ринку цінних паперів україни у складі російської імперії

С З Мошенський - Закономірності виникнення фінансових криз криза 1873 року її причини перебіг і наслідки

С З Мошенський - Соціально відповідальне інвестування сутність та перспективи розвитку

С З Мошенський - Трансформаційні процеси на світових ринках цінних паперів

С З Мошенський - Становлення та розвиток недержавних пенсійних фондів в україні як інституційних інвесторів